Марія (Український)

Розділ І

Я був ще дитиною, коли мене забрали з батьківського дому, щоб почати навчання в школі доктора Лоренцо Марії Льєрас, заснованій в Боготі за кілька років до того і відомій на той час по всій Республіці.

Напередодні моєї подорожі, після вечері, одна з моїх сестер увійшла до моєї кімнати і, не сказавши мені ні слова ласки, бо її голос був сповнений ридань, відрізала кілька волосин з моєї голови; коли вона вийшла, кілька її сліз скотилися по моїй шиї.

Я заснула в сльозах і пережила неясне передчуття багатьох страждань, які мені доведеться пережити згодом. Ці волосинки, зняті з дитячої голівки, ця пересторога любові проти смерті перед обличчям такої великої кількості життя змусили мою душу блукати уві сні по всіх місцях, де я провів, сам того не усвідомлюючи, найщасливіші години свого існування.

Наступного ранку батько відв'язав мамині руки від моєї голови, мокрі від сліз. Сестри витерли їх поцілунками, прощаючись зі мною. Марія покірно чекала своєї черги і, заїкаючись на прощання, притулилася своєю рожевою щокою до моєї, здригнувшись від першого відчуття болю.

Через кілька хвилин я пішов за батьком, який сховав своє обличчя від мого погляду. Тупіт наших коней на гальковій доріжці заглушив мої останні ридання. Шум Сабалетів, чиї луки лежали праворуч від нас, з кожною хвилиною зменшувався. Ми вже огинали один з пагорбів, з якого з будинку можна було побачити бажаних мандрівників; я звернув очі в його бік, шукаючи одну з багатьох близьких: Марія була під виноградними лозами, що прикрашали вікна кімнати моєї мами.

Розділ ІІ

Шість років потому, останні дні розкішного серпня привітали мене з поверненням до рідної долини. Моє серце переповнювала патріотична любов. Це був вже останній день подорожі, і я насолоджувався найпахучішим ранком літа. Небо мало ніжно-блакитний відтінок: на сході, над високими гребенями гір, ще напівзабутих, блукало кілька золотистих хмаринок, схожих на марлю з тюрбану танцівниці, розвіяну подихом закоханого подиху. На південь пливли тумани, які вночі вкрили далекі гори. Я перетинав рівнини зелених пасовищ, политі струмками, прохід яким заважали красиві корови, що покинули свої пасовиська, щоб блукати в лагунах або стежками, склепіннями квітучих сосен і листяних фігових дерев. Мої очі жадібно вдивлялися в ті місця, наполовину приховані від подорожнього покровом вікових гаїв, у ті фермерські будинки, де я залишив доброчесних і привітних людей. У такі хвилини моє серце не зворушили б арії фортепіано У***: парфуми, які я вдихав, були такими приємними порівняно з її розкішними сукнями; у співі тих безіменних птахів були такі милі моєму серцю гармонії!

Я втратив дар мови перед такою великою красою, пам'ять про яку, як мені здавалося, збереглася в моїй пам'яті завдяки тому, що в деяких моїх віршах, якими захоплювалися мої однокурсники, були бліді відтінки цієї краси. Коли в бальній залі, залитій світлом, сповненій хтивих мелодій, тисячі змішаних ароматів, шепоту стількох спокусливих жіночих убрань, ми зустрічаємо ту, про яку мріяли у вісімнадцять років, і її втікаючий погляд обпікає нам чоло, і її голос на мить робить для нас німими всі інші голоси, а її квіти залишають по собі невідомі нам сутності, ми впадаємо в небесну прострацію: наш голос безсилий, наші вуха більше не чують її, наші очі не можуть більше слідувати за нею. Але коли через кілька годин вона повертається до нашої пам'яті, наші вуста шепочуть їй хвалу в пісні, і це та жінка, це її акцент, це її погляд, це її легкий крок по килимах, що імітує ту пісню, яку вульгарні вважатимуть ідеальною. Так небо, горизонти, пампаси і вершини Кауки змушують замовкнути тих, хто їх споглядає. Велику красу творіння не можна бачити і оспівувати одночасно: вона повинна повернутися до душі, потьмянілої від невірної пам'яті.

Ще до заходу сонця я вже побачив білий будинок моїх батьків на схилі гори. Наближаючись до нього, я тривожними очима рахував грона верб і апельсинових дерев, крізь які трохи згодом побачив світло, що перетинало його і розтікалося по кімнатах.

Нарешті я вдихнула той незабутній запах фруктового саду, який щойно сформувався. Підкови мого коня виблискували на бруківці двору. Я почув невиразний крик; це був голос моєї матері: коли вона стиснула мене в обіймах і пригорнула до своїх грудей, тінь впала на мої очі: найвища насолода, яка зворушила незайману природу.

Коли я намагався впізнати в жінках, яких я бачив, сестер, яких я залишив ще дітьми, Марія стояла поруч зі мною, і її широко розплющені очі були прикриті довгими віями. Саме її обличчя вкрилося найдивовижнішим рум'янцем, коли моя рука скотилася з її плечей і погладила її по талії; і її очі були ще вологі, коли вона посміхнулася на мій перший ласкавий вираз, як у дитини, чий крик заглушила материнська ласка.

Розділ ІІІ

О восьмій годині ми пішли до їдальні, яка була мальовничо розташована на східній стороні будинку. Звідти відкривався вид на голі хребти гір на зоряному тлі неба. Аура пустелі проходила через сад, збираючи аромати, щоб потім прийти і погратися з трояндовими кущами навколо нас. Мінливий вітер на мить дозволив нам почути дзюрчання річки. Здавалося, що природа демонструє всю красу своїх ночей, ніби вітаючи доброзичливого гостя.

Батько сидів на чолі столу, а мене посадив праворуч від себе; мати, як завжди, сиділа ліворуч; сестри і діти сиділи невиразно, а Марія була навпроти мене.

Батько, посивілий за час моєї відсутності, дивився на мене задоволеним поглядом і посміхався таким пустотливим і милим чином, якого я ніколи не бачив на чиїхось інших вустах. Мати говорила мало, бо в такі моменти вона була щасливішою за всіх, хто її оточував. Сестри наполягали на тому, щоб я скуштував закуски і креми, а вона червоніла, коли я звертався до неї з улесливим словом чи пильним поглядом. Марія вперто ховала від мене очі, але я міг милуватися в них блиском і красою, притаманними жінкам її раси, двічі чи тричі, коли вони, всупереч їй самій, зустрічалися з моїми очима; її червоні губи, вологі й милостиво наказові, лише на мить показували мені завуальовану манірність її гарних зубів. Вона, як і мої сестри, заплела своє рясне темно-каштанове волосся у дві коси, одна з яких була увінчана червоною гвоздикою. На ній була сукня зі світлого мусліну, майже блакитного, з якого було видно лише частину ліфа і спідниці, бо хустка з тонкої фіолетової бавовни приховувала її груди аж до основи тьмяного білого горла. Коли її коси були закручені за спину, звідки вони котилися, коли вона нахилялася, щоб прислужитися, я милувався нижньою частиною її апетитно вивернутих рук, і її руками, наманікюреними, як у королеви.

Коли вечеря закінчилася, раби підняли скатертини, один з них прочитав молитву "Отче наш", а їхні господарі завершили молитву.

Після цього розмова стала конфіденційною між мною і моїми батьками.

Марія взяла на руки дитину, що спала у неї на колінах, і мої сестри пішли за нею до покоїв: вони дуже любили її і змагалися за її солодку ласку.

Опинившись у вітальні, батько поцілував доньок у чоло, коли виходив. Мама хотіла, щоб я побачила кімнату, яку відвели для мене. Мої сестри і Марія, вже менш сором'язливі, хотіли побачити, яке враження справляє на мене ретельність, з якою вона була прикрашена. Кімната знаходилася в кінці коридору в передній частині будинку; єдине вікно в ній було заввишки з зручний стіл; і в цю мить крізь нього, з відчиненими стулками і ґратами, пробивалися квітучі гілки трояндових кущів, щоб закінчити прикрашати стіл, на якому красива синя порцелянова ваза заклопотано тримала в своєму склі лілії і лілеї, гвоздики і фіолетові річкові дзвіночки. Завіси на ліжку були з білої марлі, прив'язані до стовпчиків широкими рожевими стрічками; а біля узголів'я ліжка, в материнському вбранні, стояла маленька Долороза, яка служила мені для вівтарів, коли я була дитиною. Кілька мап, зручні сидіння і гарний туалетний набір доповнювали труа.

–Які гарні квіти! -вигукнула я, побачивши всі квіти з саду і вазу, що стояла на столі.

Марія пам'ятає, як вони тобі подобалися, – зауважила мама.

Я підняв очі, щоб подякувати йому, і його очі, здавалося, не могли витримати мого погляду цього разу.

Марія, – сказала я, – збереже їх для мене, бо в кімнаті, де ти спиш, вони дуже шкідливі.

–Це правда? -Він відповів: "Я заміню їх завтра.

Який милий у нього був акцент!

–Скільки їх там?

–Їх багато, і вони будуть поповнюватися щодня.

Після того, як мама обійняла мене, Емма простягнула мені свою руку, а Марія, залишивши мене на мить зі своєю, посміхнулася, як у дитинстві посміхалася мені: ця ямочка була посмішкою дитини мого дитинства, яка здивовано дивиться на діву Рафаеля.

Розділ IV

Я спав спокійно, як колись у дитинстві засинав під одну з чудових казок про раба Петра.

Мені приснилося, що Марія зайшла, щоб оновити квіти на моєму столі, а коли вона виходила, то обмахнула штори мого ліжка своєю струмливою мусліновою спідницею, усіяною маленькими блакитними квіточками.

Коли я прокинувся, птахи пурхали в листі апельсинових і грейпфрутових дерев, а апельсинові квіти наповнювали мою кімнату своїм ароматом, щойно я відчинив двері.

Голос Марії тоді долинав до моїх вух солодким і чистим: це був її дитячий голос, але глибший і готовий піддатися всім модуляціям ніжності і пристрасті; о, як часто в моїх снах відлуння того самого акценту приходило до моєї душі, і мої очі марно шукали той сад, де я бачив її такою прекрасною того серпневого ранку!

Дитина, чиї невинні пестощі були для мене всім, більше не буде супутницею моїх ігор; але золотими літніми вечорами вона гулятиме зі мною поруч, у гурті моїх сестер; я допомагатиму їй вирощувати її улюблені квіти; вечорами я чутиму її голос, її очі дивитимуться на мене, і лише один крок розлучатиме нас.

Трохи впорядкувавши свої сукні, я відчинила вікно і побачила Марію на одній із садових вуличок у супроводі Емми: вона була в темнішій сукні, ніж напередодні ввечері, а її фіолетова хустка, зав'язана навколо талії, спадала стрічкою на спідницю; її довге волосся, розділене на дві коси, наполовину приховувало частину спини і грудей; вона і моя сестра були босі. Вона несла порцелянову вазу, трохи білішу за руки, що її тримали, яку вночі наповнила розкритими трояндами, викинувши менш вологі та пишні як зів'ялі. Вона, сміючись зі своєю супутницею, занурила свої щоки, свіжіші за троянди, в переповнену вазу. Емма виявила мене; Марія помітила це і, не обертаючись до мене, впала навколішки, щоб сховати від мене ноги, розв'язала з пояса хустку і, накривши нею плечі, зробила вигляд, що грається з квітами. Не були прекрасніші дочки патріархів на світанках, коли вони збирали квіти для своїх вівтарів.

Після обіду мама покликала мене до своєї швейної кімнати. Емма та Марія вишивали біля неї. Вона знову почервоніла, коли я представився; можливо, згадуючи сюрприз, який я мимоволі зробив їй вранці.

Мама хотіла бачити і чути мене весь час.

Емма, тепер уже більш натякаюче, ставила мені тисячу запитань про Боготу, вимагала описати розкішні бали, красиві дамські сукні, найкрасивіших жінок тогочасного вищого світу. Вони слухали, не відриваючись від роботи. Марія іноді недбало поглядала на мене або робила зауваження своїй супутниці, що сиділа поруч; а коли вона підводилася, щоб підійти до моєї матері, щоб порадитися про вишивку, я бачив її гарно взуті ноги: її легка і поважна хода виявляла всю гордість, не принижену, нашої раси, і спокусливу скромність християнської дівиці. Її очі загорілися, коли моя мати висловила бажання, щоб я дав дівчаткам кілька уроків граматики та географії – предметів, з яких вони мали дуже слабкі знання. Ми домовилися, що почнемо заняття через шість або вісім днів, щоб за цей час я міг оцінити рівень знань кожної з дівчат.

Через кілька годин мені сказали, що купальня готова, і я пішов до неї. Над широким басейном з відполірованих кар'єрів височіла альтанка з листям і стиглими плодами апельсинового дерева, у воді плавало багато троянд, що нагадувало східну лазню, і пахло квітами, які Марія нарвала вранці.

Розділ V

Минуло три дні, коли батько запросив мене відвідати його маєтки в долині, і я був змушений зробити йому послугу, бо мав справжню зацікавленість у його підприємствах. Мати дуже хвилювалася за наше швидке повернення. Мої сестри були засмучені. Марія не благала мене, як вони, повернутися того ж тижня, але вона невідривно стежила за мною очима під час підготовки до подорожі.

За час моєї відсутності батько значно покращив свої володіння: гарний і дорогий цукровий завод, багато бушелів тростини для його забезпечення, великі пасовища для великої рогатої худоби і коней, хороші кормові майданчики і розкішний житловий будинок – все це становило найприкметніші риси його маєтків у спекотній місцевості. Раби, добре одягнені і задоволені, наскільки це можливо в умовах рабства, були покірні і ласкаві до свого господаря. Я знайшов чоловіків, яких незадовго до того, будучи дитиною, я вчив ставити пастки для чилакоа і гуатин у лісових хащах: їхні батьки і вони повернулися, щоб побачити мене з безпомилковими ознаками радості. Тільки Педро, доброго друга і вірного айо, не було: він плакав, саджаючи мене на коня в день мого від'їзду до Боготи, зі словами: "Кохана, я більше не побачу тебе". Його серце попереджало його, що він помре до мого повернення.

Я помітив, що мій батько, залишаючись господарем, з любов'ю ставився до своїх рабів, ревнував до хорошої поведінки своїх дружин і пестив дітей.

Одного дня, коли сонце сідало, мій батько, Ігініо (дворецький) і я поверталися з ферми на фабрику. Вони розмовляли про виконану і майбутню роботу; мене ж займали менш серйозні речі: я думав про дні свого дитинства. Своєрідний запах свіжозрубаного лісу і запах стиглих піньюелей; цвірінькання папуг у сусідніх гуадуалях і гуаябалях; далекий гудок якогось пастуха, що відлунював на пагорбах; покарання рабів, які поверталися з роботи зі своїми знаряддями на плечах; уривки, що проглядалися крізь хиткі очеретяні зарості: Усе це нагадало мені про дні, коли ми з сестрами, Марія і я, зловживаючи наполегливим маминим дозволом, із задоволенням зривали гуави з наших улюблених дерев, розкопували гнізда пінуелей, часто отримуючи при цьому серйозні травми рук і кистей, а також підглядали за пташенятами папуг на огорожах загонів.

Коли ми натрапили на групу рабів, мій батько сказав молодому чорношкірому чоловікові високого зросту:

–Бруно, післязавтра твоє одруження вже готове?

Так, мій пане, – відповів він, знімаючи очеретяний капелюх і спираючись на держак своєї лопати.

–Хто такі хресні батьки?

–Я буду з Долорес і сеньйором Ансельмо, якщо дозволите.

–Добре. Ремігію і тебе добре висповідають. Ти купив все необхідне для неї і для себе на гроші, які я вислав за тобою?

–Все готово, пане господарю.

–І це все, що ти хочеш?

–Побачиш.

–Кімната, яку тобі показав Іґініо, вона хороша?

–Так, мій пане.

–О, я знаю. Ти хочеш танцювати.

Тоді Бруно засміявся, показуючи сліпучо-білі зуби, повернувшись і подивившись на своїх супутників.

–Справедливо, ти дуже добре поводишся. Знаєш, – додав він, звертаючись до Іґініо, – виправ це і зроби їх щасливими.

–А ти йдеш першим? -запитав Бруно.

Ні, – відповів я, – ми запрошені.

Рано-вранці наступної суботи Бруно і Ремігія одружилися. Того вечора о сьомій годині ми з батьком поїхали на танці, музику яких ми тільки-но почали чути. Коли ми приїхали, Юліан, капітан банди рабів, вийшов, щоб взяти наші стремена і прийняти наших коней. Він був у своєму недільному вбранні, а на поясі висіло довге посріблений мачете – значок його роботи. Кімната в нашому старому будинку була очищена від речей, які в ній знаходилися, щоб провести бал. На дерев'яній люстрі, підвішеній до однієї з крокв, кружляло з півдюжини вогників: музиканти і співаки, суміш агрегатів, рабів і манумісіонерів, зайняли одні з дверей. Були лише дві очеретяні флейти, імпровізований барабан, дві альфандоки і бубон; але тонкі голоси негрів так майстерно інтонували бамбукос; у їхніх піснях було таке проникливе поєднання меланхолійних, радісних і світлих акордів; вірші, які вони співали, були такі ніжно-прості, що найвченіший дилетант слухав би цю напівдикунську музику в екстазі. Ми увійшли до кімнати в капелюхах і капелюхах. Ремігія і Бруно в цей час танцювали: вона, одягнена в синє болеро, тумбаділло з червоними квітами, білу сорочку, вишиту чорним, а також чокер і сережки з рубінового скла, танцювала з усією м'якістю і грацією, яких можна було очікувати від її кімбрадорської статури. Бруно, з накинутими на плечі нитяними полотнищами руани, у яскравих бриджах-ковдрах, розправленій білій сорочці та новому кабібланко на талії, вистукував ногами із захопленням і вправністю.

Після цієї руки, а саме так селяни називають кожну частину танцю, музиканти заграли своє найкрасивіше бамбуко, бо Хуліан оголосив, що це для господаря. Ремігія, підбадьорена чоловіком і капітаном, нарешті зважилася потанцювати кілька хвилин з моїм батьком: але потім вона не наважувалася підняти очі, і її рухи в танці були менш спонтанними. Наприкінці години ми вийшли на пенсію.

Батько був задоволений моєю увагою під час відвідин маєтку, але коли я сказав йому, що хочу відтепер розділяти його втому, залишаючись поруч, він майже з жалем відповів, що змушений пожертвувати власним благополуччям заради мене, щоб виконати обіцянку, яку він дав мені раніше, відправити мене до Європи, щоб закінчити медичні студії, і що я повинен вирушити в дорогу не пізніше, ніж через чотири місяці. Коли він говорив зі мною про це, його обличчя набуло урочистої серйозності без манірності, яку можна було помітити в ньому, коли він приймав безповоротні рішення. Це сталося ввечері, коли ми поверталися в сьєрру. Починало сутеніти, і якби це не було так, я б помітив, які емоції викликала у мене його відмова. Решту шляху ми проїхали в мовчанні; як би я був радий знову побачити Марію, якби звістка про цю подорож не стала в той момент між нею і моїми надіями!

Розділ VI

Що сталося за ці чотири дні в душі Марії?

Вона саме збиралася поставити лампу на один зі столиків у вітальні, коли я підійшов привітатися з нею; і я вже був здивований, що не побачив її посеред сімейного гурту на сходах, з яких ми щойно зійшли. Від тремтіння її руки світильник засвітився, і я подав їй руку допомоги, менш спокійний, ніж мені здавалося. Вона здалася мені трохи блідою, а навколо її очей лежала легка тінь, непомітна для того, хто бачив її не дивлячись. Вона повернула обличчя до моєї матері, яка в цей момент говорила, не даючи мені розглянути його при світлі, що падало на нас. Тоді я помітив, що в кінці однієї з її кісок була зів'яла гвоздика, і це, безсумнівно, була та, яку я подарував їй за день до від'їзду в Долину. Маленький хрестик з емальованого корала, який я привіз для неї, як і для моїх сестер, вона носила на шиї на шнурку з чорного волосся. Вона мовчала, сидячи посередині місця, яке займали ми з матір'ю. Оскільки рішення батька щодо моєї подорожі ще не вивітрилося з моєї пам'яті, я, мабуть, здався їй сумним, бо вона промовила до мене майже тихим голосом:

–Поїздка завдала тобі болю?

Ні, Маріє, – відповів я, – але ми так багато засмагали і гуляли....

Я хотів сказати їй ще щось, але довірливий акцент у її голосі, новий блиск в очах, який здивував мене самого, не дозволив мені зробити більше, ніж подивитися на неї, поки, помітивши, що вона збентежена мимовільною нерухомістю мого погляду, і відчувши на собі погляд одного з батьків (ще страшніший, коли на його губах блукала мимохідь посмішка), я не вийшов з вітальні до своєї кімнати.

Я зачинив двері. Там були квіти, які вона зібрала для мене: я цілував їх; я хотів вдихнути всі їхні пахощі відразу, шукаючи в них пахощі одягу Марії; я купав їх своїми сльозами.... О, ви, хто не плакав так від щастя, плачте від відчаю, якщо ваша юність минула, бо ви ніколи більше не будете кохати!

Перше кохання!… благородна гордість від того, що тебе кохають: солодка жертва всього, що було нам дорогим раніше, на користь коханої жінки: щастя, яке, куплене на один день сльозами цілого існування, ми отримаємо в дар від Бога: парфуми на всі години майбутнього: незгасиме світло минулого: квітка, яку зберігають у душі і якій не дано зів'янути розчаруванням: єдиний скарб, який не може вирвати в нас заздрість людська: смачне марення… натхнення з небес… Маріє! Маріє! Як я тебе кохав! Як я тебе кохав! Як я тебе кохав!

Розділ VII

Коли мій батько здійснив свою останню подорож до Вест-Індії, Соломон, його двоюрідний брат, якого він дуже любив з дитинства, щойно втратив дружину. Зовсім молодими вони разом вирушили до Південної Америки, і під час однієї з подорожей мій батько закохався в доньку іспанця, відважного морського капітана, який, залишивши службу на кілька років, був змушений у 1819 році знову взяти до рук зброю, захищаючи іспанських королів, і був застрелений при Махагуалі двадцятого травня 1820 року.

Мати молодої дівчини, яку кохав мій батько, вимагала від нього зректися іудейської релігії, щоб віддати її їй за дружину. Мій батько став християнином у віці двадцяти років. У ті часи його двоюрідна сестра захоплювалася католицькою релігією, але він не піддався на її вмовляння охреститися і його, бо знав, що те, що зробив мій батько, щоб отримати бажану дружину, завадить йому бути прийнятим жінкою, яку він кохав на Ямайці.

Після кількох років розлуки друзі знову зустрілися. Соломон був уже вдівцем. Сара, його дружина, залишила йому дитину, якій тоді було три роки. Мій батько побачив його морально і фізично понівеченим горем, а потім його нова релігія дала йому розраду для двоюрідного брата, розраду, яку родичі марно шукали, щоб врятувати його. Він просив Соломона віддати йому свою дочку, щоб він виховував її разом з нами, і наважився запропонувати, що зробить її християнкою. Соломон погодився, кажучи: "Це правда, що тільки моя дочка завадила мені здійснити подорож до Індії, яка б піднесла мій дух і вилікувала мою бідність; вона також була моєю єдиною втіхою після смерті Сари; але якщо ти хочеш, нехай вона буде твоєю дочкою. Християнські жінки милі й добрі, і твоя дружина повинна бути святою матір'ю. Якщо християнство дає в найбільших нещастях таку полегкість, яку ви мені дали, то, можливо, я зроблю свою дочку нещасною, залишивши її єврейкою. Не кажи про це нашим родичам, але коли дійдеш до першого берега, де є католицький священик, охрести її і зміни ім'я Естер на Марію. Це сказав нещасний чоловік, проливаючи багато сліз.

Через кілька днів шхуна, яка мала доставити мого батька до узбережжя Нової Гранади, відпливла з Монтего-Бей. Легке судно випробовувало свої білі крила, як чапля в наших лісах випробовує свої крила перед тим, як вирушити в далекий політ. Соломон увійшов до кімнати мого батька, який щойно закінчив лагодити свій корабельний костюм, несучи на одній руці Естер, а на іншій висіла скриня з дитячим багажем: вона простягнула свої маленькі ручки до дядька, і Соломон, вклавши її в руки свого друга, заридав на маленькому черевичку. Ця дитина, чия дорогоцінна голівка щойно омилася зливою сліз, хрещена скорботою, а не релігією Ісуса, була священним скарбом; мій батько добре знав це і ніколи не забував про це. Друг нагадав Соломонові, коли він стрибав у човен, що мав їх розлучити, про обітницю, і він відповів здавленим голосом: "Молитви моєї доньки за мене, мої за неї та її матір піднімуться разом до ніг Розп'ятого.

Мені було сім років, коли повернувся мій батько, і я знехтував дорогоцінними іграшками, які він привіз мені з подорожі, щоб помилуватися цією прекрасною, милою, усміхненою дитиною. Моя мати обсипала її ласкою, а мої сестри – ніжністю, відколи батько поклав її на коліна своєї дружини і сказав: "Це Соломонова дочка, яку він послав до тебе.

Під час наших дитячих ігор її губи почали модулювати кастильський акцент, такий гармонійний і спокусливий в устах вродливої жінки і в дитячому сміхові.

Це було, мабуть, років шість тому. Якось увечері, зайшовши до кімнати батька, я почув, як він ридає; його руки були складені на столі, а чоло лежало на них; поруч плакала моя мати, а Мері схилила голову на коліна, не розуміючи його горя і майже байдуже ставлячись до голосінь дядька; це було тому, що в листі з Кінгстона, отриманому в той день, повідомлялося про смерть Соломона. Я пам'ятаю лише один вислів мого батька того дня: "Якщо всі покидають мене, не давши мені можливості попрощатися з ними в останню путь, чому я повинен повертатися в свою країну? На жаль, його прах повинен спочивати в чужій землі, без вітрів океану, на берегах якого він бавився в дитинстві, чий безмежний простір він перетнув молодим і палким, прийшовши, щоб змести з плити своєї могили сухий цвіт квітучих дерев і пил років!".