1984. Ми

«Ой, тільки гляньте, хто це у нас працює в обідню перерву», – сказав Парсонс, підштовхуючи Вінстона ліктем. «Яка відданість роботі, га? Що у тебе там таке, друже? Мабуть, щось занадто розумне для мене. Сміте, друже, а я за тобою ганяюся. Ти забув здати гроші».

«На що саме», – запитав Вінстон, автоматично намацуючи купюри у кишені. Близько чверті зарплати доводилося віддавати на усілякі добровільні внески, яких було так багато, що їх важко було відстежувати.

«На Тиждень Ненависті. Ми всім будинком здаємо. Я збираю гроші з усіх будинків по нашій вулиці. Ми маємо докласти всіх зусиль, адже ми не хочемо зганьбитися на святі. Кажу тобі, я буду ні до чого, якщо на нашому старому будинку «Перемога» не висітимуть найбільші прапори з усією вулиці. Ти обіцяв здати два долари».

Вінстон знайшов і віддав дві зім'яті брудні однодоларові купюри, які Парсонс вклав у невеликий записничок, і зробив запис акуратними друкованими літерами.

«До речі, друже, – сказав він, – чув, мій малий вчора підстрелив тебе з рогатки. Я задав йому доброго прочухана за це. Я сказав, що заберу у нього рогатку, якщо він зробить це знову».

«Думаю, він просто був трохи засмучений, що не піде на страту у парк», – сказав Вінстон.

«Ну, так, настрій у них правильний, тут годі й казати! Вони з сестрою, звичайно, ті ще малі посіпаки, але це все через захопленість і відданість спільній справі! Все, про що вони думають – це шпигуни, зрадники, ну, і, звичайно ж, війна. Знаєш, що моя маленька донька зробила минулої суботи, коли її загін вирушив у похід вздовж Беркхамстеда? Вона підбила ще двох дівчаток втекти з нею з походу і протягом усього дня вони стежили за якимось підозрілим типом. Вони йшли за ним дві години, прямо через ліс, а потім, коли дісталися Амершема, здали його патрульним».

«Навіщо вони це зробили?» – запитав Вінстон, дещо приголомшений. Парсонс переможно продовжив:

«Моя дочка здогадалася, що він ворожий агент, який, наприклад, міг десантуватися у наших краях. Але головне не це, друже. Як ти думаєш, що у першу чергу привернуло її увагу? Вона помітила, що на ньому були дивні туфлі, сказала, що ніколи раніше не бачила, щоб хтось носив таке взуття. Тож, швидше за все, він був іноземцем. Досить розумно для семирічної дівчинки, га?»

«І що сталося з цим чоловіком?» – запитав Вінстон.

«Цього я, звичайно, не знаю. Але я б не здивувався, якщо…» – Парсонс зробив жест, ніби прицілюється з автомата і клацнув язиком, зображуючи постріл.

«Добре», – відсторонено буркнув Сайм, не відриваючись від смужки паперу.

«Звичайно, ми не можемо дозволити собі розслабитися, потрібно завжди бути напоготові», – покірно погодився Вінстон.

«Я про це і говорю, йде війна», – сказав Парсонс.

Немов на підтвердження цього, прямо над їх головами з телеекрану пролунав звук труби. Однак цього разу це було не проголошення чергової військової перемоги, а всього лише заява Міністерства Достатку.

«Товариші!», – вигукнув енергійний молодий голос. «Увага, товариші! У нас для вас чудові новини. Перемога на виробничому фронті! Підсумкові звіти по виробництву всіх видів споживчих товарів показують, що рівень життя громадян підвищився не менше ніж на двадцять відсотків за останній рік. Цього ранку по всій Океанії прокотилися масові спонтанні демонстрації, робочі виходили з фабрик і офісів, радісно марширували по вулицях з транспарантами, висловлюючи свою вдячність Старшому Братові за нове щасливе життя, яке вони мають завдяки його мудрому керівництву. Зараз я зачитаю вам деякі показники. Продукти харчування…»

Фраза «нове щасливе життя» повторювалася кілька разів. Останнім часом це була найулюбленіша фраза Міністерства достатку. Парсонс, чия увага явно була більше зосереджена на звуці труби, сидів і слухав повідомлення з урочистим, але абсолютно тупим виразом обличчя. Очевидно, він і гадки не мав, що означають всі ці цифри, але інтуїтивно здогадувався, що вони повинні викликати у нього почуття радості та тріумфу. Він витягнув з кишені величезну брудну люльку, наполовину заповнену обвугленим смердючим тютюном. При нормі тютюну 100 грамів на тиждень рідко вдавалося набити люльку до самого верху. Вінстон закурив сигарету «Перемога», яку обережно тримав тільки горизонтально. Новий пайок видадуть лише завтра, а у нього залишилося лише чотири цигарки. На мить він заткнув вуха, щоб не чути гул голосів, і почав прислухатися до того, що говорив телеекран. Виявилося, що були навіть демонстрації, щоб подякувати Старшому Брату за підвищення норми шоколаду до двадцяти грамів на тиждень. Але ж тільки вчора, подумав він, було оголошено, що раціон повинен бути зменшений з тридцяти до двадцяти грамів на тиждень. Чи можливо, що люди просто проковтнули все це і забули вже через двадцять чотири години? Так, виявляється, це можливо. Парсонс точно проковтнув це не пережовуючи, немов тупа свійська тварина. Крякало за сусіднім столом теж ковтав інформацію фанатично, пристрасно, з лютим бажанням вистежити, засудити і випарувати будь-якого, хто припустить, що минулого тижня раціон становив тридцять грамів. Сайм теж це проковтнув, хоча і більш складним способом, який передбачав дводумство. Невже Вінстон був тут єдиним, хто пам'ятав, як все було насправді?

З телеекрану продовжувала сипатися несамовита казкова статистика. У порівнянні з минулим роком було більше їжі, більше одягу, більше будинків, більше меблів, більше каструль, більше палива, більше кораблів, більше гвинтокрилів, більше книг, більше немовлят – більше всього, крім хвороб, злочинів і божевілля. Рік за роком, хвилина за хвилиною, все стрімко покращувалось. Як і Сайм раніше, Вінстон взяв ложку і почав вазюкати бліду підливу, яка розтікалася по столу, виводячи у ній якісь незрозумілі візерунки. Він обурено розмірковував про фізичну структуру життя. Чи завжди так було? Чи завжди їжа була такою на смак? Він окинув поглядом їдальню. Переповнена кімната з низькою стелею і брудними стінами, обшарпані металеві столи та стільці, поставлені так близько один до одного, що ви сидите, торкаючись ліктем свого сусіда, зігнуті ложки, пом'яті таці, обдерті емальовані залізні кружки, всі поверхні жирні й липкі, у кожній тріщині бруд, а ще змішаний кислуватий запах низькопробного джина, поганої кави, тушкованого м'яса і брудного одягу. Все всередині і зовні вас немов протестувало проти існуючого порядку речей, вас не покидало відчуття, що вас позбавили чогось, на що ви маєте законне право. Так, Вінстон не знав іншого життя. Скільки він себе пам'ятав, їжі завжди було мало, у людини ніколи не було достатньо шкарпеток або спідньої білизни, тому вони були дірявими від старості, меблі завжди були пошарпані та хиткі, кімнати недостатньо опалювалися, поїзди були переповнені, будинки давали тріщини та руйнувалися, хліб був черствим, кава гидкою на смак, сигарет мало, а чай взагалі був великою рідкістю. Не вистачало всього, і тільки дешевого синтетичного джину завжди було вдосталь. Йшли роки, ви старіли, а ситуація, здавалося, лише погіршувалася. І якщо чим далі, тим більше вас нудить від дискомфорту, бруду і бідності, від нескінченних холодних зим і липкості старих шкарпеток, від вічно непрацюючих ліфтів і крижаної води з-під крану, від жорсткого мила, яке дряпає вашу шкіру, від сигарет, які розвалюються, від їжі з дивним неприємним присмаком – хіба все це не ознаки того, що так не має бути, що все це неприродньо? Напевно, люди вважають це нестерпним, тому що у них все ж залишилися якісь крихти спогадів (можливо, на підсвідомому рівні), що колись все було зовсім інакше.

Він знову оглянув їдальню. Майже всі виглядали потворно, хоча, мабуть, вони все одно виглядали б так само, якби і не були одягнені в однакові формені сині комбінезони. У дальньому кінці кімнати, сидячи за столом на самоті, маленький, схожий на жука чоловічок пив каву, обхопивши своїми рученятами облуплену білу кружку. Його маленькі очі бігали зі сторони в сторону, кидаючи косі підозрілі погляди на оточуючих. Як легко, подумав Вінстон (якщо, звичайно, не придивлятися до оточуючих людей) повірити в існування, і навіть переважання серед населення того фізично ідеального типу людини, який малює у нашій уяві Партія: високі м'язисті юнаки і стрункі дівчата з пишними грудьми, світловолосі, повні життя, засмаглі, безтурботні… насправді, наскільки він міг судити, більшість людей у Злітній смузі № 1 були невисокими, чорнявими та не красивими. Цікаво, що саме люди з такою жукоподібною зовнішністю переважали у міністерствах: маленькі чоловічки на коротких ніжках, які починали активно набирати вагу та обростати жиром ще з підліткового віку, але при цьому були метушливими та на диво прудкими, з жирними байдужими обличчями і маленькими свинячими очима. Цей тип, здавалося, найкраще процвітав під владою Партії.

Оголошення Міністерства достатку закінчилося ще одним звуком труби і змінилося різкою немелодійною музикою. Парсонс, доведений до якогось дебільного ентузіазму незрозумілим йому потоком цифр, вийняв люльку з рота.

«А Міністерство достатку в цьому році, ба, які молодці», – сказав він з діловим виразом обличчя. «До речі, Сміте, може в тебе є леза для гоління?»

«Жодного», – сказав Вінстон. «Я сам користуюся одним і тим самим лезом ось уже шостий тиждень».

«Ну, тоді грець із ним… просто подумав, спитаю у тебе про всяк випадок, друже».

«Вибачай», – сказав Вінстон.

Крякало за сусіднім столом замовк під час оголошення Міністерства достатку, але коли повідомлення закінчилося, знову почав віщати, навіть ще голосніше, ніж раніше. Вінстон раптом зрозумів, що чомусь думає про місіс Парсонс з її тонким волоссям і пилом у зморшках. Через кілька років її діти донесуть на неї у Поліцію Думок. Місіс Парсонс випарується. Сайм випарується. Вінстон випарується. О'Брайан випарується. А от Парсонс, навпаки, ніколи не випарується. Крякало теж ніколи не випарується. Маленькі жукоподібні чоловічки, які швидко пересуваються на своїх коротких ніжках по лабіринту коридорів міністерств, теж ніколи не випаруються. І дівчина з темним волоссям з відділу Художньої літератури – вона теж ніколи не випарується. Йому здавалося, що він інстинктивно знав, хто виживе, а хто загине, хоча що саме є гарантією виживання, сказати було складно.

У цей момент його роздуми щось різко перервало. Дівчина за сусіднім столиком розвернулася і дивилася в його сторону. Це була дівчина з темним волоссям і червоним поясом. Вона скоса глянула на нього, але скоріше з цікавістю. Як тільки їх погляди зустрілися, вона знову відвернулася.

По хребту Вінстона пробіг неприємний холодок. Його охопив жах, який майже відразу зник, але залишив після себе осад занепокоєння. Чому вона спостерігала за ним? Чому переслідувала на кожному кроці? На жаль, він не міг згадати, чи сиділа вона за столом, коли він прийшов, або підсіла вже після того, як він тут сів. Але вчора під час двохвилинки ненависті вона сіла прямісінько за ним, хоча у цьому не було ніякої необхідності, адже вільних місць у залі було предостатньо. Цілком ймовірно, що вона хотіла послухати і переконатися, що він кричить досить голосно.

Він знову почав думати про те, що вона, мабуть, все-таки не була агентом Поліції Думок, але такі ось розвідники-любителі були набагато небезпечніші навіть за Поліцію Думок. Вінстон не знав, як довго вона дивилася на нього, але, можливо, цілих п'ять хвилин, і можливо, він не повністю контролював вираз свого обличчя у цей момент. Було надзвичайно небезпечно дозволяти своїм думкам блукати у нетрях свідомості, коли ти знаходився у людному місці або в межах досяжності телеекранів. Будь-яка дрібниця може тебе видати – нервовий тік, несвідома стурбованість, звичка бурмотіти собі під носа – все, що несе у собі хоч найменший натяк на відхилення від норми, на те, що тобі є що приховувати. У будь-якому випадку, мати невідповідний вираз обличчя (наприклад, недовірливо дивитися при повідомленні про перемогу) саме по собі було порушенням, яке тягло за собою покарання. На новомові для цього існувало спеціальне слово: це називалося «лицезлочин».

Дівчина відвернулася. Можливо, вона насправді не переслідувала його, можливо, це збіг, що вона сиділа так близько до нього два дні поспіль. Сигарета у нього згасла, і він обережно поклав її на край столу. Він зможе докурити її після роботи, якщо з неї не випаде тютюн. Цілком ймовірно, що дівчина за сусіднім столиком була шпигункою Поліції Думок, а ще ймовірно, що наступні три дні йому доведеться провести у підвалах Міністерства Любові, проте залишок сигарети не повинен пропасти даремно. Сайм обережно згорнув смужку паперу і поклав до кишені. Парсонс знову заговорив.

«А я розповідав тобі, друже, – сказав він, сміючись з люлькою у роті, – як мої шибеники підпалили спідницю старої торговки на базарі, бо побачили, як вона загортала ковбасу у плакат із зображенням СБ? Вони підкралися до неї тихенько ззаду і підпалили їй поділ спідниці цілою коробкою сірників. Ото вона палала. Маленькі негідники, га? Але зате скільки ентузіазму! У Загоні юних розвідників зараз прекрасно навчають молодь, навіть краще, ніж мене свого часу. Вгадай, що їм недавно видали? Слухові трубки, щоб підслуховувати через замкові щілини! Коли моя донька принесла таку додому, вона відразу ж випробувала її на дверях нашої вітальні і сказала, що чує вдвічі краще, ніж просто вухом. Звичайно, це всього лише іграшка, але вона наставляє їх на правильний шлях, вкладає їм у голови правильні ідеї!»

У цей момент телеекран видав пронизливий свист. Це був сигнал повернутися до роботи. Всі троє підхопилися і приєдналися до штовханини біля ліфтів, а весь тютюн зрадницьки випав з сигарети Вінстона.