Три листки за вікном

РОЗДІЛ IV,

у якому Турчиновський оповідає далі про свої пригоди

Так дійшли ми, ласкавий читальнику, до польського кордону, де була маєтність Києво-Печерського монастиря, що звалася, як пригадую собі, Попова Гора. Ми спинилися з моїми здирцями тут на ночівлю, бо лежав той монастирець біля села. Я рушив помолитися на вечірню, бажаючи звільнитися на хвилю від своїх гонителів, зрештою, ті не захотіли очиститись у молитві, укорінившись у гріхах своїх. Мені ж праглося побути на самоті – багато зібралося у мені думок.

Тут, у церкві, мене й примітив городничий ієромонах Теодозій, високий, худий чоловік з малими, втопленими очима, які начебто визирали з середини голови. Ми розговорилися, я заспівав йому й прочитав сторінку Псалтиря, а він, задоволений і зраділий, мовив:

– Залишайся, хлопче, коли хочеш, у нас. Нам треба доброго співака й читця.

Покликав дячка і сказав, щоб мене прийняли до дяківської половини. Це означало, що я таки здихаюся своїх тяжких ворогів.

Те все, що оповідаю, любий читальнику, сталося прегарного літнього вечора, сутінки саме опадали на землю. Я побачив тоді на небокраї хмарину, що нагадувала перст. Я сприйняв його за знак божий – на мене зійшов мир, а серце заспокоїлось у тривогах своїх. «Що може бути ліпшого на білому світі за такий вечір, – подумав я, – адже все віщає про добро і злагоду?! Вибач ближньому і не помножуй зла, адже помножене зло породжує нове, і так без кінця. Без покірливості людина перетворилася б на звіра, а це те, що може ввергти світ у загибель».

Такі думки крутились у мене в голові, я йшов за дяком і всміхався. Відчував: розгладжується мені обличчя, а очі запалюються мирним вогнем. Здавалося, почув навіть, як росте трава. Піднімала на моїх очах стебла, гонячи, як кров по тілу, сік. Уздрів, як лучиться той сік із сонячним промінням і як запліднюється та костеніє в зернятках насіння. Я полегшено зітхнув: яке щастя, коли погідно на душі!

Болить мене, любий читальнику, одна думка. Все у світі побудовано на цьому: вороги й друзі. Навіть невинна овечка розуміє, що в неї безліч ворогів, хоч вона не ворог нікому. Людину ж вороги чатують щокроку. За добро добра людина ворог іншій доорш людині – дивовижна це круговерть! Вирушивши в мандрівку, я гадав обійняти світ душею, але ти вже знаєш, читальнику, як був тяжко й гірко покараний.

А веду я до того, любий читальнику, що вороги мої і здирці не відійшли мирно без мене з Попової Гори. Як тільки вселивсь я у дяківську половину, пойняло їх незбагненне зло. Не відаю, як розтлумачили вони мій умисел, але відразу ж з'явилися в нову мою оселю. Спершу я був спокійний.

– Напитав собі місце й залишився, – сказав. – Не маю до вас зла, ідіть собі з миром – розсудить нас бог. Вони розреготалися.

– Чого б це ти мав зло до нас, своїх приятелів? – спитав Іван.

– Дозвольте нам, пане дяче, – сказав Семен, – перемовитися з ним перед дорогою.

Дяк послухався й люб'язно вийшов, а я лишивсь із ними сам, відчув: мороз пробіг у мене по спині.

– Навіщо я вам? – спробував оборонитися. – Що я вам учинив?

Вони стояли супроти мене загрозливо спокійні і тільки усміхалися, зсовуючи вуста набік.

– Ви забрали мої гроші й чоботи, – мовив, – а я нікому про це не сказав ні слова. Чого хочете од мене ще?

Іван підморгнув мені, наче ми були з ними змовники, вуста його розповзлися в усмішці.

– Я от хочу, щоб ти трохи перед нами потанцював, – сказав іронічно. – Як співаєш, ми чули, а тепер потанцюй.

– Ти нас ошукати хочеш, – сказав Семен, – а ми не ті люди, які дозволяють собі плювати в борщ.

– Але ж я сказав…

Цього разу не встиг відхилитися – відчув сильний удар в обличчя і впав на долівку, тяжко гримнувшись головою. Кров линула мені з носа.

– Я не збирався вас виказувати! – крикнув, умиваючись крівцею.

– Устань! – наказали вони.

Але я не хотів вставати. Вони схопили мене за барки, світ померк – я побачив величезне коло, воно червоно стало на землю, впираючись горішнім обідцем у стелю. Був управлений у цей обідець, вигнувшись і неприродно закинувши голову. Коло почало крутитися, а може, то я, штовхнутий неввіданою силою, поплив по обідцю, як по річищі. Мене крутило все швидше й швидше – я побачив, що коло те круїнть дивний чоловік. Мав він темні, каламутні очі, а лівий кутик рота глумливо й поблажливо всміхався. Це була перша моя в ним зустріч, а ти, читачу, можеш упізнати – згадай-но вершника біля засиненого ліска.

РОЗДІЛ V,

де Турчиновський намагається осмислити те, що з ним діється

Здається мені, любий читальнику, у колесо я потрапив таки не випадково. Можна назвати його кільцем, або ж змієм, що кусає власного хвоста. Всім відомий цей символ, і я про те не розводитимуся. Хочеться мені збагнути інше: чому так нещасливо й часто втрапляю у всілякі злопригоди.

Мені сповістили, що в Поповій Горі живе старий характерник-козак. Він уже доживав віку, але вельми мудрий і відає про все на світі. Я й подибав до того чолов'яги, тамуючи біль у тілі і вряди-годи зупиняючись, – доводилося мені братися під чималий горб.

Скоро побачив і хату, до якої простував. Була віддаллю поменшена, а стіни аж світилися, такі білі. Очерет на покрівлі тільки-но наслано, і вона світло жовтіла, а на порозі завмер так само білий, як хата, старий. Побіч темнів невеликий вишневий садок, а все обійстя обнесено плетеним тином.

– Доброго вам дня, діду, – сказав я. – Чи дозволите зайти?

Дід дивився на мене зовсім молодими очима, хоч сам такий ветхий – ані торкни! Але де вже збагнути цей темний люд – характерників: за мить може стати й молодим. Та переді мною сидів сивий, як молоко, дід, і я вклонився його ветхим літам.

– Заходь, хлопче, – озвався той нарешті. – Чи не ти це Ілля Турчиновський?

Не здивувався, що звав мене, зрештою, на те він і характерник, щоб усе знати. Став перед старим шанобливо.

– Сідай, бо нелегко тобі стояти, – мовив дід. Присів біля нього на ганок і вже й рота розтулив, щоб виповісти, що мене сюди привело, коли ж спинив мене коротким рухом.

– Спершу віддихайся, – сказав спроквола. – І на світ божий подивися.

Ми сиділи й дивилися. Гайки й поля, яри й прибережні кущі – все веселе й спокійне, аж мимовільно почав входити в мене мир. Яскраво-синя річка перерізала цей гарний зелений край, зрільна крутячи ложем, – дрімала, солодко простягнувшись. Дихало теплим пахом нагрітого зілля й землі, вітерець подував із долини, м'яко обвіюючи обличчя.

– До мене приходять люди за малим, – сказав раптом дід, – той когось не любить, а той просить помічного зілля. Твоя ж хвороба не позверх лежить, а всередині. Чи ти висповідався, сину?

– Еге ж, сьогодні, діду, – мовив я, топлячи погляд у чудовому краєвиді. – Але й піп мені сказав: сповідь знімає гріхи видимі, а я таких гріхів не маю.

– Отож я й кажу: не по мале ти до мене прийшов, – сказав дід. – Розкажи!

Оповів йому про свої пригоди, і голос мій тік повільно й сумовито. Дід сидів, загадково-мудро осміхнений, і, здавалося, не слухав мене. Дивився туди, в долину, на застиглу річку, і в погляді горів вогонь. І подумалось мені: все, що розповідаю, не варте ламаного шеляга, все дрібне й нецікаве побіч із тим, що знає й бачив оцей ветхий сивань. Але коли оповів йому про криваве кільце, яке мене захоплювало, скочив дід на ноги й важко задихав, пильно зирячи на мене.

– Оце воно і є, призначення твоєї долі! – скрикнув він. – Воно, воно – коло! Мені теж являлося, коли був у твоїх літах. Хто потрапляє в нього, того нерозумно пориває у світ, і ніщо його не спинить.

– А що воно значить? – спитав я з трепетом.

– Вогняне кільце – це наше життя! Придивися, – махнув він рукою, – цілий світ у колах. Сонце колом ходить, голубе коло – крайнебо – з цього кільця нам не вистрибнути, зелене – земля, яка тримає нас біля себе прив'язаних. Людське коло – це пристрасті наші, від яких не можемо втекти…

Аж задихався, сказавши так багато і по-книжному мудро: стояв, випростуваний, і світив поглядом, пильно зирячи в долину. Вітер ворушив його сивою бородою, але за мить дід засміявся коротко і знову присів на ганок.

– А чи немає на мою хворобу ліку? – спитав я.

– Чому ж? – повернувся він до мене. – Зазирни в обличчя найстарішій жінці, котра вже й не знає: живе вона чи ні.

– А ви не відповісте мені?

– Можеш зазирнути і в мої очі, – сказав начебто байдужки. – Але не відаю, чи втішить це тебе.

Я зирнув у його очі. Сиві, старечі, виблідлі і вже без молодечого блиску, котрий мене вражав. Здригнувся мимоволі, бо повітря між нами ніби загусло, затуманіло, і я раптом побачив не діда-характерника, а самого себе. Увіч отакого, яким є тепер, коли пишу ці листки. Ми довго дивилися один на одного, і на наші обличчя лягла однакова, ніби відбита у дзеркалі, сумна й вибачлива всмішка. Я подумав: всі ми, одягнені в книжкову мудрість, однакові, однакові біди й нещастя падають на нашу голову, але чому замість шукати від них рятунку тішимося своєю благотою? Чому мудрість книжкова не живить, а знесилює людину?

РОЗДІЛ VI

де Турчиновський розповідає про нові над ним тортури

Дяк тієї школи, де я зупинився, визволив мене, дорогий читальнику, від напасті моїх кровожерних мучителів. Мене врятовано від здирців, а їх із гвалтом вигнано із хати. Перегочував наступну ніч спокійно, хоч боліли мені кістки й тіло і снилися снища та змори. Проте ранок міг зустріти з усмішкою і з молодою радістю від того, що таки вирвався з-під опіки своїх співподорожан. Сонце весело пробивалося крізь шибку й гарцювало на долівці, наче моторний юнак-жартівник, а небо здавалося криницею святощів, які встигай тільки пити.

Тим часом вороги мої, затямивши на мене, безневинного, зло, не заспокоїлись у поганій своїй пристрасті, а діставши відсіч од городничого й дяка, умислили супроти мене нові підступи й пішли до компанійського сотника, який стояв на той час на квартирях у тому-таки селі, в Поповій Горі. Що вони набрехали на мене, взнав я, любий читальнику, згодом. А наговорили вони, що здирцею був я, а не вони, і майже в кожному селі тяжко збиткувався над дяками, спутуючи їх, ніби коней, і немилосердно б'ючи. Все добро своє, сказали ці брехуни, він, себто я, набув злісними нападами й грабунками. Навіть книги, що несу, поцупив у якомусь селі, побивши дяка.

Це все, що годі вмістити в розум і аж відганяє брехнею та напастю, компанійський сотник прийняв на хмільну голову за правду і звелів привести мене в шинок. Я саме повернувся від козака-характерника і поліз було на піч, щоб відлежатися, бо тіло мені й досі боліло, але мене нагло скинули долі, здерли одежу і в самій кошулі повели в шинок, несучи книги й шати мої як крадене. Сам же я, обдертий і зневажений, ішов на превелику втіху роззявляк, які, дивлячись на мене, реготали й тицькали пальцями, начебто бачили якогось катюгу чи звіра.

Затуляв, скільки міг, соромне місце і йшов між двох стін реготу й кепкувань. Ішов, як злочинець, – сльози текли мені на лице. Скажу тобі, люб'язний читальнику, мені не було дошкульно від усіх тих кпинів, навпаки, й напівголий відчував себе чистим і безгрішним. Над головою стояло сонце, пахло курявою, тини потріскались од спеки, а горщики на них здавалися мені головами химерних істот. Зрештою, я почав плутати, де горшки, а де обличчя роззявляк, що повитрішкувалися на мене. Чиїсь обличчя, скривлені від сміху; чиїсь пальці, як списи, що тицькають у мене; кури, що сполохано тікають, здіймаючи куряву; застиглі постаті біля криниць; журавлі, які стримлять у небо; стріхи, на яких сидять, ніби галченята, хлопчики; просто мене горіла велика купчаста хмара з висмиканими зусібіч сонячними віхтями. Все це стояло в семи барвах веселки, я йшов і спотикався по рівній дорозі – ззаду мене весь час підштовхували. Босі мої ноги вкрилися пилюгою, великого пальця я вже десь розбив, і на ньому налипла сіро-червона курява. Однак не відав злості й ненависті до своїх насильників-співподорожан, хоч уже й хотів того. На душі, наче квітка, цвіло здивування, ніби не мене вели оце по дорозі і не на мене, безневинного, чекала кара.

Отак мене й пригнали до корчми, де сотник налякав мене грізним виглядом.

– Ну, – прогув він, – лярвий сину! Я тебе, злодіяку, до кісток бачу! На чуже добро потягло, шмаркачу й недолупку ти такий, я тобі виб'ю з голови оте добро!

Хотів відповісти, але не встиг розтулити рота, як на мене знову посипалася злива лайки, – сотник ані подумав розважно розпитатися про мій рід і куди знамірився йти. Вороги ж мої, співдорожани, догідно підхихикували і по-блазенському підморгували один одному.

– Злодіїв, панове, – повчально проголошував сотник, звівши пальця, як професор колегіуму, – здалеку видно! Я таких, як оцей, на своєму віку перебачив не одного. То як гадаєте, панове: дамо йому спершу буків, а тоді розпитаємо чи спершу розпитаємо, а тоді пригостимо буками?

– Спершу треба всипати буків, – сказав старий, що сидів у кутку, як у себе в господі. – Тоді він і до розмови м'якший буде.

Я стояв у самій кошулі й відчував, що в корчмі страшенно холодно – коліна мої дрижали.

– Дозвольте сказати слово, – ледве вимовив я, тремтячи.

– Не дозволю! – гримнув кулаком по столі сотник. – Гляньте, гляньте на нього, – він простяг пальця й ледве не пробив ним мені грудей. – Ще й вуса не ростуть, а душа вже в пекло проситься!

– Нарід псується, – сказав старий у кутку. – Бував я по країнах далеких, то там не так, як у нас. У нас що: буків дадуть, розтягнуть чи припечуть, а там такого понавигадували!..

Я знову розтулив рота, але ті кілька слів, що промовив, потонули в гомоні, що лунав у корчмі.

– Дозвольте, пане сотнику, й мені слово сказати, – втрутився один із моїх співподорожан, Семен. – Може, перш ніж катувати цього недолупка, ми б усі за його кошт по чарці кружлянули!

Він розцвів догідливим усміхом, а всі зашуміли ще більше, згоджуючись на таке.

– А подай-но, Олено, нам меду, – наказав сотник. – За плату книжки його заставляємо!

Я набрав повітря, щоб використати добру хвилину і таки розповісти про лихо, яке мене спіткало.

– У далеких країнах, – перебив мене старий, – кістки за злодійство ламають та й голів не вельми шкодують!

Він засміявся, дивлячись на мене каламутними очима. Трем побіг мені по тілі, щось потойбічне прочитав я в його очах та й упізнав відразу: був це той, котрий вогняне коло крутив.

І мені раптом здалося, що дивно самотній я у цьому світі, що всі люди, які так дико регочуть навколо, вчинять мені якусь велику шкоду, що таки годі сподіватись од них милосердя.

Шинкарка принесла меду, і всі, хто був у корчмі, почали пити, віншуючи один одному здоров'я. Я зирнув у куток, де сидів той страшненький старий, він дивився на мене, попогладжуючи вуса, й усміхався загадково. Я ж стояв у самій кошулі серед корчми, і сльози котилися мені на обличчя. Крізь ті сльози бачив, як дарує компанійський сотник злодіякам мій кунтуш і каптан, вони підхлібне дякували й кланялися; решту моїх речей: рушники, хустки, кошулі, пояси сотник віддав шинкарці знову-таки за мед. Козаки пили один до одного, пропиваючи моє добро; здавалося, ніхто й не цікавився мною, але коли їхні очі спинялися на мені, лихі іскри починали в них грати. Сотник встав і підійшов до мене. Притулив мені пальця до грудей і почав виказувати, ганячи злодіїв, – не давав і слова сказати у відповідь. Казав, що радий бачити мої сльози, бо сльози передують каяттю, а я вже не міг витримати гостроти його поставленого на мене пальця. Зрештою, саме це кинуло мене в розпач, тож, перекриваючи гудіння голосів, я почав розпачливо вигукувати у завмерле переді мною сотникове обличчя, що його, тобто сотника, підступно одурено і що зовсім не я чинив злодійство. На те сотник усміхнувся загадково й відійшов на своє місце. Компанійці і мої співподорожани вже заревли пісень, і голос мій пропав у тому галасі. Старий у кутку не бенкетував.

– Вони не хочуть мене вислухати, – сказав я йому розпачливо. – Послухайте мене ви, ваша милосте!

Старий важко й чорно подивився на мене, і я знову подумав: це той, котрий крутив червоне коло, в яке я був управлений. Так, я його зустрічав уже раніше; здається, він почав зустрічатися на моєму шляху відтоді, відколи вселилось у моєму серці щось клубасте й чорне. Відтепер, скажу тобі наперед, любий читальнику, він не покидатиме мене – той, котрим дітей лякають…

Так, я зустрічався з ним ще до того, як вирушив у ці мандри; було це торік, коли повертався од родичів і йшов путівцем, сподіваючись дістатися до найближчого села, де мав переночувати. Але чи зблудив я, чи й справді так було треба, села мені не трапилося, а навколо швидко западали сутінки. Тоді побачив вогонь, хтось сидів біля огниська, а воно високо палахкотіло, кладучи на землю червоне коло. Я підійшов і привітався. Чоловік сидів до мене спиною, не повернувся й не відповів. Тоді я попросив дозволу сісти біля вогню. Чоловік мовчки хитнув, і я сів навпроти.

– Чи далеко звідси до села? – спитав я.

– Тут нема ніякого села, – відповів він.

– Мені пам'ятається, що є. Спинявсь у ньому, коли йшов сюди.

– Поблизу немає села, – вперто сказав чоловік. Звів обличчя – був це той самий, що оце сидить переді мною.

– Навколо немає сіл, – сказав цей дивний чоловік, – бо сюди прийшла моровиця і всіх викосила. Я здригнувся.

– Не лякайся, – спокійно сказав чоловік. – Моровиця – це не тільки лиха напасть, це перст божий, падає вона не на одного, а на тисячі, щоб більше нагнати страху. Страх же мусить жити в людях, страх – її керманич і водій. Без страху людина стала б удвічі більшим хижаком, ніж є. Страх унатурює звичаї й мораль. Унатурює, а може, й творить їх. Я зачудовано вдивлявсь у свого співрозмовника.

– А ви самі чуми не боїтеся? – спитав. Він засміявся. Сухо і несмішно, наче мав забитий піском рот.

– Не боюся, – мовив він. – Бо я і є отой Страх. Щодня і щогодини змінюю свою подобу, але завжди незмінний я і один!..

Я обвів поглядом усю корчму. Козаки сиділи за столом, голосно розмовляли один з одним, разом із ними сиділи й мої співподорожани, всі порозбивалися на купки, як то буває у компанії, і балакали навперебій. Мовчали тільки сотник, який схилив над столом чоло і, певно, про щось думав, і той, у бік якого я й дивитися вже не хотів.

«Ця корчма, – подумав я, – якась страшна. Що тут діється? Чи, може, сплю й сниться мені лихий сон? А може, ще не опритомнів, відколи вдарено мене довбнею?»

Не знаю, як тобі все пояснити, читальнику, але мені здалося, що втратив волю, забув навіть, що мене мають тут судити, – потягло мене ближче до столу, за яким сидів Страх.

– Тільки тепер вас упізнав, – сказав тихо, щоб не привернути до себе уваги.

– Сідай вип'єш пива, – запропонував Страх.

– Не вживаю трунків, – мовив я. – Хочу тільки запитатися.

– Не питай – і не спитається, – сказав він.

– Чому я став вашим обранцем?

– Отакої, – засміявся Страх. – По-моєму, це ти обрав і прикликав мене.

– Тоді я спитаю таке: чи дружить страх божий із справедливістю?

Старий розреготався, а може, це зареготали на розповідь одного із моїх співдорожан козаки? А може, вони тільки те й робили, що стежили за мною? Реготали всі, а найбільше мої здирники-співподорожани. Трусилися, наче биті трясцею, очі в обох стали татарські – крізь них віялами сипалися сльози. Сотник сміявся, закинувши голову і широко розтуливши рота.

Страх сидів навпроти мене, вже не сміявся – на вустах у нього лежала тонка гадючка усміху. Мені поповзли від того по спині мурахи, а волосся заворушилося.

– І все-таки дивний ти чоловік, – мовив Страх. – Дивнішого в житті не бачив.

– Він не дивний, а дурний, – озвався Семен, мій співпорожанин. – Від отих своїх книжок.

– А може, й дурний, – погодився Страх.

Я мовчав. Стояв у самій кошулі, сперся плечем об стіну й дивився на забруднену від недавнього дощу шибку. На ній лишилися висохлі сліди крапель та потічків – темні пилові смужки й кружечки. Вся шибка була залита сонячним промінням, а в кутку сяяв клаптик блакитного неба.

І, як не дивно може це прозвучати, любий читальнику, але саме в ту важку для мене хвилину згадав я любу аlmа mater свою – Київську колегію, згадав вистави, які гралися щороку в час рекреацій; згадав, що в них брав завжди неодмінну участь і за те від професорів діставав похвалу. І от, дивлячись на покрапковане вікно, я раптом на хвилю забув, що мене притягли в цю брудну корчму, повну хмільних, немилостивих людей; забув, що мене збираються судити, а подумав: щось треба вдіяти особливе. Засвітивсь у мені натхненний вогонь, і я вирішив: коли звільнюся з напасті, звернуся до світу зі своїм Словом. Ще не знав, що це має бути: драма чи в'язанка притч, але в тому писанні я оповім про все, що мене мучить і турбує. Звернуся безпосередньо не до цих людей, що сидять переді мною, а до людей взагалі – маю ж придумати власне Слово, виваживши в ньому кожне речення; адже треба мені якось порозумітися зі світом людей, щоб більше не траплялося таких випадків, коли ти говориш, а тебе не хочуть слухати; ти кажеш правду, а тобі в лице сміються. Маю придумати в'язанку історій, оповівши їх перш за все собі самому, щоб і себе змінити тією наукою; хочу, щоб люди, уздрівши мене, не зводили насмішкувато брів, щоб по їхніх вустах не прослизувала іронічна чи зневажлива усмішка, а щоб трактували мене поважно, хай і нікчемний, і незначний я у цьому світі. Але не сміхотворець я і не для сміхотворства в життя прийшов. Я напишу для цього світу драму чи в'язанку притч, урочисто назвавши її «Мудрість передвічна», – оце й буде мудрість, яка не тільки зголосить мої думки іншим людям, але по-своєму очистить і мене. Я готовий іти на такий чин, коли звільнюся від напасті, що впала мені оце на голову. В мене вже є одна притча, яку давно хочу записати.

РОЗДІЛ VII

«Мудрість передвічна». Розум

Розум був птахом і вільно літав по землі. Зовні був схожий на дикого голуба, але хто бачив його, той ніколи не назвав би його так просто. Був-бо він інакший. Отож літав дивний птах улітку і взимку, весною і восени. Ніде не жив довго, але завжди весело співав. Інколи його кликали до себе, і він навідував людей. Йому доводилося нудьгувати на довгих диспутах і при балачках тих людей, котрі розумними визнавали тільки себе. йому доводилося розмовляти зі схимниками й гетьманами, які питалися в нього порад, але ніколи їх не слухали. Бо нікому не було діла до Розуму взагалі – кожен хотів узяти його собі в прислужники. Тому й літав Розум вільним птахом, нікому й не потрібний, але кликаний усіма. Про те, що ним легковажать, не дбав, бо міг скільки завгодно пити сонця і скільки завгодно літати у вільному просторі. Єдине, що турбувало птаха: ось уже скільки років, сотень чи й тисячу, він так і не знайшов собі затишної оселі й притулку. Адже, крім сонячної погоди, буває вітряно, печуть морози і гуляє сльота. Проте він завжди дивився на світ з любов'ю і завжди був безтурботний. Якось його покликав Пустельник.

– Просидів я у печері тридцять років, – сказав він, – але щодалі темнішає мій мозок. Щодалі страшніші химери навідують мене.

– Я люблю волю, – сказав Розум. – Той, хто будує хурдиги для інших чи замикає в них себе, – мій ворог. За якийсь час покликав його Заброда.