ІНСОМВІТА. Психологічний трилер з елементами детективу

Лондон, Велика Британія

14.12.2011. 18:35

У готельному номері Роберт передивлявся матеріали майбутньої угоди. За годину у нього було заплановано вечерю у ресторані з гемологом паном Зімме, і перед зустріччю він хотів ще раз усе уважно переглянути.

Morgan Lawyer & Сo виступала посередником у купівлі великої партії діамантів і мала забезпечувати паперову й юридичну підтримку цієї угоди. Продавець – мільярдер із Московії, який проживає в елітному комплексі Лондона One Hyde Park, а покупець – шейх із Саудівської Аравії. Московит хотів залишатися інкогніто, тому здійснював продаж, залучивши офшорну компанію з Віргінських островів, і діяв через представників. Але всі перемовини між покупцем і продавцем відбувалися винятково за участі Роберта.

Подібні угоди вартістю в сотні мільйонів євро компанія довіряла саме йому. І власне, для Роберта вона була не першою подібною.

Напередодні в кабінеті директора компанії проходила нарада, і Роланд, звернувшись до Роберта, промовив:

– Я розумію твої тривоги з приводу поспіху. Так, за кілька днів Різдво, але покупець хоче витратити гроші саме цього року. Податки, сам розумієш. І до того ж покупець – правовірний мусульманин, а для них нашого Різдва ніби й не існує. На 16 грудня все буде готово. Компанія-перевізник Brink’s Incorporated діаманти до банку вже доставила, і мене сьогодні сповістили, що туди вже переказано грошові кошти покупця. Ось копія свіфту, що є підтвердженням.

– Роланде, поспіх – це не є проблемою. Мене хвилюють страхове зобов'язання і наслідки. Я казав тобі, що в договорі купівлі-продажу діамантів чітко вказано жорсткий термін, у межах якого слід здійснити угоду. Якщо угода не відбудеться, винна сторона зобов'язана виплатити пенальті в розмірі п'ять відсотків від суми угоди.

– А що тебе хвилює? – здивовано запитав Роланд. – Цю суму з боку учасників угоди банк уже заблокував.

– Не про це мова. Мені видається підозрілим, що виплата пенальті та страхового відшкодування продавцю за умовами попереднього договору та на вимогу його представника перераховується не на рахунок, на який надходять основні кошти від продажу діамантів, а на офшор. Водночас покупець оплату здійснює через банк першої величини, туди ж перераховуються і можливі пенальті та страхові відшкодування. – Роберт зробив паузу, узяв у руки контракт і задумливо промовив: – Найбільшу підозру викликає те, що покупець погодився з цим. Такі угоди готують щонайменше впродовж місяця, а нам на все виділено трохи більше тижня. До речі, 16 грудня – реченець15. Я не звик працювати у такому цейтноті. А що як 16-го угода не відбудеться? Нам катастрофічно бракує часу.

– Слухай, якщо покупець не заперечує, то що ми можемо вдіяти? Я пропонував, але араби на цьому не акцентували уваги взагалі. І Роберте, чому ти вважаєш, що угода не відбудеться? Адже виплата страхового відшкодування здійснюється тільки у випадку її зриву. Вважаю твої підозри безпідставними. Обидві сторони налаштовані серйозно, ніхто не ризикуватиме своїм іміджем заради якихось п'яти відсотків. Ні, це несерйозно.

– Роланде, сума пенальті наразі становить майже п'ятдесят мільйонів доларів! Ти вважаєш, що це несерйозно?

– Роберте, можливо, продавець у такий спосіб хоче уникнути податків.

– Тобто оподаткування основної суми його менше турбує, ніж можливий дохід від пенальті?

– Для цього, Роберте, ми посилаємо саме тебе. Ти маєш зробити все, щоб угода відбулася, і ніхто нікому ніяких пенальті не виплачував.

Увечері Роберт і Зімме Кенан, професійний гемолог, який понад двадцять років працює в HRD – лабораторії Верховної ради алмазної біржі Антверпена, вечеряли в одному з найстаріших ресторанів Лондона.

Пан Зімме виявився дуже рухливим, товариським і приємним сімдесятип'ятирічним чоловіком, євреєм, вихідцем з Одеси. Його сім'я на початку Другої світової війни й окупації німцями його міста виїхала до Палестини. Невдовзі через постійні міжусобиці всередині країни сім'я Зімме перебралася до Америки, де його батько відкрив ювелірну крамницю та ломбард.

Це він розказав Робертові під час вечері. Пан Зімме багато жартував, розповідав кумедні історії зі свого життя. Під час розмови він кілька разів зауважив про те, що усмішка допомагає йому почуватися двадцятирічним юнаком і що завдяки веселій вдачі за все життя він хворів лише одного разу – у чотирилітньому віці на епідемічний паротит, інакше кажучи, на завушницю.

Усе це Зімме розказував з неабияким гумором, властивим людям, цілком задоволеним своїм життям і долею.

Роберт помітно хвилювався через майбутню угоду, натомість пан Зімме весело заспокоював його:

– Юначе, повірте мені, старому окуню, що плавав у цьому житті в різних водах, не треба хвилюватися. Усе, що має статися, станеться обов'язково, а те, що не має статися, не відбудеться ні за яких умов, незалежно від вашого хвилювання і ваших дій. Тож чи варто нервувати чи хвилюватися? Сьогодні, як повернетеся до свого номера, ні про що не турбуючись, лягайте в ліжечко і міцно поспіть. Решту довірте Всевишньому. Він про все сам подбає. А що стосується нашого матеріалу, то я вам скажу, що він чудовий. Багато років я не зустрічав нічого подібного. Я все ретельно перевірив, тому певен, що не буде жодних ексцесів.

Але Роберт хвилювався. Він не розумів причину своїх сум'яття та занепокоєння і для того, щоб дещо відволіктися, вирішив зателефонувати Хлої.

На годиннику було трохи більше дев'яти годин вечора. Хлоя не відповідала. Роберт зробив ще кілька викликів з тим же результатом. І тут до них підійшов офіціант і покликав Роберта до телефону. Роберт одразу подумав про Хлою, але як вона могла знати номер телефону цього ресторану?

«О так, – згадав Роберт. – Я ж залишив інформацію на стійці реєстрації готелю».

– Підозрюю, юначе, що вас уже пані зачекалася в номері, а ви тут старого розважаєте, – усміхнувся Зімме, – ідіть-ідіть, бо, як мудро написав один мій талановитий земляк:

Кохай, кохай, бо час тебе не жде.

Він забирає дні твої і ночі.

Допоки тіло спрагле й молоде,

Кохай! У старості кохають очі.

– Ні, моя пані наразі дуже далеко, але цей дзвінок, справді, може бути від неї, – Роберт усміхнувся дотепності пана Зімме і попрямував до бару.

Коли Роберт узяв слухавку, то звідти вже чулися тільки короткі гудки. Роберт почекав кілька хвилин, але більше ніхто не дзвонив.

Повертаючись до свого столика, він ще здаля помітив, як біля гемолога зупинився невідомий чоловік арабської зовнішності. Не встиг Роберт підійти, як той швидко попрощався із Зімме і пішов до іншої зали ресторану.

Зімме і далі перебував у гарному настрої, і пожартував:

– Що, містере Бланш, не дають нам спокійно закінчити вечерю?

– Зустріли знайомого? – не звертаючи уваги на запитання пана Зімме, поцікавився Роберт.

– Ви маєте на увазі того парубка? Та Боже збав, Роберте, він просто помилився, – відповів байдуже Зімме, продовжуючи нарізати тоненькими смужками кусень м'яса в талірі16. – За кого мене тільки не приймали. Одного разу, пригадую, мене сплутали з сером Ентоні Хопкінсом. Навіть попросили автограф. І що ви гадаєте я зробив? Я дав автограф! А одного разу в Ізраїлі…

І він почав розповідати чергову веселу байку. Час від часу очі старого від сміху мокріли сльозами. Роберт зауважив про себе, що давно не зустрічав більш життєрадісної людини, ніж цей старий.

Під ранок Роберта розбудив дзвінок від помічника шейха Мехмета. Той схвильовано повідомив, що пан Зімме лежить у реанімації з інфарктом у тяжкому стані, а вони маються пошуками нового гемолога. Тому потрібно обов'язково переробити всі документи, де заявлено пана Зімме як експерта.

З цієї миті у Роберта виникла підозра про спробу навмисного зриву угоди.

Він негайно зателефонував своєму шефові і повідомив про подію.

Щоб не зірвати угоду, арабська сторона поспіхом викликала гемолога із Ізраїлю. Але той, аргументуючи зайнятістю в інших експертизах, відмовився. Те ж трапилося і з гемологом із Бельгії. Аж тут з Ізраїльської алмазної біржі запропонували професійного гемолога з Гвінеї, який саме в цей час знаходився у Великій Британії.

Служба безпеки шейха швидко перевірила персону гемолога і підтвердила, що громадянин Гвінеї пан Коне – відмінний фахівець, який уже впродовж тридцяти років працює в цьому бізнесі, надаючи свої послуги в Західній Африці, Анголі і ПАР.

Пана Коне невідкладно було викликано до Лондона і представлено шейху.

Як виявилося, пан Коне був нижче середнього зросту, кремезним, чорношкірим і дуже чемним шістдесятирічним чоловіком. Він чудово спілкувався французькою та англійською.

Того ж дня з ранку до банку під'їхав білий Майбах Landaulet, з якого вийшов шейх зі своїм помічником. Охорона і партнери шейха вже стояли біля входу і чемно його вітали.

Після виконання всіх формальностей до кімнати для проведення перемовин увійшли представники обох сторін.

Першим увійшов шейх, за ним – два його кремезні охоронці і троє арабів, партнерів шейха. Усі, крім охоронців, були одягнені в довгі просторі сукні білого кольору з тонкої бавовни, з великою хусткою на голові, що утримувалася подвійним вовняним джгутом чорного кольору. Охоронці в чорних костюмах, кольорових краватках, білих сорочках і з незворушними кам'яними обличчями розташувалися по кутках кімнати. За зовнішнім виглядом вони, очевидно, були американцями. Їхня поведінка, зачіски і квадратні підборіддя видавали колишніх бійців спецформувань армії США – командос або морських котиків.

За ними до кімнати увійшли представники продавця, обидва зі Східної Європи, чехи чи словаки. Усі, крім охоронців, розташувалися за великим круглим столом, привітали один одного і почали чекати. Один із помічників шейха за його наказом відкрив алюмінієвий МасBook і запустив банківську програму доступу до рахунку.

За кілька хвилин до кімнати увійшли Роберт, гемолог Коне і два представники банку з металевим ящиком.

Роберт поклав два пакети документів перед покупцем і продавцем. Усі ці документи були давно вивчені сторонами, але того вимагала офіційна процедура. Діаманти теж давно вже були переглянуті банківськими експертами. Пан Зімме особисто встиг у присутності банківських службовців переконатися в якості кожного діаманта окремо. Але перед здійсненням грошової транзакції і подальшої передачі діамантів з рук продавця до рук покупця процедура вимагала повторного формального огляду.

Металевий ящик відкрили. У ньому виявилися акуратно складені маленькі поліетиленові мішечки, до кожного з яких було вкладено великі, завбільшки з лісовий горіх, діаманти, і до кожного каменя прикладено гемологічний сертифікат.

Весь матеріал з металевого ящика виклали на окремий стіл для перевірки.

Містер Коне в білих рукавичках, що різко контрастували з його чорною шкірою, підійшов до столу і взяв кілька мішечків. Він вийняв один камінь і подивився на нього крізь спеціальну лупу на штативі, що більше скидалася на мікроскоп. Далі порівняв свій результат огляду з гемологічним сертифікатом. Задоволений, він передав камінь шейху, той з лупою почав теж його уважно розглядати. Задовольнившись, шейх схвально кивнув.

Ту саму процедуру пан Коне провів ще з декількома діамантами. Араби задоволено кивнули, вони отримали саме те, що очікували.

Діаманти, справді, були чудові, важко було знайти щось подібне за запропонованими московитом цінами і в такій кількості.

Нарешті, гемолог, перевіривши черговий камінь, подивився на шейха, але той ледь помітним рухом руки дав зрозуміти Коне продовжувати роботу. Гемолог на знак згоди також кивнув головою, ретельно спакував діамант у мішечок і поклав його разом із сертифікатом до ящика. Потім узяв зі столу інший діамант і його почав пильно розглядати крізь лупу.

Роберт уважно спостерігав за діями гемолога.

Минуло вже півгодини, але гемолог не переглянув ще й половини каменів. Він дуже ретельно перевіряв їх відповідність сертифікатам і ще більш ретельно пакував у мішечки і вкладав усе знову до металевого ящика.

Незважаючи на офіційність заходу, у кімнаті ніякого напруження не було. Чехи з шейхом через перекладача-араба про щось тихо розмовляли.

Роберт підійшов ближче до гемолога і тихо запитав французькою:

– Пане Коне, ви живете в самому Конакрі?

– Ні, мсьє Бланш, – відповів Коне, не відволікаючись від роботи, – коли помер мій великий друг пан Лансана Конте, президент республіки, мені довелося поїхати. На початку 2009 року я виїхав до ПАР. Там і живу досі. Там живе і вся моя родина.

Коне говорив спокійно, уважно вдивляючись крізь збільшувальну лінзу в черговий шматок обробленого вуглецю.

Тут до кімнати увійшов банківський офіцер і покликав Роберта:

– Містере Бланш, вас кличуть до телефону.

У слухавці Роберт почув схвильований голос свого друга, начальника служби безпеки компанії Йована.

– Робі, у нас вималювалася проблема. Я тільки-но отримав інформацію з клініки. У Зімме не інфаркт. У його крові виявили потужний токсин, – Йован замовк, а потім майже пошепки додав: – Роберте, це отруєння.

Останнє слово він вимовив повільно, по складах.

Роберт слухав мовчки. Він був приголомшений. Йован тихо продовжив:

– Я не знаю, з якого боку копати, але треба спокійно обміркувати, у чому тут справа і кому це все вигідно. Що на мене, хтось спробував вивести гемолога з гри.

– Йоване, ти шефові казав?

– Роландові? Звичайно! Він кинув усе і вже летить до офісу. Але я тобі вирішив особисто про це повідомити.

Роберт розумів: треба щось зробити і негайно. Саме до підписання основного контракту і початку транзакцій. Якщо угода тхне шахрайством, то їхня компанія потрапить у серйозний скандал. На кону авторитет цілої компанії.

Коли Роберт повернувся до кімнати для перемовин, там нічого не змінилося.

«Кому вигідно зірвати угоду? – розмірковував він, роздивляючись присутніх. – Арабам? Ні. Гроші вони перерахували до банку, рахунок також перевірено, там усе гаразд. Від роботи з готівкою вони одразу відмовилися. Тут усе чисто. Московити? Діаманти тут. Усе ретельно перевірено заздалегідь. До того ж проведено подвійну перевірку відповідності каменів сертифікатам. Пан Зімме вчора в ресторані захоплювався якістю діамантів. Він говорив, що кожен камінь щонайменше на п'ятдесят відсотків коштує дорожче, ніж пропонують московити. Цей гемолог, Коне, теж надійний фахівець. Його знайшли самі араби і перевірили. Тут теж начебто все чисто».

Але Роберт розумів, що якщо пана Зімме отруїли, то його хвороба і заміна гемолога – це ланки одного ланцюга. Усе то дуже підозріло. Адже пункт про п'ять відсотків штрафу за порушення строків – це вимога саме з боку московитів, з боку продавця.

Роберт ще раз оглянув кімнату. Усі спокійно розмовляли і чекали, коли гемолог закінчить свою роботу.

Роберт уважно подивився на гемолога, і зненацька його осінив божевільний здогад, але це треба було перевірити так, щоб усе виглядало природно.

Він підійшов до Коне і спитав на бамбара17:

– E be moun fo, a kani?18 – Роберт вирішив запитати саме на бамбара, якою Тревор з його сновидінь володів досконало. Ніколи йому ще не доводилося користуватися цією мовою, але якщо Коне той, за кого себе видає, то він мусить його зрозуміти. У Конакрі на бамбара говорять майже всі поруч із французьким, а в провінції і поготів.

Але Коне не відповів. Він тримав у руках великий круглий діамант і вдавав, що не чує Роберта.

– A be dioli soro sissan?19 – ще раз голосно спитав Роберт і впритул підійшов до Коне.

Гемолог спантеличено мовчав, зосереджено вдивляючись у діамант крізь лупу, наче нічого й не відбулося.

Араби звернули увагу на збентеження гемолога і замовкли. Чехи, очевидно, занервували, а один із них, піднявши слухавку, швидко вийшов із кімнати.

До кімнати одразу ж увійшов банківський офіцер. Він запитав Роберта, що трапилося.

Роберт стояв і дивився на Коне, чекаючи відповіді на свої запитання, але Коне мовчав. Він роздивлявся той самий діамант, навіть не розглядав, а прикипів до нього поглядом і, здавалося, навіть не дихав.

Тишу порушив чех. Він з властивим чехам акцентом невпевнено сказав:

– Усе добре. Побачивши діаманти, у людей іноді не витримують нерви. Великі гроші, велика нервозність.

Мехмет підійшов до Роберта і поцікавився, що трапилося.

Роберт подивився на шейха, потім на Мехмета і відповів арабською:

– Ні, не добре, панове. Ця людина не той, за кого себе видає. Він не гвінеєць. І навряд чи він пан Коне. Мені тільки що доповіли, що нашого гемолога, пана Зімме, було отруєно.

Шейх кивнув, і один з його охоронців підійшов упритул до чеха, а інший – до гемолога. Банківський офіцер по рації викликав службу безпеки банку. Розгублений Коне з рясно зіпрілим чолом озирнувся і тремтячими руками приречено опустив камінь до металевої коробки.

Шахрайська афера була простою і водночас зухвалою, хитромудро витонченою.

Першу перевірку відповідності каменів провів пан Зімме, якому араби цілковито довіряли. Після цього його усувають. Варіант отруєння був найпростішим і, з огляду на привітний та товариський характер Зімме, він не вимагав великої додаткової підготовки. Під час розмови гемологу непомітно підсипали отруту в їжу на столі.

Якщо араби надалі відмовляться від угоди за відсутності гемолога, вони змушені будуть заплатити величезне пенальті у п’ятдесят мільйонів доларів. Втрачати гроші через відмову від готової угоди ніхто не захоче. Природно, покупець звертатиметься до провідних гемологів Антверпена чи Ізраїлю в пошуках досвідченого фахівця. Зі свого боку, отримавши інформацію про вибраного стороною покупця гемолога, шахраї вжили всіх заходів, щоб усунути його, запропонувавши йому вигіднішу роботу, від якої той не зміг відмовитися.

Згодом через працівника ізраїльської біржі, який нічого не підозрює, шахраї пропонують пана Коне, якого там усі знають і поважають.

Зробити рокіровку Коне на іншого, потрібного шахраям, гемолога – справа техніки. Де знаходиться в цей час пан Коне, нікого вже не цікавить, на кону вигідний контракт на суму понад мільярд доларів або виплата величезного пенальті за відмову від угоди.

Коли заміна відбулася, нового «Коне» було представлено сторонам саме з боку покупця, тобто арабів. А він потрібен був тільки для того, щоб підтвердити, що всі камені відповідають гемологічним сертифікатам і що пан Зімме виконав усю роботу щодо їх експертизи.

Після того, як «містер Коне» підтвердить покупцеві, що все нормально, ящик з фальшивим камінням передається покупцеві, а покупець перераховує всі гроші на офшорний рахунок продавця. Кілька каменів для більшої переконливості були справжніми, і саме їх показав «Коне» шейху, бо той легко міг визначити підробку навіть візуально. Але решта каменів були дивовижними підробками з фіаніту чудового гранування.

Ніхто і не подумав би одразу після цього ще раз перевіряти діаманти. І у шахраїв з'являється величезна тимчасова перевага, щоб сховати всі кінці у воду.

Позаяк продавець діяв не безпосередньо, а через повірених, він міг і не здогадуватися про шахрайство. Його теж могли використовувати свої ж повірені, втершись у довіру. А справжні алмази після афери легко переходять до рук шахраїв, які без особливих труднощів розміщують їх у сейфах того ж банку.

Афера була безпрограшною. Шахраї в будь-якому випадку отримали б свою здобич. Щонайменше – штраф за відмову від угоди у розмірі п’ятдесят мільйонів доларів, щонайбільше – лот з високоякісними алмазами на суму понад один мільярд доларів.

Поліція заарештувала гемолога й одного чеха. Другий аферист, вийшовши із кімнати переговорів, зник.

Після того, як Роберт поспілкувався зі співробітником Інтерполу, до нього несподівано підійшов помічник шейха Мехмет.

– Містере Бланш, – ввічливо звернувся він, – його високість хотів би з вами обговорити деякі деталі того, що трапилося, і запрошує вас до себе в готель Savoy для бесіди.

Роберт поспішав до готелю. Він подивився на годинник, було майже п'ять. Зараз усі його думки були про Хлою, вона вже третю добу не відповідала на його дзвінки. І треба було зібрати речі для від'їзду. Але літак до Праги відлітав тільки вранці наступного дня, і Роберт погодився.

– Скажіть його високості, що я буду о дев’ятнадцятій.

– Ні, ні, містере Бланш, його високість люб'язно запропонував свій лімузин та охорону. Він уже чекає на вас у готелі. Якщо ви не заперечуєте, ми можемо відбути негайно.

– О’кей, я зберу свої речі й буду готовий хвилин за десять.

– Дуже добре, містере Бланш, чекатиму вас у готелі. Джон і Джейк у вашому розпорядженні, – Мехмет вказав на двох охоронців у чорних костюмах, які коротким, майже невловимим кивком голови привітали Роберта, – вони супроводжуватимуть вас.

Мехмет галантно попрощався і швидко залишив приміщення банку. Двоє міцних охоронців з незворушними обличчями, однаковими зростом і статурою були схожі на близнюків. Вони ні на мить не випускали Роберта з поля свого зору.

Дорогою до готелю Роберт ще кілька разів телефонував Хлої, але безрезультатно.

На стійці реєстрації готелю його вже чекав Мехмет. Він здалеку кивнув Робертові і запропонував іти за ним.

Номер, в якому зупинився шейх, був дуже великий, кілька просторих кімнат в елегантному стилі епохи короля Едуарда з видом на Темзу. Удалині, на південному березі річки, усе у вогнях мерехтіло 135-метрове колесо огляду «Лондонське око» – одна з головних пам'яток Лондона.

Шейх підійшов до Роберта, привітався і запропонував сісти за невеликий столик.

– Люди, містере Бланш, завжди прагнуть бачити більше, ніж можуть, – почав він арабською, вказуючи рукою на колесо у вікні, – але найбільше вони хочуть отримувати від побаченого насолоду. Чи не так, як ви вважаєте?

– Власне, така сутність людини, з цим нічого не вдієш. Прагнення до насолоди деякою мірою і є двигуном прогресу.

– Роберте… Можна я вас так називатиму? Я всіх моїх друзів кличу на ім’я, – запропонував шейх.

– Звичайно, мені дуже приємно, що ви називатимете мене своїм другом, – відповів Роберт.

– Ви добре говорите арабською. Дуже мало європейців володіють нею так вільно, як ви. Усі зараз воліють спілкуватися тільки англійською, – шейх зробив невелику паузу і запитав: – Ви будете чай чи каву?

– Дякую, ми ж в Англії, – усміхнувся Роберт, – тож чай, тільки чай.