ІНСОМВІТА. Психологічний трилер з елементами детективу

Женева, Швейцарія

16.12.2011. 09:58

Кабінет Аманди розташовувався на третьому поверсі старого семиповерхового будинку в самому центрі Женеви на Rou du Cendrier 19. Йован чекав Тревора після свого сеансу майже біля самого парадного входу. Тревор привітав товариша, міцно обійнявши і поплескавши по плечу. Вони швидко піднялися широкими сходами і зупинилися перед дверима, на яких під кнопкою дзвінка висіла табличка з написом «Amanda Fabian – Psychologue»12.

– Бельгійка? – запитав Тревор, але в цей момент Йован натиснув кнопку дзвінка.

Двері відчинив високий молодик років тридцяти в чорному костюмі і краватці з гладко зачесаним чорним волоссям.

– Заходьте, пане Йован, Аманда вже чекає на вас, – сказав той і подивися на Тревора: – Ви, як я розумію, мсьє Бланш? Доброго дня. Дозвольте ваші дані. Мені треба внести їх у комп'ютер.

Поки Віктор вносив дані, Тревор вслухався в мелодію, що звучала з комп’ютера. Вона здавалася йому дуже знайомою, але згадати її він ніяк не міг.

– Це… – вимовив Тревор, вказуючи на музичну колонку, та Віктор випередив його.

– Так, це «Паризькі вулочки». Подобається? Ось ваші документи. Будь ласка, проходьте, – серйозно промовив той і вказав на двері кабінету психолога.

– Ще раз вітаю вас, Амандо, хочу відрекомендувати вам мого друга. Тревор Бланш, – вигукнув Йован і озирнувся на Тревора, що в цю мить увійшов до кабінету, – Треворе, це мій ангел-охоронець Аманда.

Тревор і Аманда пильно подивилися одне одному у вічі і потиснули руки. Треворові зазвичай не подобалося, коли жінка подає чоловікові руку для рукостискання, цей жест він вважав суто чоловічим. Але зараз, потискуючи руку Аманди, він на це вже не звертав ніякої уваги, оскільки не міг відвести свого погляду від її дивного кольору блакитних, навіть бірюзових очей на тлі шоколадного кольору шкіри обличчя. Справді, очі Аманди були рідкісного блакитного із зеленуватим відтінком кольору і просто поглинали співрозмовника. Такого магнетичного погляду Тревор не відчував ніколи. Водночас це був погляд дещо спантеличеної людини, погляд відвертого здивування. Та за мить Аманда опанувала себе, мигцем глянула на Йована і пильно, з викликом подивилася на Тревора.

Кров ударила йому в обличчя, але він стійко витримав цей чіпкий погляд.

– Доброго дня, мсьє Бланш. Так це ви маєте сумнів щодо сили гіпнозу і вважаєте гіпнотизерів шарлатанами? – з усмішкою запитала Аманда. Мабуть, Йован встиг їй розповісти.

Аманда вказала рукою на два шкіряних фотелі13 і продовжила:

– Гіпноз – це не самоціль для психолога, панове. Гіпноз – це своєрідний набір засобів ефективної роботи з нашою свідомістю і підсвідомістю, спосіб боротьби зі страхами, лікування залежностей і вирішення психологічних проблем.

– Справа не в тому, чи вірю я в силу гіпнозу, – відповів Тревор, сівши у м'який фотель. – Я дуже сумніваюся, що гіпнозом можна лікувати. Адже, по суті, гіпнотичний стан – це стан вимушеного сну. А що можна вилікувати сном, окрім утоми?

Аманда сіла за стіл і склала пальці рук пірамідкою. Вона уважно вислухала Тревора і дивилася на нього, просвердлюючи своїм поглядом наскрізь.

– Чи вірите ви в гіпноз, чи ні – це не головне. Не можна вірити або не вірити в скальпель хірурга або дзеркальце стоматолога. Ці речі – лише медичні інструменти. А в руках досвідченого лікаря вони перетворюються на засіб для отримання тієї чи іншої інформації і досягнення поставленої мети.

Тревор спостерігав за Амандою. Часу було вдосталь, і він ловив себе на думці, що йому приємно перебувати в її товаристві. Але, з іншого боку, Тревора не полишало відчуття якогось дискомфорту. В очах Аманди він вловив якийсь жаль. Так дивляться лікарі на своїх пацієнтів перед тим, як повідомляють їм позитивні результати аналізів або наявність серйозної хвороби. Безумовно, Аманда готувалася до цієї розмови заздалегідь і кінцевою метою її монологу була саме потреба в тому, щоб провести з ним гіпнотичний сеанс. Що це було – професійний інтерес, бажання привернути нового клієнта чи щось інше, приховане, завуальоване під невимушену розмову психолога і пацієнта?

Що б це не було, але саме Аманда в той день увімкнула невидимий, прихований тумблер у голові Тревора, що в подальшому призвело до несподіваних, непередбачуваних і фатальних наслідків для них обох.

***

– Що вас турбує, Треворе? – запитала Аманда, випровадивши за двері Йована, і переключивши всю свою увагу на нього.

– Безсоння. За останній час накопичилася втома, до того ж перельоти-переїзди. Уже днів зо десять.

– Багато психологів лікують безсоння, використовуючи саме різні техніки гіпнозу. І справді, тільки за допомогою навіювання можна досягти швидких результатів. Я використовую техніку регресивного гіпнозу, виявляю приховану причину безсоння і проводжу лікування, усуваючи її. Таким методом досягається позитивний результат у більшості випадків, а полегшення настає одразу ж після першого сеансу.

– Ви вважаєте, що безсоння можна вилікувати за один сеанс?

– Звичайно, – упевнено відповіла Аманда. – Ви одразу відчуєте результат. Раніше відвідували сеанси гіпнозу?

Тревор згадав кілька моментів з вуличними фокусниками-гіпнотизерами з їхніми підставними людьми «з натовпу» і усміхнувся.

– Ні, Амандо. Я далекий від усього цього. Ці трюки в мене ніколи не викликали інтересу.

Аманда теж з цікавістю розглядала Тревора. Такі чоловіки, як Тревор, завжди їй подобалися, але її клієнти були переважно людьми з комплексами, шкідливими звичками, психозами. У випадку з Тревором вона розуміла, що впевнені в собі чоловіки страждають майже такими ж комплексами, як і всі інші, тільки вміють їх надійно ховати від сторонніх очей. І для того, щоб сеанс пройшов успішно, їй потрібно трохи більше дізнатися про пацієнта.

– Розумієте, Треворе, гіпноз – то не якесь там явище, – продовжувала вона, – а стан людини, викликаний штучно за допомогою навіювання. Тут немає ніякого дива чи обману. Це, зрештою, техніка або, кажучи мовою фахівців, спосіб підготовки пацієнта до діагностування його стану за допомогою зовнішнього впливу на підсвідомість. Ніякий це не божественний дарунок чи трюк.

– Як на мене, це все щось на кшталт фокусу, що приваблює довірливих людей з підвищеним рівнем самонавіювання, не більше, – поблажливо посміхнувся Тревор. – Себе особисто зараховувати до цієї категорії людей я б не хотів.

Аманда усміхнулася:

– Начебто так, з першого погляду. Але скажіть мені, Треворе, ви читаєте книги? – і, не дочекавшись відповіді, продовжила: – Художні, наприклад. Ви ніколи не замислювалися над тим, що, читаючи той чи інший твір, ви бачите не букви, рядки, колір атраменту14, фактуру паперу, тобто те, що, насправді, лежить у вас перед очима, а зовсім інше. Читаючи речення за реченням, ви чітко уявляєте героїв оповідання, їхній зовнішній вигляд, навколишній світ, зрештою, їхні характери, враження, хвилювання. Ви начебто сторонній спостерігач усього того, що коїться з ними. Здебільшого читач почувається безпосереднім учасником подій. Чи не так? – Аманда говорила не поспішаючи рівним, приємним низьким голосом, немов дикторка, яка пояснює суть світобудови. – Це і є навіювання. Загалом, процес читання художньої літератури, особливо «про себе», дуже близький до стану гіпнозу. Отож, любов до читання з достатньою точністю свідчить про високу сугестивність пацієнта.

Аманда раптом зупинилася, пильно подивилася на Тревора і запитала:

– То що, чи подобається вам читати? Що ви читаєте у вільний час?

– Ви знаєте, у дитинстві і юності я дуже багато читав. Навіть у нудних описах пейзажів і картин природи Вальтера Скотта знаходив якусь принадність. А зараз захоплююся історичними дослідженнями. На жаль, часу на читання книг залишається дуже мало.

– Якщо ви любите читати, – продовжила Аманда, – у вас, насамперед, розвинена здатність до образного мислення і є бажання сприймати інформацію. Бібліофіли – одні з найбільш високогіпнабельних особистостей. Дехто з них не тільки візуально сприймає все прочитане, а й може прогнозувати майбутні діалоги, сцени і навіть сюжетні лінії. І все це так само візуально.

– Що ж, я не настільки високогіпнабельний, щоб прогнозувати майбутні сцени під час читання, – парирував Тревор. – Хоча ви праві, під час читання книги у голові, справді, формуються певні образи. І я згоден, що письменник може надихнути читача на якісь переживання. Це нормально і здебільшого природно. Але навіювання гіпнотизером певних дій або неіснуючих ситуацій я вважаю відвертим шарлатанством.

– Чому? Треворе, я вам ще скажу, що досвідчені психологи під час гіпнотичного сеансу можуть провокувати не тільки певні думки, а й образи. В деяких випадках можливе вживляння і вигаданих життєвих ситуацій для блокування і заміни наявних болісних спогадів, що впливають на психологічний стан людини.

– Тобто ви хочете сказати, що гіпнотизер, провокуючи сновидіння, може вживляти людині штучні спогади про минуле?

– Саме так! Ба більше, під час такого сеансу людина їх сприймає не як минуле, а як справжнісіньку реальність. Можна також вживити цілковито вигадану життєву лінію, і людина під гіпнозом так само сприйме її як реальність. З подібними гіпнотичними маніпуляціями у мене особисто є неабиякий досвід з позитивною тенденцією психологічного відновлення пацієнта. Але це можливо, як я вам уже казала, тільки з високогіпнабельними персонами. До речі, з практики, саме у них яскраві, кольорові і дуже деталізовані сновидіння, незалежно від того, свої вони чи навіювані.

Аманда зробила невеличку паузу і несподівано запитала:

– А які у вас сновидіння, Треворе – чорно-білі чи кольорові?

Тревор замислився.

Він давно не думав про це.

Запитання Аманди змусило Тревора подумки зазирнути в дитинство, і його пам'ять з декількох кадрів давно забутих дитячих вражень, як мозаїку, склала невеличкий клаптик спогаду з далекого минулого.

Це сталося в день його народження. Йому тоді виповнилося дванадцять.

Батько Тревора, відомий інженер-будівельник, проектував у Таїланді один з найвищих на той час готелів. Згодом до Бангкока переїхали і його дружина з сином.

У той день усі весело святкували іменини Тревора. Святкування закінчилося вечірньою прогулянкою на човні-гондолі каналами Бангкока.

Човен був довгий і вузький. У ньому могло вміститися лише кілька осіб. Зверху була натягнута жовта тканина, що захищала пасажирів від сонця. Для зручності одна гасова лампа знаходилася всередині під навісом, а попереду на довгій палиці висіла інша, яка світила гондолі шлях уперед по каналу.

Час наближався до опівночі, але повертатися додому в задуху готелю нікому не хотілося. На човні запалили ще лампи, і всередині зав'язалася невимушена розмова. Тревор примостився на дні човна біля батька, і його вже зморив сон. Йому марилося, що він пливе на великому піратському кораблі по хвилях бурхливого океану. Бризки води, що випадково потрапляли на його обличчя, тільки підсилювали намарену реальність фантастичної картини. Уві сні він усміхався. Тревор згадував день, що минув, з усією повнотою веселощів, подарунків та ігор.

У тривалі відрядження колеги батька зазвичай подорожували з сім'ями, тому друзів у Тревора не бракувало. Але в цей день уся увага була прикута тільки до нього. Йому дарували солодощі та подарунки, упаковані в яскраві коробки. Батько зробив найрозкішніший подарунок – конструктор зменшеної копії величезного білого літака. На кольоровому зображенні коробки цей літак виглядав надзвичайно, і Тревор не міг дочекатися тієї миті, коли відкриють коробку і він зможе почати збирати деталі.

Але після святкування батьки вирішили провести залишок часу, мандруючи на гондолі каналами Бангкока. І ось зараз він міцно притискав коробку конструктора до грудей, притулившись до батька, і втихомирено засинав.

Тревор чув невимушені розмови батьків, плескіт човна і води, відчував запах водоростей і смаженого рису, як раптом усе миттєво зникло і він, немов у казці, перенісся на дах якоїсь стодоли. Зразу довкола якось усе стихло, але картинка була дуже реалістичною, чіткою й яскравою. Дах стодоли був укритий червоною від іржі бляхою. Тревор сидів босоніж навпочіпки і дивився на хмари.

Від несподіванки такого переміщення Тревор звівся на ноги і почав оглядатися. Поруч із ним сидів зовсім незнайомий йому хлопчик і про щось белькотів незнайомою мовою. Тревор з неприхованим острахом та подивом дивився на цього хлопчика, намагаючись зрозуміти, хто це, і що з ним відбувається.

Неподалік од стодоли, куди його занесло, стояв старий довгий будинок, укритий червоною черепицею, що вже позеленіла від часу. У деяких місцях на стінах будинку було видно тріщини, у дворі бігали кури, а біля дерев'яного паркану спав великий собака на ланцюгу зі скуйовдженою довгою шерстю.

З даху стодоли відкривався краєвид на сільські городи, невеликі будинки з червоними дахами і далі в перспективі – на гори, густо вкриті, наче килимом, зеленими лісами. Було дуже спекотно і пахло гарячим бітумом, як на будівельному майданчику у батька.

Після гамірливого Бангкока тут немов усе зупинилося. Не відчувалося навіть непомітного пориву вітру, повна тиша підкреслювала спокій навколишньої місцевості.

«Де човен, де мама? Куди все поділося?» – з жахом запитував себе Тревор і все ніяк не міг збагнути, як він тут опинився і що, урешті-решт, трапилося.

Тревор звернув увагу на свій одяг.

Сині напівшерстяні спортивні штани з вшитою по центру вертикальною стрілкою та з дивними відтягненими колінами. Біла майка з вишитою внизу чорними нитками буквою «Р». І майка, і штани були, немов з чужого плеча, не за розміром великими.

Усе навколо було до божевілля реалістичне. І це дуже налякало Тревора. Він спробував щипнути себе, але це не допомогло. Тревор заплющив очі, затамувавши подих, і сильно стиснув кулаки. Потім обережно розплющив спершу одне око, потім інше, але видіння не полишало його – все та ж стодола, червоний дах і цей незнайомий хлопчик.

Тревор вирішив якнайшвидше покинути це місце і зробив крок.

Розпечена сонцем жерсть даху умить обпекла п'яти. Від різкого болю він здригнувся і… розплющив очі.

– Заберіть керосинку! – Тревор почув батьків оклик. Той схопив у руки гасову лампу і передав її на ніс гондоли.

Тревор прокинувся від болю, бо голою п'ятою під час сну торкнувся скляної колби гасової лампи, і та впала на дно човна, ледь не розбившись.

– Ти обпікся? – спитала мати, оглядаючи п'яту. – Слава Богу, усе обійшлося. Усіх нас налякав. Прокидайся, сонечко, нам ось-ось виходити.

Це незвичайне сновидіння, це дивне переміщення не давало йому спокою, але наступного дня трапилося те, що надовго змусило його забути про все.

Саме наступного дня після цієї події трапилася трагедія. Автомобіль, в якому їхав він разом із батьками, потрапив в автотрощу, батьки загинули, а він понад місяць знаходився між життям і смертю.

Пізніше, уже після трагедії, це дивне переміщення і моторошне відчуття реальності, що довго не давало йому спокою, він почав сприймати як щось на кшталт знамення прийдешньої трагедії, як попередження, яке він, на жаль, не зрозумів і не зміг завчасно всіх попередити. Він довго відчував провину за те, що тоді не розповів про сновидіння батькам. Можливо, вони б у ньому побачили знамення і тієї страшної автотрощі можна було б уникнути. Почуття провини надовго оселилося в серці Тревора.

Згодом страхи зникли, трагічні спогади були замінені враженнями прожитих днів, а все пережите під час автотрощі якось само собою стерлося з пам'яті хлопчика.

І ось зараз Тревора дуже здивувало просте запитання про сновидіння і змусило його замислитися та подумки повернутися в той далекий час. Адже, власне, з моменту трощі він перестав бачити сновидіння взагалі. Тревор, як зазвичай, лягав спати, а прокинувшись, нічого не пам'ятав. Він не міг сказати, снилося йому що-небудь чи ні. Зрештою, він не пам'ятав свої сни, як то зазвичай буває у багатьох людей після виснажливого дня.

Спочатку він не звертав на це ніякої уваги. Але потім, подорослішавши, років з двадцяти, зрозумів, що снів, справді, не бачить. Але для нього це було природно.

– Знаєте, Амандо, мені сни не сняться вже дуже давно. Взагалі. Здається, що від самого дитинства, – відповів Тревор і, подумавши, ніби згадавши щось дуже важливе, вигукнув: – Кольорові! Певно, кольорові! Це було дуже давно. Але те, що сни були кольоровими, я пам'ятаю напевно.

Аманда здивовано подивилася на Тревора і вимовила:

– Це неможливо, щоб сни взагалі не снилися. Навіть сліпі від народження люди бачать сновидіння, хоча конкретно зорові образи присутні рідко, бо зазвичай задіяні інші відчуття. Можливо, ви їх просто не пам'ятаєте?

– Ні, Амандо. Я точно не бачу снів. Я спробував зараз що-небудь згадати, але зі спогадів сплив тільки один епізод і все. Сон з мого дитинства. Навіть важко сказати, що то було. Навряд чи це був повноцінний сон. Але, окрім нього, я нічого згадати не можу.

Тревор подивився на Аманду і раптом зрозумів, що його це теж дещо здивувало. Начебто сни мають снитися всім, а у нього наразі щось не так. Раніше це його ніколи не турбувало. Ранковий стан людини, що прокинулася, у нього був, як і в інших людей, які після пробудження ніяк не можуть згадати своє сновидіння і навіть не обмірковують це. Але якщо інші люди згодом іноді могли згадати свій сон, то Тревор навіть не думав про це. І зараз він не хотів розповідати Аманді про трагедію, що сталася з його родиною у минулому.

– Добре, спробуймо з'ясувати причину цього дивного явища. Розумієте, сновидіння потрібні людині, щоб розслабити мозок від вражень реальності. Сон – це розвантажувальна, захисна програма для нього, – сказала, усміхнувшись, Аманда і запустила метроном. – Хоча уві сні з людиною відбуваються події, які на певний час залишають у її пам'яті, у серці незабутнє враження, але все це лишень сновидіння, створене для захисту мозку від перевантажень. Надалі все може забутися.

Кімната наповнилася механічним звуком годинникового маятника. Але, незважаючи на монотонну однорідність ритму, звук був дуже приємний на слух, і через деякий час склалося враження, що метроном пульсує разом із серцевим м'язом Тревора.

– Ну що, Треворе, розпочнімо. Лягайте он на ту кушетку, – запропонувала Аманда.

Тревор почувався трохи скуто, але йому самому було цікаво слухати Аманду і він слухняно підійшов до кушетки.

– Іноді людям здається, що сновидіння не було, що їм нічого не снилося, хоча, насправді, сни сняться щоночі, – продовжувала Аманда, – просто коли ми прокидаємося, то забуваємо не тільки сон, а й сам факт його наявності. Усе тому, що надто вже складний людський мозок і занадто мало ми про нього знаємо. Зараз разом із вами ми спробуємо все це збагнути. А заодно я трохи попрацюю і з вашим безсонням.

Тревор ліг, як сказала Аманда, і почав спостерігати за нею. Він не вірив, що ось так завиграшки людина, яка вважає себе гіпнотизером або психологом, може змусити іншу людину заснути, і потім під впливом гіпнозу та почне здійснювати будь-які дії, говорити щось навіюване або згадувати щось із минулого. Він завжди вважав це шарлатанством чистої води. А ті одиниці, які могли, зрештою, щось навіяти людині, користуючись її довірливістю, були, на переконання Тревора, просто талановитими шахраями.