Прокляті рубіни. Книга перша. Стилети Борджіа

Пролог

Передмістя Потсдама, Німеччина, осінь 2007 року

Нудний осінній вечір, пронизаний рясним дощем, спустився на вкритий ранніми сутінками Потсдам. Вогкий північний вітер ганяв вулицями, освітленими електричними ліхтарями, опале мокре листя кленів і платанів. Вітер жбурляв ним, немов хлопчисько-шибеник камінцями. Листя летіло у вікна будинків. У обличчя квапливих перехожих. У лобове скло поодиноких авто, на яких втомлені денною працею городяни, поспішали повернутися до своїх осель, щоб у спокої домашнього затишку випити гарячого чаю або запашного глінтвейну.

У такий вечір не хочеться галасливої компанії в улюбленому пабі з кухлем «Баварського» у руці. Не хочеться розмов про політиків та ціни на продукти, що зростають, про натовпи біженців, які заполонили улюблену Німеччину. У такий вечір добре сидіти вдома, у кріслі біля каміна, вкривши ноги шотландським пледом, з цікавою книгою в руці. Дрова весело потріскують у каміні, поруч витягнувся на весь зріст пес, підставивши пузо до тепла, що йде від вогню. На невеличкій канапі зручно влаштувалася дружина з в'язанням. Діти замкнулися в своїй кімнаті, поринувши у спілкування з друзями в мережі. Тихо, не відволікаючи, бурмоче ведучий з екрана телевізора, читаючи прогноз погоди. Тепло та спокій огортають житло й осіння негода, що залишилася за вікном, вже не торкається оголеної шиї в завитках шарфа, вже не холонуть без рукавичок пальці рук і різкий північний вітер не намагається просунути в складки одягу свої крижані пальці.

Двоє чоловіків розташувалися в невеликій вітальні, на першому поверсі двоповерхового типового будинку в передмісті Потсдама. Років двадцять тому ці будинки були частиною житлового комплексу для офіцерів, які входили до складу обмеженого контингенту радянських військ у Східній Європі. Після об'єднання Німеччини, війська пішли геть, а будинки перейшли до муніципальної власності. Котеджі розпродали на торгах. Нові мешканці, кожен у міру своїх можливостей і смаку, намагалися змінити зовнішній вигляд однотипних будівель. Власник описуваного будинку теж доклав чимало зусиль, щоб надати своєму житлу статечний вигляд. Але внутрішнє оздоблення вдалася йому набагато краще, ніж зовнішнє.

Інтер'єр будинку був витриманий у класичному стилі, притаманному початку минулого сторіччя. Стіни були вкриті різьбленими дубовими панелями, прикрашені химерним готичним візерунком. Темні, в тон панелям, меблі, килими та бронзові статуетки на бюро й камінній полиці надавали оселі відтінок старовини, роблячи її більш схожою на заміську садибу заможного бюргера минулого століття, ніж на звичайний житловий будинок.

Кімнату, яка, судячи з усього, правила власнику будинку за кабінет, освітлювали багаття розпаленого каміна і три свічки в ажурному бронзовому свічнику, що стояв на столі.

Поруч зі свічником, тьмяно мерехтячи холодним блиском металу, в розкритому шкіряному чохлі, обробленому темно-червоним оксамитом і срібними завитками, лежали дев'ять стилетів.

Мистецтво старовинного майстра, який виготовив клинки кілька століть тому, приваблювало погляд точністю своєї роботи й своєрідністю орнаменту. Тонкі трикутні леза, що розширювалися та переходили в руків'я, своїм виглядом випромінювали небезпеку. Самі руків'я були виконані у вигляді переплетених змій, що обвивали стебло троянди. Оздоблювали їх темно-червоні рубіни розміром з велику вишню, закріплені в пелюстках напіврозкритих металевих квітів.

Перший з чоловіків уважно розглядав стилети, час від часу беручи один з клинків до рук, вивчав його поверхню за допомогою лупи, звіряючись з описом у каталозі, розкладеному в нього на колінах.

Другий чоловік, з властивими арійцями суворими рисами обличчя та головою, прикрашеною чудовою чуприною сивого волосся, прикривши очі, не поспішаючи тягнув коньяк з пузатого келиха.

Нарешті, молодший з чоловіків, який, судячи з ділового вбрання, був відвідувачем, відклав убік каталог і лупу.

– Все збігається, гер Штофман. Все збігається. На одному з лез ми маємо пам'ятне гравіювання, на інших – тавро майстра та фамільний герб Борджіа, – він задоволено усміхнувся. – Скажіть, будь ласка, як вам вдавалося стільки часу зберігати цей скарб у таємниці й жодного разу не дати про себе знати?

– Все надзвичайно просто, – літній чоловік відкрив очі та поблажливо глянув на співрозмовника. – Довгі роки життя в НДР[1] привчили мене дотримуватися обережності. Та й особливої потреби у грошах не було. Але ось днями лікарі озвучили діагноз – і я зрозумів, що готовий поміняти цей, як ви кажете, скарб на продовження мого життя. Серце, знаєте, зносилися.

– Так це не дивно, з погляду на вашу колишню службу.

– Ви маєте рацію. Служба в Stasi[2] нікому з нас не додала здоров'я. Мені шістдесят вісім, але я здоровий і повний сил, ось тільки серце підводить. Після операції я сподіваюся прожити не менш цікаве життя ще протягом кількох десятиліть. Придбаю яхту та відправлюся в навколосвітню подорож. Хочу нарешті подивитися на світ очима туриста.

– Та ви романтик, гер Штофман.

– Усі розвідники – романтики в душі. Пошук нових відчуттів, гарні жінки в екзотичних країнах, небезпечні ситуації, все це викликає викид адреналіну в кров, – чоловік усміхнувся. – Так скільки готовий викласти ваш клієнт?

– Один мільйон британських фунтів стерлінгів.

– Смішно. На будь-якому з аукціонів ви піднімете в двадцять, а то й в тридцять разів більше. І ще – я зовсім не маю віри, що ваш клієнт з доброї старої італійської родини, яка несе в своїй крові ДНК Чезаріо Борджіа. Ви так, на мою думку, справжній британець, або мій співвітчизник. Хоча ваш акцент говорить на користь Лондона. Але акцент справа наживна, кому, як не мені, про це не знати.

– Я можу бути родом навіть з Китаю. Яке це для вас має значення? Не я, а мій клієнт купує ваш товар. Адже у вас не виникло бажання виставляти стилети на аукціон і мій клієнт теж не збирається їх продавати. Він витратив багато років на їхні пошуки, заради того, щоб повернути цю сімейну реліквію.

– Шановний пане! Яке таке бажання? Хто я в цьому світі? Відставний майор спецслужби, країни що не існує? Я та аукціон! Ха-ха-ха! Не смішіть мене. Почалися б запитання. Нехай і неофіційні, але досить неприємні, а мені не можна хвилюватися. Найбільше, що я отримав би – це половина тієї суми, яку запропонували ви. Так, цього вистачило б на операцію та на кругосвітній круїз на лайнері, забитому такими ж стариганами, як і я. Та ще на пару десятків років існування. Але мені хочеться індивідуальності, щоб тільки для мене одного. Щоб я жив повним життям, ні в чому собі не відмовляючи й не переймаючись – скільки там залишилося в моїй кубушці. Світ багатих – для багатих. Тому я повинен бути більш обережним…

Усмішка зникла з обличчя співрозмовника і змінилася сумним виразом. Куточки рота опустилися, миттєво додаючи йому на обличчя десяток років.

– Нехай ваш клієнт викладе ще пару мільйонів, то ми зійдемося з вами в ціні. Не питайте, навіщо мені стільки грошей, я вам вже натякнув щодо своїх планів, – він застережливо підняв долоню. – Не питайте, як мені дісталися стилети. Це стара і довга історія. За кілька днів її не розповісти. Та й вам вона не потрібна. Ваш клієнт готовий заплатити стільки?

– Вважаю, що він погодиться. Але переведення цієї суми в готівку вимагатиме додаткового часу, як ви розумієте.

– У мене є місяць до початку операції. Вважаю, що цього цілком досить для того, щоб ви привезли мені решту суми. Аванс залишите, – він кивнув на чорний шкіряний портфель, який стояв біля масивної ніжки столу. – Коли ви віддасте всю суму, то, окрім стилетів, отримаєте ось ці папери, які мені вдалося зібрати, – чоловік підвівся й підійшов до книжкової полиці. Взяв у руки звичайну канцелярську теку перев'язану червоною тасьмою.

Гість, скориставшись тим, що господар будинку повернувся до нього спиною, швидким рухом дістав з кишені піджака невеликий флакон із синього скла та, відкривши його, хлюпнув кілька крапель у келих з коньяком, необачно залишений на столі його співрозмовником. Закривши флакон, він сховав його до кишені й, протерши рукавом дорогого піджака крапельки поту, які виступили на чолі, знову надав своєму обличчю зосереджений вираз.

– Ось, можете ознайомитися, – Штофман передав гостеві теку й, узявши келих, зробив кілька ковтків. – Досить цікава добірка, яка сама по собі вже коштує величезних грошей. Але я віддам вам папери в якості бонусу, як ведеться сьогодні під час укладання угод.

Гість розв'язав тасьму. Побіжно переглянувши папери, він закрив палітурку і кинув теку на стіл. Потерши пальцем перенісся, чоловік зняв окуляри та протер скло шовковою хустиною, яку дістав з внутрішньої кишені піджака.

– Добре, гер Штофман. Я передам клієнту ваші умови. Гадаю, ми дійдемо з вами згоди.

– Це чудово, – його співрозмовник ковтнув ще коньяку і, скривившись, потер рукою горло. – Чорти вас забирай! Ви що мені налили сюди, мерзотник ви такий? – відсунувши келих він підвівся з крісла на повний зріст та масажуючи горло однією рукою, другою витягнув з кишені в’язаного джемпера дармовис із закріпленими на ньому трьома ключами. Підійшовши до книжкової полиці, він натиснув на корінець однієї з книг, привівши в дію прихований механізм. Частина полиці рушила в бік, відкривши доступ до дверцят невеликого сейфа вмонтованого в стіну.

– Ви, мабуть, з глузду з’їхали, юначе. Отруїти старого Ганса за допомогою сучасної хімії, рецепт якої ви знайшли в мережі. Ха-ха-ха! Це Вам не під силу, – чоловік зупинився, перевівши подих. – Я завжди готовий до цього і у мене є набір протиотрут на всі випадки життя. Ви ще пошкодуєте, що прийшли до мого будинку та вирішили в такий мерзенний спосіб заволодіти цими коштовностями.

– Це не хімія, Штофман. Це отрута рослинного походження й навряд чи у вас є від неї антидот, – гидко посміхнувся його співрозмовник, з цікавістю спостерігаючи, як господар намагається потрапити ключами в замкову щілину. – Ви навіть не встигнете відчинити дверцята, а у звіті лікаря буде написано – серцевий напад, – він підвівся з крісла й почав згортати чохол зі стилетами.

Сунувши його до портфеля, він відправив туди ж теку з паперами.

– Прощавайте, гер Штофман, та передавайте вітання вашому батькові, з яким ви скоро зустрінетесь у пеклі. Адже це він, немов звір, катував дівчат на очах у старого жида, доки той не передав йому стилети. Але навіть після того, як він їх отримав, ваш татко вбив усіх. Зараз ви повинні сплатити за його гріхи. Не буде ні нового серця, ні круїзної яхти, ані спітнілих мулаток… Не буде нічого, окрім кам’яного хреста з вашим іменем на міському цвинтарі та поїденої хробаками гнилої плоті.

Гість вдягнув плащ і капелюх, ледь помітно вклонився господареві, який вже не мав сили йому перешкодити. Потім чоловік протер свій келих, поверхню столу та підлокітники крісла все тією ж шовковою хустиною. Покінчивши з цим, він, не поспішаючи, надів чорні лайкові рукавички та, прихопивши портфель, вийшов з будинку, залишивши Ганса Штофмана наодинці з його спогадами та болем, викликаним дією отрути, зробленою за рецептом африканських чаклунів.

Долина річки Луари, Франція. Осінь 2007 року

Пізнього осіннього дощового вечора, продовжувач старовинного французького шляхетного роду з радісною усмішкою на обличчі, привітав у своєму кабінеті довгоочікуваного відвідувача.

Так само, як і у вітальні будинку в передмісті Потсдама, у каміні палали дрова. На дубовому масивному столі, заваленому паперами й старовинними книгами, у тьмяному світлі настінного бра зловісно виблискували стилети Борджіа.

Граф, тримаючи один зі стилетів у руках, присів біля камінної топки на низенький пуф. Він із захопленням розглядав старовинну зброю. На його обличчі відбивалася суміш захоплення й пихатості. Нарешті він отримав бажане, витративши на досягнення мети не один рік свого життя! Намилувавшись красою клинка, чоловік підвівся і повернувся за стіл. Поклав стилет на чохол.

– Все пройшло без ускладнень? – граф запитально поглянув на свого гостя.

– Так. Як ви й припускали, гер Штофман, не маючи вибору, погодився на ваші умови. Я завчасно відправив вам стилети кур'єром, щоб ви мали змогу переконатися в їхній автентичності до початку нашої зустрічі, – гість підвівся з крісла та підійшовши до каміна, присів, гріючи від вогню змерзлі пальці. – Бридка погода, батьку. Чи не знайдеться у вас трохи того чудового коньяку, яким ви мене пригощали минулої зустрічі.

– Звичайно знайдеться. Зараз, почекай…

Граф підвівся з-за столу й, підійшовши до бару, дістав невеликий кришталевий декантер та два келихи. Плеснувши в них коньяк, він запропонував один келих відвідувачеві. Гість прийняв келих, зігрів його в долонях та, пригубивши, підійшов до столу.

– Як щодо моєї частки? – чоловік, трохи соромлячись, відвів очі від вмісту келиха й поглянув графу в обличчя.

– Ти ж у курсі моїх нинішніх справ. Криза, що наближається, витягнула всі мої кошти. Наступна осінь буде для всіх великою несподіванкою. Тому продаж стилетів дасть мені змогу залишитися нагорі й навіть піти уперед, залишивши позаду більшу частину конкурентів.

– Наскільки мені відомо, в Парижі вам запропонували п'ятдесят мільйонів англійських фунтів. За сьогоднішнім курсом в євро це значна сума. Думаю, що нічого не завадить вам додати до мого гонорару пару мільйонів? – він знову запитально поглянув на графа.

– Два мільйони? Та ти з глузду з'їхав! Я не витрачу жодного су зверху тієї суми, про яку ми домовлялися. Вона вже надійшла на твій рахунок у банку. Найбільше, на що ти можеш ще розраховувати, – це сто п'ятдесят тисяч, які я приготував для тебе готівкою. Знаючи за твою жадібність та любов до грошей, я подбав заздалегідь.

Граф підвівся з-за столу й, підійшовши до прихованого за картиною сейфу, набрав код на панелі електронного замка.

Рух відвідувача був блискавичним. Кілька крапель з синього флакона, умить розчинилися у вмісті келиха графа. Бажаючи приховати своє хвилювання, чоловік відвернувся та почав розглядати картину, закріплену на протилежній стіні.

– Ось, тримай! – граф кинув на стіл кілька пачок грошових купюр у банківському пакуванні. – Тут сто п'ятдесят сім тисяч. Це гідна винагорода за твої труди. Тобі вистачить на твоїх повій та на відкриття власної справи. Але ж ти не збираєшся застосовувати свої знання на ділі? Чи не так? Тобі до вподоби робота на будь-кого, але не на себе. Ті твої писульки, які ти мені час від часу підсовуєш, нікуди не годяться. Якщо ти вкладеш у них гроші, то неодмінно прогориш. Ніхто не стане друкувати ці книги, ніхто не стане їх купувати, а тим паче – читати. Та й книгами їх можна назвати через силу, – граф однією рукою взяв зі столу келих, а іншою – стилет.

Граючи лезом, що виблискувало у полум'ї каміна, він пригубив коньяк й зневажливо озирнувся на свого гостя.

– Хапай гроші та забирайся геть з мого дому. Я не бажаю більше бачити твоє обличчя! – граф допив коньяк і, поставивши келих на стіл, підкурив сигару від вогню золотої запальнички.

– Добре. Я візьму ці гроші. Але ви помиляєтеся, вважаючи, що я на цьому заспокоюсь! В недалекому майбутньому я отримаю набагато більше грошей! Вам не варто настільки зневажливо ставитися до мене! Можливо, я б змирився з вашою оцінкою моїх ділових якостей, але мою творчість ви не маєте права засуджувати! Ви той, хто в своєму житті не написали й пари римованих рядків, не кажучи вже за прозу. Ви живете в відблисках слави цієї талановитої дівки, яку підібрали на смітнику й використовуєте замість повії, не бажаючи мати від неї дітей! Як ви можете мене засуджувати?

– Що це з тобою коїться? Відколи ти почав розмовляти зі мною в такому тоні? Куди поділася твоя плебейська подяка та схилена голова? – граф здивовано поглянув на свого відвідувача.

– Ваш швидкий відхід з життя дає мені це право. Я хочу, щоб ви й на тому світі страждали від запитань, які щойно мені поставили! Горіти вам у пеклі. Ви, хто безсоромно використовував мою матір для досягнення своєї мети. Ви, хто потім кинув її безпорадну та хвору. Ви, хто тікав від мене, як від прокаженого, жодного разу в житті не надавши мені допомогу за своїм власним бажанням. Кожного разу ви змушували мене вимолювати у вас крихти, отримуючи насолоду від мого приниження. Отже зараз батьку, ви отримаєте гідну розплату за всі свої гріхи! – чоловік різко вимовляв слова, наче кидаючи їх в обличчя співрозмовника.

Але зовні, під час своєї промови, він виглядав зовсім спокійним, стоячи біля старовинного бюро червоного дерева й тримаючи руки в кишенях штанів.

– Що за маячню ти верзеш про мою швидку кончину? Ти збираєшся мене вбити? Не сміши! У тебе навіть не вистачило б духу зарізати курча, опинися ти на безлюдному острові, – граф допив коньяк та, взявши кришталевий прямокутний декантер, хлюпнув коньяк у келих. – І про яке приниження ти базікаєш? Адже ти сам поставив себе в таке становище, коли прийшов до мене в перший раз, немов жебрак, з простягнутою рукою. Я міг би дати тобі набагато більше. Можливо, узяв би тебе до свого бізнесу. Але твій жалюгідний вигляд, твоє приниження переді мною, та, особливо, перед грошима, які ти обожнюєш, зіграли з тобою злий жарт. Ти мав намір розжалобити мене, але викликав лише огиду. А тепер скажи, що я не правий?

– Я не розумію, та й не маю ані найменшого наміру читати ваші думки, але своє ви вже отримали. І мені не потрібно стріляти в вас або різати вам горлянку. Один з улюблених засобів Борджіа вже почав свою дію.

– Що ти кажеш? Який засіб? До чого тут Борджіа? Господи, ти що – отруїв мене? Жалюгідний слимак! Зізнайся, ти це зробив? Як? Коли?

Граф схопився рукою за комір сорочки. Відчув, як немов би дужа рука стиснула горлянку, не пускаючи повітря у легені. Серце метушливо сіпалося у грудях, женучи потоки крові судинами, які раптово почали звужуватися.

– Кілька хвилин тому, доки ви лазили до сейфа за своєю подачкою, – посміхнувся гість. – Все скінчено. Я заберу стилети, продам – і мені вистачить грошей до кінця днів, та ще й моїм нащадкам на кілька поколінь, – посміхнувшись, чоловік допив коньяк й пильно подивився на графа.

– Йолоп! Ти не зможеш їх продати. Тобі ніхто не заплатить й рваного франка. Всі знають, що тепер стилети в мене. Виникнуть запитання – і ти закінчиш свої дні у буцегарні, сконаєш за ґратами, маленький мерзотник, – сили залишили графа, тому він був змушений сісти в напівкрісло, впершись ліктями об стіл.

– Не брешіть. Ніхто нічого не знає за стилети, окрім посередника. У тому числі й ваша дружина. Ви ж настільки жадібні та боягузливі, що навіть їй нічого не розповіли. А з посередником я домовлюся. Зауважте, адже я міг не казати вам, що виконав ваше доручення, а просто привласнити гроші, які ви дали на придбання колекції.

– Присвоїти гроші? Що ти хочеш цим сказати? – обличчя графа спотворила гримаса болю.

– Пан Штофман помер, так само, як і ви зараз – в страшенних муках, розрахувавшись за гріхи свого батька. Я не дав йому ані єдиного пфеніга. Тепер кажу про це вам, щоб ви у повній мірі відчули, як це – бути ошуканим та розчавленим, – посміхнувся гість.

– Та хто ти такий, щоб засуджувати людей за їхні гріхи? Хто дав тобі право виносити вирок та виконувати його?

– Ви, батьку. Я ваш гідний син. І завдяки вашій промові я змінив рішення. Ви образили мене, тож зараз потрібно відповісти. Коли ви залишите цей світ, я дістануся до вашої дружини та спадкоємця. Своєю жадібністю ви підписали їм смертний вирок! Потім проста процедура – експертиза ДНК, і я повновладний власник ваших статків та цього маєтку. Все це буде моїм! І цей кабінет теж. Я станцюю на вашій могилі! Чудова розплата за приниження жінки й маленької дитини. Чи не так, графе?

– Бастард! Жалюгідний виродок. Господи, ну чому твоя мати не послухала мене й не зробила аборт? Навіщо вона народила таке чудовисько, як ти? – чоловік доклав руки до живота й, зігнувшись, скрутився від нападу болю, який пронизував його тіло.

– Щоб ви мали змогу розрахуватися за свої гріхи, батьку. Прощавайте. Легкої вам кончини, – чоловік підвівся зі стільця та згорнув чохол зі стилетами. Взявши зі столу пачки купюр, склав все до елегантного стильного наплічника. Накинувши на плече лямку, він підійшов до вікна, відкрив стулку. Ставши на підвіконня, гість ступив однією ногою на щаблю алюмінієвої драбини, заздалегідь приставленої ним до карниза. Перевіривши сходи на міцність, чоловік востаннє поглянув на графа, що конав від судом, і залишив кабінет, прикривши ззовні стулки вікна.

Діставшись до землі, чоловік, піднявши комір пальта, вкриваючи обличчя від холодних струменів дощу, прибрав драбину від муру, склав її й повернув на місце – під навісом господарської прибудови. Потім набравши цеберко води з високої дерев'яної діжки, що стояла під водостічною трубою, він повернувся до стіни, де раніше стояла драбина. Прибравши свої сліди на землі, він вилив на це місце води з цеберка, та кинув його в кущі. Швидкими кроками чоловік попрямував у бік лісу, який темнів на тлі темно-сірих хмар, що вкрили нічне небо.

Опинившись на узліссі, він попрямував до самотнього будиночка. Діставши з кишені ключ, чоловік вставив його до замкової щілини. Але не встигла його рука зробити й пів оберту, як ззаду пролунав хрипкий голос.

– Нарешті ти попався, мерзотник! Я тебе зараз гарненько оброблю, щоб тобі не кортіло красти мій сидр та кальвадос. Ти що ж гадав, старий Валіньї зовсім з розуму вижив й не помітить, як хтось прикладається до його пляшок? Нумо. Хутко обертайся до мене! Дай я роздивлюсь твою мерзенну пику!

Літній чоловік проказав це й закашлявся, а потім висвітив силует непроханого гостя променем переносного ліхтаря.

– О! Так це ти, маленький мерзотник. А я то думав, хто до мене унадився? Тепер мені все зрозуміло! Що це ти там притягнув? Я бачив у бінокль, як ти вилазив з вікна графського кабінету. Знову якісь капості готуєш? – Валіньї знову закашлявся. – От вже чортова застуда, навіть глінтвейн її не бере. Відкривай двері раз прийшов – подивимося на твою здобич.

Чоловік, що стояв біля дверей, не поворухнувся.

– Хутко відкривай, я тобі кажу, а то пальну зараз у спину з обріза – й ніхто мені нічого не зробить. Потім розповім, що злодія впіймав, – Валіньї ступив ближче й упер у спину гостя обріз вертикальної двостволки.

Виконуючи наказ, відвідувач відімкнув двері й ступив усередину. Валіньї пішов слідом, але не встиг навіть увімкнути світло, як раптово отримав удар по голові дубовим табуретом, який він сам же і вистругав зі стовбура старого дерева. Охнувши, старий осів на підлогу, втративши свідомість.

Розділ перший

Київ, травень 2014 року

Льолька третю годину поспіль змагалася з рекламним текстом, який їй, кров з носа, потрібно було відправити замовнику не пізніше ніж завтра до обіду. Доки в нерівній боротьбі перемагав текст.

Потрібні слова, які видавав її мозок, пролітали не затримуючись, немов потяг на перегоні у метро. Після слів, як і після освітлених вагонів у темних підземних тунелях, у голові Льольки залишалася різнобарвна бігуча стрічка уявних образів, яка зникала за крутим поворотом. Слова не затримувалися, прямуючи невідомо куди. «Напевно, прямо до більш вдалого копірайтера», – вирішила дівчина.

Їй стало прикро, що вона витратила першу половину дня на дві сторінки тексту, які мали викликати в покупця непереборне бажання придбати дорогущий наворочений пилосос. Той, хіба що не вмів розмовляти і варити каву. Судячи з технічної документації, наданої сумлінним клієнтом, у цієї суперсучасної моделі домашнього монстра з усім іншим все було гаразд. Він навіть мав зв'язок з мережею, використовуючи яку, повідомляв своїй господині за обсяг виконаної роботи, доки пані або мадам наводила красу в престижному салоні. Саме цей факт, на думку клієнта, й повинен був бити по мізках дружин бізнесменів та бізнес-вумен, змусивши їх не вагаючись викласти півтори тисячі американських доларів за чудо-машину.

Льолька уявила це диво сучасної техніки в своїй двокімнатній «хрущовці» й розсміялася. Прибирання займало у неї годину або півтори, один раз на тиждень. Допомагав їй у цьому добротний старенький пилосос на коліщатках з гофрованим шлангом, у декількох місцях замотаним скотчем та синьою ізоляційною стрічкою, подарований років десять тому Маргошею.

Маргоша, яка доводилася Льольці двоюрідною тіткою, частенько збагрювала їй стару немодну «побутовку», яка, разом з тим, довгий час вірою та правдою служила «Попелюшці». Ще серед помічників дівчина мала китайську швабру, віник та суперсерветки, які витирали пил, не залишаючи слідів. Якщо посеред тижня в її житлі не влаштовувалися посиденьки з пивом, чіпсами та креветками, то особливо прибирати було нічого. Зате вже після посиденьок – у-у-у-у-у-у! Але все одно, як Льолька не зважувала, застосування диву імпортної техніки в її затишній оселі не знаходилося.