Епоха слави і надії

Глава 22

"І в гарному саду змії водяться".

Гай Юлій Цезар.

Ніколас опритомнів у лікарняній палаті. Потилиця саднила, а в голові трохи шуміло, але в цілому він почував себе цілком стерпно. Підвівшись на ліктях, Ніколас обвів палату поглядом і полегшено видихнув, коли побачив Ганну. Та спала у кріслі, підігнувши під себе ноги – як завжди неймовірно прекрасна. Мабуть, чекала, коли він опритомніє і сама не помітила, як задрімала. Слава богам вона була в безпеці. Ніколас правда не розумів, як їй вдалося вирватися з лап викрадачів, але з цим він розбереться пізніше.

Найголовніше, що зараз вона була поруч, що все було недаремно.

Ганна раптом здригнулася і різко розкрила очі. Вона кілька разів моргнула, ніби проганяючи сон, а, помітивши, що Ніколас прокинувся, тепло йому посміхнулася.

– Я вже зачекалася тебе, тільки що мені приснився жахливий кошмар, – дівчина помасажувала віскі і звісила ноги на підлогу. – Приснилося, що я померла.

– Багато людей вважають, що смерть уві сні – самий кращий спосіб померти. Спокійно, без тортур або болю. Один мій друг говорив, що ангели забирають тих, хто помирає уві сні на небо. Але іноді попадаються незграбні ангели, які можуть випадково впустити їх назад. Розкажи, – попросив Ніколас, – що тобі снилося?

– Уві сні я усвідомлювала, що сплю, що застрягла в жахітті. В пам'яті спливали тільки окремі короткі уривки з мого життя. Вони крутилися, немов осіннє листя на вітрі, і я ніяк не могла вхопитися, впіймати хоч один. Ніби деяка сила заважала всім спогадам з'єднатися, щоб я не змогла побачити картину того, що відбувається цілком. Спочатку я йшла пізно ввечері через парк, але дорога все ніяк не закінчувалася, а тіні навкруги здавалися живими.

Потім картинка змінилася і я опинилася у своєму ліжку, в ізголів’ї висів ловець снів, хоча я не пам'ятала, звідки він у мене з'явився. Після – настала пітьма, і я опинилася у величезному лабіринті, де не було нічого, крім голих сірих стін, – Ганна мерзлякувато щулилася і обхопила себе за плечі. – Я побігла, намагаючись знайти вихід, бігла так довго, що втратила відлік часу. Втім, там воно не мало ніякого значення. В наступний момент я помітила чийсь силует. Підбігла, торкнула за плече, а він впав, як підкошений. Ніби маріонетка, в якої обрізали всі ниточки. Побачивши його мертве, бліде обличчя, я закричала і побігла в інший бік. Я відчувала, що це не простий сон, що все по-справжньому. І від цього, мерці, що нерухомо стояли навкруги, лякали ще сильніше. Там були і чоловіки, і жінки, і діти і люди похилого віку. В якийсь момент нескінченного бігу я почала згадувати. Як йшла через парк і побачила ловець снів, що лежав на лавці, – круг, в середині якого складна павутина з червоної нитки, а з боків чорне пір'я. Я підібрала його, а далі все було, як в тумані.

Саме тоді спогади і стерлися, – Ганна нахмурила брови. – Прийшовши додому, я відразу повісила його в ізголів'ї ліжка. Зараз я пам'ятаю, що сиділа як загіпнотизована і дивилася на нього годинами, після заснула, а прокинулася вже тут. Тепер я все зрозуміла, Ніколас, – Ганна міцно стиснула його долоню в своїх руках, шукаючи підтримки. – Я мертва. Назавжди залишилася в тому чортовому лабіринті, як і ті, інші, мерці. То був не ловець снів, а ловець душ, – Ганна хлипнула і відчайдушно заголосила.

– Ти не там, мила моя, – Ніколас погладив її по волоссю. – Ти справжнісінька і найживіша з всіх, кого я знаю.

Дівчина трохи відсторонилася від нього, щоб подивитися Ніколасу в очі. Вона знову хлипнула:

– Що ти маєш на увазі?

– Ти наївна і щира, якщо тобі боляче ти плачеш, а сльози – не ознака слабкості, вони означають, що в тебе є душа, – Ніколас тепло посміхнувся. – Сни ніколи не сняться просто так, ти перехвилювалася, тому і опинилася в кошмарі.

Ніколас пригладив волосся Ганни, що розтріпалося, не відводячи погляду від її очей насиченого шоколадного кольору. Він міг дивитися в них вічно, помічати кожну зміну. Він вже знав, що коли Ганна щаслива її очі іскряться теплим медовим кольором, а коли злиться – в них бушує справжній шторм, здатний перемолоти кораблі і скелі.

– Я хочу завжди засинати і прокидатися з тобою. Щоб обійняти і втішити, якщо тобі насниться кошмар. Щоб бути поруч. Обійми, в нашому випадку – найправильніший засіб заспокоїтися.

Ганна легенький стиснула його мізинець:

– Кажуть, що якщо людину взяти за мізинець, коли вона спить, вона відповість на всі питання.

– І що ж ти хочеш дізнатися? – Посміхнувся Ніколас.

– Хто ти по знаку зодіаку?

– Світляк, – Ніколас заливчасто розсміявся.

– Але такого знаку не існує.

– Ніяких не існує, – знову розсміявся Ніколас.

– Коли я вперше тебе побачила, в мене серце завмерло, – призналася Ганна. – Я зрозуміла – з цієї миті моє життя зміниться. Я дивилася в твої зухвалі очі і відчувала, що спокою з тобою не буде. І що саме тебе я чекала все своє життя. Тебе одного.

Ніколас здивовано округлив очі. Ганна вперше настільки відкрито говорила про свої почуття до нього.

– Я не знаю, які ще таємниці ти зберігаєш, – він ласкаво провів пальцем по щоці дівчини, – але в одному впевнений точно: я дуже щасливий, що зустрів тебе.

Ганна прикрила очі, потягнувшись за поцілунком, і перелякано відскочила, коли двері в палату різко відчинилися. Вони з Ніколасом роздратовано подивилися на непроханого гостя. Ним виявилася молода дівчина з перебинтованою рукою в недбало накинутому поверх куртки халаті. Здоровою рукою вона дістала букет з трьох пишних піонів, що розпустилися, і маленьку коробочку полуниці.

– Вітаю, мене звуть Катя Фост, – дівчина поставила подарунки на тумбочку, – прийшла вас відвідати.

– Ви мене вибачте, звичайно, – Ніколас підкинув брови. – Але ви хто взагалі?

– Як це "хто"? – непідробно розгубилася дівчина. – Я з вашої "Банди". Мій чоловік працює в цій лікарні стоматологом, він мені і розповів, що ви тут. Ось я і примчала. Як ви себе почуваєте?

– Я в порядку, але як тебе взагалі сюди пустили? – Продовжував не розуміти Ніколас.

Дівчина помахала перебинтованою рукою.

– Купила в аптеці бинт, перемотала руку, на прохідній сказала, що на перев'язку. Почувала себе таємним агентом на спецзавданні, – дівчина весело підморгнула. – Все наші хвилюються. Ви давно не виходили в ефір!

– Я виправлюся, – Ніколас кивнув на свій телефон.

– Ну, якщо в вас все добре, я піду, – широко посміхнувшись, дівчина відважила жартівливий уклін і вискочила з палати.

– Несподівано, – порснула Ганна. – В тебе дуже наполегливі фанати, з-під землі дістануть, щасливчик.

– Щасливчик? – Порснув Ніколас. – А тобі що треба для щастя?

– Букет піонів, – Ганна підхопила квіти і занурилася носом в один з бутонів.

– І все? – Здивувався Ніколас.

– Все. – Кивнула дівчина.

– Ти взагалі нормальна?

– Нормальна, ненормальна, зате я щаслива, в мене є букет піонів.

Ніколас дивився на неї – усміхнену, неймовірно спокусливу навіть в теплому в'язаному светрі і розумів, що яскравіше і гарніше немає нікого в цілому світі.

– А ти даруватимеш мені квіти? – Дівчина лукаво посміхнулася.

– Обов'язково. Які захочеш.

– Неважливо які, головне від тебе.

– Розповіси, звідки у жінок така пристрасть до квітів?

– Ну-у-у, – задумливо протягнула Ганна. – Квіти для нас, як поцілунки. Прокинешся, побачиш букет і ніби вся зацілована тобою.

Ганна раптом насупилася і відійшла до вікна, за яким виднілося похмуре небо Пітера і невеликий скверик. Вона опустила руки, впустивши квіти на підлогу.

– Я здаюся. Більше немає сил, вірити в те, чого не буде.

Ніколас підняв квіти, поклав на підвіконня і обійняв її зі спини:

– Улюблена квітка – це, передусім відмова від всіх інших квіток, інакше вона не здасться найпрекраснішою.

– Мій світ, не схожий на твій. Тут не про логіку. Не про систему правил. Тут про відчуття і сприйняття, про емоції, – Ганна судорожно зітхнула. – Тут не важливо, хто правий. І я відкриваю двері, ризикуючи як ніколи. І дуже – дуже боюся, що впустила не ту людину в своє море і вона вб'є моїх риб. Заходь, але пам'ятай: мій світ, не схожий на твій.

Ніколас похитав головою. Погляд впав на коробочку з ягодами, принесеними несподіваною гостею. Залишивши Ганну біля вікна, він відкрив кришку і висипав всі ягоди в сміттєвий кошик.

– А я не люблю полуницю. Я інший, мені до вподоби суниця. Вона насправді краща і кожен це знає. Будь-хто може нарвати полуниці, а щоб зібрати суницю, треба попрацювати, я б навіть сказав, докласти зусилля. Так от, ти – суниця. І мова зараз не про ягоди.

Обернувшись, Ганна зазирнула в його очі. Ганна дивилася на нього, як на переможця. Ніколас вже зустрічав такі погляди у своєму житті, але цей був найзначущий зі всіх.

– А дозволь, я тебе зацілую? – Прошепотів він.

– А дозволь, я тобі не дозволю, – посміхнулася Ганна.

– Переспимо? – Ніколас підкинув брови.

– Кого? – Весело розсміялася дівчина. – Гаразд, – покликала вона, – йди сюди, цілувати мене будемо.

Клацнувши дверним замком, Ніколас замкнув двері і неквапливо обернувся. Ганна вже встигла зняти светр і тепер, трохи хвилюючись, намагалася розстебнути блискавку джинс, що заїла. Він накрив її руки своїми.

– Я допоможу.

Дівчина прикрила очі і, зарившись пальцями в його волосся, закинула голову вгору, відкриваючи доступ до своєї шиї. Ніколас припав губами до ніжної шкіри, вдихаючи легкий квітковий аромат бажаного тіла. Вжикнула блискавка…

Надівши светр, Ганна почала розчісувати волосся.

– А раптом у нас не вийде? – Вона подивилася на Ніколаса. – Мало що?

– Вийде, я точно знаю.

– А я ось не впевнена. В мене неприємний характер.

– Не вигадуй. Ти сама краща жінка з всіх, кого я зустрічав. І я хочу бути з тобою. Бути, розумієш? Не просто переспати, а засинати і прокидатися поруч. І сидіти поруч на дивані ввечері, коли вже немає сил навіть говорити. Просто мовчки бути.

Ганна закусила губу. Цей чоловік, Ніколас, ніби читав всі її думки. Читав її, як відкриту книгу. Несподівано, спонтанно вона знайшла свою людину, того, з ким хотілося провести залишок свого життя. В очах Ніколаса вона бачила своє майбутнє, і після стількох років самотності їй вперше захотілося заміж.

– Ти б одружився зі мною? – Пошепки запитала вона.

– Так, – без роздумів відповів Ніколас.

– Ти тільки не кидай мене, – попросила дівчина. – Інакше це розірве мене на частини.

– Назавжди.

– Не люблю слово "назавжди". Воно брехливе і лицемірне, – Ганна похитала головою. – Ти краще пообіцяй мені, що будеш зі мною сьогодні, до ранку або до вечора. Обіцяй це щодня.

– Обіцяю, – м'яко посміхнувся Ніколас.

Хтось смикнув за ручку, але двері були все ще зачинені. Ніколас поспішив відкрити їх.

– Вітаю, – до палати ввійшов сивий чоловік у халаті лікаря. Ніколас швидко прочитав напис на бейджику. До них завітав завідувач відділенням.

– Вітаю, доктор, мені ж не пора наглядати собі труну? – Ніколас округлив очі в удаваному жаху.

– Що ви таке кажите? Знаєте, як нас за це лають? – Посміхнувся у відповідь доктор. – Ну, згортання в вас повільне, але ви не хвилюйтеся! В усьому є свої плюси – якщо вас підстрілять, помрете швидко, без зайвих мук. Насправді, – тон лікаря різко змінився, ставши серйозним, без краплі веселощів, – я затримався, оскільки чекав результату ще одних аналізів.

Літній чоловік подивився на Ганну і, кивнувши в бік Ніколаса, запитав:

– Він в курсі?

На очі дівчини навернулися сльози, вона похитала головою і знесилено, опустилося на краєчок лікарняного ліжка. Абсолютно не розуміючи, що відбувається, Ніколас тут же виявився поряд з нею, заспокійливо взявши її за руку і переплів їх пальці.

– На жаль, результати такі ж, – із співчуттям сказав доктор. – Ніяких змін.

– Що відбувається? – Не втримався Ніколас. – Про що він говорить, Ганна?

– Скажімо так, – дівчина зробила глибокий вдих, збираючись з силами, – я з тих, хто не доживе до своєї старості. – Помітивши здивований погляд Ніколаса, вона тихо додала:

– Я помираю.

Вона на секунду примружилася:

– Я тебе люблю.

В її словах були суцільні безнадійність, відчай і упокорювання.

– Я, правда, дуже тебе люблю і мої почуття до тебе абсолютно божевільні.

– Розкажи мені все, – тихо попросив Ніколас.

– Мені б хотілося змінити у своєму минулому не вибір хлопця, інституту, професії, не поміняти зачіску або місце проживання, ні, а просто той момент, коли всі закрилися від мене в кімнаті, мама повідомила свій діагноз, і я підслуховувала це чортове слово "рак". Мені було дванадцять, і вони вирішили, що я занадто мала, щоб зрозуміти. Я б все віддала, щоб ті півроку знати, що вони в мене з нею останні. Несправедливо, що знали всі, крім мене. Для мене її смерть стала шоком.

– Мами бояться за наше життя. Але вони не знають, як сильно ми боїмося, життя без них. – Ніколас, що пережив смерть батьків, розумів її, як ніхто. Він уткнувся носом їй у скроню.

– В двадцять років моє життя перевернулося в другий раз, – продовжила дівчина. – Коли тобі двадцять, ти не думаєш про смерть. Але все міняється, варто тільки відчути її поряд з собою. Я була у лікарні. Дізналася діагноз – вирок. Я повернулася додому, як завжди, мене зустрів батько. І тут я подумала, адже не важливо, на скільки я йду з будинку – на цілий день або за покупками, він проводжає мене, як востаннє і радіє, навіть якщо я повернулася через десять хвилин. Вперше в житті я подумала, що я правда можу піти з будинку і не повернутися.

Ніколи не могла відповісти на питання, ким хочу стати. Вищу освіту здобувала за принципом "у чому розбираюся". Інтерес до своєї спеціальності втратила ще до третього курсу і, якщо чесно, дуже хвилювалася про своє майбутнє. А після діагнозу всі страхи, як рукою зняло.

Повисло мовчання, яке порушив літній доктор :

– В Ганни хвороба Бехтєрєва. Анкілозуючий спондилоартрит. Захворювання є запаленням міжхребцевих суглобів, яке призводить до їх зрощення, через що хребет опиняється, як би в жорсткому футлярі, що обмежує рухи. Хворобливість і напруга м'язів спини, зменшення об'єму рухів у хребті. По мірі прогресування захворювання, відбувається посилення больового синдрому і розширення його меж на весь хребет, з'являються болі і в тазостегнових суглобах.

– Медицина рухається вперед! – Ніколас різко підкинув голову. – Невже немає ніякого лікування?

– Своєчасне лікування лише уповільнює розвиток хвороби і підвищує якість життя, але при цьому не усуває причину розвитку захворювання, – доктор похитав головою.

Ніколас судорожно вдихнув повітря. Лікар зібрався вже було йти, але поглядом слизнув по сміттєвому кошику, де лежала коробочка з ягодами полуниці, і раптом сказав:

– Якщо в геном полуниці ввести ген антифризового білку полярної риби, то вийде супер ягода, якій ніякі морози не страшні. Якщо перекласти мову науки на загальнозрозумілу, то ГМО – деякий організм, в геном якого були "вбудовані" сторонні гени. Подібна "операція" робиться, зрозуміло, тільки з кращих мотивів. Адже отримати продукт, невразливий для шкідника або здатний протистояти посвсі і морозам, продукт, врожайність якого після "модифікації" збільшується в десятки разів – чи не це мрія Мічуріна?

На цій несподівано-дивній ноті лікар покинув палату, залишивши приголомшеного новинами Ніколаса і пригнічену Ганну наодинці, шукати розради в обіймах один одного.

Ніколас поправив шарф Ганни, прикриваючи голу шию від поривчастого вітру, який трохи не збивав їх з ніг, як тільки вони вийшли з будівлі лікарні.

– В нашої історії обов'язково буде щасливий кінець, чуєш? – Він проникливо заглянув дівчині в очі. Та відсторонено кивнула, ніби витаючи думками десь далеко звідси.

– Я все улагоджу і розпочну з гонки за часом, – швидко підключившись до прямого ефіру, Ніколас коротко змалював підписникам ситуацію зі своєю відсутністю, після чого додав:

– Банда! Мені потрібний зелений коридор до аеропорту. Без вас я не впораюся.

Мабуть, це стало їх маленькою традицією – вести довгі розмови, поки водій таксі мчить їх до чергової точки. Пригоди, на якийсь час відступали і під мірний звук мотора, в теплі салону, хотілося поговорити. Поділитися думками і почуттями, чого вони часто не встигали зробити в вічному поспіху і гонитві за таємницями.

– Знаєш, я завжди мріяла відправитися у подорож. Одна або з тим, кого я люблю. Хотіла втекти, досліджувати місця, спати в машині. Зупинятися, просто, щоб помилуватися видом. Відвідувати музеї і всілякі кафе. Слухати улюблені альбоми по дорозі. Мати «Полароід». Робити гарні фотографії сходу сонця. Фотографувати себе. Бігати через ліс. Гнатися за туманом і сонцем. Витрачати час на полі, щоб зробити вінок з квітів. Відчувати вітер у волоссі. Купувати сувеніри. Зустрічати людей. Спостерігати.

Хотіла створювати спогади, – Ганна задумливо провела пальцями по вікну, за яким проносилися тротуари, дерева і рідкісні перехожі.

– Хороша мрія. І ми її скоро виконаємо. Розпочнемо життя з чистого аркуша, – Ніколас міцно стиснув її руку.

– Мені б хотілося побачити Рим, побувати в Парижі, Лісабоні, Неаполі. Купити будинок в Тоскані і вирощувати виноград. Відправитися на Гаваї і зникнути з виду приблизно на місяць. Побачити кориду. Створити парфюм на півднях Франції, прочитати якомога більше книг і хоч одну написати. Хочу купити спорт кари і їхати по гладкій дорозі, з крутими гірськими кручами на фоні морського бризу. Нічого не боятися, намагатися бути мудріше, займатися кінним спортом, альпінізмом і серфінгом. Пожити в Альпах, знявши будиночок на околиці лісу. Врятувати життя хоча б одній людині. Говорити на п'яти мовах. Хочу любити прекрасного чоловіка і бути матір'ю чотирьох дітей. На заході свого життя поїхати на Батьківщину. Побудувати будинок в горах біля річки і, коли прийде мій час, помираючи, усвідомлювати, що прожила прекрасне життя, і ні за чим не шкодую.

– Я зроблю все. Все, щоб кожна твоя мрія збулася.

– Ми подорожуватимемо світом?

– Останні дні ми тільки цим і займаємося, – тепло посміхнувся Ніколас.

Вони все ж встигли на літак. Ганна відкинулася на м'яку спинку сидіння, кинула короткий погляд на Ніколаса, який, як не боровся зі сном, заснув через півгодини польоту. Все ж позначилося потрясіння і напруга останніх днів. До того ж, хоч і невелика, але травма. Не хотілося занадто часто тривожити його душу розмовами про те, щоб вона хотіла зробити, про те, що ніколи не зробить через хворобу. Як би не храбрував цей чудовий чоловік, як би не хотів все виправити, її тіло на жаль, було не полагодити, а хворобу не викоренити.

Дівчина дістала з сумочки свій блокнот з ескізами і, перегорнувши його до середини, де починалися чисті сторінки, почала писати.

"Це життя. Таке крихке, дорогоцінне, непередбачуване. Щодня – безцінний подарунок, а не даність. Зараз мені двадцять два. Я не хочу помирати. Я дуже люблю життя. Я безмірно щаслива у ньому і кожної миті готова дякувати за це щастя близьким. Але, на жаль, від мене більше нічого не залежить. Цей лист я пишу не тому, що мені страшно. Поки ми живі, ми не усвідомлюємо, що таке смерть і наскільки вона близька. І мені це подобається.

За винятком тих випадків, коли нам з якоїсь причини хочеться поговорити про це, ми робимо вигляд, що смерті не існує. Що вона не станеться ні з ким з нас. Це таке табу. Про нього не розмовляють. Мені теж складно це дається. Занадто важко. Занадто незрозуміло.

Кожного разу, коли вам хочеться понервувати по дрібницях, поскаржитися на своє життя, просто подумайте про тих, хто зіткнувся із справжньою проблемою. Такою, яку не здолати. Такою, від якої не втекти. Такою, яка перекреслює все. Згадайте про мене. І подякуйте життю, що ваші проблеми – суща дрібниця. Їх, на відміну від смерті, можна здолати. Пам'ятайте про це. Ви живі – і це вже щастя. Ви можете вийти на вулицю і вдихнути свіже повітря. Можете побачити, яким блакитним буває небо і якими зеленими дерева.

Можете, а я зовсім скоро вже не зможу. Вам пощастило. Дійсно пощастило. Я ось дивлюся на своє тіло, як воно тане на очах, і нічого не можу з цим поробити. Все, чого б я хотіла – це не ідеальні форми, а ще один день народження або Різдво, проведене з сім'єю. Чи ще один день ( лише день!) наодинці з коханим.

А ще будьте вдячні за кожен день, коли в вас нічого не болить. Менше скаржтеся, люди! І більше підтримуйте один одного. Віддавайте, віддавайте, віддавайте. Це свята правда: ви відчуєте себе щасливішими, якщо допомагаєте комусь. Шкода, що я робила це не так часто.

Знаєте, це було б дуже дивно: маючи гроші, почати витрачати їх в кінці, перед смертю. В цей час абсолютно не хочеться йти в магазин і купувати, наприклад, нову сукню, хоча я дуже любила шопінг раніше. Сукні втратили сенс. В кінці ти абсолютно чітко усвідомлюєш: безглуздо витрачати гроші на новий одяг або інші речі. Якщо хочете витратити гроші – витрачайте їх на враження. Чи хоч би не примушуйте себе відмовлятися від вражень, витративши все на матеріальну, по суті непотрібну вам нісенітницю.