1984. Ми

Він згадав, як одного разу йшов по багатолюдній вулиці, і жахливий крик сотень жіночих голосів пролунав з провулка попереду. Це був грізний крик гніву та відчаю, гортанне, гучне «О-о-о-о!», яке гуло, наче сигнал поїзда, що суне прямо на вас. Його серце мало не вискочило з грудей. «Почалося!» – подумав він. «Бунт! Проли нарешті вирвалися на свободу!» Коли він дістався місця, звідки лунав шум, то побачив натовп з двохсот або трьохсот жінок, які штовхалися біля прилавків на ринку. Обличчя їх такими трагічними, ніби вони були приреченими пасажирами потопаючого корабля. Але вже наступної миті загальний відчай переріс у цілу купу дрібних індивідуальних сварок. Виявилося, що в одному з прилавків продавалися бляшані каструлі. Так, вони були жахливої якості, але дістати хоч якісь каструлі завжди було важко. А тепер навіть найкволішу каструлю взагалі ніде не можна було дістати. Щасливі власниці останніх екземплярів, яких зараз усі штовхали і били, намагалися втекти зі своїм скарбом, в той час як десятки інших жінок верещали навколо прилавка, звинувачуючи продавця в упередженому ставленні та в тому, що десь у нього в запасі ще залишилося кілька каструль. Знову пролунали крики. Дві огрядні жінки схопилися за одну каструлю і почали тягнути її з боку в бік. Через деякий час ручки каструлі відірвалися. Вінстон з огидою дивився на них. І все ж, всього лише на мить, якась страшенна сила була у цьому крику кількох сотень людей! Чому вони ніколи не кричали так само про що-небудь важливе?

Він написав:

«Поки вони не стануть свідомими, вони ніколи не повстануть, і поки вони не повстануть, вони не зможуть стати свідомими».

Це, подумав він, могло б стати цитатою, гідної одного з партійних підручників. Партія, звичайно, стверджувала, що звільнила пролів з неволі. До революції капіталісти жахливо ставилися до них, морили голодом, били, жінок змушували працювати на вугільних шахтах (насправді жінки й досі працювали на вугільних шахтах), дітей продавали на фабрики у віці шести років. Але водночас, дотримуючись принципів дводумства, Партія стверджувала, що проли за своєю природою нижчі істоти та їх потрібно тримати в шорах, як тварин. Насправді про пролів було відомо дуже мало. Та, власне, вони нікому й не були цікаві. Поки вони продовжували працювати і розмножуватися, інші їх заняття не мали значення. Маючи свободу жити самі по собі, наче та рогата худоба, кинута на рівнинах Аргентини, вони жили таким життям, яке здавалося їм природним, так би мовити, запрограмованим на генному рівні. Вони народжувалися і росли у стічній канаві, йшли на роботу в дванадцять років, у них був короткий період розквіту, краси і сексуального бажання, вони виходили заміж та одружувались у двадцять, починали в'янути у тридцять, і вмирали здебільшого у шістдесят. Важка фізична праця, турбота про будинок і дітей, дрібні сварки з сусідами, фільми, футбол, пиво і, перш за все, азартні ігри були їх всесвітом, це було межею їх свідомості та самовизначення. Тримати їх під контролем було нескладно. Кілька агентів Поліції Думок постійно проникали в їх ряди, поширюючи неправдиві чутки, виявляючи й усуваючи тих небагатьох, які вважалися потенційно небезпечними. Але ніяких спроб нав'язати їм ідеологію Партії не робилося. Показувати пролам, що таке політичний інтерес було небажано, і можливо навіть небезпечно. Все, що від них вимагалося, це примітивний патріотизм, яким можна було апелювати щоразу, коли необхідно було змусити їх погодитися на більш тривалий робочий день або скорочений пайок. І навіть коли вони були чимось незадоволені, що все ж траплялося час від часу, їх невдоволення ні до чого не призводило, бо не маючи спільних глобальних ідей та цілей, вони могли зосередитися лише на дрібних конкретних скаргах. Більше зло незмінно вислизало з їх поля зору. Переважна більшість пролів не мала телеекранів у своїх квартирах. Навіть патрулі їх особливо не чіпали. У Лондоні була величезна кількість злочинців: бандити, повії, торговці наркотиками, шахраї, але оскільки всі вони теж були пролами, вони нікого не цікавили. В усіх питаннях моральності їм дозволялося слідувати кодексу своїх предків. Сексуальне пуританство Партії їм не нав'язувалось. Безладні статеві зв'язки залишалися безкарними, розлучення дозволялося. Навіть релігія була їм дозволена, але вона пролів не цікавила. Вони не викликали підозр. Як свідчило партійне гасло: «Проли і тварини – істоти вільні від зобов'язань».

Вінстон нахилився і обережно почухав варикозну виразку. Вона знову почала свербіти. Як би там не було, все завжди зводилось до того, що неможливо було дізнатися, яким насправді було життя до революції. Вінстон дістав з шухляди екземпляр підручника з історії для дітей, який позичив у місіс Парсонс, і почав переписувати уривок у щоденник:

«У старі часи, до славної революції, Лондон не був тим гарним містом, яким ми знаємо його сьогодні. Це було темне, брудне, жалюгідне місце, де майже нікому не вистачало їжі і де у сотень, а то і тисяч бідняків не було взуття, та що й казати, у них навіть даху над головою не було. Дітям вашого віку доводилося працювати по дванадцять годин на день на жорстоких господарів, які били їх батогами, якщо ті працювали занадто повільно, і годували їх тільки черствими хлібом і водою.

І серед всієї цієї жахливої бідності було лише кілька великих розкішних будинків, де жили багатії, у яких було по тридцять слуг, які задовольняли всі їхні забаганки. Ці багатії називались капіталістами. Це були товсті огидні люди зі злими обличчями, як зображено на картинці на наступній сторінці. Як ви бачите, капіталіст носив довге чорне пальто, яке звалося сюртуком, і дивний лакований капелюх у формі димоходу, який називали циліндром. Це була уніформа капіталістів, і більше нікому не дозволялося її носити. Капіталісти володіли всім у світі, а всі інші були їх рабами. Їм належала вся земля, всі будинки, всі фабрики і всі гроші світу. Якщо хтось їх не слухався, вони могли кинути цю людину до в'язниці, позбавити роботи і заморити голодом. Коли звичайна людина говорила з капіталістом, вона повинна була вклонитися йому, зняти кашкет і звертатися до нього «сер». Головного капіталіста називали королем, і…»

Про що йшлося у підручнику далі, він знав. Там згадувалося про єпископів у балахонах з батистовими рукавами, про суддів у горностаєвих накидках, про ганебний стовп, біржу цінних паперів, одноманітну механічну працю, батоги для покарань, марнотратні вечірки у лорда-мера міста і те, що люди мали падати в ноги голові церкви і цілувати йому черевики. Також існувало так зване правило «jus primae noctis», про яке, ймовірно, навряд чи розповідали б у підручниках для дітей. Це був закон, згідно якого кожен капіталіст мав право спати з будь-якою жінкою, яка працює на одній з його фабрик.

І ось як визначити, наскільки ці твердження брехливі? Може, це правда, що люди зараз живуть краще, ніж до революції. Єдиним свідченням зворотного був безмовний протест у вашому власному тілі, якесь інстинктивне відчуття, що умови, в яких ви живете, нестерпні і що колись все було зовсім інакше. Йому спало на думку, що справжньою характерною рисою сучасного життя була навіть не стільки його жорстокість і відчуття незахищеності, скільки його порожнеча, тьмяність і одноманітність. Реальне життя не мало нічого спільного з тією брехнею, яка вливалась нам у вуха з телеекранів, і його рівень був максимально далеким від тих ідеалів, які пропагувала Партія. Навіть для члена Партії більша частина життя проходить одноманітно і не має нічого спільного з політичною діяльністю, адже йому доводиться протирати штани на нудній роботі, боротися за місце у метро, штопати дірки у старих шкарпетках, випрошувати таблетку сахарину, зберігати недопалки, що докурити їх пізніше. Ідеал, створений Партією, був чимось великим, страшним і блискучим, світ сталі та бетону, повний жахливих машин і зброї, нація воїнів і фанатиків, які марширують і викрикують одні й ті самі гасла, працюють без відпочинку, борються, перемагають, переслідують – триста мільйонів людей з однаковим запрограмованим з дитинства виразом обличчя. Проте реальність була зовсім іншою – брудні міста, які розвалювалюються від старості та ракетних ударів, голодні люди, які ходять у подертих черевиках і живуть у занедбаних будинках, де завжди смердить вареною капустою і помиями. Перед його очима постала картина Лондона, величезного, зруйнованого і заваленого сміттям, а до всього цього додався образ місіс Парсонс, жінки зі зморшкуватим обличчям і тонким волоссям, яка безпорадно намагається полагодити забиту каналізацію.

Він нахилився і знову почухав ногу. Цілодобово телеекрани забивали вам голову статистикою, яка кричала, що у людей сьогодні було більше їжі, більше одягу, кращі будинки, кращий відпочинок, що вони жили довше, працювали менше, були здоровішими, сильнішими, щасливішими, розумнішими і освіченішими, ніж п'ятдесят років тому. Жодне слово з цього не можна було ні довести, ні спростувати. Партія стверджувала, наприклад, що сьогодні сорок відсотків дорослих пролів грамотні. До революції начебто цей показник був лише п'ятнадцять відсотків. Партія стверджувала, що рівень дитячої смертності зараз становив всього 160 на тисячу, тоді як до революції він був 300. І так далі. Це було схоже на рівняння з двома невідомими. Цілком можливо, що буквально кожне слово у підручниках історії, навіть те, що приймається на віру без усіляких питань, було лише чиєюсь божевільною фантазією. Можливо, ніколи і не існувало такого закону, як «jus primae noctis» або такої істоти, як капіталіст, або такого головного убору, як циліндр.

Все розчинилося у тумані невідомості. Минуле було стерто, сам факт стирання забутий, а брехня стала правдою. Лише раз у житті він мав конкретний і безпомилковий доказ фальсифікації. Він тримав його у руках цілих тридцять секунд. Здається, це було у 1973 році. У будь-якому разі це було приблизно у той час, коли вони з Кетрін розлучилися. Але по-справжньому важливою була дата на сім або вісім років раніше.

Насправді вся історія почалася в середині шістдесятих, у період великих чисток, у ході яких колишні лідери революції були знищені раз і назавжди. До 1970 року нікого з них не залишилося, крім самого Старшого Брата. Всі інші на той час були викриті як зрадники та контрреволюціонери. Гольдштейн втік і переховувався (де саме, ніхто не знав), хтось просто зник безвісти, ну, а більшість було страчено після видовищних публічних процесів, на яких вони привселюдно зізналися у своїх злочинах. Серед останніх політичних в'язнів були троє чоловіків на ім'я Джонс, Ааронсон і Рузерфорд. Ці троє були заарештовані, начебто, у 1965 році. Часто бувало, що люди зникали на рік, а то і більше, і ніхто не знав, живі вони чи мертві, а потім раптово воно з'являлися, щоб публічно викрити себе. Ці троє зізналися у шпигунстві та змові з ворогом (на той момент ворогом теж була Євразія), розкраданні державних коштів, вбивствах різних провідних членів Партії, інтригах проти Партії та Старшого Брата та актах саботажу, в результаті яких загинули сотні тисяч невинних людей. Зізнавшись у всьому цьому, вони були помилувані, знову зараховані до лав Партії та призначені на посади, які лише на перший погляд здавалися важливими, але насправді взагалі не передбачали ніякої діяльності. Всі троє написали довгі жалюгідні та принизливі статті у «Таймс», де аналізували причини свого відступництва та обіцяли виправити становище.

Через деякий час після їх звільнення Вінстон дійсно бачив усіх трьох у кафе «Каштан». Він згадав, з яким жахом і цікавістю спостерігав за ними краєм ока. Це були люди набагато старші за нього, релікти стародавнього світу, чи не останні свідки героїчного минулого Партії. Вони все ще випромінювали легку ауру підпільної боротьби і громадянської війни. У нього було відчуття (хоча вже тоді факти і дати ставали розмитими), що він знав їх імена ще задовго до появи Старшого Брата. Але також вони були злочинцями, ворогами, відступниками, приреченими на смерть протягом року або двох. Жодному з тих, хто хоч раз потрапив у руки Поліції Думок, не вдалося врятуватися. Це були ходячі трупи, які просто чекали своєї черги лягти у могилу.

Столики біля них були порожніми. Було нерозумно навіть просто перебувати поруч з такими людьми. Вони сиділи у тиші, схилившись над склянками з джином, приправленим настоянкою гвоздики – фірмовим напоєм кафе. З усіх трьох саме Рузерфорд справив на Вінстона найбільше враження. Колись він був відомим карикатуристом, чиї різкі та безжальні ілюстрації допомагали підтримувати громадський запал під час революції. Навіть зараз, через багато років, його карикатури періодично з'являлися в «Таймс». Хоча тепер вони були напрочуд млявими і непереконливими, така собі жалюгідна імітація його колишнього стилю. Їх темою завжди були пережитки старих часів – багатоквартирні будинки, одвічно голодні діти, вуличні сутички, капіталісти у циліндрах, які навіть стоячи на барикадах, здавалося, все ще чіплялися за свої циліндри, наче демонструючи марні спроби чіплятися за минуле. Рузерфорд виглядав доволі грізно зі своєю гривою брудного сивого волосся, зморшкуватим обличчям і товстими губами. Свого часу він, мабуть, був надзвичайно сильний, але тепер його величезне тіло було згорбленим, в'ялим і огрядним. Здавалося, він руйнувався на очах, як гора під час зсуву.

Все це було десь о п'ятнадцятій годині. В такий час на вулицях завжди було порожньо. Вінстон вже не міг згадати, як сам опинився у кафе в такий час. Там майже нікого не було. З телеекранів лунала різка металева музика. Троє чоловіків сиділи у кутку зали майже нерухомо. Вони не розмовляли один з одним. Офіціант без команди приніс їм чергові склянки джина. Поруч з ними на столі стояла шахівниця з розставленими фігурами, які так ніхто і не зрушив з місця. А потім, приблизно на півхвилини, щось наче трапилося з телеекранами. Мелодія, яку вони грали, змінилася, і тон музики теж. Те, що тоді сталося, важко описати словами. Прозвучала дивна, тріскуча, ревуча, глузлива нота, Вінстон назвав її «жовтої нотою». І тут голос з телеекрану проспівав:

Під старим густим каштаномЗрадив я, і зрадив ти.Брешуть нам, і ми збрехалиБо живемо у пітьмі.

Троє чоловіків не поворухнулись. Але коли Вінстон знову глянув на змарніле обличчя Рузерфорда, він побачив, що його очі були повні сліз. І тоді він вперше помітив, з якимось внутрішнім тремтінням (хоча тоді він ще не розумів причину цього тремтіння), що і у Ааронсона, і у Рузерфорда були зламані носи.

Трохи пізніше всіх трьох знову заарештували. З'ясувалося, що з моменту звільнення вони брали участь у нових змовах. На другому суді вони знову зізналися у всіх своїх старих злочинах, а також у цілому ряді нових. Їх стратили, і їх доля була записана у партійних архівах як наочне попередження майбутнім поколінням. Приблизно через п'ять років після цього, у 1973 році, Вінстон розгортав документи, які щойно випали з пневмопошти на його стіл, саме тоді він і натрапив на клаптик паперу, який, вочевидь, випадково змішався з документами, а потім про нього просто забули. Коли він розгладив листок, він побачив, що це була половина газетної сторінки, вирвана з випуску «Таймс» приблизно десятирічної давності. Це була верхня частина сторінки, тож на ній була вказана дата. Там була фотографія учасників якогось партійного з'їзду у Нью-Йорку. Серед учасників були Джонс, Ааронсон і Рузерфорд. Їх не можна було ні з ким сплутати, та й їхні імена були зазначені у підпису до фото.

Справа у тому, що на обох процесах всі троє зізналися, що саме в цей день перебували на території Євразії. Вони прилетіли з секретного аеродрому в Канаді прямо до Сибіру, де зустрічалися з представниками Євразійського генерального штабу для передачі важливих військових таємниць. Ця дата добре запам'яталася Вінстону, бо це був день літнього сонцестояння. Висновок був лише один: зізнання були брехнею.

Не те щоб це якось здивувало Вінстона, бо вже у той час він розумів, що люди, які були знищені у ході чисток, насправді не скоювали злочинів, у яких їх звинувачували. Але це! Це вже були конкретні докази! У його руках зараз знаходився реальний фрагмент скасованого минулого, як древня кістка, яку знайшли не у тому шарі грунту і це зруйнувало всі існуючі геологічні та біологічні теорії. Цього клаптику було достатньо, щоб зрівняти Партію з землею, якби ця фотографія якимось чином могла бути опублікована і про факт такої фальсифікації стало відомо у всьому світі.

Він одразу взявся до роботи. Як тільки він зрозумів, що це була за фотографія і що вона означала, він накрив її іншим аркушем паперу. На щастя, коли він розгорнув її, вона була перевернута догори ногами, і навряд чи телеекран встиг зафіксувати, що там було зображено.

Вінстон поклав блокнот на коліно і відсунувся на стільці так, щоб бути якомога далі від телеекрану. Зберігати потрібний вираз обличчя було нескладно, і навіть дихання можна було контролювати, якщо гарненько постаратися, але от контролювати биття свого серця було неможливо, а телеекран був досить чутливим приладом, щоб вловити його ритм. Він просидів так хвилин десять, як йому здалося, і весь цей час його мучив страх, що якась випадковість видасть його, наприклад, раптовий протяг, який здує той клятий листок з його столу. Потім, не розгортаючи листок знову, він кинув газетну фотографію в дірку пам'яті разом з іншою макулатурою. Швидше за все, вже через хвилину вона перетворилася на жменьку попелу.

Це сталося десять або одинадцять років тому. Сьогодні він, напевно, зберіг би цей клаптик паперу. Дивно, але той факт, що він тримав тоді у руках ту фотографію, здавався йому важливим навіть зараз, незважаючи на те, що і сама фотографія, і подія, яку вона зафіксувала, були всього лише спогадами. Але чи означало це, що Партія вже не так добре контролює минуле, якщо до його рук потрапив доказ події, яка дійсно сталася (нехай навіть цей доказ вже знищено)?

Але сьогодні, якщо припустити, що ту фотографію можна якось воскресити з попелу, вона може вже навіть не бути доказом. У той час, коли він зробив своє відкриття, Океанія вже не воювала з Євразією, і, мабуть, троє мерців зрадили свою країну вже в інтересах Остазії. З тих пір ситуація кілька разів змінювалася. Швидше за все, зізнання неодноразово переписувалися допоки вихідні факти і дати повністю не втратили свого значення. Минуле постійно змінювалося. І найжахливішим було те, що він не міг зрозуміти, навіщо потрібен весь цей тотальний обман. Так, переваги фальсифікації минулого були очевидні, але кінцевий мотив Партії залишався для нього незрозумілим. Він знову взяв перо і написав:

«Я розумію ЯК, але я не розумію НАВІЩО».

Скільки ж разів він ставив собі питання, чи не був він божевільним. Можливо, божевільних була просто меншість. Колись ознакою божевілля була віра у те, що Земля обертається навколо Сонця. Сьогодні це була віра у те, минуле не можна змінити. Якщо він один у це вірить, то чи означає це, що він божевільний? Але думка про те, що він міг бути божевільним не сильно його турбувала, більше його жахала думка про те, що він міг помилятися.

Він взяв дитячий підручник з історії і подивився на портрет Старшого Брата, який був зображений на його обкладинці. Гіпнотичні очі дивилися прямо на нього. Було таке відчуття, ніби на вас тисне якась жахлива сила, вона проникає всередину вашого черепа, стискає ваш мозок, залякує вас так, що ви готові відмовитися від ваших переконань і не довіряти вашим власним відчуттям. Зрештою якщо Партія стверджує, що два плюс два дорівнює п'ять, ви повинні у це вірити. Рано чи пізно вони неминуче так і скажуть, бо така вже була їх логіка. Їх філософія заперечувала не лише достовірність власних відчуттів, а й саме існування зовнішньої реальності. І найбільшою маячнею вважався здоровий глузд. Лякало навіть не те, що тебе вб'ють, бо ти думаєш інакше, а те, що вони можуть мати рацію. Зрештою, звідки ми знаємо, що два плюс два дорівнює саме чотири? Або що сила тяжіння дійсно працює? Або що минуле незмінне? Якщо і минуле, і зовнішній світ існують лише у свідомості, а свідомістю можна керувати – що тоді?

Ні! Раптово його переповнила відвага. Чомусь перед очима спливло обличчя О'Брайана. Навіть більше ніж раніше він був упевнений, що О'Брайан на його стороні. Він писав свій щоденник для О'Брайана, так, для нього. Звичайно, вся його писанина була радше схожа на якийсь нескінченний потік свідомості, лист, який ніхто ніколи не прочитає, але все це було адресовано конкретній людині, і від цього Вінстон вирішив відштовхуватися.

Партія веліла не довіряти тому, що ви бачите і чуєте. Такою була їх остаточна і найголовніша вимога. Його серце стискалося, коли він думав про ту жахливу силу, якій він намагається протистояти, про те, з якою легкістю будь-який партійний розумник може перемогти його у суперечці, закидуючи химерними аргументами, які він, скоріше за все, навіть не зрозуміє, не те щоб протиставити їм свої контраргументи. І все ж він мав рацію! Вони були неправі, а він мав рацію. Очевидне і правдиве, нехай воно і здається комусь дурним, потрібно захищати. Правда правдива, ось за що треба триматися! Реальний світ існує, його закони незмінні. Камені тверді, вода мокра, предмети без опори притягуються до центру землі. Він уявив, наче розмовляє з О'Брайаном і викладає йому важливу аксіому. Він написав:

«Свобода – це свобода стверджувати, що два плюс два дорівнює чотири. Якщо можна це, все інше теж прийде».

Розділ 8

З одного з під'їздів на вулицю вислизнув запах меленої кави – справжньої, а не синтетичної кави «Перемога». Вінстон мимоволі зупинився. Приблизно на дві секунди він повернувся у напівзабутий світ свого дитинства. Потім грюкнули двері, і запах різко обірвався.

Він пройшов вже кілька кілометрів, і варикозна виразка на його нозі дико пульсувала. Це був другий раз за три тижні, коли він пропустив вечір у Громадському центрі, що було досить необачним вчинком з його боку, оскільки без сумнівів кількість ваших відвідувань ретельно перевірялася. Загалом, у члена Партії не було вільного часу і він ніколи не залишався наодинці, крім як у ліжку. Вважалося, що коли людина не працює, не їсть і не спить, вона повинна брати участь у якомусь колективному відпочинку, бо навіть гуляти самому по вулиці було підозріло і трохи небезпечно. На новомові для цього було спеціальне слово «приватжиття», що означало індивідуалізм і ексцентричність. Але сьогодні ввечері, коли він виходив з міністерства, його зачарував аромат свіжого квітневого повітря. Небо було яскраво синім, таким він його ще не бачив у цьому році, і думка про галасливий вечір у Громадському центрі, виснажливі ігри, нудні лекції та нав'язливі розмови, просякнуті джином, здалася йому нестерпною. Імпульсивно він звернув з автобусної зупинки і пішов блукати по Лондону, немов по лабіринту, спочатку на південь, потім на схід, потім на північ, гублячись серед невідомих вулиць і взагалі не думаючи, в якому напрямку він йде.

«Якщо і є надія, – писав він у щоденнику, – то лише на пролів». Ця фраза знову і знову крутилася у нього в голові, констатуючи містичну правду і реальний абсурд. Він блукав серед нетрів десь недалеко від місця, яке колись називалося вокзал Сент-Панкрас. Він неспішно крокував по бруківці, роздивляючись маленькі двоповерхові будиночки з обдертими дверима, що вишикувались вздовж тротуару. Чомусь вони нагадали йому щурячі нори. Доводилося постійно дивитися під ноги, бо то тут, то там у розбитій бруківці траплялися брудні калюжі. У темних арках будинків юрмилися люди – молоді дівиці з яскраво нафарбованими губами, юнаки, які крутилися навколо них; огрядні неохайні жінки, які перевалювались з ноги на ногу (такими стануть і дівиці років через десять), незграбні згорблені старигани, а ще босоногі діти у лахмітті, які безтурботно гралися у калюжах, а потім розбігалися хто куди, почувши розлючені крики своїх матерів. Багато вікон у будинках були розбиті та забиті дошками. Більшість перехожих не звертали уваги на Вінстона, хоча деякі дивилися на нього з якоюсь стриманою цікавістю. Дві потворні тітки з товстими сильними ручищами, схрещеними на фартухах, розмовляли біля порога. Наближаючись, Вінстон вловив уривок їх бесіди.

«Так, – кажу я їй, – все це дуже добре», – кажу я. «Але якби ти була на моєму місці, ти б зробила те саме». Я така: «Легко критикувати, якщо у тебе немає таких проблем, як у мене».

«Ах, – сказала друга, – це точно. Ти права, як то кажуть, не в брову, а в око».

Різкі голоси раптово замовкли. Жінки подивилися на Вінстона з ворожим мовчанням, коли він проходив повз них. Хоча це була не зовсім ворожість, швидше настороженість, короткочасна напруга, як коли повз тебе проходить якийсь невідомий звір. Сині комбінезони Партії не часто побачиш у таких кварталах. І справді, було нерозумно з'являтися у таких місцях, якщо тільки у тебе там не було якоїсь конкретної справи. Патрулі можуть зупинити тебе, якщо ти випадково попадеш їм на очі. «Ваші документи, товаришу? Що ви тут робите? О котрій годині ви покинули робоче місце? Це ваш звичайний шлях додому?», і так далі, і тому подібне. Не те щоб існувало якесь правило, яке забороняло йти додому незвичним маршрутом, але цього було достатньо, щоб привернути до себе непотрібну увагу і потрапити в поле зору Поліції Думок.