Епоха слави і надії
- -
- 100%
- +
Міланос разом із Беркуном вискочили з шатра, а чернець, вихопив у стражника свій меч і кинувся на солдатів, що залишилися.
Дітар спостерігав, як його друг справлявся з охороною. В якийсь момент Дітар відчув, що мотузок з його рук спав. Він зміг поворушити кистями рук. Знову вільний і радий бачити свого брата, він кинувся допомагати. Вдвох вони билися з охороною. Андрогін не став тікати, він не боявся ченців і легко вступив у сутичку. Тим часом, індуси бігли на клич тривоги і оточували намет. Солдат стало кілька сотень, а потім і кілька тисяч. Озброєні до зубів і готові вбивати, вони чекали свою жертву.
Агіас віддав Дітару його меч, а сам дістав пару кинджалів. Охорони в живих не залишилося, і Андрогін бився один проти ченців.
Дітар вибив зброю Андрогіна і притулив свій меч до його шиї. Індус не чинив опір. Він знав, що з табору вони не вийдуть і тепер у його форті два ченці, а це краще ніж один. Агіас посміхнувся, адже спрацював його план. Половина плану.
– Андрогін, ти живий? – Прокричав Міланос.
– А ти на що розраховуєш? Не дочекаєшся! – Відповів він, і додав вже для ченців, – ви оточені.
– Брат, пора йти. – Звертаючись до Дітара, Агіас посміхнувся. – Сам гинь, а ченця виручай.
– Я думав, ти помер. – Дітар, посміхнувся у відповідь.
– Пам'ятаєш, я обіцяв повернутися. Я повернувся.
– Я думав, ти помер…знову! Його посмішка стала ширша.
– Людина може померти, але тільки один раз. Більше помирати я не збираюся. – Агіас був у доброму настрої. Йому подобалося те, що зараз відбувалося.
– Давай підемо звідси прямо зараз.
– Я не проти. – Відповів Агіас. – Тепер ти мене вчиш – головне вплутатися в бій, а потім на місці розберемося.
Вони вивели бранця з намету, перед ними було більше трьох тисяч воїнів форту.
Дітар стояв за спиною Андрогіна і тримав свій меч у його шиї, а Агіас йшов поруч.
Міланос крикнув:
– Живими я вас не відпущу.
– Брат, нам потрібна їх допомога. – Звернувся Андрогін. – Вислухай їх.
Міланос навіть не відповів, він кликнув солдата і наказав когось привести:
– На моєму місці, ти вчинив би так само.
Через мить з натовпу індусів вилетіла одна стріла. Вона пролетіла біля скроні Агіаса. До них вийшов стрілець в зеленому плащі. Це був лучник, обличчя якого приховував капюшон. Ще через пару секунд він випустив другу стрілу, і вона пролетіла біля голови Дітара.
– Дітар. – Міланос грав роль хорошого брата. – Десята стріла вб'є твого хороброго рятівника.
Часу на роздуми не було.
– Припини, інакше я вб'ю його. – Крикнув Дітар.
Третя, четверта, стріли продовжували летіти. П'ята, шоста. Агіас не ворушився, лише оглядав всі сторони і шукав греблю. Сьома, восьма. Часу не було ні на що. Все відбувалося настільки швидко, що не піддавалося поясненню. Стріли летіли, Дітар рахував їх, замість того, щоб шукати вихід.
– Зупинися! – Дітар прокричав, щодуху.
Дев'ята. Десята.
Чернець штовхнув Андрогіна під стрілу, щоб прикрити їм тіло друга. Агіас ухилився, а стріла лише подряпала шию індуса. Ченці вдвох швидко кинулися в намет. Андрогін впав на землю і схопився рукою за шию. Кров виступила крізь пальці. Дітар з Агіасом усвідомлювали близькість поразки. Вони не були готові до цього.
– Запам'ятав де гребля? – Запитав Дітар.
Агіас закрив очі, згадуючи, а потім відповів:
– Там! – І вказав рукою напрямок.
Міланос прокричав:
– Лучники!
Андрогін звівся на ноги, не відпускаючи своєї рани.
– Стояти!
Він підійшов до брата, подивився йому в очі, і з всієї сили ліктем вдарив його по обличчю, той впав на землю і скрутився від болю. Удар був сильним, здалося, що щелепа була зламана.
– Там був я! Вони з табору нікуди не дінуться! – Продовжив Андрогін. – Кайрос, вийди до мене!
Лучник в зеленому капюшоні підійшов до командира. Він опустив накидку і показав своє обличчя. Його покривали шрами, а очі були темно – карого кольору.
– Дай мені свій лук і стріли. – Сказав Андрогін.
Той зняв стріли і протягнув йому більше двадцяти штук, а потім додав лук. Кинувши стріли собі під ноги, він почав топтати їх. Було видно його агресію і страх, який він пережив. Всі мовчали. Потім взяв обома руками лук і переламав об коліно. Одна частина випала з його рук, а другою він завдав удар по обличчю Кайроса настільки сильно, що уламок роздряпав йому брову і щоку. Обличчя було в крові. Лучник стояв смирно, мабуть він міг стерпіти будь-який біль.
– Там був я! – Кричав на нього Андрогін. Потім він схаменувся.
Трохи віддихавшись і обтрусившись від пилу і бруду, в який він впав, обернувшись обличчям до намету, Андрогін закричав:
– Дітар, виходь!
Ченці чули його голос і думали, що робити далі. Дітар згадував про Тарсішу. Він боявся, що не зможе її захистити, якщо сам загине. Він закрив очі.
– Ні, це ще не кінець. – Сказав про себе Дітар.
– Ми повинні… – Почав Агіас, але Дітар його перебив.
– Я повинен захищати її! Я її люблю і не можу тут померти. – Дітар озирнувся навкруги і у нього з'явився план. – Агіас, візьми той смолоскип.
Він вказав на смолоскип, що стояв біля входу, а сам зняв з себе сорочку і змочив її олією.
– Ми виходимо! – Крикнули ченці в один голос.
– Давно пора! – Відповів Андрогін.
Ченці вийшли з шатра. Дітар йшов першим, а за ним Агіас з факелом і тканиною.
Дітар підняв свій меч, а потім встромив його в землю і підняв руки.
Андрогін підійшов до нього впритул і дивився в очі ченцеві. Він був переможцем.
– Бачиш, як буває. – Почав він свою промову.
– Бачу! – І у цей момент Агіас підкинув тканину, Дітару вдалося її спіймати і прокрутивши над собою накинути на індуса. Підтягнувши Андрогіна ще ближче, він прокрутив тканиною його шию. Андрогін, чинячи опір, намагався скинути зашморг. Олія йому сильно заважала. В наступну мить Агіас кинув Дітару смолоскип, і той підніс його до ворога. Андрогін все зрозумів. Один рух і він теж стане смолоскипом. План спрацював.
– Ми йдемо. Досить. – Заявив Дітар.
Ситуація розпалювалася.
– Нехай йдуть. – Видихнув Андрогін, але посміхнувся.
На сьогодні з нього було досить. Він другий раз попався в полон і почував себе безглуздо. Індуси розступилися, але не пішли. Вони не опускали зброю, а тільки дозволяли їм йти повз. Солдати чекали момент, коли ченці зроблять помилку, щоб перервати їх життя. Вони втрьох почали просуватися до воріт. Агіас ніс меч Дітара. Очі наповнилися радістю, тому що вдався його план – один проти цілого форту. Він сам не міг повірити в такий успіх. Це дійсно була милість Творця.
Як тільки вони дійшли до воріт, Андрогін почав розповідати:
– Вам далеко не втекти, тут навкруги мої люди.
Агіас посміхнувся:
– І мої теж.
Ворота відкрилися, і такого ніхто не міг передбачити. За ними було те, що не приходило в голову ні Агіасу, ні Дітару. За воротами знаходився Авраал і всі двадцять ченців. Вони були спіймані, і стояли навколішки з піднятими руками за головою. Їх оточувала майже тисяча індусів.
Тепер посміхнувся Андрогін:
– Мабуть вони не такі міткі, як ви. – Він засміявся.
Цей день індус запам'ятає надовго. Авраал глянув на Агіаса з презирством, адже той знову виявився кращий за його сина. В Дітара не було слів, зникала остання надія. Авраал і його свита потрапили в полон. Як так? Він нашвидку дивився на всі боки, намагаючись знайти хоч щось, що може допомогти, але ні, ідей не було. Він відпустив Андрогіна, і той відразу скинув тканину сорочки. Жарти закінчилися. Андрогін більше не посміхався.
– Досить на сьогодні. Ми обоє винесли урок! Всім вина і м'яса. Ми повертаємося в намет. Солдати видавали радісні крики, відмінний привід для свята, особливо після такої стомлюючої битви.
Намет переможця оточили сім рядів стражників зі зброєю. Після всіх цих подій недооцінювати ченців було дурістю. Сам табір виглядав дуже переконливо. На найвищому місці стояв трон Андрогіна. Спочатку він покликав усіх полонених, крім Дітара і наказав звільнити і звернувся до них:
– Я відпускаю вас, повертайтеся додому.
– Ти або роби, або не роби, а обіцяти не потрібно. – Не повірив Авраал.
– Там, де немає ризику – немає задоволення.
– Впевнений, що в моєї людини, не раз була можливість тебе вбити. Думаєш, це не повториться? – І Авраал перевів погляд на Дітара.
Варта розрізала вузли на мотузках. Полонені переглянулися. Вони були вільні. Індус відпустив їх, життя ще більше непередбачуване і іноді ворог може поводитися, як друг. Всі дякували всесвіту за можливість жити далі. Ченці покинули форд індусів.
Дітар підійшов до Андрогіна, на що той сказав:
– Ти мій бранець, як мені бути?
Дітар хотів поговорити з ним, але промовчав.
– Хіба ти не бачиш, що слабше за мене?
– Я потрапив у твої руки з необережности.
– Якщо я відпущу тебе, що ти робитимеш?
– Я зберу всіх ченців і поведу проти тебе в вирішальну сутичку. – Дітар подивився на Міланоса та Беркуна, і додав – Чесну сутичку.
– А що мені зробити, щоб ти підкорявся мені?
– Злови мене ще раз, тоді я підкорятимуся.
– Гаразд. Я тебе відпускаю, але прийду завтра на світанку, щоб зловити тебе знову. Можеш йти, але вранці я за тобою прийду. В мене завдання привести ченця в Калінгу, але …
– Що "але"? – Запитав його Дітар.
– Але, якщо залишишся – Монастиря не зачіплю. – Закінчив Андрогін.
Андрогін говорив правду. Дітар знав це. Найбільше чернець хотів, що б його брати і сестри були в безпеці, і зараз єдиний варіант їх убезпечити – це бути полоненим індуса.
– Я залишаюся. – Дітар залишився, а Авраал з Агіасом пішли.
Вони всі зрозуміли, Андрогін не просто всіх відпустив, всіх крім одного. Вони збагнули, що Дітар пожертвував собою і віддався в руки Андрогіна, щоб табір циганів і Монастир Братства міг спати спокійно.
Глава 44
"Довіра – ознака мужності, вірність – свідоцтво сили".
Заповідь Сорок четверта. Кодекс Братства тибетських ченців.
Андрогін був у своєму наметі, він сидів у кріслі, закинувши ногу на ногу, очі його були закриті. Горіли свічки, і їх мерехтіння освітлювало приміщення. Він був задумливий. Навкруги не було охорони. Часто в його голові виникали образи минулого. Його дитинство, його молодший брат, то, як вони з ним росли і як подорослішали.
– Вся ця влада та політика зробила нас жорстокими. Ми готові вбивати через неї, ми готові брехати через неї, і ми готові зраджувати через неї.
Внутрішній діалог обірвався. Міланос зайшов до брата:
– Але це властиво людям. Хіба ні?
– Людям властиво любити.
– Через любов зраджують і брешуть вдвічі більше ніж через владу. Сьогодні Глава Братства був у наших руках, чому ти дозволив йому піти?
Він дивився на свого молодшого брата. На його обличчі було невдоволення. Губи були стислі, брови опущені, одна сторона щелепи була опухла.
– Я можу зловити цю людину знову. – Очі його, як і раніше були закриті. Він відчував роздратування свого брата, але не реагував. – Я прагну опанувати його серце, тоді інші ченці нам підкорятимуться самі.
– Яке сентиментальне марення. Ти збираєшся грати в ігри? – Міланос починав закипати від злості.
– Це не сентименти, це розум. Вони можуть нам допомогти, в них немає зла. Їх довіру можна завоювати. Будь-яка війна це гра, так що ми вже граємо.
– Ось саме є ігри, серйозніше ніж ця. Aшoкa привів свою армію в Калінгу занадто швидко. – Міланос заспокоївся.
З'ясування стосунків відійшло на другий план. Андрогін теж помінявся.
– Що ти таке кажеш? Це якісь чутки?
– Я отримав лист. Орел прилетів сьогодні рано вранці. – Він дістав згорнуту записку і простягнув брату.– Імператор терміново викликає тебе. Армія вже близько. Настав час для битви з ворогом.
Прочитавши лист, Андрогін встав:
– Треба збиратися і виступати. Завдання ми виконали, чернець у нас. Нам немає чого тут залишатися. Віддай наказ, що б мої воїни був готові покинути форт до ранку.
Був полудень. Земля тріскалася від спеки. Ні єдиної хмари не було видно, тільки птахи кружляли в пошуках здобичі. В таборі циганів стало тихо. Всі ховалися в наметах від спеки. Вони були в безпеці, їх сусіди не збиралися більше нападати. Дітар робить для Братства набагато більше, ніж хтось з ченців. Він вірить Авраалу. Він вірить в Ханоя. Віра Дітара вище і важливіше його самого. Його вчинки кажуть самі за себе. Агіас єдиний, хто не міг змиритися з жертвою Дітара. Йому було боляче, що його друг залишився в полоні, тоді як він на волі.
Андрогін поспішав, наказ імператора не давав йому розслабитися, він збирав воїнів і хотів покинути притулок, чим швидше. З декількох тисяч солдатів, що були у форті, він вибирав найкращих. Він взяв свою особисту варту, сотню наїзників, пару сотень списоносців і самих кращих мечоносців. Міланос кричав на них і квапив, воїни боялися його, але підкорялися. Їм належало йти проти армії Ашоки, на це здатний тільки сміливець або божевільний. Знову йти в атаку, знову битися, знову помирати.
Намети збиралися, із складу виносили зброю і провізію, збирали мішки і споряджали коней.
Наступного дня, на світанку, загін з чотирьохсот воїнів покинув форт. Пов'язаний полонений був у тому числі. Андрогін особисто віз його, для нього Дітар – був найважливіший. Його кінь йшов у центрі колони. Попереду особиста варта, позаду загін солдатів для охорони полоненого. Всі були напоготові.
Ченці дуже моторні і умілі, не можна було допустити, що б полонений втік. Він потрібний, що б довести імператорові існування ченців. Він – один з Братства. Завдання виконане.
Дітар мовчав і дивився на всі боки, в нього не було думок про втечу. Якщо він втече, солдати знову підуть за ним і буде ще одна битва, вистачить смертей.
– Гей, чернець! – Крикнув Андрогін через плечі.
Дітар мовчав.
–Ти приніс себе в жертву. Розумію. Благородно.
Дітар подивився на індуса, він бачив тільки його спину. Вона була широка і закривала дорогу, по якій вони їхали.
– Ми схожі з тобою. Я багато робив не заради себе, а заради свого народу, заради своєї сім'ї.
Дітар спокійним голосом, майже пошепки відповів:
– Ти знаєш, що таке сім'я? Якби ти знав, що це таке, ти б не руйнував інші сім'ї.
– О, чернець. Повір, я теж вмію любити. – Андрогін був у гарному настрої. Йому подобалося, що Дітар заговорив.
– Знаєш, вона була така, немов пташка з раю. Вільна, вся неземна, схожа на вітер, така ж пустотлива, сором'язлива і привітна, трішки горда, як вогонь. Розумієш? Вона одна така, немов міраж, неначе обман, я знаю, ти розумієш мене.
Він розповідав про свою дружину і сина. Почуття туги підступило до Андрогіна. Дітар просто слухав.
– Славний хлопчик, схожий на матір. Він часто говорив, що хоче бути таким, як я. Хоч я його батько, але я багато чому в нього вчився.
– Він пішов по твоєму шляху і став полководцем? – Запитав Дітар.
– Він захворів і лікар сказав, що це смертельно. Маленький хлопчик з неймовірною мужністю боровся з хворобою. Ми мріяли, що він видужає, але смерть вже стояла на порозі. Син, напрочуд мужній хлопець. Коли він дізнався, що скоро піде, сказав: "Мама, я повинен встигнути одружитися, я обіцяв моїй коханій, а слово потрібно тримати". Наступного дня ми влаштували велике свято. Серед запрошених гостей була дочка мого кращого друга Камамбера. Мій син підійшов до неї, і запропонував їй руку і серце. Ми з дружиною спостерігали за цим.
Вона не сумніваючись ні секунди, відповіла, що згодна вийти за нього. Я попередив її, що син приречений.
Андрогін замовк. Настала тиша. Цокіт копит, брязкіт сталевої зброї і тупіт солдатів супроводжував їх бесіду. Обличчя індуса зробилося вологим. Ком у горлі не давав йому говорити. Пройшло кілька хвилин перш, ніж його голос знову зазвучав.
– Весілля влаштували справжнє. Діти присягалися у вічній любові. А наступного дня. – Андрогін заплакав. – Син помер на моїх руках.
Він повернув обличчя до Дітара і крикнув:
– Ось, що означає втрачати! Чернець, якщо ти мені не допоможеш, то я тебе прокляну!
Бесіда припинилася. Вони знову мовчали. Андрогін отямувався. Дітар був здивований, що людина, яка полонила його, поділилася своїм болем. Пройшло багато часу перш, ніж їх розмова продовжилася.
– Смерть сина – це гірше, що я пережив, але дружина не змогла пережити, вона не витримала і почала зраджувати мені з молодим циганом. Вона винила мене в тому, що сталося, уникала мене і знайшла собі віддушину в цьому непотребі! Я теж не витримав і вбив всю його сім'ю, і лише його сестра – Тарсіша втекла. Я присягнувся вбити і її.
Дітар прийшов у лють. Гнів так швидко опанував його, що ні про яке самовладання не могло йти і мови. З пов'язаними руками він накинувся на індуса, і вони обоє впали з коней. Чернець сів на нього і бив одночасно двома руками. В Андрогіна йшла кров, його обличчя було розбите. Він навіть не чинив опір, тому що варта дуже швидко прибігла на допомогу командирові.
– Мені завадив той гість, щоб її вбити. Я був так близько!
– Хашим. – Немов згадав Дітар. – Вона відмовила йому в одруженні, і зараз вона зі мною. Я недозволю тобі до неї доторкнутися!
Настрій Андрогіна став веселіший, невелика бійка його підбадьорила. Він встав на ноги, витягнув шматок тканини і приклав до носа, витираючи кров. Дітара зв'язали міцніше і посадили на коня. Загін рухався далі. Кожен був занурений в себе. Андрогін думав про свою любов, а Дітар згадував Тарсішу.
Несподівано воїни Андрогіна зупинилися і крикнули:
– Попереду сутичка з воїнами Aшоки.
– Там мій друг Камам! Давайте до них! – Віддав наказ командир.
Солдати розділилися на групи, кіннота поскакала вперед, атакувати ворога. За нею йшли солдати зі списами. Інші загони вирушили в обхід, оточуючи противника. Оточені зі всіх боків, і не маючи можливості відступити, їх доля була вирішена. Несподівана підмога, різко переважила сили, і солдати Ашоки були разгромлені.
Після бою був влаштований привал. Солдати допомогли пораненим і поховали вбитих. Прийнято було рішення заночувати тут. Андрогін зустрів свого кращого друга, Камамбера. З'єднання двох друзів зробило день незабутнім. За короткий час були встановлені намети для солдатів і шатер для командирів. Ніч підкралася непомітно. Спалахнули перші вогні в нічному небі і перші вогнища в таборі. Почалася вечеря і підготовка до сну. Варта охороняла всі підходи до тимчасового табору.
Полонений був поряд з Андрогіном, він не випускав його з поля зору ні на хвилину. Двоє друзів проводили вечір за бесідою в шатрі Андрогіна.
– Значить, вони існують! – Камамбер подивився на Дітара. – Не схожий він на аборигена, як нам розповідали.
– Ці ченці більш освідчені за багатьох з нас. І їхне вміння битися вражає.
– Нам би таких воїнів і ніяка армія Aшоки не страшна.
Дітар мовчав і слухав, він не хотів заважати дружній бесіді, предметом якої він став.
– Вони ні за що не стануть найманцями. Хоч вони і воїни, але воїни іншого рівня.
– Цьому світу потрібні воїни всіх рівнів. – Серйозно сказав Камам.– Армія Aшоки вже на підході. Занадто швидко вони прибули.
– Імператор прислав мені листа, я вирушив, як тільки зміг. Скоро буде битва.
– Шансів, що ми отримаємо перемогу, не так багато. Удача нам дуже знадобиться. Поки тебе не було, сталося багато що. Одного разу вночі, в палац імператора прийшла дивна людина. Він представився слугою Aшоки, на ім'я Ірсай. Високий, з довгим волоссям, одягнений в хороший одяг. В нього була зброя. Він вихопив свій меч і перерізав на смерть сорок двох вартових.
Камамбер подивився на Андрогіна. Здивоване обличчя, говорило само за себе. Люди Aшоки вміють дивувати. Камам продовжував:
– Добре, що імператор встиг врятуватися. А Ірсай вистрибнув у вікно і втік. Мене відправили із загоном його відшукати. Через два дні пошуків по лісах, ми знайшли його і оточили. Правда, багатьох він вбив, але нам вдалося його зв'язати.
– Його послали вбити імператора?
– Я не впевнений, можливо. Він нам нічого не сказав. Ну, а коли ми його відвели назад, тут багато що змінилося. Виявилось, що армії Aшоки, вже немає на території Калінги. Імператор забрав жителів і воїнів, щоб з'єднатися з армією. Твоя дружина залишилася, вона чекала тебе.
– Вона мене чекала? – Адрогин згадав знайоме почуття. Він сумував за нею і в глибині свого серця сподівався, що вона теж нудьгує.
– Так, але вона пропала, і я не міг її знайти. А зараз, мені наказано контролювати в'язницю. Ось тільки в мене 180 воїнів і повні клітки, в яких вже більше тисячі ув'язнених. Якщо Aшока прийде раніше армії імператора – наказано їх вбити. А ці вбивці тільки і чекають свого "визволителя" – зрадники!
– Важко без друга, коли він втрачений. Але ще важче, коли він не вірний.
– Я вірний тобі. – Сказав Камам, і зробив шанобливий нахил головою.
Андрогін вірив цим словам. Камамбер був давно йому другом, і причин йому не довіряти не було.
– Чому імператор відступив?
– Щоб підготуватися до наступу. Зараз місто порожнє. Але і фортеця на горі Хіч-Каре теж без охорони. Її в будь-який момент можуть захопити. У в'язниці одні покидьки. Це все, чим я зараз можу допомогти. Нам треба протриматися хоч би один день до повернення імператора з армією. А потім я допоможу тобі знайти дружину. Що робитимемо?
– Треба зайняти Хіч-Каре. – Різко відповів Андрогін. – Фортецю точно не можна віддавати ворогові.
– А як її займемо? З ким?
Обоє замислилися. Питання було серйозне, їх сили явно було не достатньо, щоб протистояти цілій армії. Камамбер подивився на свого друга. Вони давно не бачилися і зараз зустрілися в такий важкий час. Адрогін подумав і сказав:
– Молитимемося, щоб імператор прийшов раніше Ашоки.
Андрогін був готовий на все, аби не упустити Дітара. В нього було завдання – знайти ченця. Він це зробив. Залишилося доставити його до імператора. Ченцеві дали їжу та воду. Він відносився до Дітара з турботою тому, що мав до нього повагу. Він потрібний був йому живим. Індус підійшов ближче:
– Де ж справедливість?
Думки у Дітара в голові говорили тільки одне: "Зроби так, як зробив би Ханой".
– Хочеш справедливості? Дай мені зустрітися з Творцем. – Сказав полонений. – Ханой засновник нашого Братства.
– Я хочу знайти цього Ханоя. – Андрогін намагався бути м'яким і йому потрібні були відповіді.
– Не впевнений, що він серед живих.
– Могила є у Ханоя?
– Вона відсутня, щоб ченці, не могли ходити йому поклонятися.
– Ханой – БОГ? – Із здивуванням запитав індус.
– Бога немає, є Творець, той, хто все створив, але він – не Бог. – Дітар відповідав дуже спокійно, він казав про те, що не міг зрозуміти Андрогін. – Є тільки Хід Часу, він йде вперед і ділить все на епохи…
– Епохи?
– Після битви, під час якої була "розколота земля" і "вся земля була з кров'ю змішана" і "кров була на кожному камінчику", почалася наша третя епоха. – Дітар, зрозумів, що на цю тему краще говорити в Монастирі, а не сидячи прив'язаним до стільця в шатрі ворога. Він чекав моменту, а індус все ходив поруч. Він хотів попередити Андрогіна.
– Я думаю, Міланос помилився. І вже пошкодував, про те, що попросив берсерка тебе вбити.
Індус зупинився і закричав.
– Він мій брат! Молодший брат.
Звинувачення Дітара здавалися безглуздими.
– Що йому дасть твоя смерть?
Андрогін замислився. В його голові стала вимальовуватися картина. Можливо, в цьому є доля правди.
– Все… абсолютне все моє – стане його. Багатство, воїни, слуги, будинок і навіть моя дружина.
Так, він отримає багато від моєї смерті, але хіба йому мало того, що він вже має?
– Тепер я все зрозумів. Я все бачив. І те, що я бачив – я і зупинив. Ти знаєш, про що я. Цей, берсерк, він нападав не на мене, він йшов вбивати тебе, зі спини, а я тебе врятував, і лише з цієї причини я тут, пов'язаний.
– Ти хотів мене вбити, але врятував від підлості берсерка? – Індус не міг повірити в таку благородність. – Якщо так, то чому?
– Впевнений, ти для мене зробив би те саме, ми чесні воїни!
Анрогин посміхнувся. Він відчував якийсь зв'язок між ними, вони були схожі.
– Можливо. – Протягнув індус. – Але мотиви в нас все одно були б різними!
Вони сиділи. Дітар, як і раніше пов'язаний на стільці, а Андрогін в іншому кінці, на м'якому кріслі. Була глибока ніч і всі солдати, крім варти, вже спали. Нові думки знаходили своє місце. Зрада брата, його мотиви, вчинок ченця – все це складалося в цілу картину. Дітар продовжував:
– Міланос – твоя права рука, вірно?
– Так.
– Нелегко, напевно, бути лише другим.
– Так, з кожним днем ця ноша все важча. Нам треба протриматися в Хіч-Каре добу, до зустрічі з імператором. Його армія прибуде, і нам не буде за що переживати. Зараз ти під моїм захистом і я все зроблю сам, а ти не втручайся, ти потрібний мені живим. Мені допоможе Камам!