Епоха слави і надії

Жовте таксі їхало за місто до найелітнішого району Монте-Карло. Повз пролітали шикарні архітектурні споруди і дорогі ресторани. Вулиці виблискували чистотою і розкішшю. Стажер, відкрив свій ноутбук і почав шукати інформацію про Казбека. На екрані було багато різних статей з інтернету, відеороликів і фото, що рекламують його компанію або його самого.

– Цікава нам попалася рибка. – Сказав він, не відриваючись від монітора. – Офіційні джерела говорять про нього, як про чесного бізнесмена, який вкладає свій капітал у проекти майбутнього.

– Але? – Запитав Лангре.

– Що "але"?

– В таких розмовах завжди є "але" – Пояснив Лангре. – Офіційні джерела – це ширма і всі про це знають.

– Тут ви, як завжди праві, Лангре. Тому я і шукав інформацію в усіх джерелах. Є різні форуми і сайти, до яких не дісталася рука цензури, а також є наша база, в якій теж часто можна знайти щось корисне.

– Був би він чистим, ми б до нього не їхали. – Впевнено сказав Лангре і був на сто відсотків правий. За своє життя він зустрічав частіше бандитів, а не сумлінних людей і його інтуїція звикла розпізнавати брехню і підступність співрозмовників.

– Його кортеж ніколи не зупиняють, його всі поважають і бояться. Навряд чи він знає, що таке "затори". Він солідний бізнесмен та власник великої компанії, і це тільки офіційні відомості, але є і ті, які кажуть, що він не обмежився однією фірмою, а володіє десятком підприємств, записаних на імена його близьких спільників. Зрозуміло, в таких людей великі зв'язки, і Казбек не виключення. Кажуть, що він особисто знайомий з президентами кількох країн, але сам Казбек це заперечує.

– Так, улов хороший. Рибка велика та жирна.

– І як нам на нього вплинути? Що ми може зробити з людиною, в якої такі зв'язки. – Стефан вже почав трохи нервувати, але його напарник був спокійний.

– Під час армійської служби, капітан зкликав роту та казав: на землю летить метеорит, і тільки ми можемо врятувати планету, тому приймаємо упор лежачи, і максимально починаємо штовхати планету чимдалі від її осі. І до слова, ми жодного разу не підвели людство.

– Це ви до чого?

– До того, що просто потрібно зосередитися на найближчу добу. Поменше думай про те, що буде і роби те, що можеш!

Стефану сподобалися слова комісара, і його серце забилося повільніше, скидаючи зайві обороти. Він продовжував перегортати інформацію на своєму ноутбуці, намагаючись зрозуміти свого нового "клієнта", якнайкраще.

– Недавно Казбек представив свій новий проект по транспортуванню води з північного полюса до Європи. – Почав ділиться свіжою інформацією Стефан, читаючи її прямо з сайту. – Як повідомляє журнал "Times": він планує використати для цього високошвидкісний потяг, який буде рухатися з середньою швидкістю близько 1000 км/год.

– Хіба це можливо? Потяги з такою швидкістю не ходять.

– Слухайте далі. – Квапливо сказав Стажер, і продовжив читати – Надшвидкісна підводна залізнична магістраль покриє відстань в 2000 км, і дозволить дістатися з найпівнічнішої точки нашої планети до Європи лише за пару годин. Концепцію високошвидкісної лінії розробила компанія National Loza Water. Додатково інженери планують обладнати систему водопроводу нафтопроводом, щоб підвищити його універсальність.

Доки підводний тунель для швидкісних потягів існує лише на рівні концепції, але найближчим часом компанія National Loza Water проведе оцінку доцільності проекту.

– Ті, в кого є гроші і влада, дуже часто замахуються створити диво, але мало кому це вдається.

Стажер не звернув уваги, на коментар комісара, і просто продовжив читати.

– Раніше, їм вдалося довести до стадії реалізації інший амбітний і резонансний проект. Компанія відбуксирує до берегів материка айсберг з Антарктики, щоб потім витягнути з нього воду. Оригінальний метод боротьби з посухою обійдеться країні в $50-60 млн. Організація вже запатентувала власну систему буксирування, а також технологію уповільнення танення льоду.

– Впевнений, що на цьому його амбіції не закінчаться. – Підвів підсумок Лангре. – Такі люди як він, бажають правити не лише нами, але і законами природи.

– В минулі часи людям це вдавалося. Людина не вміла літати, але змогла придумати літак.

– Придумала. – Погодився Лангре. – І він літає, завдяки законам фізики.

Машина успішно об'їжджала інші автомобілі і летіла вперед. Маєток мільярдера вже був близько і, зробивши кілька поворотів, шофер помчав по прямій.

– Крім великих компаній та проектів, Казбек має багато нерухомості. – Продовжував докладати Стефан. – Окрім тієї вілли, куди ми зараз їдемо, в нього є ще будинки по всій Європі. Про його яхту навіть зняли передачу, як про найдорожчу яхту у світі. А його будинок. – Стефан повернув комп'ютер до Лангре, вивівши зображення на екран. – Нехай в кожного буде те, що набагато важливіше за гроші. Такий величезний палац не робить нікого щасливіше.

– Дорого не те, що грошей коштує, а те, що дуже страшно втратити.

– Казбеку цього не пояснити. – Із сумом сказав Стефан. – Вже пізно.

– В цьому житті нічого не буває пізно. Буває пізно, коли помер. А коли живий, треба боротися. Він така ж людина, як і ми з тобою, і в нього теж є страх.

– Люди найбільше бояться смерті, тому і придумали релігії, які переконують їх в замогильному житті, але, якщо твоя релігія веліла тобі вбивати, значить, твій Бог – Сатана.

Після невеликої паузи Стефан продовжив:

– Коли я вчився в університеті, один викладач викопав могилу для студентів, де ми могли помедитувати і подумати про майбутнє.

– А вони знають, як підбадьорити учнів. – З посмішкою вставив Лангре.

– Тільки лежачи в могилі, людина може подумати про майбутнє.

Машина різко зупинилася. Таксист привіз їх за адресою. Розплатившись, вони виявилися на вулиці, що вела до величезного маєтку.

Вілла Казбеку в стилі арт – декор, знаходилася поряд з пляжами Ларвотто. Це була одна з небагатьох вілл, яка була розташована відособлено і мала свій сад. Вся площа володіння більше п'ятисот квадратних метрів, а будинок мав чотири поверхи, один з яких був гаражем для п'яти автомобілів. Тут було все: величезна тераса, басейн, майданчик для гелікоптера і навіть свій невеликий причал, біля якого швартувалися знаменита яхта Казбека. Вони пішли по дорозі, яка привела їх до величезних, здавалося із золота – воріт.

Лангре штовхнув їх і вони виявилися не замкнені. Увійшовши на територію, вони відразу ж наштовхнулися на людей Казбека. З будинку вийшов охоронець.

– Ми б хотіли поговорити з твоїм босом. – Почав Лангре, але в охоронця були свої методи спілкування. Він дістав з кобури пістолет і направив його на комісара.

– Я зазвичай так не вчиняю, але мені просто заборонено пускати когось до будиноку. Не могли б ви покинути цю територію?

Вони повільно зробили крок назад до воріт.

– Зрозуміло, чому ворота були відчинені. – Думав про себе Лангре. – Як тільки ми ввійшли на приватну територію, в них з'явилося законне право застосувати зброю, розцінюючи це, як вторгнення або напад.

Дійшовши до воріт, вони помітили ще одну дорогу, яка вела навколо будинку. Відразу вирішили оглянути віллу навколо і дізнатися, як краще підібратися до Казбека.

Прямо за будинком, було щось подібне до кладовища або швидше фамільного склепу. Воно розташувалося на невеликому пагорбі недалеко від вілли. Маленький палац з високими зведеннями і вітражними вікнами був оточений огорожею того ж кольору, що і будинок Казбека. Поряд зі склепом були і інші могили, але більше уваги привертала сімейна усипальня. Підійшовши ближче, Лангре розгянув напис біля входу в склеп: "Ми тут спимо, а ви живете. Ми вас чекаємо – і ви прийдете".

– Ласкаво просимо в місце, де слабкий стає сильним, а сильний стає скромним. – Прочитавши напис, додав Лангре.

– Той, хто втрачає гроші – втрачає мало. Той, хто втрачає друга – втрачає набагато більше. Той, хто втрачає віру – втрачає все. Без віри в життя після смерті, в кінці нічого не залишається. Чи не це найстрашніше?

– Страшніше – якщо кінця не буде. Якщо навіть смерть не зможе звільнити тебе, і ти так і народжуватимешся наново жити це життя. – Такі філософські розмови змусили Лангре потягнутися до цигарок.

– Може краще не тут? – З поваги до покійних, обережно запитав Стефан.

– Вони мертві. – Відповів комісар і запалив сірник. – Їм точно все одно. Якщо тільки ти не думаєш, що вони зможуть повернутися звідти, і написати на мене скаргу.

Стефан обходив споруду по колу, доки його компаньйон палив.

–Не знаю як інші, але ці можуть воскреснути, принаймні, їм надали такий шанс. – Сказав Стажер, повернувшись у вихідну точку.

– Яку ще можливість?

– Ну… вся ця будівля зроблена, як безпечна труна!

– Безпечний для кого? – Продовжував засипати питаннями комісар свого молодого помічника.

Стефан зрозумів, що без пояснень цього разу не обійдеться, і вирішив почати спочатку.

– Історично – випадкове поховання людини, що знаходилася без свідомості або у летаргічному сні, і помилково вважали померлим, зустрічалося рідко. Проте, відомі випадки, коли людина оживала під час власного похорону – тому логічно було припустити, що були і ті, які опритомніли вже, будучи похованими. Ти насправді не помираєш, а просто засинаєш, але цей особливий стан дуже схожий на смерть.

– Я чув, що мафіозі ховали людей живцем, як покарання, але в тих випадках ніхто не був зацікавлений в тому, щоб вони вибралися.

– Проте Казбек, мабуть, дуже зацікавлений. Є випадки, коли люди настільки боялися бути поховані живцем, що придумали хитрі пристосування. Такі ж використовуються і тут. Ці засоби дозволили б, похованому помилково, подати сигнал іншим людям або ж самостійно вибратися з могили.

Стефан повів Лангре навколо склепу і показав йому всі деталі, які вказували на те, що Казбек сподівався, що його рідні зможуть повернутися до життя.

– Вперше такі пристрої з'явилися під час епідемії холери в 19 сторіччі, деяких людей ховали живцем тому, що було важко визначити, чи мертва людина, чи просто знаходиться у важкому стані. Оскільки багато хворих боялися такого результату, була розроблена спеціальна труна з вентиляцією і дзвоном згори, від якого до труни спускався мотузок. Опритомнівши, людина могла подзвонити в дзвін, щоб його негайно відкопали.

Лангре почав роздивлятися склеп зі всіх боків. У склепі і в труні були зроблені невеликі вікна, щоб в туди проникало світло, а також трубка, яка забезпечила би батьків Казбека, свіжим повітрям. Замість того, щоб прибивати кришку труни цвяхами, її закрили на замок, він відкривається як зовні, так і з середини; таким же замком була обладнана і сама могила – склеп. В спеціальну кишеню савану людей, ложили два ключі – від кришки труни і від дверей склепу.

– Цей склеп мав сигнал тривоги, що активувався з труни, систему зв'язку на кшталт домофона, портативний ліхтарик. Ще, в трунах лежали мобільні телефони, із зарядженими акумуляторами. Вони, повинні були надати шанс на самопорятунок, а його близьким – символічну можливість "зв'язку" з покійним. І оскільки їх не закопали, то нічого не завадить телефонному сигналу.

– Звідки ти це дізнався? – Раптом запитав Лангре, вражаючись дедуктивним здібностям Стефана. Той широко посміхнувся і показав свій телефон, на екрані якого світилася стаття по цей склеп.

– Батьки Казбека померли близько двадцяти років тому. Тоді він замовив цей склеп, і незабаром це місце стало притягувати туристів, що і спонукало місцевих журналістів написати про нього статтю.

Сильні пориви вітру приносили з собою прохолоду морських хвиль. Спекотне середземноморське сонце яскраво освітлювало місто. Обідня тиша навівала сонливість і відчувалася втома. Стефан і Лангре стояли біля старого склепу, оточеного акуратно скошеною травою і гарно підстриженими кущами. Стефан дістав свою електронку, і Лангре за компанію запалив свою. Ледве помітний дим піднімався високо в небо. Лангре дивився з пагорба на віллу Казбека, і в його голову прийшла свіжа думка. Він першим порушив тишу.

– Поза сумнівом, вони мертві. Ці тіла, нарешті повинні бути поховані.

Стефан подивився на свого напарника і його мовчазний вигляд дав зрозуміти Лангре, що хлопець не розуміє, до чого той хилить.

– В двадцять першому столітті, не можна сподіватися, що вони там оживуть і залишати їм для цього мобільні телефони. Ти сам, як думаєш?

– Я з вами згоден, але чому нас це повинно хвилювати? Це проблеми Казбека.

– Його проблеми – це наше рішення. – Заявив Лангре і кинув недопалок на землю, наступивши на нього ногою. – Якщо ми не можемо потрапити до Казбека, то зробимо так, щоб він сам до нас прийшов.

– Тому, що в нас буде те, що він боїться втратити! – Зрозумівши хід думок Лангре, закінчив Стажер. – Геніально! Але що, якщо він просто заявить у поліцію?

– Адже ти сам знаєш хто він такий. Вважаєш, він побажає, щоб людина, яка викрала тіла його батьків просто потрапила до в'язниці. Ні, він захоче особисто її придушити.

Лангре і Стажер знову обернулися обличчям до склепа, і перед ними з'явилася картина, як спеціальна служба розкриває склеп і забирає тіла.

– Ганна в небезпеці і треба її витягнути. – Сказав комісар і, подивившись на годинник, додав. – Я не бачу інших варіантів. Зараз дві години, до вечора нас вже тут бути не повинно. Дзвони нашим, без них ми не впораємося.

– Все буде набагато швидше. – Відповів Стажер, дістаючи телефон. – Він прорахував все для того, щоб його воскреслі батьки могли вибратися, але це нам спростить завдання. Спершу доведеться зламати замок. Навіть копати нічого не потрібно.

– Тим більше. Сподіватимемося, що це спрацює, і він з’явиться особисто. – Закінчив Лангре і пішов по дорозі до автомобіля.