ІНСОМВІТА. Психологічний трилер з елементами детективу
- -
- 100%
- +
Шейх налив у дві порцелянові філіжанки чай і одну передав Робертові.
– Чи відомо вам, Роберте, що арабською говорять майже триста мільйонів людей, – продовжував шейх із гордістю. – Це стільки ж, скільки жителів у Сполучених Штатах. А між іншим, арабська – одна з найдавніших мов світу. І це мова священного Корану. Ви десь її спеціально вивчали?
– Ні, ваша високосте. У мене був дуже хороший учитель. І ми з ним щовечора займалися різними мовами, зокрема й арабською. Майже від самого дитинства.
– Я пропоную перейти на англійську, адже, як ви правильно зазначили, ми зараз в Англії, п'ємо англійський чай, і було б несправедливо не скористатися моментом і не попрактикуватися, дещо поліпшивши свою англійську, – усміхаючись, запропонував шейх і продовжив англійською: – А африканську мову? Ваш учитель, мабуть, знаний поліглот.
– Бамбара – це окрема тема, – відповів Роберт, – там ціла історія, пов'язана, до речі, із алмазами Гвінеї і Сьєрра-Леоне.
– Колись, я дуже сподіватимуся, ви розкажете мені цю захоплюючу історію, а зараз хотів би спитати, коли ви, Роберте, запідозрили чи здогадалися, що перед вами шахраї? Мій помічник, колишній начальник служби безпеки, був дуже досвідченою й обачною людиною і навіть він піддався на цей обман.
Слово «колишній» він вимовив навмисно з наголосом.
– Це був не лише здогад. Я мало розуміюся на гемології, але у мене чималий досвід юридичної практики і я не покладаюся на випадковості. Уперше у мене виникла ця підозра, коли пан Зімме раптово зліг з інфарктом. Напередодні ми з ним вечеряли в ресторані, і він був цілком здоровий. А потім, уже у кімнаті перемовин, мені зателефонували зі служби безпеки компанії і повідомили, що у пана Зімме стався інфаркт, викликаний якимось сильним токсином. Зіставляючи факти, я зрозумів, що найслабша ланка – це гемолог. А те, що його представили нам як гвінейця, а також і мої невеликі пізнання в бамбара – ось це є чистою випадковістю.
Роберт усміхнувся і поставив свою філіжанку на стіл.
– Я не вірю у випадковості, усе відбувається з волі Аллаха. І погане, і хороше. Але ви зберегли для мене великі кошти, Роберте, а найголовніше те, що ви зберегли мій авторитет. А це більше за гроші. Тож як я можу вам віддячити?
– Ви вже зробили це, ваша високосте. Ви щедро оплатили роботу моєї компанії відповідно до домовленостей, незважаючи на те, що угоду зірвано.
– Ні, Роберте. Я хочу вам особисто віддячити. Я певен, що так буде правильно. Адже ви своєю проникливістю замінили мені тут цілий департамент безпеки.
Шейх вийняв чекову книжку, написав у ній суму, акуратно відірвав чек і простягнув Робертові.
– Прийміть від мене цей дарунок на знак моєї подяки.
– Ваша високосте, це зайве, – спробував заперечити Роберт, але шейх зупинив його.
– Будь-яка робота має бути винагороджена належно. Це всього лише цифра на гарному папері, а я дуже ціную людські стосунки, – шейх подивився на Роберта, узяв до рук чотки і продовжив: – Роберте, чи можу я розраховувати на вашу допомогу, якщо мені знадобляться ваші послуги як юриста в майбутньому?
– Звичайно, – відповів Роберт, – вважатиму за честь бути вам корисним.
– Ну що ж, любий друже, як кажуть на Сході, хороша зустріч – коротка зустріч, – підсумував шейх, даючи зрозуміти, що аудієнцію закінчено. – Мені було дуже приємно з вами познайомитися ближче. Сподіваюся, це не остання наша зустріч.
Чек Роберт розгорнув тільки в автомобілі, коли повертався до свого готелю. На ньому було акуратним каліграфічним почерком написано «п'ять мільйонів доларів». І стояв довгий підпис арабською в'яззю – ім'я та прізвище шейха без скорочень.
У номері готелю Роберт трохи розслабився. Він налив у келих віскі, розсунув гардини і, спостерігаючи за нічним містом, розмірковував. У цій справі не все було зрозумілим, і він ніяк не міг збагнути, хто стоїть за всім.
Його роздуми перервав телефонний дзвінок.
– Бланш, слухаю.
– Роберте, доброї ночі, – це був Роланд, директор компанії. Голос у нього був дуже схвильованим. – Мені вже все доповіли. У тебе все добре?
– Так, шеф, усе о’кей. Завтра вранці буду в Празі.
– Ну що ж, я дуже чекаю на тебе завтра об одинадцятій тридцять в офісі, там і поспілкуємося. А поки відпочивай. Завтра в аеропорту тебе зустріне Йован, – і Роланд поклав слухавку.
Літак відлітав рано-вранці, а Хлоя так і не взяла слухавку. Він подивився на годинник і ще раз зателефонував. На тому кінці – знову автовідповідач.
Годинник показував о пів на другу ночі.
«Виліт з Лондона о сьомій годині п'ятнадцять хвилин, – розмірковував Роберт, – три години льоту. Ще кілька годинок і вдома, а там подивимося. Добре, що Йован зустрічатиме».
Роберт повністю і беззастережно довіряв Йованові.
Вони дружили від самого дитинства, разом вступили до Карлового університету і планували стати адвокатами. Але Йован завалив вступні тести, що, втім, не завадило йому одразу ж вступити до Поліцейської академії Чеської республіки і, закінчивши її з відзнакою, вступити на службу до поліції Праги молодшим детективом.
У поліції Йован працював майже п’ятнадцять років і від простого інспектора відділу кримінальних справ дослужився до полковника на посаді старшого радника. Але під час корупційного скандалу, що розгорівся в уряді Станіслава Гросса, який до свого прем'єрства очолював Міністерство внутрішніх справ Чеської республіки і був близьким товаришем та безпосереднім керівником Йована, він подав у відставку, зневірившись у порядності свого друга і керівника. А чотири роки тому за активної участі Роберта в долі свого товариша він очолив службу безпеки компанії.
Йован був невисокого зросту, кремезний, голомозий, з ретельно підстриженими довгими вусиками.
У свої трохи за сорок Йован був дуже приємною й усміхненою людиною. Хто його не знає, ніколи б не запідозрив, що він очолює службу безпеки компанії, а колись обіймав високу посаду в поліції. Його зовнішність видавала веселу, доброзичливу і незлостиву людину. Він якось казав Робертові: «Є два типи поліцейських: хороший і поганий. Так ось я – вікарій хорошого поліцейського». У компанії його називали «наш Пуаро», і це було, насправді, так. Крім того, що він у минулому справжній детектив, він був душею будь-якої компанії, завжди відзначався дотепністю, сипав жартами і розповідав різні цікавинки з життя поліцейських.
За весь час роботи він ні з ким не мав жодного конфлікту, ніколи не підвищував голос на своїх підлеглих, його ніхто ніколи не бачив у поганому настрої.
Особисте життя він ховав за сімома замками, але всі в компанії знали, що Йован самотній, його єдина дружина пішла від нього через рік після весілля, не витримавши важкого тягаря дружини поліцейського, зокрема його постійної відсутності вдома. І тільки Робертові було відомо, що десь на околиці міста у Йована є якась молода пані, що з'явилася в його житті зо два роки тому. І Роберт з Хлоєю з нетерпінням очікували, коли Йован познайомить їх зі своєю нареченою. Натомість той тільки віджартовувався.
У спілкуванні з колегами Йован був завжди привітний, але єдиною людиною, з ким він, справді, дружив і кому міг довіритися, був Роберт. Вони, як старі друзі, часто проводили час разом у Роберта вдома або в пабі за келихом пива, яке Йован обожнював. Хлої подобався цей веселий і життєрадісний чоловік, і двері їхнього будинку для нього були завжди відкриті.
Роберт лежав у номері на ліжку і намагався вкотре додзвонитися до Хлої. Але на тому кінці дроту телефон був від’єднаний від мережі. Коли його почав зморювати сон, Роберт відклав слухавку і заплющив очі.
Зненацька він відчув спершу невелике запаморочення, а потім – неймовірну силу, яка притиснула його до ліжка і не давала поворухнутися. Роберт розплющив очі, він міг спостерігати все навколо, але решта тіла була йому непідвладна. Якась невідома сила все міцніше і міцніше втискала його тіло в ліжко.
Роберт почав задихатися. Він спробував напружити м'язи або хоча б закричати, але тіло так само йому не корилося. Раптом усе навколо потемніло. Роберт опинився в суцільній темряві, не відчуваючи ні свого тіла, ні запахів, ні звуків. Він немов повис у повітрі, хоча мозок продовжував конвульсивно шукати можливість звільнитися з цього моторошного полону. Роберт не міг зрозуміти, що з ним відбувається, адже свідомість не покидала його. І тут він почув рівномірний звук, який виходив звідкись ізсередини його підсвідомості, поступово заповнюючи весь навколишній простір. За мить уже здавалося, що він пульсує навіть у його венах. Звук віддалено нагадував роботу маятника годинникового механізму. Але він був чистішим, різкішим і чіткішим. Опиратися раптовому заціпенінню не було ні сил, ні сенсу. Роберт хаотично намагався зрозуміти, що з ним відбувається.
І тут він чітко почув жіночий голос…
«Спіть спокійно, глибоко… Ви занурюєтеся в глибокий сон… Глибше… Ще глибше», – чийсь владний голос усе голосніше і голосніше лунав у голові Роберта.
Несподівано він усвідомив, що цей голос звучить ізсередини його сну, і він його чує, незважаючи на те, що пам'яттю і своєю сутністю все ще знаходиться по цей бік сновиддя. Це почуття було зовсім новим для нього, і Роберт не міг повірити в реальність того, що трапилося, і прислухався. Навколо лунали голоси. Він чітко чув тільки жіночий голос. Другий, чоловічий, відгукувався лише луною в його голові, але розібрати слова чоловіка наразі чомусь було дуже важко, і Роберт вирішив повністю розслабитися і спробувати розібратися, що ж відбувається з ним насправді. Зненацька все почало прояснюватися, і голоси стали цілком зрозумілі. На мить Робертові здалося, що він сам бере участь у діалозі.
Аж раптом він усе зрозумів…
Розділ 8
З портативного диктофона, що самотньо стояв на столі перед Тревором, доносився м'який голос Аманди:
«Спіть спокійно, глибоко… Ви занурюєтеся в глибокий сон… Глибше… Ще глибше…»
Зробивши невелику паузу, Аманда продовжила:
– Треворе, ви можете говорити, то говоріть. Скільки вам років?
– Сорок… один… – повільно і невиразно відповів Тревор.
– Добре… Добре… – розмірено і рівно промовила Аманда, – а як вас звуть?
– Тревор, – голос звучав невиразно і ледь чутно.
– Добре, Треворе. Зараз ми повернемося на два дні в минуле. Де ви знаходитеся?
– Женева, – тихо відповів Тревор. – Готель… Великий номер…
– Що ви бачите навколо себе? – запитала Аманда.
– Діаманти… Сейф… – невиразно промовив Тревор, ледве ворушачи губами.
У цьому місці почулося якесь клацання. Це був дефект плівки або запис тут було перервано. Та за мить запис відновився.
– Добре, Треворе. А зараз ми повернемося до вчорашнього дня. Ранок… – упевнено і твердо вимовила Аманда.
Несподівано з диктофона почувся чіткий голос Тревора:
– Аманда?! Я нічого не бачу… Що трапилося? Як вона це зробила? – здивовано запитував голос.
– Треворе, я ввела вас у гіпнотичний сон. Ви під впливом мого навіювання, – голос Аманди звучав повільно і твердо. – Я хочу, щоб ви повернулися у вчорашній день…
– Амандо, Амандо, усе о’кей, до біса вчорашній день! Я нічого не бачу… Я тут… Це сон? Ви – мій сон? Я так розумію… – схвильовано вимовив Тревор.
Аманда ввела Тревора в гіпнотичний сон, але він чомусь повівся не так, як поводяться зазвичай пацієнти. Його тіло напружилося, повіки почали пульсувати, і вона вирішила негайно припинити сеанс.
– Треворе, ви в гіпнотичному сні. Спробуйте заспокоїтися. Усе добре, – голос Аманди був також схвильованим, але залишався твердим. – Я зараз почну відлік, і ви прокинетеся.
– Стоп, Амандо. Зупинися! – запанікував Тревор. – Не треба! Як вам пояснити?… Це для мене єдиний шанс із тисячі! Навіть якщо він прокинеться, переконай його ще на один сеанс.
– Хто – прокинеться? – перепитала здивована Аманда. Сеанс вочевидь пішов не за сценарієм, і треба було щось робити.
– Тревор… Тобто я… Тобто… Мені треба тобі дещо пояснити.
– Добре, Треворе, не хвилюйтеся так. Заспокойтеся, ваше тіло дуже напружене. Так важко утримати контроль. Розслабтеся. – Аманда провела рукою перед очима Тревора. – Що ви бачите перед собою?
– Я ж казав, що нічого. Нічогісінько не бачу, очі ж заплющені… Ну ти молодчина! Нам треба негайно спокійно поспілкуватися. Я так чітко тебе чую!
Аманда подивилася на Тревора. Той спокійно, розслабившись, лежав на кушетці без жодної емоції на обличчі.
Вона була здивована. Тревор із гіпнотичного сну з нею розмовляв на подив голосно і чітко. І найголовніше, здавалося, що він не був під її навіюванням. Він нібито сам намагався спілкуватися, а не тільки відповідати на запитання, як зазвичай буває в роботі гіпнотизера з пацієнтом.
Вона обмірковувала ситуацію, що склалася. В її практиці психолога таке трапилося вперше.
А тим часом Тревор продовжував:
– Амандо, ми з тобою мусимо розібратися в тому, що відбувається зі мною. Або з ним… Коротше, ми маємо розібратися і з’ясувати, хто є хто.
Аманда чула й дивувалася. Її очі були широко розплющені, і вона не розуміла, що відбувається.
– А ви, власне, хто? – нарешті запитала вона.
В її голові промайнула думка про роздвоєння особистості, і вона почала згадувати симптоми цього явища. Ця думка трохи заспокоїла її, оскільки могла об'єктивно пояснити те, що відбувається.
– Я Роберт, – відповів голос. – Роберт з іншого життя Тревора.
– Роберт? – перепитала Аманда. – А з якого іншого життя?
– З найсправжнісінького, але іншого. Принаймні мені так здається. А іноді я не впевнений. Але зараз ви – то, справді, мій сон. Усе, що відбувається з Тревором, – це мій сон, розумієш? І ти теж. Боже мій, я розмовляю зі сновиддям! Здуріти можна!
– Ви розмовляєте зі сновиддям? – спантеличено спитала Аманда. – І давно це у вас?
– Це все вже дуже давно і дуже складно. Так давно, що я і сам уже не розумію, хто є хто.
– Треворе, я не зовсім розумію.
– Амандо, я – Роберт, я ніби всередині свідомості Тревора, тобто це він у мені. Ну не зовсім у мені. Він – у моїх сновидіннях. Тобто як це все пояснити… Але це вперше! Такого ще не було!
– Ну, о’кей, Роберт так Роберт. Але ви говорите дуже заплутано. Ви мені можете пояснити до ладу, з якого сну ви повідаєте?
Аманда опанувала себе і вирішила довести сеанс до кінця.
– У мене сон тільки один. Це життя Тревора в моїх сновидіннях. Ви просто вислухайте мене, не перебивайте, і, можливо, усе зрозумієте…
І голос з диктофона повідав неймовірну історію про життя Роберта на протилежному боці сновидіння, про щоденники, в які він записував усе, що відбувається з Тревором, про переживання і сумніви в реальності свого світу.
Аманда слухала розповідь уже вдруге, уважно дивлячись на Тревора. Вона була здивована, захоплена і заінтригована тим, що чула. Усередині Тревора жила зовсім інша людина, про яку той навіть не здогадувався і яка ось уже майже тридцять років спостерігає за ним ізсередини свого сновидіння. Роберт, справді, вважав, що зараз він спить і бачить сон. Він ніяк не міг вплинути на життя чи вчинки Тревора, ніяк не міг проявитися, як це зазвичай буває при роздвоєнні особистості, але він прагнув самостійно розібратися в собі і визначити, де реальність, а де сновидіння.
– …Мій світ майже такий же, яким я бачу світ Тревора у своїх сновидіннях, – продовжував Роберт, – але ми з ним абсолютно різні, живемо в різних країнах, у нас різне коло знайомих, різні професії, робота і водночас мій світ я щохвилини, щосекунди сприймаю як реальність. Та інших снів у своєму житті я не бачив. Тільки один – про Тревора.
Розмова так захопила Аманду, що вона зовсім втратила відчуття часу, а голос усе говорив і говорив. У його оповіданні було щось фантастичне, але це була розповідь здорової, як здавалося, людини, яка об'єктивно оцінює все навколо, людини, яка шукає вихід із ситуації, в якій опинилася.
Аманда спробувала перервати сеанс, але голос просив не робити цього. Він потребував спілкування, він шукав відповіді на свої запитання. Аманда з подібним явищем зіткнулася вперше, і тому її думки кружляли тільки навколо роздвоєння особистості. Іншого пояснення зараз вона поки що припустити не могла.
«Так, саме дисоціативний розлад особистості, але в якійсь дивній, неправдоподібній формі», – міркувала Аманда, поки голос усередині Тревора розповідав про інший бік свого життя.
І тут Аманді спало на думку:
– Роберте, якщо ваше життя настільки реальне, то чи є у вашому світі психологи або психіатри?
– Звичайно, є… Напевно. Сподіваюся, що є, – невпевнено відповів Роберт. – Ви вважаєте, що я божевільний?
– Ні, Роберте, що ви, – швидко відповіла Аманда. – Я ось про що подумала… Хочу вам дещо запропонувати… у тому, вашому житті. Але ви маєте поставитися до цього дуже серйозно. Є у мене одна ідея, давайте проведемо з вами експеримент, але для цього мені потрібна ваша допомога і… допомога фахівця…
Аманда не мала сумніву, що це роздвоєння особистості, і їй захотілося перевірити наявність інших можливих особистостей у підсвідомості Тревора. У деяких феноменах уживалися різні, іноді діаметрально протилежні особистості, серед яких були навіть такі, які вважали себе фахівцями з психології, і саме вони допомагали встановити й ідентифікувати інші особистості, що існували в підсвідомості пацієнта. Аманда вирішила викликати саме таку особистість з підсвідомості Тревора. Вона роз'яснила Робертові суть експерименту. Але, на її переконання, був інший, негативний бік цього досліду. Усе могло вийти з-під контролю, і тоді повернутися назад буде дуже складно, ба, навіть неможливо.
– Роберте, зрозумійте, що під час подібного сеансу все може вийти з-під вашого… з-під контролю вашого психолога. Якщо ваш стан – це те, про що я здогадуюся, то є ймовірність того, що ви на деякий час можете зникнути як особистість зі свідомості Тревора.
– Як зникнути? Я не розумію. Куди зникнути?
– Розумієте, унаслідок прямого втручання в підсвідомість може статися певна заміна у свідомості Тревора, і одна особистість замінить іншу. Мабуть, тоді ми і знайдемо відповіді на ваші запитання, але ви, Роберте, на якийсь час можете зникнути.
– Ви вважаєте це роздвоєнням особистості?
– Я поки нічого не вважаю. Я тільки оперую фактами: у мене на кушетці під впливом гіпнозу лежить пацієнт, а в цей час зі мною спілкується хтось, хто не ідентифікує себе з ним, ніяк і ніколи не проявлявся в його житті, але спостерігає за ним упродовж усього його життя звідкись ізсередини його ж підсвідомості.
– А хіба окремі особистості однієї і тієї ж людини можуть жити окремо своїм життям поза її свідомістю, можуть мати власне життя, історію, окремий світ?
– Ось це нам і належить з'ясувати. І ви, як особа, що окремо ідентифікує себе, мусите розуміти, що у випадку наявності інших особистостей у підсвідомості Тревора ви можете на якийсь час зникнути разом зі своїм світом, історією і життям, яке ви відчуваєте як реальне. Вас може замінити хтось інший або інша. Це цілком імовірно.
– Ви думаєте, що моє життя в цьому… у моєму світі не реальне? Гра уяви Тревора?
– Якщо я думатиму інакше, то виходить, що і мої відповіді, і все ваше спілкування зі мною моделює ваш мозок. А це означає, що і я, і цей світ, і весь наш діалог – лишень гра вашої уяви.
– А чим допоможе нам психолог? – поміркувавши, спитав Роберт.
– З його допомогою ми спробуємо щонайменше ідентифікувати вас і в разі наявності ідентифікувати інші особистості в підсвідомості Тревора. Розумієте, ким би ви себе особисто не ідентифікували, для мене поки що саме ви живете в підсвідомості Тревора. З вашим психологом я хочу дещо дослідити. Можливо, ви його і не знайдете. Але якщо він існує, то це, можливо, ще одна особистість. І таких особистостей може бути дуже багато. Нам слід визначити їхню кількість, і тоді ми зможемо зрозуміти, з чим, а найімовірніше, з ким маємо справу.
– Це якась маячня, Амандо. У мене зовсім інша пам'ять, ніж у Тревора. Я живу тут власним життям і до сьогодні я ніяк не міг проявлятися в житті Тревора. У мене тут робота, наречена, друзі, обставини, врешті-решт… Життя Тревора для мене – це мій перманентний сон, сновидіння і не більше. А щодо його життя, то в ньому я лишень сторонній спостерігач.
– Я все розумію, Роберте. Здібності нашого мозку мало вивчено, а деякі його функціональні можливості не вивчено зовсім і є загадкою навіть для фахівців. Психологія…
– Амандо, зрозумійте ж, що зараз, коли ви закінчите цей сеанс, я прокинуся і піду у своїх справах. Просто зараз, у цей час, я перебуваю в готелі в Лондоні і через кілька годин у мене літак до Праги, де на мене чекають колеги, моя дівчина. А вночі, коли я ляжу спати, до мене знову прийде сновидіння, де я бачитиму ваш світ очима Тревора. Так було завжди.
– Давайте хоча б спробуємо зробити це, Роберте. З чогось же треба починати. Мозок – дуже складний об'єкт для вивчення. Ми ж спробуємо через підсвідомість встановити істину. І це важливо, передусім, для вас, адже саме ви перебуваєте в пошуку. Чи не так?
– Добре, – трохи поміркувавши, погодився Роберт. – Ми зробимо це. Я завтра прилечу до Праги і спробую знайти психіатра. Але що мені йому сказати? Як пояснити все?
– А не треба йому нічого пояснювати. Просто розкажіть йому все, що знаєте про себе, і він вирішуватиме сам, що робити. Я впевнена, що він погодиться провести цей експеримент. Хоча в реальному житті вас вважали б божевільним.
– Скільки у нас є часу?
– Я не знаю, якщо дотримуватися ваших переконань, то тут керуєте процесом ви, а ми лишень ваше сновидіння. Та якщо серйозно, я думаю, у нас є день або щонайбільше два. Я спробую призначити Треворові ще один сеанс на завтра.
Невдовзі Аманда перервала розмову і вивела Тревора зі стану сну.
Диктофон вимкнувся.
Тревор і Аманда сиділи одне проти одного і мовчали.
Нарешті, тишу перервала Аманда. Цього разу голос її був менш упевненим:
– Треворе, зрештою, психологія багато чого може пояснити. Мені здається, що нас чекає багато роботи. Усе ускладнюється тим, що в моїй практиці цей випадок унікальний, я ніколи нічого подібного не зустрічала.
Тревор дивився на Аманду і не міг вимовити ні слова. Він ніяк не міг зрозуміти, що там трапилося. Усе це ніяк не вміщалося в межі звичайних уявлень і його сприйняття всього сущого.
– Це був я? – нарешті, видавив він із себе.
– Цілком імовірно, що ви. Або одна з ваших особистостей.
– А як таке можливо? – спитав Тревор. Очевидно, що він був у шоковому стані від почутого.
– Людський мозок, Треворе – це загадка навіть для нас, психологів. Я мала намір тільки повернути вас у вчорашній і позавчорашній день, а потім би трохи покопалася у вашому минулому. Але ви самі все чули.
– Амандо, це справді можливо? Це хвороба?
– Можливо що? Множинність осіб? Звичайно! – вимовила Аманда. – Є навіть науковий термін – дисоціативний розлад, який використовують для позначення феномену виникнення множинних особистостей. Але хворобою я б це не назвала. Це дещо інше…
– І що тепер зі мною буде?
– Гадаю, нічого… Сподіваюся… – відповіла Аманда. – Якщо до сьогоднішнього дня ви жили з цим, нічого не підозрюючи, можливо, і після цього все буде так само, як і раніше.
Водночас Аманда якось невпевнено намагалася пояснити Треворові, що деякі психологи, зокрема й особи, які самостійно ідентифікують себе як такі, що мають множинну особистість, вважають, що цей стан, можливо, не розлад, а природна варіація людської свідомості, що не має нічого спільного з дисоціацією. Але ця невпевненість передалася Треворові. Йому здалося, що Аманда намагається заспокоїти його. Вона поки що сама не розуміла, з чим має справу, але намагалася не так йому, як самій собі, пояснити те, що з ним відбувається.
– Розумієте, Треворе, багато психіатрів не погоджуються з визначенням синдрому множинної особистості як очевидного розладу і розглядають множинність особистості як «психічне порушення», що не є хворобою. Ось, наприклад…
Вона озирнулася, підійшла до шафи з книжками і почала шукати потрібну. Через деякий час у руках вона тримала велику медичну енциклопедію.
– Зверніть увагу, – перегорнувши кілька сторінок і знайшовши потрібну, вона прочитала: «Антропологи Сурьяні і Гордон Йєнсен переконані, що феномен яскраво виражених трансових станів у спільноті острова Балі має ту ж феноменологічну природу, що й явище множинної особистості на Заході. Стверджується, що люди в шаманських культурах, які відчувають множинні особистості, визначають ці особистості не як частини себе, а як незалежні душі або духи. Відсутні дані про зв'язок між множинністю особистості, дисоціацією, а також відновленням спогадів і сексуальним насильством у цих культурах. У традиційних культурах множинність, демонстрована, наприклад, шаманами або африканськими чаклунами, не вважається розладом або захворюванням».
– Я зовсім на цьому не розуміюся, Амандо. Я взагалі нічого не розумію, – приречено вимовив Тревор, а потім подивився на Аманду і з надією запитав: – Це точно не розіграш?