ІНСОМВІТА. Психологічний трилер з елементами детективу
- -
- 100%
- +
– Ні, на кілька днів. Різдво хочу провести десь у горах, ближче до снігу, бо тут його, напевно, цього року годі й чекати.
– Так, погодка не зимова, спекотно як для грудня. Ну, Треворе, розповідай, де ти, що ти, з ким ти, як ти? – скоромовкою весело вимовив Йован.
Але Анна взяла Йована за руку:
– Любий, ви тут спілкуйтеся, а ми з хлопчиками пройдемося набережною, погуляємо. Вам без нас буде набагато веселіше, – і вона піднялася зі свого стільця.
Тревор допоміг Анні надягнути пальто і звернув увагу на маленький клаптик паперу біля комірця з внутрішнього боку підкладки, прищеплений до неї залізною скобою. Це був ярлик з номером з хімчистки. Такий самий ярлик був підколотий і до пальта Йована. На мить Тревор замислився, але голос Йована відволік його від думок.
– Розкішна жінка, чи не так?
– Так, – якось відчужено відповів Тревор і подивився назирцем за Анною. Двоє діток дріботіли за нею, і за мить усі троє загубилися в натовпі на площі.
– Ти навіть не уявляєш, як мені з нею пощастило! Ми вже десять років разом.
– Росіянка?
– Ні, сербка, але все життя прожила в Каталонії. Та що ми все про мене та про мене. Як ти, чи одружений, де працюєш?
Друзі, справді, не бачилися дуже давно і їм було що розповісти один одному.
Тревор познайомився з Йованом на початку вісімдесятих ще в школі в Парижі, куди сербська сім'я Йована переїхала з Югославії, тікаючи з Косова після трагічних подій 1981 року. У дитинстві Йован багато розповідав Треворові про ті події, коли потоки біженців попрямували з Косова до Сербії, покинувши свої будинки і села через албанських націоналістів. Село, де жила сім'я Йована, ущент спалили албанці, і сотні людей перетворилися на біженців.
З Йованом Тревор здружився одразу ж, як тільки той переступив поріг школи. Спочатку Треворові було шкода цього скромного, тихого і завжди голодного хлопчика, який до того ж дуже погано розмовляв французькою. Але через деякий час вони стали друзями-нерозлийвода, а Йован – частим гостем у будинку тітки Ханни Фрашон.
Після закінчення школи друзі вирішили разом вступити до Легіону, але на вигляд здоровань Йован за результатами медичної комісії несподівано отримав статус «до стройової служби непридатний» через вроджену плоскостопість. Відтоді їхні шляхи розійшлися.
У ресторані вони просиділи допізна, після чого вирушили до невеличкого готелю на протилежний бік Лемана10, де Йован зупинився з сім'єю. Далі постояли на мосту Мон-Блан, що з'єднував дві частини міста, милуючись неспокійною гладдю Женевського озера.
Нічне місто іскрилося барвистим світлом, що райдужними блискітками відбивалося на дзеркалі схвильованої води, немов на живописах Вінсента ван Гога. Фонтан, що викидає в небо стосорокаметровий густий струмінь води, гордо височів над невеликим рукотворним мисом.
– Тео, ти знаєш, ми тут не зовсім заради відпочинку, – після невеликої паузи вимовив Йован. Під час цієї розмови він намагався не дивитися Треворові в очі, блукаючи поглядом по темній воді озера. – Я тут проходжу психологічну адаптацію після лікування від алкогольної залежності.
Гуркіт водограю дещо приглушував слова Йована, але той продовжував, підвищивши голос:
– Я вже втретє лікуюся, Тео. Утретє! Але сьогодні вже дев'яносто четвертий день, як я в повній зав'язці. Тут, у Женеві, є дуже гарний психолог, який допомагає мені. Я тут буваю раз на три місяці впродовж тижня. І щоранку у мене сеанс.
Тревор мовчки дивився на нього.
– Життя, Тео, така штука! Мрієш про одне, а виходить зовсім інше, – з гіркотою продовжував Йован. – Воно якось само по собі втягнуло і затягнулося. Але зараз я сподіваюся, що вже напевно зав'язав. Допомагала мені одна молода жінка, чудовий психолог, яка має здатність гіпнотизувати. Мені її порадили, коли я майже все втратив. Тоді я вже півроку жив сам і був практично на смітнику. А нині у мене знову все налагоджується.
Тревор вирішив поміняти тему розмови, він відчував, наскільки важко Йованові говорити про це, йому й самому стало ніяково.
– Йоване, а пам'ятаєш, як ми з тобою на гіпноз ходили, коли до нас у місто приїжджав якийсь гастролер-гіпнотизер? Пам'ятаєш, він нас тоді начебто тільки одних не зміг загіпнотизувати, і нас виставили з клубу? – Тревор усміхнувся і продовжив: – Відтоді я впевнений, що у мене стійкий імунітет на гіпноз та інші навіювання.
– Треворе, ти не розумієш, у неї колосальні здібності! Та й зовні… – Йован підморгнув Треворові і продовжив: – Якщо хочеш, познайомлю. Дівчина просто видатна в усіх сенсах. У мене завтра вранці відбудеться останній сеанс. До речі, вона дуже ефектна і самотня.
Останнє слово Йован вимовив змовницьким тоном і знову підморгнув Треворові.
«Справжній гіпнотизер, – міркував Тревор, – ефектна дівчина, хороший психолог. Чи не забагато епітетів для однієї людини?»
– А як твоя робота? Як я пам'ятаю, ти колись мріяв пов'язати своє життя з політикою, – знову спробував змінити тему розмови Тревор, а потім, ніби щось згадавши, продовжив: – Ти ж, здається, у Москві МДІМВ закінчив?
– Так, – ствердно кивнув Йован, – до речі, з відзнакою! У тебе чудова пам'ять, друже. Після закінчення університету працював, потім одружився, потім – двоє діток і невелика юридична контора в центрі Праги. Спокійне розмірене життя дещо розслабило мене, і я ледь не втратив усе. Але сподіваюся, усе це вже в минулому.
– Так, Йоване, життя коригує наші плани. Іноді здається, що ми прості спостерігачі за тим, як усе тече і проходить повз нас. То ти кажеш, що завтра їдеш? О котрій?
– Від'їжджаємо потягом в обід одразу після сеансу. Відпочили, підлікувалися і доста, труба кличе. Завтра в цей час я вже буду в Празі, але ти не хвилюйся, ми завтра з тобою ще поспілкуємося. Головне – ми знайшли один одного! – відповів Йован, поплескавши по-дружньому Тревора по плечу.
– Так, я теж дуже радий цьому. Це, справді, дуже дивно, що ми ось так несподівано…
– У тебе в Женеві ще справи? – запитав Йован.– Ти тут сам чи з дамою серця?
– Ні, Йоване, зі справами цього року вже покінчено. Я тут тільки відпочиваю. До речі, у нас є привід випити хорошого бренді, – Тревор кивнув у бік центру. – Ходімо, я знаю тут одне чудове місце. Можливо, не вип'єш, то хоч подивишся і порадієш за товариша.
– Ні-ні, Тео, – запротестував Йован, – я б із задоволенням, але у мене режим. Через півгодини я вже маю бути в ліжку. І бажано натщесерце.
– Раз мусиш бути в ліжку, то йди, – усміхнувся Тревор. – А я ще хочу потусити трохи. От подобається мені цивілізація! А то щось останнім часом усе одно нормально заснути не можу, мучить безсоння.
– Ось тобі ще одна причина поговорити з гарним психологом, – зрадів Йован. – Тобі просто потрібне перезавантаження мозку. Навіть після одного її сеансу спатимеш, як немовля. Що ти втрачаєш? Година релаксації, і одразу відчуєш полегшення.
– О’кей, Йоване, – трохи поміркувавши, відповів Тревор. – Нехай. Усе одно час є. Завтра сходимо до неї. Коли там у тебе сеанс?
– Дивись, у мене розпочинається о дев'ятій, триватиме хвилин сорок, не більше. Я з нею домовлюся на десяту і там на тебе чекатиму. Добре?
– Добре, – погодився Тревор і, прощаючись, обійняв друга, – подивимося на твою «ефектну дівчину». До речі, Йоване, як її звати?
– Аманда. Її звати Аманда.
Прощаючись, друзі домовилися зустрітися наступного дня вранці на Rou du Cendrier 19.
Розділ 4
Прага, Чехія. (Роберт)
16.12.2011. 17:15
Кажете «Інсомвіта11»,? «Життя у сновидді»? Так-так… Цікаво… Дуже цікаво… Кхе-кхе… «Інсомвіта»… Самі намудрували чи хтось напоумив? – чоловік років шістдесяти у білому халаті і з тоненькою сивою борідкою оглядав Роберта. Він замовк і пильно з напівпосмішкою, не приховуючи недовіру, подивився Робертові у вічі. – Пане Роберт, якщо все, про що ви тут говорите, є правдою і в цьому немає ні крихти брехні, то ви унікальна особистість, ви справжня знахідка для психіатра!
На лікаря-психіатра доктор Олександр Фрідман зовсім не був схожий. У розумінні Роберта психіатр – це серйозний огрядний чоловік у дорогому костюмі з музичними, охайними руками піаніста, з високим чолом та обов'язковою акуратною широкою бородою від бакенбард.
Але перед Робертом сидів невисокий, худий літній чоловік з невеликою, ретельно підстриженою сивою борідкою і короткими вусами. Обличчя, зрешечене павутинкою тоненьких зморщок, було дуже доглянутим, якимось мініатюрним та жіночним. Його сиве волосся ретельно підстрижене і гладенько зачесане назад.
Рухи лікаря швидкі, майже блискавичні. Коли він говорив, а говорив він дуже швидко, то сильно жестикулював. Водночас дикція його була правильна, кожне слово він вимовляв дуже чітко.
Психіатр послідовно здійснював свій ритуал: від очей він перейшов до язика і гортані, пом’яв кисті рук і легенько постукав по колінах гумовим молоточком.
– Ніяких відхилень! Антидепресанти приймаєте? На мігрень страждаєте?
– Ні. Антидепресанти ніколи не потребував, – відповів Роберт, – та й пігулки приймаю вряди-годи. Щодо мігрені, то навіть не знаю, що сказати, важко й згадати, коли була востаннє.
– А сон? Можливо, страждаєте на безсоння? – лікар вочевидь був збентежений і навіть не намагався це приховувати. – Ви виглядаєте дещо втомленим.
– Пане лікарю, я засинаю, як немовля. Можу заснути скрізь і в будь-якому положенні, – усміхнувся Роберт. – Я тільки-но з відрядження. Не спав майже добу – чуже місто, переліт.
– Перевтома? Недосипання? Багато працюєте?
– Та ні, лікарю. Зі мною все гаразд. Питання зовсім в іншому. Я хотів дізнатися, чи траплялося вам щось подібне?
– Наркотики раніше вживали? Травичкою бавилися? – не звертаючи уваги на поставлене Робертом запитання, продовжував свій допит лікар.
– Док, та нічого подібного. Я навіть алкоголь не сприймаю, тому майже не вживаю і ніколи не палив.
Роберт спробував говорити рівним, спокійним голосом, щоб переконати психіатра у своїх словах, позаяк його очі просвердлювали Роберта під час цього допиту наскрізь.
– Так-так-так… Зрозуміло… Зрозуміло… Усе зрозуміло! А раніше до лікарів зверталися з цією проблемою?
– Я вам уже казав, тут ні до кого ніколи не звертався. Мені порадила до вас звернутися Аманда. Саме вона запропонувала це.
– Так-так-так… Аманда, – протяжно та відсторонено промовив лікар і, не звертаючи уваги на останні слова Роберта, підвівся і повторно почав обмацувати його череп. – Кажете, що ніяких травм голови у вас не було. А у дитинстві? Можливо, стреси, психічні розлади, фобії чи якісь дитячі тривоги?
– Пане лікарю, нічого подібного. Я взагалі нічим серйозним ніколи не хворів.
Психіатр пильно подивився Робертові у вічі і знову почав обмацувати його потилицю. Його пальці, як масажний прилад, приємно ковзалися по волоссю, не залишаючи недослідженим і дюйм черепа пацієнта.
– Якщо це допоможе, док… Я не знаю, фобія це чи ні, але я відчуваю у потязі нестерпний дискомфорт.
Лікар зовсім не звернув уваги на слова Роберта і продовжував обмацувати його голову, потім задумливо вимовив:
– Чому так? Як мені відомо, залізничний транспорт – найбезпечніший.
Але зненацька зупинився і, не знімаючи рук з голови Роберта, нахилився до його обличчя впритул і швидко запитав:
– А чим вас так лякає потяг?
– Це все через трощу під Ленброук Гроув у Лондоні.
– Так-так-так, – швидко промовив психіатр, – розповідайте.
– Це було давно, здається, у жовтні 1999 року. У Редінгу вранці перед самою посадкою у вагон мені різко стало зле просто на пероні. Сталося сильне запаморочення, і мені здалося, що на мить я навіть втратив свідомість. І тут у мене виникло видіння. Я побачив, що лежу серед загиблих людей поміж нагромаджених уламків вагона, повного закривавлених трупів. Я навіть відчув вогонь на обличчі від полум'я, що охопило вагон. І раптом у голові чийсь голос дав мені чітку установку не сідати в цей потяг. А ввечері з новин я дізнався, що на четвертому кілометрі від лондонської станції Педдінгтон трапилася моторошна залізнична троща, у якій зіткнулися два потяги, що призвело до загибелі понад тридцяти осіб, понад п'ятсот отримали поранення. І саме перший вагон, куди я мав увійти, постраждав найбільше.
– Педдінгтонська троща, – згадав доктор Фрідман, – я читав про цю подію в газетах.
– Так. Відтоді я уникаю потягів. Я думаю, що то було для мене застереження з неба, знак. У мене і зараз перед очима стоїть той вагон – гора понівеченого металу й обгорілі тіла. То було жахливо.
Доктор Фрідман слухав розповідь Роберта, не припиняючи обмацувати його голову.
– Видіння, кажете, – вимовив лікар після того, як Роберт замовк. – Там, здається, усе сталося через світлофор? Та-а-ак… А більше ніяких видінь у вас не було?
– Ні, пане лікарю, – невпевнено відповів Роберт. – Ось тільки сни…
Тим часом після ретельного обстеження черепа психіатр знову перейшов до очей та язика пацієнта.
– Розтуліть ще раз, будь ласка, рот… Ширше, будь ласка, і покажіть мені язика.
Здавалося, що він шукає діагноз, написаний десь у ротовій порожнині.
– Так-та-а-ак… То що ви кажете? Нічим серйозним не хворіли? – спитав лікар, розглядаючи горло Роберта. Відповіді він і не очікував, оскільки рот Роберта був широко розтулений.
Роберт звернув увагу, що у лікаря, немолодої вже людини, очі не просто блищали, вони сяяли юністю та життям. Так виглядають очі у дітей, коли їх відривають від гри.
– А що Аманда? – несподівано і швидко спитав лікар, рукою показуючи, що рот можна стулити. – Давно ви знайомі з нею?
– Аманда? Ні. Я, тобто Тревор… Тобто я познайомився з нею тільки минулої ночі.
– Тревор… – задумливо мовив лікар. – Вибачте, а як виглядає ця ваша Аманда? Скільки їй років?
– Я її не бачив, та дуже чітко відчував і чув… Але чомусь саме зараз я зрозумів, що знаю, як вона виглядає. На вигляд їй, напевно, близько тридцяти. Можливо, менше. Чорношкіра, висока, дуже приваблива. І ось ще… очі… – Роберт замислився і, перевівши погляд на лікаря, вимовив: – у неї якісь неймовірні казкові очі зеленувато-блакитного кольору. Вони…
– Ви розумієте, що це, можливо, ваше друге «я»? – з нетерпінням обірвавши Роберта, раптом запитав доктор. – І це вона сама вам порадила прийти до мене?
– Ну не зовсім до вас. Вона наполягла, щоб я тут, у цьому моєму світі, звернувся до хорошого психіатра або, зрештою, до психолога і розповів йому все. Вона сказала, що їй знадобилася допомога з цього боку для того, щоб розібратися, що зі мною відбувається там. Тобто з Тревором…
– Дивно все це, вам не здається?
– Згоден, ось тому зараз я тут. Адже я давно цікавлюся питанням дисоціативних розладів, мені більше, ніж будь-кому, хочеться зрозуміти все.
– Овва! Ви читаєте медичні журнали? – здивовано промовив лікар, піднявши брови. – Розумієте, голубчику, дисоціація багатьма психіатрами і мною, між іншим, теж розглядається як симптоматичний прояв у відповідь на травму, критичний емоційний стрес, вона пов'язана з емоційною дизрегуляцією. Але, як мені здається, нічого подібного з вами не траплялося, окрім випадку першого рецидиву і вашої реакції на нього.
– Так, лікарю, але багато вчених схиляються до того, що дисоціативний розлад має надуманий характер.
– Так, шановний, ви абсолютно праві. Саме ятрогенний характер або, як ви зволили висловитися, надуманий. Я теж переконаний у цьому!
У кабінеті запанувала тривала тиша. Лікар Фрідман напружено обмірковував ситуацію. Він уперше зіткнувся з подібними симптомами і перебігом, як він гадав, хвороби.
– Ось ви, Роберте, говорите про дисоціативні розлади. Як на мене, ваш стан – це дещо інше. Розумієте, щоб діагностувати множинну особистість або, інакше кажучи, розлад множинних особистостей, окрім наявності хоча б двох особистостей, які регулярно і по черзі контролювали б вашу поведінку, потрібна також втрата пам'яті, що виходить за межі нормальної забудькуватості. У цьому випадку втрата пам'яті зазвичай відбувається як перемикання каналів. Але у вас зовсім інші симптоми. І потім цей Тревор… – доктор задумався. – Розумієте, ваша пам'ять чітко транслює все те, що з вами відбувається і тут, і там. Проявів вашої іншої особи – Тревора – не спостерігається. Контроль над вашими вчинками здійснюєте тільки ви, і я не бачу ніякого стороннього втручання з боку вашого другого «я». І саме це мене дивує. Я не знаю жодного подібного випадку, описаного в медичній практиці.
Він стиснув пальці на руках і доторкнувся ними до підборіддя. Від видимого напруження пальці побіліли.
– До речі, Роберте, ви звернули увагу на ім'я Тревор?
Лікар з цікавістю людини, яка тільки-но розкрила якусь таємницю або максимально наблизилася до її розкриття, пильно подивився на Роберта.
– А що з ним не так?
– Як що? Це ж паліндром! Тобто слово, яке однаково читається як зліва направо, так і справа наліво. Дивіться, – лікар узяв аркуш паперу і написав на ньому великими літерами. – Ось, як це виглядає. Тревор – це дзеркальне відображення вашого імені, Роберте.
– Так, – відповів здивовано Роберт, – я ніколи на це не звертав уваги, але це, насправді, так.
– Так, Роберте, дзеркальне відображення! Паліндром. До речі, а як ви відчуваєте час? Він синхронний?
– Здебільшого він майже збігається. Там життя тече строго за правилами, навіть якщо тут я два дні не посплю. Але зазвичай у сновидінні я ніби повертаюся на останню вихідну позицію. Іноді немов вливаюся в процес, але при цьому моя пам'ять миттєво наповнюється інформацією. Це я вже потім розумію, що так було, коли прокинусь.
– Значить, бувають моменти з того життя, які ви не можете згадати?
– Так само, як і в цьому житті, лікарю. Усі відчуття ідентичні, – відповів Роберт. – Зазвичай, коли я засинаю, я потрапляю саме в той момент, який раніше був перерваний, немов відпускаю на відеомагнітофоні натиснуту клавішу паузи. Ну, крім останнього випадку з Амандою. Там було по-іншому.
Доктор Фрідман дивився на Роберта і щось обмірковував. Його мучили сумніви, і він немов намагався сам собі пояснити, що відбувається, перебираючи в голові всі знайомі йому випадки роздвоєння особистості, порівнюючи їх з цим незрозумілим станом свого нового пацієнта. Після тривалого мовчання, схрестивши руки на грудях, зітхаючи, лікар вимовив:
– Розумієте, Роберте, ваш стан, навіть беручи до уваги ваші фантазії про нічні подорожі у сновидіннях, не викликає у мене занепокоєння, це цілком відповідає психічним відхиленням у межах загальноприйнятих норм. Але мене турбує ось що… – лікар зробив паузу й уважно подивився на Роберта. – Ваші суїцидальні наміри, що я вважаю наслідком депресії, але, як я зрозумів, ви з нею самостійно намагаєтеся боротися. І це дуже правильне рішення. Адже пасивне перебування в депресії подібне до того, як сидіти на березі річки в очікуванні, коли повз вас пропливе труп вашого ворога. Мене тішить у цій ситуації те, що ви не чекаєте, а намагаєтеся самі знайти вихід з неї, шукаєте шляхи, аналізуєте.
– Ви не зовсім мене зрозуміли, лікарю. Думки про самогубство у мене виникають не через безвихідь, і вони не є наслідком якоїсь депресії. Моє життя тут, поза сновидінням, мене повністю влаштовує. У мене пристойна робота, кар'єра, кохана дівчина. Але… – Роберт замовк і, зітхнувши, приречено промовив: – Мені іноді здається, що це все не справжнє, не реальне. Я довго розмірковував над цим, порівнюючи цей світ і той. А що, як це все – просто чийсь сон? Що якщо і я, і ви, і весь цей світ – моє сновидіння, моя уява і не більше? І ось у цьому випадку самогубство виступає кардинальним способом вирішення питання. Розумієте?
– Тобто ви вважаєте, що, вбиваючи себе в цьому житті, ви просто прокинетеся в тому, ніби уві сні? Я правильно вас зрозумів? – спитав лікар і, не чекаючи відповіді, продовжив: – Коли так, то дивіться, якщо ми з вами, як ви вважаєте, знаходимося зараз уві сні, то що завадить вам знову повернутися сюди наступного разу? Це ж сон, сновиддя! І якщо навіть припустити, що ви маєте рацію і цей світ – ваше сновидіння, чи впевнені ви, що не вбивали себе раніше в цьому житті, яке ви тільки-но назвали сновидінням?
– Це тільки моє припущення. А що стосується самогубства, то я, напевно, мав би пам'ятати це. Я ж пам'ятаю все те, що відбувалося зі мною вчора, місяць чи кілька років тому. Я пам'ятаю все від самого дитинства.
– Напевно, мав би… – обмірковуючи ситуацію, байдуже вимовив лікар, а потім подивився на Роберта і серйозно продовжив: – Припустімо, що цей світ – ваше сновидіння. Тоді що може перешкодити мозку сплячого Тревора моделювати нереальні деталі вашого життя так, щоб ви їх брали як даність, незаперечний факт, бо вони вживлені тут у вашу пам'ять. Розумієте абсурд ситуації? До речі, як давно ви почали думати про самогубство?
– Років п'ять-шість. Одразу після того, як я, зрештою, зрозумів, що не знаходжу виходу і пояснення ситуації, що склалася. Я часто обмірковував це і чітко пам'ятаю, коли підходив дуже близько до межі, але так і не зумів зробити останнього кроку.
Роберт замовк. Лікар продовжував уважно дивитися йому у вічі, щось обмірковуючи. У кабінеті на деякий час знову запанувала тиша. В очах лікаря вгадувався сумнів разом із зацікавленістю. Порушивши мовчання, він підсумував:
– Отже, голубчику, я візьму вас до себе. Завтра вихідний, і тому сеанс ми проведемо у мене вдома в моєму кабінеті. Медикаментозна терапія тут не допоможе. Ми покопаємося у вашому мозку, у вашій свідомості. Усе почнемо спочатку. Як психотерапію ми, справді, застосуємо клінічний гіпноз, як і казала ваша Аманда. Але спочатку я прошу вас згадати ще більше деталей і розповісти мені. Я чекатиму вас завтра ось за цією адресою.
Лікар акуратним, каліграфічним почерком, не властивим людям його професії, написав на візитівці свою домашню адресу і вручив її Робертові.
– Не тягнутимемо з інтригою. Я чекатиму вас завтра о десятій годині ранку. Так, і передайте Аманді від мене полум'яний привіт.
Лікар спровадив Роберта до виходу і біля самих дверей раптом пильно позирнув йому у вічі і холодним голосом вимовив:
– Я вам не вірю, шановний. Не вірю ні на секунду жодному вашому слову. І вам доведеться дуже сильно постаратися, щоб переконати мене в протилежному. Але я заінтригований, аж надто неймовірна ваша брехня. Настільки неймовірна, наскільки неймовірною може бути тільки сама правда.
Розділ 5
Татри
24.12.2011. 03:23
Роберт стояв над урвищем і мовчки слухав розмірений шум річки. Він спостерігав, як через великі валуни пробивалися чорні потоки води, і згадував. У голові спливали фрагменти його дитинства й юності. То з'являлися, то зникали чиїсь обличчя, рідні, близькі чи просто знайомі. Одні усміхалися, інші дивилися з докором. А вода все мчала і мчала швидким потоком, кружляла у вирах, ревіла від безпорадності перемогти вкриті снігом пласкі кам'яні валуни, які перетинали їй шлях до волі.
Але Роберт нічого цього не помічав. У думках він був далеко від цієї річки і від цього засніженого місця.
Хто він? Тревор зі сновидінь, до якого він приріс і думками, і спогадами, і, здається, навіть тілом, чи Роберт, що, безумовно, було ближче і реально відчутніше ще кілька днів тому, але не зараз. Цієї миті спогади змішалися, у голові все вирувало і клекотіло, як унизу біля підніжжя скелі. В один і той же час спогади життя Тревора і реальності змішалися і короткими кадрами малювали прожиті образи і сцени. Раптом пам'ять Роберта повернула його в той перший день, коли все сталося вперше. Усе ніби зупинилося, стихло і спогад давно пережитого стану обволік Роберта теплом і тужливим почуттям чогось давно забутого і втраченого.
***
…Ніч. Різдво. Дитяча кімната. Посеред кімнати великий стіл, на якому стоїть прикрашена невеличка ялинка. Золоті та срібні нитки дощику з фольги спадали від верхівки по гілках до самого низу. Круглі кульки з вати, що нагадували великі сніжні пластівці, прикрашали гострі гілочки новорічного дерева.
Ялинка сяяла гірляндами у вигляді білих сніжинок і різноманітних іграшок у формі космічних об'єктів. Усередині гірлянд різними кольорами світилися лампочки. Від цього світла на стелі з'являлися фантастичні відблиски, що надавало святу ще більшої казковості.
Під ялинкою – кілька помаранч і білий Дід Мороз із пап’є-маше з посохом і червоним лантухом для подарунків на плечах, який з року в рік з'являвся під кожною новою ялинкою зі старої пожовклої картонної коробки, де його зберігали разом із іграшками, гірляндами, кульками, пожовклою від часу ватою і довгими нитками дощу з різнокольорової фольги.
Запах свіжої смереки заповнював усю кімнату, а з кухні доносився аромат ванілі і свіжої випічки.
Роберт не розумів, чому він прокинувся. Він просто дивився сонними очима на ялинку, що виблискувала вогнями. Десь далеко на вулиці лунали дзвіночки, грав акордеон і долинали різдвяні колядки.