Три листки за вікном

РОЗДІЛ І,

де викладено передмову Турчиновського до читальника

Перепрошую тебе, дорогий читальнику, за те, що забираю час, який ти міг би вжити на господарювання, на прогулянку по саду, а коли любиш працю, на догляд того саду. Але мова сьогодні до того, кого захопив неспокій і хто шукає свого саду не у речах матер'яльних, а в іншому, чого прагне неупокорена душа. Такі на цій землі волею божою теж навіщось творяться, і їхнє покликання – жити і дороги, наче їжу, через себе перепускати. Зрештою, такою неупокореною душею, признаюся щиросердно, є і я, тож у цій бесіді з тобою, дорогим читальником, шукаю собі товариша і співбесідника; хай не знаю я тебе і в якому часі житимеш, маю в тобі невідхильну потребу.

Насамперед хочу оповісти одну невелику історію. Повернувшись із церкви, спочивав я по трудах своїх у садку, коли ж побачив, що назустріч мені простує якийсь юнак. Був він добрий на вроду і мав розумні очі. Підійшов під благословення і перепросив мене, що завітав так нагло, але давно прагне зі мною зустрічі й хоче дещо запитатися. Я хитнув головою і запросив гостя сісти в затінку великої яблуні на трав'яній лаві.

– Питай, сину мій, – сказав я. – Але передусім: хто ти такий і назви мені своє ім'я.

Він схилив голову, і щоки йому покрив легкий рум'янець. Я придивився до нього: про щось нагадував мені цей юнак, далеке й призабуте.

– Назвати себе не штука, – сказав він. – Але чи потрібно це вам?

Він зирнув на мене, і був той погляд ніжний і сумовитий. Так ми й дивилися якийсь час один на одного, ніби впізнавали. Сонце пробивалося крізь гілля яблуні й обкидало мого співрозмовника світлими латками; мені здалося, що торкнулося мого серця щось тонке і давно знайоме – найніжніша лапка, котра чіпає ще ніжнішу павутину. Ця музика прозвучала в глибині мого єства сумно й приглушено – юнак таки мене схвилював.

– Прийшов до вас, отче, – сказав він, – здалеку, прочувши про вашу мудрість.

Не люблю похвальби, тому промовчав.

– Кажуть, пережили ви чимало пригод, перш ніж осісти тут, – повів далі той молодик. – Отож мене цікавить таке: чи були ті пригоди конче вам потрібні й пожиточні і чи не ліпше упокоритися душею відразу, осівши й заходившись біля корисного діла?

Гострою колючкою дряпнуло мене те запитання, але на вуста лягла спокійна всмішка.

– Хто зна… – спроквола проказав я. – Не так усе на світі просто. Один хоче вчинити так, як кажеш ти, сину мій, а інший навпаки. Іншому покладено перейти не одну біду й пережити безліч пригод, щоб дійти до того-таки – спокою й миру душевного.

Молодик світив супроти мене гострим, напруженим поглядом.

– Осівши відразу, – сказав він, – ви могли б учинити більше добра. Чи не було зайвою тратою сили ваше неупокорення? Чи блукання ваше не те, що звуть манівцями?

Біля нас важко прогув джміль, і я провів його поглядом. Стало мені навіть гаряче, і я скинув бриля, поклавши його на коліно.

– Кожен із нас приходить у світ неоднаково, – сказав я. – Один знаходить собі призначене, ледве продерши очі, Всі немовлята схожі, але на кожному осібний карб, бо в кожного своя доля: один міщанином стане, а другий землю оратиме. Ще один – царем, а інший – попом. Войовником чи майстровим. Кожен віднайде собі житло й дружину. Але з-поміж тих певних вирізняються ще непевні. Над ними запалюється дальша зірка, бо все Їхнє наступне життя стає чомусь смугою найрізноманітніших пригод і трафунків.

Юнак повернувся боком до мене й дививсь кудись у далечінь, де сонце синило простір і де мерехтів у тій просині невеликий гайок. Його профіль малювався на зеленому тлі, і я знову придивився до нього пильніше. І вдруге повернулося те, що відчув передусім, торкнула павутину найніжніша лапка, і смуток, теплий і щедрий, залив мені серце, аж затремтіло воно в грудях. Щоб не виказати хвилювання, я зняв із коліна бриля і почав роздивлятися його; в одному місці солома порвалася, і я торкнув прорву пальцем.

– Що хочеш запитати мене ще, сину? – мовив я.

Юнак здригнувся. Швидко встав і вклонився мені.

– Перепрошую, отче, – сказав наче й занепокоєно, а може, кудись і поспішаючи.

– Ні за що перепрошувати, – мовив я: чомусь не хотілося, щоб юнак ішов геть. – Можеш питати все, що заманеться.

– Я спитав усе, – мовив юнак. – Сердечно вам дякую.

– Тоді дозволь запитатись і в тебе, – зупинив його, бо аж поривався йти. – Ветхий я вже й недобачаю добре. Чи не зустрічалися ми з тобою раніше?

– Авжеж! – загадково відказав юнак.

– Коли так, – озвався я трохи гарячкове, – то чи не назвався б ти хоч на відході.

Юнак звів на мене очі, і ми знову пильно подивилися один на одного. Морозець пройшов мені по спині, бо я вже, здається, починав його упізнавати.

– Саме так і є, – сказав юнак, ніби вгадуючи мої думки. «Але ж цього не може бути!» – подумав я.

– Чому не може? – всміхнувся юнак. – Хіба люди не люблять згадувати проминулого життя?

«Це так, – подумалося мені. – Але я тебе можу торкнутися, як живого. Виразно бачу й чую тебе – от що мене вражає!..»

То було й справді дивно. Сидів на трав'яній лаві під улюбленою яблунею і дивився крізь віття на засинений удалині гайок. Із того гайка виїхав раптом вершник, спинився й задививсь у мій бік, звівшись на стременах. На вершнику була синя одежа, а чоботи яскраво-червоні. Не бачив його обличчя, але знав: такий вершник приснився мені якоїсь ночі, той чоловік колись супроводжував мене, й називав я його незвично – Страх.

Чув шелест юнакових кроків – той відходив од мене. Хотів звести голову, щоб глянути на нього, адже нечасто трапляється, коли людина ветха днями зустрічається із собою юним, але не міг і пальцем кивнути: тіло знерухоміло і безвладне стало.

Тоді я знову подивився туди, де стояв на узліссі вершник. Ну звісно, юнак ішов до нього. По яскраво-білій стежці, що аж сяяла між смарагдової трави, – незграбна цибата постать з прив'язаними до плеча книгами. Я відчув, що в мене затремтіли пальці, що в мене ліва брова смикнулася, адже і я колись вирушав отак у світ, примотузавши до плеча книги.

Вершник на узліссі торкнув коня і звільна поїхав назустріч юнакові. Ось вони зараз зустрінуться й заведуть балачку… Десь далеко заіржав кінь, неподалік на гілці цвіркнула пташка, і до неї озвалася друга.

«Що воно? – подумалося мені. – Що діється в цьому тихому, залитому сонцем саді?»

Юнак уже порівнявся з вершником, узяв коня за вуздечку і раптом стрибнув у сідло. Відтак пропав чи з'єднався водно із наїзником, бо по стежці поїхав до засиненого гайка тільки один чоловік.

«Господи! – прошепотів я самими вустами. – Звільни мене на старі літа від оцих непотрібних наїть!»

Цілу ніч я не склепив очей. Гризли мене спогади чи марення, часом незрозумілий страх на мене накочувався, часом піт пробирав. Інколи я ледве гасив покрик, що рвався з моїх грудей, але поруч спала жінка моя, і я не хотів її турбувати. Через це лежав, стиснувши вуста, й намагався й дихати менше: зовсім малим і слабосилим себе почував. Бачив вряди-годи перед собою юнакове обличчя: ось він дивиться на мене, ось його профіль, що малюється на зеленому тлі. Те обличчя наближалося все ближче, і ось уже ми так близько, що тулимося один до одного носами…

Я прокинувся й відчув, що з лоба мені стікають гарячі струмки поту. Втерся рукавом, і мені здалося, що біжу стежкою, яка петляє поміж яскраво-зеленої трави. Нічим мені дихати, в роті пересохло, але мені конче треба добігти до засиненого гайка, де зупинився вершник.

«Стривай, – зашепотів я, – стривай! Ми тоді в садку не докінчили розмови, а вона цікаво почалася. Я багато в цьому світі пізнав, а ще більше не звідав. Стривай, побалакаймо хоч трохи!»

Гола, порожня стежка. Десь збоку дув, завиваючи в гіллі дерев, вітер, кошлатив одежу, осушував піт на обличчі, синів гайок, а біля нього – нікого.

«Стривай, – сказали кволо мої вуста. – Зачекай!»

Але мене ніхто не чекав. Відчував тільки щось тривожне і незбагненне. Прокинувся серед ночі і не міг заснути. Парко було. Голова освітлювалася зсередини різким світлом.

«Що ж, – подумав я, – так воно й мало бути. Це та тривога, котра колись з'їдала моє серце, – не можу забути її!»

Лежав і дививсь на вікно. Тремтіли, ніби живі, тіла зірок. Поморгували мені, і, як колись у юності, мені захотілося знову покинути рідну домівку. Крізь шибку протягувалася світла смуга, наче розчухраний промінь, – щось таке, як Чумацький Шлях у небі.

«Видіння дороги», – проказали мої пересохлі вуста.

Кожен батько, подумав я, має скласти заповідь дітям своїм та внукам, правнукам і всім, хто прийде у світ після них, хоч, може, не всім нащадкам така заповідь буде потрібна. Це ніби лист у вічність, що його кожному хочеться послати. Ні, не належу я до людей з вибраною долею, я у цьому житті людина мала. Та й пригоди, які перебув, не такі вже захоплюючі – це пригоди малої людини. Але одне я маю, про що й хочу сповістити нащадкам своїм, – живе у грудях, людське серце.

Знав, що не засну цієї ночі. Очі мої, прикриті повіками, були червоні й гарячі. Отож і простір, який побачив наступної хвилі, залився гаряче-червоним світлом. Мені привиділося, що мчу охляп на коні, але обличчям до хвоста. Кінь біжить уперед, а для мене виходить – назад. Сльози котилися мені по обличчі – червоний світ довкола гойдався й палахкотів.

Вранці я розгорнув сонник, але пояснення сну не знайшов. Тоді пішов до сусіда, мудрого, добродійного козака, що добре знався на снах, і той розтлумачив мені таке.

– Життя кличе вас, панотче, назад – це недобре, – прорік він. – Кінь біжить уперед, а для вас виходить – назад. Це знову-таки недобре.

Не звістив нічого більше, тільки оці два «недобре», а може, не хотів мене засмучувати. Допитуватися я не став: не гоже слузі божому піддаватися отак простацькому марновірству, через це покинув сусіда й подибав на власне обійстя, налягаючи на ціпка.

Ступив на стежку саду, бо не хотів заходити в дім, де жінка торохтітиме про господарські клопоти, – запраглося самоти.

«Отут ми й зустрілися, – мимохіть подумав, сідаючи на лаву. – Про що була наша балачка?»

Таки й сьогодні почув я тихий шелест кроків. Звісно, онде він: простує до мене, широко всміхаючись. Але за мить видиво розпливлося – був я в саду сам. Шелестіло над головою листя, на колінах стрибали сонячні латки. Я зорив на власну старечу, покриту цвіллю руку – обхопила держално ціпка і аж побіліла, так напружилася.

Снігове поле я побачив і чоловіка, що ходить по ньому туди й сюди. Придивився пильніше до слідів, які він прокладав по білому, були вони увіч схожі на літери, я зміг навіть розібрати кілька слів. Тоді просвітліло в мене на серці, і я засміявся тихенько, згадуючи пророкування мого сусіди, тлумача снів: он що маю чинити.

Може, моя примха, дорогий читальнику, видасться тобі смішна й безрозумна, не осуджу я тебе: значить, писалися ці аркуші для іншого. Знай, сподіваюся я на того читця, кому відслонять вони щось сокровенне. На це моя надія, а надія веде людину по світі. Зрештою, і кпини людські та зневага не первина мені: тільки на старість перестав я бути для людей смішний. Годі сказати чому: може, вікував життя недоладно? Але не мені це знати й не тобі судити – є на те вищий суд. Йому й піддаюся, як і кожен інший смертний, бо правда наша правдою вічною має промірятися.

РОЗДІЛ II,

в якому Турчиновський починає свою розповідь про мандри

Чому доля саме такі дороги мені наміряла, не можу тобі, дорогий читальнику, досконало повісти – людина не завжди чинить розсудливо і знамірено. Буває, впаде до серця іскра й залишає слід, як на тканині: коли не погасити її вчасно, може запалати такий вогонь, який зовсім тебе спопелить. Така іскра колись упала і в мою душу, і я, примотузувавши до плеча книги та взявши торбину в руку, пішов, як уже оповідав, на стежку, що вивела мене з рідної Березані.

А перед далекою дорогою завітав до ветхого старця Дем'яна, котрий уже давно був не від світу, а пас божу худібку – бджіл, сидівши хутором неподалік Березані. Старий був неговіркий і наче сердитий, але мене любив, бо я не відсьогодні входив із ним у сокровенні балачки.

Мучив мене й тоді дивний сон. Отак ніби їхав я верхи через долину, в якій кожна рослина увінчувалася людською головою, і такі ж голови росли замість плодів на деревах. їхав ступою і роззирав усі ті обличчя. Тепер я знаю, хто вони, – побачив у тому сні людей, зустріч з якими чекала мене в прийдешньому. Я оповів той сон старому Дем'яну, і він довго на мене дивився.

– Вабить тебе дорога, хлопче? – спитав нарешті.

– Ой вабить, діду! – сказав я. Тоді старий похитав головою.

– Скажіть мені щось напутнє, діду, – попросив я.

– А я вже сказав, – буркнув дід і сердито сплюнув, вийнявши з рота люльку.

Тепер я розумію, що старий не похваляв мого наміру мандрувати, але тоді мені здалося, що не має він чого сказати. Тож спокійно повернувся додому, зібрав які мав гроші, взяв ціпка, одягся по-дорожньому й рушив у білий світ.

Біля засиненого гайка, що про нього згадував тобі, читальнику, трапились мені двоє мандрованих молодиків, до них я довірливо приєднався, щоб веселіше й безпечніше було йти. Мої співподорожани були дебелі хлопці, я відразу ж відчув до них довіру. Ми проходили через дороги й села, хлопці оповідали веселі історії, а я оповідав їм оповіді книжні. Над головою аж дзвеніло сонце, довкіл вигиналися ниви з чималим уже хлібом, поблимували в ньому ясні очка волошок; над головою тремтіли золотими грудками жайворони, я сміявся на веселі розповіді, а потім заспівав – це сталося неподалік якогось села. Мої супутники зупинилися, почувши мій спів, а я таки голосистий, кажу без похвалок; тієї днини голос не вміщавсь у грудях, і я не мав причини його глушити. Так, я заспівав, зворушений і подорожжю, в яку вперше пустився, і сонцем, а ще більше співом жайворонків; дивився на світ замилувано, може, тому й обличчя супутників стали мені милі. Отож я йшов і співав, відчуваючи, як росту під цим глибоким небом, і вже це – гідне благоти: добрий стаєш і чистий – те, до чого людина має завше прагнути.

Наспівував, коли переходили село, вів мелодію й тоді, коли ми ступили на путівець. Той путівець був ледь утоптаний, але я не мав нічого лихого в серці й не сподівався напасті. І в голові в мене не було, що мій спів може викликати в когось недобрі наміри. Мої співподорожани йшли біля мене мовчки і тільки посопували, але я на те не зважав – друзями ж бо ми назвалися.

– Добре співаєш, – сказав один із них, Семен, коли ми вже відійшли далеко від села.

– Мій голос – надія моя, – скромно відказав я. – Приставатиму до якоїсь церкви, зароблю грошей, а тоді – знову в мандри.

Другий співподорожанин, Іван, уклав до рота люльку і викресав вогню. Подивився на мене з-під нахиленого чола:

– А тепер грошей не маєш?

– Дрібку, – якнайдобродушніше відказав я. Іван звів обличчя, серце моє торкнула тривога. Роззирнувся навколо: порожній путівець, в глибині – дика груша, хліб і ані душі. Іван дивився на мене з тупою увагою, ніби розглядав комаху. Один куток рота приспустився, а другий тремтів. Очі стали вузькі й пронизливо-зелені, а може, світло довколишньої зелені і у них налилося?

– Га? – сказав я. – Так чудно на мене дивишся? Тоді побачив я Семенове обличчя. Воно було кам'яне. Я знову відступив крок і озирнувся. Навколо ані душі. Мимоволі сахнувся, і це врятувало мою голову – ломака, якою замахнувся Іван, вдарила мене по плечі, тому, де я щасливо примотузував книги. Закрутилася земля, захиталося небо, посипалися зірки, я впав – дорога забила мені рота травою.

Звісно, ці розбійники й гультіпаки хотіли вбити мене, але милостива доля врятувала від такого сумного кінця: судилося мені ще потоптати ряст. Лежав, обдертий і пограбований, у самій кошулі і, приплющившись, слухав, як сваряться поміж себе розбійники, не поділивши мого добра. Руки мені зв'язали міцною шворкою, що боляче в'їдалась у тіло, а ноги були вільні.

– А що зробимо з ним? – спитав Іван, киваючи на мене.

– Добити треба, – шепнув Семен так лиховісне, що я здригнувся.

– Глянь, очуняв, – сказав Іван і нахилився до мене. Я розплющився – схилилася до мене огидна машкара, а може, моя ураза так його спотворила. Ми дивилися якийсь час один на одного, ніби змагалися, хто кого пересидить, – трем побіг мені по тілі. У грудях шалено застукотіло серце, несвітський жах поривав скочити на рівні й дременути навтьоки. Але я мав глузд збагнути, що зв'язаний далеко не втечу, через це вирішив чекати, що вирішать мої збійники, застережно підігнувши одну ногу, готовий щохвилі зірватися й побігти.

Гультіпаки домовлялися про мою смерть: чи одразу вбити та в хліб затягти, чи голого до груші прив'язати. Я зметикував, що таки непереливки, й подумки помолився Всевишньому, щоб урятував мене з такої напасті. Вдивлявсь у небо так, аж очі млоїло, хотів розчинитись у ньому і просив звільнення від смерті та мук, що готували їх мені розбишаки. Боліло найбільше мене не те, любий читальнику, що опинився обідраний, як липа, й пограбований, – цим людям я вірив, вони стали мені любими друзями, завдяки їм я хотів оберегтись од злопригод у дорозі. Боліло мені од їхньої підступності і зради, а це найгірше з гіркого. Саме в цей мент почув мене господь і вклав до вуст такі розважливі слова.

– Гаразд, – сказав я. – Ви мене вб'єте. А що здобудете? Ви забрали мою одежу і гроші, – сказав я, – все, що маю. За це вас покарає господь, але не так страшно, як після того, коли загубите невинну душу. Пам'ятайте про пекло, – застеріг я, – кипітимуть ваші душі в смолі, і кричатимете од болю, а мукам своїм кінця не дочекаєтеся. Я сміливо кинув у їхні страхітливі обличчя:

– Знамірилися загубити невинну душу через дурноту свою. Лише з самого страху, що розпізнається ваш менший злочин. Поміркуйте: щоб сховати малий злочин, ви чините великий. Але Всевишній усе бачить, усе чує, і не матимете від нього рятунку…

У цей мент визирнуло з-за хмари сонце і освітило все таким чистим і яскравим сяйвом, що перезирнулися мої кати. Я уздрів на їхніх обличчях страх і раптом згадав: вони з тієї долини, по якій їхав я уві сні на блакитному коні.

– А не дурну річ сказав цей харпак, – мовив Семен.

– Викаже він нас, – буркнув Іван.

– Заб'ємо йому памороки, – сказав Семен.

– Сильніше стукнеш, – відповів Іван, – і напитаєш гріха! Хлепавий він.

– Припнімо його до дерева, – мовив Семен. Я кинув оком. На дорозі стояло одне тільки дерево, дика груша, але до нього було з двісті косових сажнів.

Здирці мої про щось перемовилися пошепки, тоді другий, Іван, підійшов до мене і різонув по шворці ножем.

– З нами підеш, – наказав він. – Але спробуй тільки… Не доказав, бо я зірвався на рівні як був, у самій кошулі, і вдарив у ноги. Роззутому й роздягненому, бігти мені було легко, отож я закинув голову й помчав так, що залопотіло мені в грудях серце, закрутився довкола світ. Ніколи ані опісля, ні до того не бігав я, читальнику, з таким спритом. Стрибала під ногами дорога, у вічі било сонячне проміння, я летів над землею, вряди-годи підштовхуваний її м'яким, пружинистим тілом. Лайдаки й кати мої спробували наздогнати мене, але були взуті в чоботи й одягнені в кунтуші, тож швидко відстали.

– Не тікай! – кричали вони. – Поговорити треба. Зачекай, дурний вилупку!

Я не образився на «вилупка», бо що можна сподіватися від таких нечестивців, – гукнув здаля й собі:

– Ану не підходьте, лайдаки, розбійники, викрутні й облудники!

Вони зупинилися сажнів за двадцять.

– Ну чого тебе понесло? – примирливо сказав Семен. – Поговорити хочемо з тобою.

– Повернемо тобі гроші й одежу, – мовив Іван. – Підемо разом до Могилева. Ми передумали тебе грабувати…

Я був легковірний тоді, як овечка. Не міг на зло злом відповідати – сльоза впала мені на щоку. Здалося, осінила цих гультіпак мудрість та благодать, вони щиросердно каються. А хто перед таким не зронить доброданої сльози, люб'язний читальнику? Хто з людей не чулий до світла й добра? Навіть такі безмилосердні розбійники, і ті просвітилися й захотіли покаятися.

– Гаразд, – сказав я із сльозами на очах. – Підемо разом до Могилева.

Вони били мене руками й ногами. Я схопився за голову і впав у куряву, закликаючи на поміч небо, але цього разу дано було випити келих лиха до дна. Тяжке то пиття, я здригався на кожен безмилосердний удар, зойкав та стогнав. Витерпів оті незаслужені муки і, коли гультіпаки й катюги перестали мене молотити, ледве звівся на ноги. З очей котилися сльози, тіло боліло, а на душі лежала ураза. Такі бридкі вони були, ті, що недавно їх я за друзів вважав!

– Вдягайся! – кинули вони мені одежу. Повернули й книжки, та коли я упімнув оддати гроші й чоботи, розреготалися.

– Підеш з нами, – сказав Семен, – а при нас і язика триматимеш ліпше.

– Незле вигадано, – додав самовдоволено Іван.

– І не здумай тікати, – мовив Семен і похитав перед моїм носом величезним кулачиськом.

Але я не збирався тікати. Пообіцяли-бо не чіпати мене, і я повірив – десь пізніше від них утечу. Тому, хоч як тяжко боліла мені душа, пішов із ними далі. За якийсь час вони й балачку мирну завели – скалозуби й реготуни. Потішалися з моєї втечі і з того, як блискав я голим тілом, а мені паленіли з сорому щоки. Не відповів на їхні жарти, бо не чув у серці радості. Ішов з ними, як раніше, долаючи шлях, і мені в голові крутилися недобрі думки – про помсту думав. Мої ж збиточники ступали по дорозі, ніби нічого не сталося, і лише кидали до мене якийсь жарт. Але я смутний був. Груди наповнювало болюче почуття, воно потім часто приходило до мене, коли опинявся без шеляга за душею, не відаючи, що чекає завтра. Ні, я перепросив Всевишнього за свої лихі помисли, треба було шукати втіхи й заспокоєння, щоб не пустити в душу лихого.

«Всі ви, озлоблені, – думав я, – де корені вашої злості? Чому в цьому світі страждає невинуватий, а лихий жартує? Чи добре чинить той, хто злу не опирається?»

Заходило сонце, висів на овиді розпечений кавун, горів притомленим світлом, воно проливало на світ рожеву барву. Принишк і сховався вітер, глибока тиша пойняла круглий, широкий світ. Над головою вигнулася голуба вгорі і блакитна по боках миса неба, унизу світила притьмареним зелом так само простора миса землі, її перерізала бита тисячами людських та кінських ніг дорога, а по одній із її відрогів тихо шаруділи й наші кроки. Було нас тільки троє, і рожеве світло, що його вилив на землю вечір, затопило нас з головою, купаючи і ніби змиваючи з нас усе вчинене нами за проминулий день. Ми йшли в тому світлі, безсловесні й покірливі, наче не відбулося між нами злочиння, про яке я щойно повів, наче не вони, оті двоє, збиткувалися з мене і не я прийняв стільки наруги. Синяки й садна в цю чудову мить перестали боліти, зцілився я раптом: святе зворушення заповнило моє серце. Тихий смуток народився там, де западало за овид сонце, і я пізнав: смуток отой іде з неба. Саме цей смуток і сплітає над зеленою, розлогою чашею землі серпанок, зараз рожевий і драглистий, але це він витворив перший сутінок, який допомагає людині заспокоїтися. Перший сутінок ховався в затінках та ямах, в улоговинах, у глибині трави та зеленого жита, сутінок, на який перетворився біль єства мого, – вийшло з серця все важке й неприємне, що я сьогодні зазнав. Тихо шерхали кроки, збиваючи над дорогою м'які хмарки куряви, ця курява – теж сутінок, гіркий, як настій полину. Я йшов разом зі своїми подорожанами назустріч червоному сонцю, міцно стискаючи вуста, за спиною плив мій біль, а попереду, між сонцем і мною, котилася довга і, здавалося, жива дорога. Вона гріла мої босі п'яти, і я беззвучно подякував долі, що й таку відраду вона нам, упослідженим, може посилати.

РОЗДІЛ ІІІ,

в якому Турчиновський оповідає про тишу, яку відчув у своєму садку

Оце писання, що викладаю його тут тобі, ласкавий читальнику, дало сподіваний мир душі моїй, і я, переповнений далекими споминами, замріявся, сидячи на трав'яній лаві під улюбленою яблунею. Чи довго перебував у святому заціпенінні, не відаю; здавалося, й дихати перестав, а очі мої пасли вигинливу стежку, якою пішов був колись у світ. І чи година така настала, а відчув я раптом: довкола мене стоїть дивна тиша. Все навдокруг загусло й завмерло, зупинився час. Листки й трава знерухоміли, і не чув я анінайменшого згуку. Не співали птахи, не валували собаки, не чутно було ані кроків, ані дихання. Навіть мала комашка, що почала лізти мені на ногу, спинилася із зведеною голівкою. І тільки тепер, у цю мить, прийшли слова, які я хотів сказати отому юнаку, що приходив до мене чи привидівся, – собі самому, котрий у дорогу зібрався, а світу не знав і не розумів, котрого чудні питання навідували, і через те просив він у мене відповіді.