Закохані у львівський дощ

Де б не була, як би не вирувало життя,

я завжди буду повертатися у рідне місто…хоча б на годину.

Тому що побачивши Львів один раз, закохуєшся назавжди,

а народившись тут, не зможеш попрощатися з ним ніколи

Я ніколи не любила осінь… Хоча часто вона у Львові прекрасна! Так я люблю це місто за його красу і любила завжди. Ці будинки, бруківку, кав’ярні, особливо коли мало відвідувачів… Мені подобається сидіти ось тут, у цій маленькій кав’ярні (вона завжди тут була) та спостерігати за трамваями та машинами через вікно (сьогодні мокре від дощу, як від сліз) і мріяти, або не думати ні про що. Раніше я рідко роздивлялася людей… Хоча їх останнім часом тут дуже багато, особливо туристів… Дивно, чому я раніше ніколи не спостерігала за людьми. Всі кудись поспішають… йде дощ. Он старенька у дощовику гуляє з маленьким песиком, він теж у дощовику. Таке кумедне явище змушує мене посміхнутися, а це рідно відбувається останнім часом… Можливо все ще буде добре… Хоч якось.

Всі кудись ідуть з певною метою, навіть осі ті закохані… Не хочу ні про що думати! Краще просто дивитися і ні про що не думати! Просто сидіти і спостерігати, щоб час швидше спливав і ніби є люди навколо. Всі кудись спішать під цим дощем. А я… Власне, а що я? Який я вже день чи тиждень сюди прихожу? Навіть не знаю… Мене тут знають за стільки часу. Столик, за яким сиджу завжди вільний для мене. Невже в мене на лобі написано, що мені це так необхідно?! Напевне…. Звичайно! Приходить якась дивакувата та цілими днями п’є чай та дивиться у вікно… Я майже перестали пити каву.

Боженько!!! Ну нехай це все буде неправда!!! Нехай це просто мені здалося!!! Сиджу і мрію… Ні не треба про це думати, будь-ласка! Мозок! Замовкни!

Ні! Знову все щемить у грудях…

Чому я саме тут? Прихожу кожен день сюди, сідаю за цей стіл? Тут все почалось… Знову все щемить до болю…. нестерпного болю! Але сьогодні я вже не плачу… Можливо мені вже краще? Добре, що хоч не розмовляю сама з собою…

Господи! Як я хочу кричати!!! Машу головою, відкриваю очі… і я там само – у кав’ярні…

Власне хто я? Я зараз ніхто. Ні! Не можна так казати! Я не одна… напевне.

Теж мені… Попелюшка…

Колись все було інакше. Колись…у минулому житті… Як же боляче!

1

Я – середньостатистична дівчина з середньостатистичної родини. Все як у всіх: школа, інститут, робота, друзі. Все як у всіх. Правда я дещо вперта і дуже шкідлива. Ніколи не любила гомін, дискотеки, набридливість звичайних хлопців і, як всі дівчата, чекала принца на білому коні. Перший поцілунок чомусь не викликав у мене бурхливих емоцій, після чого я вирішила більше не зустрічатися з хлопцями, хіба зустріну принца. Це звісно був підлітковий максималізм, але принца все ж не було.

Я дуже любила і люблю читати книги. Не електронні, а паперові, які дуже приємно пахнуть. Вони (книги) і були моїми новими відкриттями у сфері почуттів. Як зараз пам’ятаю перші сльози під час читання: це була «Джейн Еір». Ох! Я тоді декілька днів ходила сама не своя. Невже буває так? Таке кохання. Це не зрівняти з дурними жартами однолітків, або залицянням старших хлопців у кафе. Невже є чоловіки здатні на вчинки, не на дурні «слабо», а вчинки? Невже є той, хто може відкрити перед жінкою двері, подати руку, бути галантним, гарним, небідним, романтичним…? Чим більше я розуміла, що принців не буває, тим більше читала. У школі це була класика, потім історичні романи… Я ніколи не намагалася шукати історії про казкове кохання, але чомусь завжди читали саме такі книги. Навіть кохання Мастера та Маргарити було для мене взірцем відданості. В інституті дівчата «підсадили» мене на любовні романи. Дуже хотілося знати чи існує таке доросле кохання. Але звідки?

Я ніколи не вважала себе красунею, якщо не навпаки. Завжди вміла знайти у собі недоліки. Подруги всі мають хлопців і вже вміють не лише цілуватися. Мене намагалися знайомити, але якось нічого не складалося. Поступово моє спілкування з подругами практично зникло, оскільки нам просто ні про що було говорити.

Після школи я пішла працювати продавцем у маленький книжковий магазин і поступила на заочне відділення вивчати менеджмент (як і всі) приватного ВНЗ. Між роботою та сесіями заповняла час лише книгами та пілатесом. Дивно, але я завжди думала, що коли прийде час знайомитися з принцом, в мене мають бути підтягнуті м’язи, окрім цього, заняття завжди відволікали від буденності.

Напевно в кожної дівчини буває час відчаю. Коли після закінчення школи всі подруги з кимось зустрічаються, бігають на побачення, висять на телефонах, ходять на дискотеки, святкують день Валентина (о як я його не люблю), пліткують про хлопців, а ти… В мене в житті нічого цього не було, все це було лише в книгах і у мріях. Один час, наслухавшись історій про щасливе кохання після спілкування в інтернеті, я намагалася знайомитися з хлопцями на сайтах знайомств. Ох стільки їх там дивакуватих, ненормальних, закомплексованих, страшних і збочених… З декількома навіть ходила на побачення. Це було ще одне моє розчарування.

І ось я в свої 20 років вважала себе старою дівою, без перспектив: моя зовнішність мала безліч недоліків; я не мела вільного часу (або не хотіла його мати); уникала допомоги подруг у налагодженні мого особистого життя; я жила з мамою; а ще, я до цього часу тільки декілька разів цілувалася і 2 рази ходила на побачення. Тобто перспектив жодних. Жах! Це остаточно знижувало мою самооцінку і переконувало, що читати книги про кохання краще (однозначно цікавіше і менш проблемно), ніж з кимось знайомитись.

Все змінилося раптово. За що я можу сказати спасибі свої добрій знайомій Ірині. До речі, вона теж вважає себе старою дівою (у свої 22 роки) і теж дуже любить читати книги.

2

Якось у п’ятницю ми з Іриною ходили у театр ім. Заньковецької (я дуже люблю театр і з задоволенням ходила б туди з якимось джентльменом, але я таких не знаю. Тому ми ходили з Ірою вдвох, можливо з якоюсь надією на диво), де дивилася чудову п’єсу про кохання «Неаполь – місто попелюшок» і плакали, зачаровані грою акторів та таким реальним життям. Після перегляду, під враженням п’єси (зі змішаними почуттями) ми вирішили пройтися через мою улюблену частину міста – Площу Ринок, вулиці Краківську та Князя Романа до зупинки на Петрушевича. Дуже хотілося дещо заспокоїти почуття холодом жовтня. Вже було темно і мокро, як завжди.… На щастя, дощ лише ледь накрапав.

Якісь час ми йшли мовчки, жаліючи, що не в нас закохався той господар і що принців не буває… Майже перед зупинкою транспорта Іра згадала, що так сильно її вражала лише книга, яку вона нещодавно прочитала. І звичайно, подруга принесла її мені, як поціновувачу такої літератури. Зраз вже не пам’ятаю назви тої потертої книжечки у м’якій палітурці та саморобній обкладинці. Але цей твір захопив мене. Книга просто заволоділа всім моїм вільним часом та викликала безліч емоцій. І як завжди, мова йшла про кохання…

Останні години п’ятниці та практично всю суботу я читала, читала, читала…., деколи згадуючи про те, що треба змінити позу, та задовольняти основні потреби організму. Моя мамуля вже почала допитуватися як в мене справи, де подруги, та чому дома цілими днями. Тому в неділю я вирішила піти читати в кав’ярню. Ні матуся мене не виштовхувала з дому, просто вона переживає за мене: знає, що майже у всіх подруг є хлопці, або просто симпатії, а я нічого про себе розповідаю та сиджу дома.

На щастя неділя зустріла мене дощем (хоч я його і не люблю), який завадив туристам приїхати на екскурсії і тому практично всі кав’ярні в центрі міста були вільні.

Коли є великий вибір, то вибирати дуже важко, це стосується й кав’ярень у Львові. Більше тридцяти хвилин я блукала вуличкам Старого міста, аж поки не дісталася Арсеналу. Тут у куточку є затишна кав’ярня (здається Арсенальська), вікно якої виходять на вулицю Підвальну, так що можна спостерігати за життям міста. А затишний куточок біля Арсеналу ніби оберігав цю ка’ярню від шуму повсякденності.

Ніби спеціально стіл біля вікна був вільний (хоча у кав’ярні вже було декілька відвідувачів), я замовила свою улюблену каву лате, сніданок та поринула в читання.

У Львові ніхто на тебе не тисне, не підганяє, не нав’язується. Це настільки приємно, що мені здалося ніби я у якійсь затишній бібліотеці. Деколи я дивилася у вікно, та замовляла чай або каву. Навіть не знаю скільки пройшло часу. Єдине на що я звертала увагу, це музика, яка мені дуже подобалася: підбірка хітів 75-80х років, та пісні сучасних українських виконавців, майстерно міксовані вмілим звукорежисером.

3

Книга та музика викликали в мете такі бурхливі емоції, що місцями я плакала або посміхалася. Нещасне кохання, яке от-от стане самим щасливим у житті героїв… Їм треба просто сказати про свої почуття, зустрітися і сказати. Тоді вони будуть щасливі разом і «нехай весь світ зачекає». Ще одна сторінка і….

– Щоб йому! – в мене вирвалося вголос. Це просто жах! Відкритий фінал! Я ненавиджу відкриті фінали! Тепер я буду як очманіла ходити декілька днів і думати чим все могло закінчитися! А ще лунає «Love Harts» Nazareth… Мммм серце зараз просто вирветься з грудей! Наскільки ж це несправедливо, таке кохання, така пісня і три крапки…. Я зовсім забула де я. Треба тихенько підняти голову и переконатися, що ніхто на мене не витріщається через це «щоб йому».

Я навіть не встигла повністю підняти голову, як побачила на столі руки. Чоловічі… дуже добре доглянуті. На лівій руці годинник дещо виглядає з під світло сірого рукава. Я не розбираюсь в годинниках (я їх не ношу), але цей виглядає дорого.

Моє обличчя в один момент стало червоним. Зі мною за одним столом сидить чоловік, і невідомо як давно, а я тільки що голосно крикнула і ще я тупо розглядаю його руки. Треба хоч подивитися хто це… є якась надія на те, що це хтось знайомий.

Ні це точно не знайомий. Боже, які очі!!! Зелені, зелені. Він сидить просто навпроти мене та посміхається. Не можу сказати, що красень, але в цих очах точно є щось чаклунське. В голові одразу лунає «так дивляться на мене, що цілий світ навколо ніжно зелений» з пісні Океану Ельзи[1]. Здається, що від подиву в мене відкрився рот. Жах! Напевне моє обличчя по кольору схоже на помідор.

– Привіт. – сказав незнайомець – Завжди кричите на сусідів?

– Яких сусідів? – я навіть не відповіла привіт, де ж моя ввічливість.

– Наприклад на мене. – посмішка ще більша! Він наді мною сміється. Цікаво давно він тут сидить.

– Я не знала що Ви тут сидите. Вибачте. – дивитися в очі було соромно, тому довелося розглядати кристалик цукру на столі.

– Дивно… я ж спитав, чи можна мені тут присісти, адже всі місця у моїй улюбленій кав’ярні були зайняті, Ви відповіли «авжеж». – весело сказав зеленоокий сусід, а я навіть не пам’ятаю цього.

– А давно Ви мене про це спитали? – обережно запитала я.

– Напевно хвилин 40 тому. – мій сусід схилив голову на бік та зацікавлено почав розглядати мою книгу. – Ви були дуже зайняті читанням, тому я більше до Вас не звертався. Наскільки розумію, роман скінчився? – додав він посміхаючись.

– Так. – Чому я досі така червона і мені так ніяково. Треба швидко розрахуватися і тікати звідси. Я ніколи не бачила таких зелених очей… взагалі не бачила зелених очей. Можливо тому зараз я так в них вдивляюся і ніяковію ще більше. Але треба щось казати – Вибачте, мені треба йти. Дякую за компанію. – нарешті мені вдалося посміхнутися, але якось сумно… чомусь не хочу йти. Давно я не спілкувалася зі сторонніми людьми.

– Зачекайте, будь-ласка, ми ж з Вами останні 40 хвилин були сусідами, але навіть не познайомилися. Мене звати Олександр, можна просто Сашко. – сказав мій зеленоокий сусід, подаючи руку.

Дивний вираз обличчя: очі ніби перелякалися, а рот посміхається настільки привітно, що можна розтанути.

– Я Оля – ніяково посміхнувшись відповіла я.

– Дуже приємно! Ваші батьки дуже вдало підібрали ім’я, воно Вам пасує!

– Дякую, Ви примушуєте мене червоніти!

– Вам цей рум’янець дуже пасує.

Давно мені не було так соромно, а все що я можу зробити, це посміхнутися у відповідь. Треба розрахуватися і йти.

– Дякую! Офіціанте, розрахуйте мене, будь-ласка.

– Зачекайте, Олечко! – ух як він мене назвав, аж мурахи по шкірі – Вам дійсно треба йти? Можливо я пригощу Вас кавою і Ви розкажете мені про що ця книга?

– Я б із задоволенням, але вже стомилася тут сидіти.

І дійсно, я тільки зрозуміла, як в мене все тіло затерпле і дуже хочеться пройтися. Чомусь посмішка з обличчя мого сусіда зникла. Невже я йому подобаюсь. Тому що ці зелені очі й лагідний голос поступово нівелюють моє бажання йти від їх власника.

– Дозволите мені вас провести?

– Так, якщо це зручно. – посміхнулася я. Ну й що, що він не красень, мені приємно поспілкуватись з новою людиною, це ж не означає, що в нас будуть якісь стосунки – зараз я розрахуюсь і можемо йти. – почервонівши продовжила я. Тим більше вже темно, а завтра понеділок і рано вставати на роботу.

– Я вже розрахувався, поки Ви були зайняті книгою.

– Дякую але це зайве – мене це приємно здивувало і дещо обурило – не хочу бути винною.

– Що Ви!? – ніби вибачаючись заперечив він – Дозвольте мені побути джентльменом. Сучасні жінки настільки захоплені здобуттям незалежності та феміністичними поглядами, що джентльмени, як вид чоловіків скоро вимруть. – з посмішкою сказав мій новий знайомий.

Він любить жартувати. Мабуть хороший співрозмовник.

Сашко допоміг мені вдягти плащ і ми вийшли під дощ, який я б і не помітила, як би такий люб’язний джентльмен не відкрив мою парасольку.

– Оля, Ви знаєте, я народжений, щоб жити у Львові! – з гордістю повідомив Сашко.

– У чому ж це проявляється? – Відверто здивувалася я. Як в таку неприємну погоду можна мати чудовий настрій і бути таким щасливим.

– Я люблю дощ! – радісно відповів він – Точніше, я люблю дощ у цьому місті. Особливо у вечорі, коли людей у центрі практично немає, а мокра бруківка віддзеркалює світло вуличних ліхтарів та вікон затишних кав’ярень. Як би я був художником, то неодмінно намалював би порожню площу Ринок, з мокрою бруківкою і опалим жовтим листям і обов’язково трамвай. Єдине що рухалось би у цій картині.

А він романтик. Невже людина так може любити дощ, навіть, якщо це львівський дощ?

– Я теж люблю цю стару частину міста, але коли сухо. Не люблю дощ. Мені подобається тут рано-рано зранку, краще в неділю, коли сонце тільки піднялося, а людей ще дуже мало на вулицях.

– Бачу, Вам теж не подобається натовп. – Сашко посміхнувся і ми якісь час йшли мовчки, посміхаючись кожен своїй картині.

– Оль, а Вам в яку сторону? Щось я захопився і навіть не запитав куди вас провести. І змушую гуляти Вас під дощем.

– Дякую, Ви мене добре від нього сховали – посміхнулася я… зовсім забула про дощ – думаю, що на Петрушевича.

– Ви не знаєте, де залишили машину? – здивувався він.

– В мене немає машини, я громадському транспорті- цікаві у нього запитання.

– Дійсно? – ніби не повіривши перепитав джентльмен, але чому це його так дивує? Невже всі їздять на машинах?

– Так – дивакуватий він… ніби з іншого світу – Хоча, не завжди. Коли тепло і сухо, то на велосипеді, хоча люблю пішки.

– Ви не перестаєте мене дивувати, Ольго! Я був впевнений, що дівчата, які читають паперові книжки зникли. А про дівчат, які люблять ходити пішки зовсім не чув. – розсміявся він… хочу що тут смішного? – А далеко Вам їхати?

– Новий Львів.

– Тоді може прогуляємося пішки? – запропонував зеленоокий кавалер.

– Ви серйозно? – цей чоловік ніби читає мої думки про те, не хочу поспішати до дому.

– Звичайно! Правда, я не дуже люблю ходити пішки, але дуже мені подобається Ваша компанія. Ще, хочу зробити Вам приємне.

– Дякую! Але не варто так жертвувати. – Мені стало просто смішно з цієї ситуації. Це ж безглуздя. Але я не проти. Так би йшла і йшла.

– Що Ви! Мені дійсно буде приємно з Вами пройтися. Ми таким чином ніби дійшли компромісу: Вам дощ, а мені йти пішки. Відверто кажучи я давно не ходив так далеко пішки. – серйозно сказав він.

– А на чому Ви пересуваєтеся? – спробувала я побороти свою сором'язливість. – Хоча я можу здогадатися – на машині?

– Так, хоча коли сухо і тепло я більше люблю на мотоциклі.

– Ух ти! Любите швидкість?

– Дуже! Я б сказав шалено! Але я ніколи не поєдную швидкість з ризиком. Мій друг Міха завжди каже, що швидкість мене погубить, тому що я не насолоджуюся моментом.

– А я з ним згодна.

– Погубить? – допитлво подивився на мене Сашко.

– Ні. Моментом варто насолоджуватися – йому смішно, а я знову червонію.

Мій попутчик став дуже серйозним, невже мої слова його зачепили. Я не хотіла образити. І хто знає що той Міха мав на увазі. Якась важка пауза в розмові. Дивно, але ми вже підходимо до Зеленої. Цікаво, котра година. Хоча подивитися зараз це буде певно не ввічливо, тим більше телефон далеко в сумці.

Тут Олександр зупинився, встав навпроти мене, з дуже серйозним виразом обличчя. Зараз скаже, що йому пора йти і я піду далі сама. Щоб йому! І хто мене тягнув за язика з тим моментом.

– Олю, Ви праві! Моментом треба насолоджуватися, адже ніхто ж не знає що буде завтра. І наша прогулянка це саме такий момент. Дозвольте мені перейти на «ти», та взяти Вашу руку. Мені буде дуже приємно, якщо Ви, теж мені казатимете «ти». – хух, я навіть дихання від хвилювання затримала.

– Так, звичайно! Давайте, давай на «ти». – Він знов посміхається, ніби і не було важкої перерви у розмові. Можливо так було лише для мене. Я занадто близько приймаю все до серця. Ми знайомі лише декілька годин, а я вже починаю мріяти про онуків. Аж смішно від цієї думки.

– Можна нарешті взнати про що ж та книга? – Я взяла його за руку і ми пішли далі. Напевно зі сторони ми виглядаємо як з попереднього століття: він несе парасольку над нею, а вона тримається за його руку.

– Якщо цікаво, то можу дати почитати. – спробувала пошуткувати я.

– Не повіриш, але мені цікаво послухати твою точку зору. Твій переказ.

– Навіть не знаю. Це звичайний роман про кохання.

– Щасливе?

– Не знаю.

– Як це? – мій супутник дуже здивувався.

– Відкритий фінал. – сумно відповіла я.

– Як я розумію! – знов він сміється.

Мені дуже цікаво чим займається цей чоловік. Спитати якось не зручно. Здається, що в ньому є загадка. А можливо мене просто зачаровують ці зелені очі. І знов я червонію. Все ж таки спитаю.

– А чим ти займаєшся? – Ми задали це питання одночасно і обидва розсміялися.

– Дама перша.

– Розкажи, чим ти займаєшся? – Я б хотіла запитати це дивлячись на нього, але я і так вже червона.

– Я мав на увазі, що ти перша розкажеш, але ти хитріша ніж я думав – посміхнувся Сашко. Як приємно, коли в людини хороший настрій і посмішка практично не сходить з милого обличчя. – Я очолюю невеличку фірму по виготовленню канцтоварів та сувенірів. Точніше не зовсім очолюю, я старший партнер. І ще я люблю їздити на мотоциклах та сидіти в тому кафе, саме за тим столиком, який зайняла ти. Якось так. А ти чим займаєшся?

– В мене все набагато простіше: працюю в книгарні, і навчаюся заочно у ВНЗ. Дуже люблю читати і ходити в театр.

– Знов я здивований. Сучасні дівчата так люблять кіно, що й не знають про існування театру. А чому ти не їздиш на машині? – дивне запитання, невже він і правді думає, що всі їздять на машинах. Він що з іншої країни.

– Колись їздила, навіть отримала права, але моя нервова система занадто сильно страждала від їзди за кермом по Львову, тому я вирішила, що це не моє.

– Так, тут їздити за кермом задоволення не для слабкодухих.

Ми вже пройшли басейн, і стало сумно, що дорога не без краю, тому що почало здаватися, ніби я можу так йти вічно: мовчки… під руку з цим зеленооким чаклуном, забувши про дощ. Ми йшли, насолоджуючись прогулянкою і я дуже сподівалася, що це взаємно. Так добре, тихо, темно і спокійно… Ніхто не відволікає. Стоп! Я ніби проснулася від солодкого сну. Котра година і чому мій телефон жодного разу за вечір не подзвонив. На маму це не схоже. Зупинившись, я почала нишпорити в сумці у пошуках телефону, щоб взнати котра година і чому мовчить телефон. Де ж він?!

– Що сталось? – стурбовано запитав Сашко.

– Котра година?

– За двадцять десята.

– Ого! – Де ж цей телефон і чому мама не дзвонила, невже в неї щось сталося.

– Оля! – Сашко обережно взяв мене за плечі і зупинив пошуки телефону. – Що трапилось? Тобі терміново треба випити якісь ліки?

– Ні! Мені треба знайти телефон. Я не попередила маму, що не прийду на вечерю, забула про час, але вона чомусь не дзвонить. – Відповіла я і спробувала продовжити пошуку телефону, а він мене не відпустив, а підвів під світло ліхтаря.

– Можливо подзвониш з мого? Ось візьми, будь-ласка.

– Дякую! – Швидко взяла я телефон, але… як ним користуватись?! Напевне в мене на обличчі написане збентеження.

– Щось не так? – стурбовано спитав він. І знов я вся червона. Крім того, що як шалена нишпорю в сумці, я ще не вмію користуватись сучасним телефоном. Якщо це телефон.

– Як набрати тут номер? – У безвиході все ж таки питаю я. Він сміється… як мило. Невже я одна не знаю як цим користуватися.

– Давай покажу. – намагаючись зупинити сміх, Сашко взяв телефон. – Ти дійсно не з цього світу. Ось тут набирай. – Олександр віддав мені телефон і почав дуже зацікавлено з посмішкою мене розглядати. – А батько не хвилюється?

– Він з нами вже давно не живе – автоматично відповіла я, набираючи номер.

Телефон я напевне залишила в кав’ярні. Що за дурна звичка викладати телефон на стіл. Мати напевне вже всім знайомим, родичам і друзям подзвонила. А якщо врахувати, що я ніколи не затримуюсь без попередження, то вона мабуть вже зателефонувала у всі морги та лікарні.

– Алло – після першого ж гудка я почула мамин голос.

– Мамо. Це я!

– Ольго! Що трапилось? – у маминому голосі я почула страх.

– Все добре! Я здається загубила телефон, а відповідно й годинника не маю – ніяковіючи під поглядом Сашка оправдовувалася я.

– Ти де? – з полегшенням запитала вона.

– Я йду до дому. Все добре. Я вже скоро буду.

– Ти хоч розумієш, як я хвилювалася? – почала кричати мама.

– Вибач, матуся. Я скоро буду.

– А звідки ти мені телефонуєш?

– Кажу ж, що загубила телефон. От попросила подзвонити, щоб ти не хвилювалася.

– Ольго, дома тебе чекає бесіда. – суворо повідомила вона.

– Знаю, мамо, скоро буду. Бувай!

– Чекаю.

Цікаво, що я розкажу мамі….

– Дякую за телефон. – я знову розчервонілася, адже мені довелося розмовляти з мамою при цьому зеленоокому джентльмені….

– Проблеми? – посміхаючись, але удавано серйозно запитав він.

– Я б так не сказала…. Хоча примусила мати дуже хвилюватися. Думаю мені варто поквапитись.

– Зачекай хвильку, будь-ласка. Мені треба подзвонити.

Цікаво куди він телефонує так терміново? Хоча, яке мені діло. Напевне викликає таксі, щоб їхати до дому, тому що ця історія з телефоном не на мою користь. І що за думки лізуть мені в голову? Я ж не хочу ніяких стосунків з цим чоловіком… чи хочу..?

– Рома, привіт. Мені потрібна зараз машина. Я де? За басейном Динамо. По дорозі до Нового Львова. І ще мені потрібен гарний букет квітів. Якщо знайдеш, то червоні троянди з білими орхідеями. …. Чекаю… Добре, 10 хвилин.

Напевне їде на побачення. Заздрю я тій жінці. Та що ж таке! Мене це не повинно хвилювати, тим більше розстроювати. Ми знайомі декілька годин і все. Треба прощатися і йти до дому, тому що мені неприємна думка, про його побачення. Що ж за дурниці в мене в голові? Він мені ніхто. Он їде маршрутка якась…

– Олександр, дякую за приємну прогулянку, але вже мушу бігти. Приємно було познайомитися. – Швидко промовила я.

– Зачекай! Ти куди? – Здивовано і вже без посмішки запитав Сашко.

– До дому. Йти ще довго, а мама хвилюється. Он як раз мій автобус. – прибрехала про причину я.

– Ні! Стій. – Олександр спіймав мою руку, коли я як раз зібралася голосувати. І автобус проїхав далі… Жах! Невже він не розуміє, що мені дійсно треба поспішати?

– Чудово! Тепер швидше не буде. – розсердившись сказала я.

– Я не зрозумів, чому ти зірвалася і тікаєш від мене. Я тебе образив? – стурбовано запитав він.

– Ні! Що ти! – я не знаю відповіді на його запитання… не образив, наче, але… – мені треба швидше йти до дому, щоб мама не хвилювалася. І тебе не хочу затримувати, в тебе ж напевне справи. – я знову червонію, а під ліхтарем це чудово видно.

– Зажди. – і чому він знову сміється? – Вибач, я не пояснив. Зараз приїде машина, щоб відвезти тебе до дому.