Епоха слави і надії

Глава 14

"Перш ніж попросити, потрібно щось віддати".

Заповідь Чотирнадцята. Кодекс Братства тибетських ченців.

Дітар, Тарсіша і дивом вцілілі цигани бігли до озера. На швидку руку сплетених ношах, вони несли вмираючого Агіаса, загін не зупинявся ні на мить. Часу залишалося все менше, життєві сили покидали ченця, і його порятунок у цей момент був найважливішою справою. Дружба двох ченців, як і їх долі сильно сплелися. Дітар не міг уявити втрату свого брата. Він вдивлявся в глибину густих заростей з надією, що звідти з'явиться допомога, але її не було. Його вуха намагалися вловити хоч один звук підмоги, але навкруги була тиша.

Смерть страшніша за смертельні рани. Втратити друга, що неодноразово врятував твоє життя, було куди болючіше, ніж померти самому. В глибині душі він досі не міг повірити, що це сталося. Чернець розумів, що витягнувши зараз ніж із рани, він прирече друга на миттєву втрату крові і смерть. Надія була одна – донести його живим до Білокам'яного. А там вже призвати на допомогу всіх, хто здатний лікувати.

Як би не хворіли руки, або не стискалося від болю серце, наскільки б сильно не поглинала втома загін, зупинитися навіть на долю секунди було неможливо. Кожен крок вселяв надію.

Він не дозволив Дітару самостійно переслідувати канібалів і не міг допустити, що б той знову втратив свою кохану. Він бився за неї, а зараз був на волосок від смерті, через збожеволілого берсерка.

– Хіба це справедливо?! Ось так дякувати за врятоване життя? Ворожнеча повинна, ні, навіть зобов'язана залишатися на полі бою! Нехай берсерки не мають властивих людині почуттів, але вдячність! Вдячність – це зовсім інше. Це щось особливе. Коли ти зобов'язаний життям людині, хіба ти маєш хоч щонайменше право відбирати це життя у нього? Краще б цей "вовкоголовий" був з'їдений канібалами, став би обідом для цих тварюк, тоді з Агіасом було би все до ладу, йому нічого б не загрожувало. – Почуття тривоги переповнювало молодого ченця.

Комок підкочував до горла, він хотів заволати, але біль здавила груди. Тарсіша, його кохана поруч, а кращий друг близький до смерті у нього на руках. Він не міг пожертвувати жодним з них! Дві найцінніші людини в його житті.

– Чому це взагалі сталося? Чому саме Тарсіша? Як вийшло, що саме Агіас зараз має бути тут з ножем в грудях? Він цього не заслуговує.

Обличчя Дітара блідло і нагадувало мармурову статую. Один вид скривавленого кинджала в грудях друга, розривав серце ченця на шматки. Чернець раптом виявив, що світ навкруги став розмитим і бляклим – сльози застилали очі воїна. І рана, отримана в бою з канібалами, немов прокинувшись, заливала тіло пекучим болем. Вона нила, горіла, все відразу, немов вищим силам треба було додати ще болю, зачепити куди більше і, немов показати, як світ і удача бувають мінливі, на скільки чоловік безпорадний в бою з самою смертю. Дітар біг.

Він винен Агіасу і ні за що не дасть йому так померти. Принаймні, не зараз, не сьогодні.

Тарсіша намагалася бути допомогою для загону. Навіть не володіючи силою і навичками бою, вона намагалася принести користь іншим. Вибігаючи вперед, вона вирубувала мечем, знайденим у таборі, гілки і листя, що загороджували шлях. Дівчина, подібно до воїна, зовні тримала спокій, хай і душа її вила від болю. Вона буде корисна, чим тільки зможе. Про те, щоб не залишати слідів ніхто не думав. Всім було важливо, як найшвидше дістатися до озера, сісти на пліт і переправитися у Білокам'яне селище.

В душі циганки бушував цілий ураган почуттів: один тільки вид її воїна – повергав у відчай! Відчуття провини закрадалося у її голову, це саме через неї ченці опинилися в сутичці з канібалами, пропав Маркітан, а Агіас був при смерті. Дівчина гинула від почуття безпорадності.

– Якби я не була такою слабкою, іншим би не довелося ризикувати собою заради мого захисту.

Незабаром, зовсім близько беріг озера. Дівчина, як могла, залишала цю біль в середині себе. Але вона, подібно кішці, все скребла. Їй було так боляче. Вона не розуміла, або не хотіла розуміти, що в цьому всьому немає її провини. Дітар, Маркітан, Агіас – воїни, що захищають свій народ. Ченці зробили те, що повинні були. Нехай навіть такими жертвами.

Вони пробиралися крізь джунглі, здавалося з останніх сил. Йшли крізь гущавину з таким цінним вантажем. Втома долала всіх. Важке дихання Агіаса лякало Дітара. До порятунку залишалося не так багато.

Есін зустрів їх разом з невеликим загоном. Всі забралися на плоти і попрямували у Білокам'яний. В дорозі, не втрачаючи часу, Есін надавав допомогу своїм братам, оглядаючи і перев'язуючи їх рани. Тарсіша сиділа поряд з Агіасом, і щохвилини змочувала його пересохлі губи, свіжою водою, ледве стримуючи сльози. Здавалося, всі емоції, що накопичилися, починаючи із загибелі її брата та батьків, і до полону в канібалів, готові були розірвати її душу. Все, що за довгий час, звалилося на цю крихку дівчину, зламало б навіть міцного чоловіка.

– Моя мати. Вона була царицею. Інакше, звідки ця велич в її образі, в голосі, фігурі? – Спогади дитинства, як легкі хмари у вітряний день починали нечітко з'являтися в голові Дітара. Він хотів згадати, дізнатися хто ж він, хто його сім'я. А зараз, його долали сумніви – чи з цього він світу і часу. Чому він інший? А може і дійсно, він зовсім не циган?

– В цьому місці дві фортеці однакової форми, два зали, два камені. Метеорити? Там до мене приходили видіння. Тільки там. – Думки Дітара міняли одна іншу, і починали вибудовуватися в певному порядку. – Мені треба самому вирішити, кого віддати батькам. На яку жертву я готовий?

Питань ставало все більше, а відповідь була лише одна:

– Мені треба знайти батьків. – Дітару хотілося дізнатися, хто він і що тут робить. На це питання він мав отримати відповідь.

Дітар згадував, як поводилися інші бранці в в'язниці, і зрозумів, що кожен випробовував подібне, але лише йому бачення являлося так ясно і виразно. Невідома сила, яка викликала спогади про його матір, напевно зводила з розуму тих людей, які знаходилися поруч. І ще це страшне і солодке бажання – бажання вбити ворога! А тепер юнак згадав, як глибоко в його розумі було бажання випити крові вбитого їм супротивника. Таємниця канібалів починала розкриватися. Можливо, відповідь треба шукати в цих каменях.

Камені, немов залишки метеоритного дощу, якщо так, то це пояснює, чому вони викликають такі галюцинації.

Ще до вечора вони пристали до берега. Ось вже видно сторожові вежі Білокам'яного селища. Табір циган, оточений поспішно виготовленою загорожею, знаходився в самих стін фортеці ченців.

Вони прибули на центральну площу Білокам'яного, де їх відразу ж зустріли два кантрі ченця із вартою.

– Нам терміново потрібний лікар. – Швидко заговорив Дітар. – Агіас сильно поранений. Часу немає, треба діяти швидко.

Ченці переглянулися.

– Зараз у Білокам'яному немає жодного лікаря. Як ми зможемо йому допомогти?

Дітар не хотів цього чути. Він був налаштований дуже рішуче і готовий зробити будь – які дії для порятунку друга. Він тут же обернувся і повів їх до печер, що ховалися в глибині кладовища. Темп їх руху залишався незмінно швидким. Зовсім скоро вони опинилися біля печери.

– Це тут! – Завірив їх Дітар і увійшов до неї першим.

Недалеко від входу вона розширювалася, утворюючи невеликий зал, у центрі якого горіло вогнище, а навколо нього сиділи троє.

Їх складно було назвати людьми, зовні вони більше були схожі на напівмертвих. Шкіра сірого кольору, одягнені в дрантя, зняте з мерців, їх очі горіли божевільним блиском – некроманти. Всі в Білокам'яному знали про них, але на пам'яті Дітара ніхто до них ще не звертався. Вони самі, шукали собі нових послідовників. Ченці не вважали їх жителями цього світу, а швидше – підземного, але дозволили їм мешкати в безпосередній близькості від себе. Страху вони не викликали. Але і доброзичливими теж не були.

Некроманти сиділи в своїй печері, денне світло, тепло сонця або запах дощу – ніщо їх не цікавило. В них було своє вчення, свої правила. В іншому, це їх життя. Вони могли допомогти і це важливо.

Ченці внесли і поклали перед ними Агіаса.

– Мій друг помирає від бойових ран. – Відразу почав Дітар. – Нам терміново потрібний той, хто може зцілити його. Якщо ви впораєтеся з таким завданням, то я щедро заплачу вам золотом.

Пропозиція їх явно зацікавила, і некроманти переглянулися.

– Таку рану вашому лікарю зцілити неможливо! – Сказав один з них і злісно глянув в обличчя ченця. Це був Маліс. – Коли ти став правити Білокам'яним, то вигнав нас у ці печери. Ми не мали права вийти навіть за межі кладовища. А тепер ти просиш допомоги? Ти не Глава Братства, тому не смієш навіть заходити сюди. Тут ти нами не керуєш. Ми не збираємося підкорятися тобі. І, тим більше, твоїм людям.

Дітар насторожився, почувши такі слова. Можливо, вони не лише не допоможуть, але і зашкодять. Дітар не хотів затримуватися тут і втрачати час на умовляння.

– Але я можу дати тобі одну пораду. – Продовжив свою мову Маліс, вже спокійніше. – Поховай свого друга і забудь сюди дорогу. Ми не твої помічники, ти – циган, а не чернець! Єдине, що ми можемо для нього зробити – це викопати могилу, і то не безкоштовно! А тепер – йди.

У відповідь Дітар підійшов до вогнища, вперся руками об коліна, щоб усі некроманти могли бачити його обличчя і твердо вимовив:

– Якщо він помре – я поховаю його разом з вами! Тільки з ним попрощається весь народ на площі Білокам'яного, а вас я накажу закопати так, як є – живі ви або мертві.

В голосі ченця відчувалася небувала серйозність. Для нього порятунок друга – найважливіша місія і всі, хто йому завадять, заплатять найвищу ціну.

– Він що винен тобі грошей, раз ти так хочеш його вилікувати, краще я б сказав воскресити? – Некроманти засміялися. Але було помітно, що слова Дітара їх зачепили і трохи налякали.

– Йому залишилося зовсім недовго. – Сказав інший.

– І що ж робити? – Запитав Дітар. Він підійшов до вогнища, взяв Маліса за одяг, подивився йому в обличчя і сказав:

– Ім'ям Ханоя я забороняю цю смерть. – Все його тіло напружилося, з голови до ніг і затремтіло. – Він мій друг. А ваші жарти такі ж нікчемні, як і ви самі. – Дітар дістав меч і показав, наскільки серйозні його наміри. – Ми присягнулися у вірності, він для мене більше ніж друг, він мій брат.

Маліс злякався, хоч і намагався не подавати вигляду. Ті, які грають із самою Смертю, негоже бути боягузами. Інакше Смерть просто розірве договір.

Дітар був готовий на все і, якби йому запропонували віддати своє життя в обмін на життя Агіаса, він ні хвилини б не коливався.

Один з них вийшов з темряви печери і підійшов до тіла. Це був Фалькар. Він оглянув місце рани, шию, голову. Вивчив кожен міліметр, немов шукав потрібну зачіпку.

– "Неможливо" буває тільки для тих, хто хоче почути відмову. Необхідно зробити спеціальний еліксир. У тебе є три доби, потім твого друга вже не повернути у світ живих.

– Що для цього потрібно?

– Нам потрібна книга, яку у нас відібрав Авраал. "Місяць Некромантів". У твого друга уявна смерть – летаргічний сон. Цей стан, при якому Агіас став нерухомий, усі життєві функції збереглися, але помітно знизилися. Потрібна книга. Іншой можливості врятувати твого друга – немає. Принеси її в строк, і ми все зробимо. Але…

– Що, але?

– Ми зажадаємо від тебе послугу. – Серйозно вимовив Маліс. – І ти, її пообіцяєш виконати.

Настало мовчання. Тарсіша нервово озиралася.

– Будь-що. Я зроблю все. Я згоден! – Уривчасто вимовив Дітар і вийшов з печери. За ним – Есін і ченці. Тарсіша затрималася лише на мить.

Один з них хтиво посміхнувся.

– Залишайся, красуня. Ми давно не бачили жінок, поки твій чернець повернеться, ти отримаєш неабияку порцію чоловічої уваги. – Він облизнув посинілі губи. Жінки в їх печері були рідкістю. Вони досить зголодніли. І прямо пожирали циганку, що забарилася, очима. Тарсіша відчула гнильний запах, і повітря здалося їй отруєним. Здригнувшись від жаху і відрази, вона вибігла з печери. На щастя, на вулиці її вже зустрічали двоє ченців, що отримали наказ провести дівчину до будинку Дітара. Ченці повідомили, що він попрямував у Монастир Агарії, до батька Авраала.

Крокуючи по стежині під охороною ченців, Тарсіша могла поміркувати про те, що сталося з нею за останні дні. Хвилі любові, жаху, радості і занепокоєння по черзі переповнювали її розум. Стільки подій і переживань. Але найбільше дівчину вражало те, що хлопець, в якого вона закохалася, ще маленькою дівчинкою, за кілька років зміг так сильно зміниться. Він став таким сильним і мужнім. Поряд з ним, вона відчувала себе спокійно, у безпеці, ніби він прикривав її теплим крилом, навіть від щонайменшого пориву вітру.

Адже вона навіть не здогадувалася, що відбувалося в Братстві. За роки без Дітара, Тарсіша і сама стала куди сильніше. Доросла жінка, зі своєю вдачею і поглядом на життя. Час міняє всіх, йому підвладно все і, якщо ти дозволиш, воно виточить з тебе могутню людину або ж, навпаки, зламає і розірве в клапті. Дівчина справлялася, хоч і було складно. Постійна боротьба і поневіряння супроводжували її довгий час. Багато хто б позаздрив такій силі духу.

Дітар з Есіном бігли до Монастиря. Менш ніж за годину вони були вже на місці. Ворота храму були відкриті, де йшла вечірня молитва. Друзі знали, що порушувати тишу спілкування ченців із духами не можна, але вже надто багато традицій і правил було порушено в ці кілька днів!

Знаком, попросивши Есіна залишитися, Дітар кинувся на пошуки Авраала, заглядаючи в обличчя усім, хто молився. Коли він пройшов вже кілька рядів, ззаду хтось торкнувся його плеча. Чернець показував йому жестом у напрямі воріт, де Авраал розмовляв з Есіном. Він навіть не встиг здивуватися, що коваль розмовляє з Главою Братства, як рівний з рівним, а відразу опустився на одне коліно і схилив голову. Зараз йому було не до роздумів.

– Батько!

– Напевно, твоя проблема дуже важлива, раз ти порушив розмову. – Старий посміхнувся.

– Пробач батько, але моя мета дійсно важлива.

– Я думаю, це ваше. – Есін протягнув кілька сторінок Авраалу.

Хоч Авраал і не показав виду, але його і без того світле обличчя, помітно зблідло. Невпевнено він протягнув руку за свитами. Безцінні сторінки Книги Ханоя в первинному вигляді поверталися в Храм! Коли свити опинилися в руках Глави, їх краї помітно тремтіли. Може тому Авраал швидко взяв їх двома руками і притиснув до грудей. За його виразом обличчя, було зрозуміло, що він прийняв Есіна назад.

– Я думаю нам потрібно перейти в зручніше місце, і дати можливість Серафіму повернути ці сторінки на їх колишнє місце.

Пройшовши кілька поворотів і підйомів, вони незабаром опинилися в помешканні Авраала. Глава Братства сів на своє крісло склав руки і, зробивши глибокий вдих, заговорив.

– Я слухаю вас уважно. Коли щось дають, тоді щось просять натомість. Вам потрібна моя допомога?

Ченці не розгубилися, почувши діловий тон старого. Він умів вести справи і завжди знав ціну послугам або речам.

– Нам потрібна книга. – Повідомив Дітар. – "Місяць Некромантів".

– Я це зрозумів. Але я хочу почути причину. – Старий вичікувально подивився на ченців.

Дітар пройшов і сів за стіл, поклавши руки долонями вниз на поверхню і не відриваючи від них очей, почав свою розповідь. Без зайвих подробиць він розповів про битву з канібалами, про полон, про пропажу Маркітана і про берсерка Беркуна, що смертельно поранив Агіаса. Ще згадав про свою розмову з некромантами.

– І тепер їм потрібна книга. – Закінчив свою розповідь чернець.

– Ясно. – Задумливо протягнув Авраал. – Але віддати вам книгу я не можу. Щоб підтримувати нейтралітет з падаллю – з некромантами, я віддав їх скарб її справжньому власнику – Некромасану. Наскільки я знаю, той зараз влаштувався в печерах біля кладовища міста Бролікон. Так що тут я вам не можу допомогти. Мені шкода.

– Батько! Агіас – істинний чернець, відданий Братству і вам! Я не зможу жити, якщо не зроблю все можливе для його порятунку!

Бачачи рішучість Дітара, Авраал знову замислився і вимовив:

– Впевнений, ти можеш ще раз послужити Братству. Я дам тобі завдання відправитися в це місто. Там знаходиться загін наших ченців. Заберіть їх додому, в цей неспокійний час вони нам потрібні тут. Там же в тебе буде трохи часу вирішити свої питання з Некромасаном. Але, я не зможу вплинути на його рішення.

– Дякую. – Дітар зітхнув з полегшенням.

– Отже, вирушай до Бролікону, я дам вам своїх коней. Впевнений, за ніч ви встигнете туди дістатися.

– В мене є кінь Маркітана.

– Ах так, циганські коні. Нехай буде так. – Авраал схмурнів. – Про твої рани і про циганку поговоримо після твого повернення.

– Дякую, батько! – Дітар преклонив одне коліно. – Я виконаю ваше прохання.

– Це було не прохання, а наказ. Нехай прибуде з тобою благословення землі і неба, син мій! – З цими словами Авраал повернувся і повільно пішов у храм завершити вечірню молитву.

Ченці вибрали чотирьох сильних коней і поспішили до бібліотеки, де їх вже чекала Тарсіша. Дітар обійняв дівчину і відразу забув про все на світі, дозволивши собі потонути в улюблених очах, але – лише на мить. Вона стояла, опустив руки і лице. Взяв її руки в свої, Дітар, з такою ніжністю, підніс їх до губ. Повні сліз очі циганки виблискували особливо. Пережити таке варто було не малих зусиль, а впоратися з цим і жити далі – ще більших. Юна циганка була сильна духом, але ці події похитнули її силу.

Як сильно Дітар любив Тарсішу, не можна було передати словами. Пронести це почуття крізь розлучення і таку кількість випробувань – вони зобов'язані були залишатися разом. Ніщо і ніхто не мав права їм завадити.

– Любов моя! Я не шкодую ні секунди, що відправився за тобою! Я не зміг би жити без тебе! – Дітар говорив тихо і ніжно, дивлячись їй прямо в очі. – Мої друзі – воїни. Їхнє життя – битва, а смерть – нагорода. Лише Ханой вирішує, хто і коли піде до нього. Тому, не вини і не страчуй себе – ти лише знаряддя Ануш для того, щоб душі воїнів Ханоя йшли своїм шляхом. – Немов долаючи себе, говорив чернець.

– Я відведу тебе в мій дім, а сам відправлюся до Бролікону. Повернуся через кілька днів.

– Я тут не залишуся!

– Не хвилюйся, тут ти будеш у безпеці.

–Мені не потрібна безпека, якщо тебе немає поруч. Я їду з тобою! Ти хвилюєшся, що я не впораюся? – Не даючи Дітару заперечити, Тарсіша раптом вихопила з рукава короткий ніж і різким помахом шпурнула його повз ченця. Озирнувшись, друзі побачили Фалькара, що завмер біля дверей. Ніж прикував капюшон його накидки до дерев'яної балки прямо біля вуха.

– Е-гей, циганка! Я тоді тільки пожартував. Я некромант, але не безсмертний!

Дітар посміхнувся.

– Ми були на відстані цілих п'ять років, і я не маю наміру більше розлучатися з тобою ні на один день. А якщо в цьому місті з тобою щось станеться, то нехай це станеться з нами обома. Дітар, більше тебе я не втрачу.

– Я кохаю тебе! – Дітар обійняв дівчину і зарився обличчям у її волосся.

– Мені залишилося повідомити батька про смерть сина.

Поселення було більше схоже на вулик: нестримний рій і постійні турботи. Закохані йшли повз, немов вирвані з загальної метушні. Самотні вогнища горіли біля наметів, чулася протяжна пісня дорослої циганки. Вона співала про нещасну любов, яка закінчилася смертю дівчини через тугу по коханому. Біля вогнищ сиділи групи суворого вигляду чоловіків, в обладунках і повністю озброєних. Вони проводжали пару важкими поглядами, немов вважаючи їх винними у всіх своїх бідах.

Хлопець з дівчиною відчували весь тягар засудження, що легким холодком йшов за ними.

Дітар і Тарсіша відправилися до найбільшого шатра. Біля нього виднілася самотня постать старого.

Міха не спав, його турбувало погане передчуття, але він намагався не піддаватися йому, вдивлявся у вогнище і чекав новин. Дітар підійшов до нього, поклав руку йому на плече. Старий здригнувся і стрепенувся, як від сну.

– Вітаю тебе, Барон. – Ввічливо привітав старого чернець.

– Дітар, син мій, я не можу звикнути, що ти ходиш безшумно, як… як чернець. – Посміхнувся Міха. – Я слухаю.

– Маркітан. – Твердо вимовив Дітар. – В мене погані новини.

Посмішка відразу зникла з обличчя старого Барона.

– Твій син і мій брат – бився зі мною з канібалами. Ми звільняли наших полонених, але коли йшли через тунель, земля обвалилася і засипала усе. Я не знаю: загинув він чи потрапив у полон, ми виявилися по різні сторони завалу. Але я збираюся повернутися туди, як тільки…

– Він залишився битися, заради порятунку інших. – Втрутилася Тарсіша, з жалем дивлячись на Міху.

Дітар зняв з плеча сумку і дістав невеликий згорток. Дбайливо розгорнув полотно, протягнув Барону чашу.

– Це подарунок Авраала – Тибетська чаша. В кожного великого народу має бути своя велика святиня. А цигани її більш ніж гідні. – Він протягнув чашу, ніби намагався хоч би трохи приглушити втрату.

Міха прийняв подарунок і кивнув. Звістка про сина так його вразила, що він поки не міг усвідомити те, що відбувається, хотів тільки захистити себе від нестерпного болю.

– Дякую, тобі. Ти гідно послужив своєму народу. Я завжди був готовий прийти тобі на допомогу, але бажав, щоб страждання виховали в тобі терпіння і силу. Раз по раз ти проходив випробування, падав, піднімався і йшов далі. Ти виявився кращим учнем, ніж я був учителем. Я і не міг розраховувати на твою допомогу, а ти зробив більше за всіх.

– Твій син – великий воїн, для мене було честю битися поруч. Але доки я не побачу його мертве тіло, я вважатиму його живим. Даю слово, що зроблю все, щоб Маркітан переплив це озеро. – Дітар зітхнув.

Міха пішов у будинок, більше приховувати свої почуття він не міг, він пишався своїм сином і не знав, що зараз візьме верх у його серці. В середині все стискалося. Абсолютно все! Йому тепер жити з цим, нести такий важкий тягар до кінця своїх днів. Чекати повернення сина. Дивитися в темряву.

Есін підвів коней, і вони вирушили в дорогу. Несподівано з темряви, прямо на стежку до них вибіг Серафім. Вони ледве встигли зупинити коней, що пустилися швидкою риссю.

– Брат мій, тобі що, набридло жити?!

– Дітар, ось карта. Тут найкоротша дорога. Бережи її, вона єдина. А тепер щасливої дороги. – Серафім сховався у темних джунглях так само не чутно, як і з'явився.

Путь вони тримали в невідомі землі, Берлікон чекав іх.

Глава 15

"Зустріч у дорозі, як несподіваний поворот, таїть у собі великі небезпеки чи можливості". Заповідь П'ятнадцята. Кодекс Братства тибетських ченців.

Земляна стежка, розташована серед заростей, вела мандрівників до їх мети. Ченці, Тарсіша та некромант Фалькар прямували до Бролікону за книгою, яка стала ключем для порятунку Агіаса. Завдання Авраала стало дуже до речі. Повернення ченців в Агарію допоможе відновити військову потужність Монастиря і підготуватися до зустрічі з ворогом.

Не дивлячись на поспіх, вони їхали дуже обережно змінюючи одну дорогу на іншу, а іноді пробираючись по бездоріжжю у пошуках вірного шляху. Лише зі сходом сонця, вершники змогли прискорити коней. Непрохідні джунглі залишилися позаду і розмашисті поля давали побачити невеликі поселення в окрузі.

Вже вдень, здолавши переконливу дистанцію, вони наважилися зробити привал. Потрібно було тільки знайти відповідне місце. Шум і крики притягнули увагу ченців. Вони зменшили темп і прислухалися. Дітар зміг уловити виразний голос дівчини, що звала на допомогу. Через кілька метрів, вони побачили, як троє чоловіків нещадно б'ють молоду дівчину, намагаючись її зв'язати, а інший натовп розбійників спостерігає за цим. Ченці не могли залишитися осторонь і відразу кинулися на допомогу.

– Негайно відпустить її! – Голосно заявив Дітар, підскочивши до них впритул.

Почувши ці слова, бандити розсміялися, порахувавши, що пара вершників, не мають жодних шансів проти такого натовпу.

– Скачи собі далі, поки не втратив свого коня, а то і своє життя. – Відповів йому один з головорізів, пригрозивши своїм ножем.

В ченців не було сумніву, що це розбійники.

– Ви дуже безглузді і самовпевнені, я дам вам раду: "Біжіть" – Явно не бажаючи вбивати бідолаг, порадив чернець.