Епоха слави і надії

Глава 2

"Ченцям не личить виражати свої почуття, щоб вони не переросли в їх слабкості – не показуй куди завдаєш удар".

Заповідь Друга. Кодекс Братства тибетських ченців

Кожен житель селища чув про Дітара, воїна з непохитним духом і нестримною відвагою. Розмови про його мудрість і здібності вести бій, були не рідкістю серед мешканців і особливо місцевих хлоп’ят, які мріяли бути схожими на свого героя. Це допомагало їм переносити неймовірні, як для простої людини, важкі підготовки. Адже кожен, абсолютно кожен чоловік в селищі повинен володіти зброєю краще, ніж будь – який воїн – чужинець.

Після обов'язкової бойової підготовки, чоловіки могли повернутися до сімейного ремесла, стати писарями в храмах, мисливцями, гончарами або землеробами. А кращі з кращих відбиралися в ряди вартових. І лише одиниці удостоювалися честі прикрасити свій одяг девізом, вишитим золотом. У Дітара на грудях красувався герб селища і напис на латині "CREDENDO VIDAS" – "Хто вірить – той бачить".

Будь – який вартовий храму або селища, засинаючи мріяв, щоб Дітар підійшов, зазирнув у вічі, поклав руку йому на плече та сказав: "В моєму будинку для тебе є плащ і меч". Це означало б, що командир вірить в нього, бере його у свій особистий загін, і буде готовий прийти на допомогу навіть ціною власного життя.

Вся ущелина і джунглі між селищами, кишили небезпечними агарійскими тиграми, грифами, отруйними зміями і комахами. Така дика природа не давала можливості самотнім шукачам пригод наблизитися або підібратися непомітно, а великий загін було нескладало виявити і знищити, ще на далеких підступах до селищ ченців-відлюдників. Вже багато років, чужинці бажали розбагатіти за чужий рахунок, і тому вживали різні спроби проникнути в таємницю Братства.

Білокам'яне селище височіло на невеликій кручі, оточене кам'яною стіною і глибоким ровом перед нею. Ченці пройшли через ворота, і полонені помітили, з якою повагою поселенці відносяться до Дітара і його групи. Всі були здивовані, що поряд з воїнами вели пов'язаних індусів, але ніхто не вимовив, ані слова. Зазвичай всіх, що наближалися до селища, чекала неминуча швидка смерть. Дітар привів їх у селище, і тепер Глава Братства повинен прийняти рішення, що робити далі.

Весь шлях від воріт до центральної площі селища загін пройшов мовчки. Звістка про смерть Анріса долетіла до мешканців селища, ще до приходу ченців. Для Братства навіть рана, отримана ченцем у бою, була тривожним сигналом: або воїн був не досить навчений, або командир загону обрав невірну тактику бою. Загибель же одного з кращих бійців могла стати незмивною плямою ганьби для всього загону! Те, що сталося, тривожило серця ченців і жителів Білокам'яного. Полонених вели по вулицях поселення, під пильним наглядом стражників.

Одне вселяло надію – Дітар йшов, не ховаючи погляд, швидше, як герой, ніж як програвший битву командир.

Ще в воротях, по знаку Дітара, кілька ченців понесли мавра в центральну фортецю. Вона була високою багатоярусною спорудою, з прапором на шпилі. Тут над бібліотекою мешкав Дітар, поруч у казармі його воїни і міська варта. На відміну від житлових будівель, фортеця мала також оборонну цінність. З невеликої тераси, під самим верхом будівлі, виднілися головна фортеця Агарія і свсіднє Тигрове селище.

Індуси переглядалися: тому що ніколи не бували в Білокам'яному, вони дивувалися, як ченці облаштували свою фортецю. З боків і в центрі твердині височили сторожові вежі з вартою, а вздовж стіни розташувалися лучники. Охоронці всі, як на підбір, були високими і добре складеними чоловіками, озброєні мечами і одягнені в міцні обладунки. Всі будови в селищі були виконані з білого каменю, що чимось нагадує мармур.

Табурал і Фарсіс йшли, похмуро похнюпивши голови, з під лоба роздивляючись місцевих жителів.

– Якщо нам не зав'язують очі, значить, і не збираються залишати в живих. – Фарсіс криво посміхнувся і сплюнув собі під ноги.

– А я думав, хто ж мені розплющить очі на те, що відбувається? – Сарказм Табурала бив фонтаном з кожного його слова. – Добре, що ти не помер раніше.

Особливо яскраво, на фоні білого каменю, виділялася темна п'ятикутна зірка, в самому центрі якої, височіла прекрасна скульптура. Статуя дівчини була основним об'єктом центральної площі. Вона була виконана у повний зріст, з трохи опущеною головою і складеними навхрест руками на грудях. При погляді на статую, виникає тільки одна думка – "Скорбота", це була данина пам'яті Ануш, дружині засновника Братства.

Ченці також віддавали почесті і клятви Ануш, у них були свої символи і свої ритуали. В перекладі її ім'я мало кілька значень: породження мудрості, безмежного багатства і впливу, а найголовніше – знання, знання історії.

Саме завдяки їй, був закладений перший камінь в основі Братства. Так що, якби її не було, то не існувало б всіх тих історій і легенд про ченців, на яких матері виховують своїх дітей. Кожному, хто стояв на центральній площі перед скульптурою Ануш, вона нагадувала про минулі біди, горе і загублену людську мудрість. Для одних вона була символом міцної любові і взаємної відданості, а для інших – символом розлуки або втрачених надій.

До неї приносять квіти, але вони їй вже не потрібні. На її п'єдесталі вигравіруван напис: "Де б ми не були, ми завжди бачимо один місяць. Ніщо не вічне під цим місяцем". Цей напис був плід досліджень ченцями, будови небесної системи – вони були прекрасними спостерігачами за рухом небесних тіл.

Загін ченців зупинився на площі. Всі учасники були тут. Дітар, його стражники, полонені і навіть тіло Анріса. Командир особисто підніс тіло і поклав його біля ніг статуї. Поряд із тілом вбитого, ченці поклали його обладунки і його бойовий меч. Дітар бачив, як у декількох дівчат, що прийшли з всіма мешканцями зустрічати воїнів, очі наповнилися сльозами: Анріс був бажаним нареченим для багатьох. Кілька хвилин всі стояли мовчки.

– Анріс хоробро бився і переміг. Підлість ворога відняла в нас його тіло, дух же завжди був і буде з богами. Сьогодні Анріс зустрінеться з Великою Ануш у царстві мертвих.

Віддавши останню шану другу по зброї, чернець звернувся до варти селища, яка завжди була на площі для підтримки порядку :

– Цих двох, – вказав він, на похмурих Табурала і Фарсіса, – тримати окремо один від одного, не давайте їм розмовляти.

Воїни підійшли до полонених і приставили свої списи до їх спин, не даючи їм можливості навіть поворушитися або підняти голову.

– І стережіть строго! – Додав наостанок Дітар. – Вони командували загоном розвідників. І скажіть батьку Авраалу, що я також хочу бути присутнім на допиті. Нехай вони готуються говорити правду.

Білокам'яне селище завмерло в очікуванні розвитку подій. Чоловіки і жінки розійшлися по домівках, але вже незабаром багато хто потягнувся до ринкової площі, що знаходилася практично у центрі селища. Жінки несли продукти: в'ялене м'ясо, рибу, сушені фрукти і ще багато чого, чоловіки – зброю. На ринку не торгували – кожен приносив те, чого у нього був надлишок і брав для себе необхідне для життя, праці, чи полювання.

Тільки один з дванадцяти кантрі ченців – чернець Аденський контролював життя на ринковій площі. Він стежив, щоб птахи і домашні тварини не розтаскали продукти, щоб одяг і інструменти не зіпсувалися від вологи і вітрів. Для таких робіт кантрі чернець міг притягнути будь-кого, хто приходив на площу, крім воїнів і служителів фортеці.

По свсідству з ринком знаходилися майстерні, а трохи вдалині, ніби причаїлася – кузня. По всіх провінціях кузні були приземкуватими, темними і димними, такою ж була вона і тут. Зовсім не змінилася, відколи Есін, тоді ще молодий коваль, що працював під керівництвом свого великодосвідченого батька, викував Дітару його перший меч. Але вже багато днів це місце стояло порожнім, і зараз ковалі з молотами і кліщами були відсутні. Лише Аденський заходив сюди, щоб побути наодинці зі своїми думками.

Чернець сумно глянув на кузню. Як довго він не бачив свого вірного друга, що з ним стало, може йому потрібна допомога, і його сім'я зараз в небезпеці? Такі думки не були для Дітара новими, щодня з моменту їх розлуки, він згадував коваля і туга закутувала його серце. Але ніхто з присутніх не знав про це, хлопець дуже вміло приховував свої хвилювання. Ніхто і ніколи не бачив його емоцій щастя або розчарування, для всіх він був прикладом для наслідування. Багато захоплювалися їм і бачили в ньому благородного, мудрого воїна і керівника. Ченцям не личило виражати свої почуття, щоб вони не переросли в їх слабкості.

Дітар пройшов через ворота вежі Білокам'яного і через кілька хвилин вже знаходився на території тюремного подвір’я. Посеред двору стояла варта, що охороняла індусів, кілька лікарів під легким накриттям, вже перев'язали мавра і тепер намагалися привести його до тями. Батько Авраал ще не з’явився, отже, всі чекали його появи.

Дітара долало безліч припущень, з приводу ранкової сутички, він і уявити собі не міг, що надалі відбуватиметься. За час існування Братства ченці боролися з різними супротивниками, але тоді їм була відома їх мета. Всі чекали Главу Братства, він прийме єдине правильне і безперечне рішення.

Батько Авраал і його рідний син Серафім прийшли на тюремне подвір’я через центральні ворота. Його голос зазвучав у повітрі, стрясаючи своєю вібрацією навколишні простори.

– Вітаю, Дітар. – Привітав ченця Авраал. – Я бачу у тебе є новини.

Він окинув поглядом пов'язаних індусів, що стояли навколішки, спрямувавши свої погляди в землю, і додав:

– Причому живі новини.

Чернець відповів мовчанням, та Авраал, який носив титул "Нісан", що означало той, що "Належить Сонцю", попрямував до бранців. Дітар зробив кілька глибоких вдихів і розповів усе, що сталося вранці, а через мить, немов згадавши, додав:

– Я вже наказав ченцям, щоб вони заспокоїли мешканців Білокам'яного. Також моя варта затягнула трупи вбитих індусів, зброю і їх плоти прямо в джунглі, щоб приховати їх присутність.

Авраал схвально кивнув і придивився до Солара, тіло, якого лікарі протирали цілющими травами. Мавра трясло в лихоманці, жар не спадав. Всі розуміли, що якщо він не помер в перші хвилини після укусу змії, то зараз він бореться за життя. Авраал почав говорити настільки тихо, наскільки це було можливо.

– Вони мовчатимуть. Я маю на увазі, тих двох, яких стережуть окремо. Але їх тіла розкажуть нам багато корисного. Вони у шрамах, тобто їх раніше катували або тренували, в будь – якому випадку вони терплячі до болю, одже перед нами воїни. На них відсутні знаки відмінностей, що пояснює – вони передовий загін розвідників. Їх часті погляди на мавра означають, що він очолював їх загін, а в дорозі вони кілька місяців. Я впевнений, що у них не було запасу їжі – їх армія не так далеко, можливо в парі днів шляху. А їх місце зустрічі знає тільки ватажок.

В мавра є татуювання, абревіатура на десяти пальцях ніг, таке роблять лише злочинчям у державі Калінга, в якості покарання. Але, якщо така людина очолює загін розвідників, то багатотисячна армія професіоналів готується до війни. Схоже, в джунглях біля нас не більше пари сотень чужинців. Вони не небезпечні. Відведіть цих двох до в'язниці і замкніть окремо. Як тільки мавр опритомніє – відразу ж повідомте мене. Ти, Дітар, дізнайся де знаходяться головні ворожі сили. А я зараз вирушу до храму, шукати відповіді в Оракула.

Бічним зором Дітар уважно спостерігав за тим, як Нісан Авраал зі своїм спадкоємцем поверталися в Монастир Агарії. На душі в нього стало важко.

– Калінга? – Здивовано запитали варту, дочекавшись відходу Авраала – Це далеко від нас?

– Це невелика маловідома держава. – Почав пояснювати Дітар. – Вона ні з ким не воювала, і ні для кого не уявляла небезпеки. Місце, де контрабандисти вимінюють рабів на опіум, домовляються про різні інтриги або просто гуляють. Це справжнісинький розсадник шпигунів. Місцеві торгаші примудряються отримувати гроші відразу з декількох зацікавлених сторін, вміло маніпулюючи отриманою від них інформацією.

Правда, якщо послуги подібних "шпигунів" переставали задовольняти "замовників", то їх зазвичай знаходили позаду власних халуп-магазинів з перерізаним горлом. Іноді виникали "шпигунські війни", і навіть в одному кварталі за ніч знаходили по три – чотири, а то і більше трупів.

– Якщо чужаки дійсно з Калінги, то це робить ситуацію ще заплутанішою. – Тим не зрозуміліше, яку роль грав в загоні мавр – житель далеких країн? Чому індуси готові були померти всі до одного, аби врятувати цього інородця?

– Нічого, – відповів їм командир – тортури завжди працювали безвідмовно – скоро все стане ясно.

Дітар відчував, що настають зміни, які кардинально змінять його уявлення про світ, і так вподобане йому, стабільне життя ченця. Не може загін ув'язнених просто так здолати таку велику відстань без вагомих причин на те.

Серафім був здивований поведінкою батька. Той всю дорогу мовчав, що було для нього абсолютно не властиво, оскільки Авраал завжди ділився своїми переживаннями і роздумами з сином. Будучи дитиною, Серафім, завжди захоплювався своїм батьком. Не знаючи матері, він завжди вважав саме його – прикладом для наслідування. В ті роки, в батька ще було темне волосся і яскраві ясно – блакитні очі, що зовні відрізняло його від інших агарійцев. Вигин брів і овал обличчя, надавали Авраалу якусь неземну красу, особливо – коли він був у гніві або радості. Його авторитет вселяв повагу, справедливість підкупувала. За це і любив його син, та й всі мешканціі Монастиря. Будучи Главою Таємного Братства, Авраал вмів прислухатися до всіх. Все Братство було повністю віддане тільки йому одному.

Авраала ж з'їдала тривога, яку він просто не мав права показати своїм людям. Ніколи ще за своє життя перед ним не стояло такої проблеми. Він знав, що всі жителі Агарії покладають великі надії на нього. І хоча волосся його давно вже стало білим, як полотно, очі помутніли, а обличчя покрили зморшки, розум його залишався ясним, як в молоді роки і мудрість не покинула ченця. Люди звикли довіряти легендам, але всі вони несуть в собі, як світло, так і пітьму, що причаїлася.

Не дізнавшись від індусів нічого суттєвого, старий не здогадувався з приводу подальших дій. Можливо, треба передати хід ворогові, не зробивши свого у відповідь. Час і терпіння – два кращі союзники.

– Зараз, як ніколи нам потрібно зібратися. – Звучав голос Глави Братства. – Нас не повинні застати зненацька. Потрібні знання про супротивника і готовність до будь – яких дій. Здавалося, Авраал говорив не з сином, а з потойбічними духами, дуже серйозно звучав його голос.

– Батько, я усвідомлюю, що тебе хвилюють різні думки, але чи можеш ти приділити мені увагу?

– Звичайно. – Глава Братства різко підняв голову, як від раптового пробудження.

– Ти ростиш мене своїм спадкоємцем і наступним Главою Братства, але я двадцять п'ять років у стінах Монастиря.

– Ні. – Перервав його мову батько, відразу давши йому відповідь на питання, що ще не прозвучало. – Я не хочу намочити мантію.

– Що це означає? – Здивувався молодий чернець.

– Ти хочеш просити мене, дозволити тобі приєднатися до Дітара. Моя відповідь – "Ні", я не можу тобою ризикувати.

– А ним можеш? – Запитував Серафім.

– Ним? Звичайно можу. – З легкістю відповів Авраал. – Він не ти!

– Ах так, будь – які жертви?

– А ти наполягатимеш на своєму і продовжиш просити мене змінити рішення. І тоді я почну погрожувати, що доки я живий, ти не покинеш цих стін, і не спробуєш перепливсти озеро, а якщо мене не послухаєш, то я власноручно втоплю тебе в ньому. А сьогодні я не хочу стати мокрим, мені треба поспішати до Оракула.

– Пробач мене. Я даю слово, що більше не заподію тобі біль цією розмовою.

– Зараз ти можеш цього не розуміти, але постарайся не забути про важливість слів, які ти дав. Саме ти і ніхто інший є повноправним спадкоємцем Братства. Після того, як одружишся, ти займеш моє місце і станеш Главою. Подумай про весілля, воно відбудеться після свята "Зодіаку", коли з походу повернуться наші люди. Саме свято не може бути перенесене, тому весілля відбудеться в будь – якому випадку. Відправ ченців до старої шахти, щоб все було готово.

– Добре. – Покірно схилив голову син Авраала. – А що зробити з тілами мертвих індусів?

– А їх розпорядися поховати за цвинтарем Білокам'яного. Вони звичайні люди і навіть мертвими вимагають поваги. По своїй волі ніхто не стане битися з ченцями.

Син в замішанні почав кивати головою. Зрозумів, що краще йому помовчати, і повністю заплутався в становищі, що створилося. Він передав найближчій варті нові накази Авраала, а потім наздогнав батька, і йшов справа, на крок позаду. Питання про врожай винограду і ситуації, яку спостерігав у винному льосі таверни, сьогодні він вирішив не задавати.

Так вони дійшли до Монастиря і виявилися на центральній площі Агарії. Вважалося, що всі шляхи фортеці ведуть в це місце.

Із західного боку височів храм, основна частина якого знаходилася в скелях. Перші промені сонця спочатку падали на його стіни та вежі, і лише потім, освітлювали Білокам'яний. До входу у святилище вели п'ятдесят східців, з обох боків огинаючи скульптурну композицію з дев'яти фігур воїнів зі щитами. Всі вони були виконані в людський зріст: вісім, що тримали круглі щити над головою і дев'ятий, що відвів щит убік, завдає удар мечем невидимому ворогові. Щит дев'ятого воїна прикрашали різні символи, але в центрі – герб Агарії: п'ятикутна зірка і змія, що кусає себе за хвіст – Левіафан. Левіафан обвивав герб кільцем і символізував циклічний хід подій у всесвіті, а також безмежну мудрість, що передається із покоління в покоління, як би по колу. Також, змія вважалася символом перемоги Братства над будь-яким ворогом.

Лише рідкісні обрані знали, що причиною втечі Ханоя і засновників Братства з Підземного Світу, була жінка на ім'я Ануш. Ханой в секретних списках Братства, числився під номером один.

Як би бажаючи посилити враження, прямо за вівтарем на центральній стіні Монастиря барвиста фреска зображувала ченця, що переміг стародавнього змія. В одній руці воїн тримав голову змія, а в іншій – меч з рукояттю в формі трьох алмазних голок. Він отримав перемогу над Знаннями і приніс Мудрість в Агарію. Коли сонячні промені падали на лезо меча, можна було побачити напис на стародавній мові ватанаан – знаки переливалися смарагдовим кольором і складалися в слово "Ханой" – "Злітаючий Дракон" – ім'я найстарішого, найпершого засновника Братства.

Меч, назва якому "Влада", символізував атакуючу силу і був, як би продовженням руки ченця.

Ханой зі своїми воїнами – єдині люди, що згідно з переказом, покинули Підземний Світ за власним бажанням. Тому він і став Драконом, що вийшов із землі і підкорив небо. Вчинивши втечу, ченці втратили можливість повернутися і приховали свою таємницю за воротами Храму.

Статуї здавалися живими людьми, великими воїнами, що стоять на варті Монастиря, і готові завжди захищати його стіни від небезпеки, навіть після смерті.

На кожному щиті у всіх воїнів, у центрі зірки був вигравіруван напис – ім'я Царя Світу. Ханой був йому дуже відданий, і правив Агарією за такими ж канонами, як і в Підземному Світі Агарти. Навіть назву фортеці вибрав співзвучну, як би бажаючи вмилостивити свого владику.

Авраал попрощався з сином і в роздумах, поступово піднімався по східцях в храм. Йому ще ніколи не було так важко в ухваленні рішення. Зараз він зміг заспокоїти людей але не себе. І ось, тепер мудрець розумів, що від того, що він вирішить і як скоро, залежала подальша доля Братства.

Авраал, у котрий раз зупинився перед дверима і прочитав напис на них: "Храм Злітаючого Дракона, який створив нас і не покинув". Варта відчинила двері, і чернець увійшов до середини. Взяв свічку, що горіла, та наблизився до вівтаря. Тисячі свічок можна розпалити від єдиної і життя її не стане коротше. Щастя не стає менше, коли їм ділишся. Вівтар був нагадуванням про його безтурботне дитинство, коли в храмі стало яскравіше, старий занурився в спогади.

Колись Монастир славився трьома майстрами і їх роботи були відомі серед ченців. Вони кували зброю і обладунки для всієї Агарії, що налічувала тисячі мешканців. Перший коваль, славився виготовленням обладунків, які не лише здатні були витримати тисячі ударів, але і могли міняти свій колір під час дня і ночі, відбиваючи промені то сонця, то місяця. Воїн, одягнений в ці обладунки, був здатний стримати натиск сотні ворогів і міг з легкістю проникати до ворожого тилу.

Про зброю другого коваля, ходили легенди, подейкували, що воїн з його мечем був приречений на перемогу, адже одним ударом він знищував цілі загони.

А третій, Мріадр, був початкуючим ковалем і наймолодшим серед майстрів. Він допомагав своїм вчителям здійснювати їх задуми, а про те які він кував обладунки або мечі, майже нічого не відомо.

Останньою їх роботою стали три чудові мечі. Ходила чутка, що вони були важчі за світ, міцніші за дружбу найвірніших друзів і гостріші за сонячний промінь. Майстри гордилися своєю роботою і не вважали, що це треба тримати у таємниці. Цим вони й підписали собі смертний вирок. За свою необережність вони, і майже половина жителів Монастиря Агарії, поплатилися життям. Підступна зрада одного з ченців принесла смерть і спустошення в їх оселі.

Зазіхнувши на роботу майстрів, чужинці проникли в Монастир пізно вночі, і вбили всіх, кого змогли, доки сонце не зійшло над обрієм. Вони знищили майстрову і велику частину будівель.