Епоха слави і надії

Глава 26

"Будь готовий щодня віддати своє життя за Братство".

Заповідь Двадцять шоста. Кодекс Братства тибетських ченців.

Авраал йшов попереду і продовжував говорити:

– Ти вже здогадався – у цього храму є багато своїх таємниць. Деякі зали і кімнати тільки в певний час показують те, для чого вони призначені. В минулому залі – це вітражна стеля зі знаками Зодіаку, а в наступному залі – таємниця сузір'я Змієносця.

– В такий короткий час тільки Агарія може створювати і розкривати стільки вікових загадок і таємниць. Час нашого життя короткий. Нам доводиться проявляти чудеса винахідливості, щоб зберігати наші знання і приносити в жертву багато людських доль. Записка, що опинилася біля Анріса можливо і коштувала йому життя.

Вони пройшли крізь вузькі двері, і обличчя Дітара витянулося від подиву, а рот трохи відкрився.

Перед ними, на двох ногах, стояв ящероподібний монстр, тримаючи величезний спис у руках. Кожна деталь у зовнішності була передана настільки точно, що було зрозуміло – статуя творилася з натури. Дітар був приголомшений до глибини душі. Розмір статуї перевищував два людські зрости. Грізна, хижа змієподібна голова витягнута вперед. Ці зловісні пропорції вселяли жах і захоплення! У вузькі очні ямки скульптор помістив два жовті відшліфовані дорогоцінні каменя, вони виблискували у полум'ї смолоскипів.

Тіло його і хвіст були покриті з голови до ніг дрібною чорною лускою з шипами, які стирчали і збільшувалися в розмірі по мірі наближення до хвоста, ті виглядали абсолютно інакше – гострі, зігнуті в різні боки голки. Руки чудиська вражали, на пальцях зігнуті кігті. Змій стояв, широко розставивши міцні ноги, суцільно переплетені м'язами і сухожиллями.

– Саме ноги – не лапи. – Подумав Дітар. – А в руці – Сузір'я Скорпіона. – Юнак не помітив, що останні слова вже вимовив вголос.

Авраала тішила уважність Дітара.

Здавалося, ящер зараз поверне голову, заговорить або просто вб'є кожного, що ввійшов – списом.

– Так от з ким воювали люди. – Здивовано вимовив Дітар.

Авраал продовжив, не приховуючи почуттів:

– Те, що я зараз скажу, швидше за все, здивує тебе, син мій. Ящер і є символом Підземного Світу. Його володарем. А ще, він символізує продовження сузір'я Скорпіона. Він тринадцятий знак Зодіаку – "Змієносець", але після Великої Війни були стерті всі згадки про це. Два сузір'я злилися воєдино, і Змієносець став частиною Скорпіона.

– Символом і володарем. – Заворожено повторив він слова старого Авраала.

– Вони і до цього дня живуть у підземному царстві. – Продовжував говорити Глава Братства – Чекають час розплати. Велика війна закінчилася для них поразкою, але вони її не визнали. Нація рептилій не вимерла, а швидше навпаки.

– Звідки взялася ворожнеча між ящерами і людьми? – Розпитував Дітар.

– Складно сказати. Корені цього розбрату йдуть углиб часів. Навіть найдревніші літописи не можуть розкрити нам цієї таємниці. – Авраал трохи зам'явся.

– Особисто я вважаю, що ми занадто різні з ними, щоб співіснувати. Їх природа нам чужа, так само, як і їм наша. Те, що для нас вважається варварством, у них є звичайною справою. Складно знаходити спільну мову з тим, чиї цінності протилежні до твоїх.

– Скажи, батько, чому цей зал приховують, а знання зберігаються в таємниці? – Все ж наважився запитати молодий чернець. – А мені ти все відкрив.

– Не можна назвати те, що приховано, "таємницею". Швидше я б назвав цю статую "заборонений плід людського розуму". Ось що ти знаєш про символ змії? – Запитав Авраал. – Переконаний, багато що.

Дітар подумав, невже настала пора йому дізнатися всю правду? І він заговорив:

– Мені відомо, що змія, яка кусає себе за хвіст, втілює первозданний хаос. Просто ж змія, у багатьох народів є символом первозданної потужності і енергії, мудрості і справедливості. З давніх часів в історіях, легендах та релігіях, її вважали символом родючості, землі, жіночої сили. У змії з'єднувалися дві суперечності – ті, що дають життя людині: стихії води і вогоню. Виходить, що лише сонце і повітря не схильні до впливу змії.

– Люди боялися змій завжди і бояться зараз. Причина їх нелюбові до змій мені зрозуміла – за всю історію людства, від них загинула величезна кількість людей і багато постраждало. Пекуча отрута і задушливі обійми.

– Але разом зі страхом, змія дає людям відчуття божественності і сакральності долі, непередбачуваності життя.

Авраал, погойдуючи головою, відповів:

– Всі вчинки, що ми здійснюємо по відношенню до інших, неодмінно позначаються на нас. Це вічна істина. Що ми знаємо про людей, які живуть у Підземному світі? Деякі з них були частиною раси, що пішла під землю перед великим похолоданням, інші мешкали там ще раніше. Ці народи не йшли під землю – вони бігли туди! Саме втеча, а не відхід і згубив їх, як людей. Не взявши з собою знання і принципи життя людей розумних, вони дуже скоро там здичавіли. А, можливо, вони і йшли дикими?

Поряд зі статуєю, на невеликому кам'яному п'єдесталі, лежала нефритова маска, покрита матовою чорною емаллю. Промені світла падали на неї і тонули. Дітар пильно оглядав маску, і здогадувався, звідки вона взялася і для кого була зроблена.

– Так. Це та сама маска Левіафана, яку Ханой збив своїм мечем з його морди. Левіафан ніколи не знімав її. А зараз, ми спустимося назад до залу, і я розповім про ваше завдання. Якщо ти його виконаєш – серед інших нагород ти також отримаєш і її.

Авраал взяв маску в руки, підняв її вище за своє обличчя і став розглядати. При цьому рукави його мантії спали широкими складками до ліктів, і погляду Дітара відкрилися глибокі шрами на руках старого – стигмати. Той, не відриваючи очей від маски, заговорив:

– Мій час йде. Я вже не такий молодий і сильний, як раніше. Мій син Серафім скоро займе моє місце, і Братство підкорятиметься йому. Нам важливо дотримуватися кодексу, Дітар. – Останні слова старий вимовив із сумом і іронією. – І зараз важливо, як ніколи, довести правдивість історії Ханоя. Інакше, якщо Братство засумнівається і вирішить само встановити собі статут і закони, то будь-кого може наздогнати доля, будь прокляте навіки його ім'я – Книготорговця!

Злість хвилею захлеснула Дітара, обличчя спотворилося. Багаторічна практика збереження холоднокровності і розсудливості на кілька митей здалася під натиском втомі від багатоденних походів, битв і потрясінь.

– Цьому не бувати! Ви цього не допустите! – Закричав він.

– Я не вічний, Дітар. – Авраал навіть не обернувся на крик юнака. Він все ще розглядав маску. – Серафім зовсім не такий, яким має бути Глава Братства. Сподіваюся, ти зможеш стати його правою рукою, і допомагатимеш йому в ухваленні важливих рішень, та ще два-три мудрі і надійні брати. Братство повинно існувати в тому вигляді, як його задумав настоятель Ханой.

– Навіщо ви покликали мене сьогодні, що я повинен для вас зробити?

– Всьому свій час. – Спокійно відповів старий. – Я про все розповім за столом. Але я дивлюся, що не лише це питання тебе турбує? – Сказав Авраал і подивився на юнака.

– Ви, як завжди праві, батько. – Боязко заговорив Дітар. – Ваші руки…ці стигмати. – Підбирав слова чернець. – Звідки вони? Під вашою мантією їх не було видно.

Авраал опустив погляд на руки, поклав маску на місце і обсмикнув рукави мантії. Після нетривалої паузи, неохоче і повільно заговорив:

– Ех, шрами. Шрами – це моє присвячення, Дітар. Стати Главою Братства, це не в озері викупатися. – Старий посміхнувся. – Мені довелося пройти випробування смертю. Так-так, Дітар, тобі не почулося.

– Одного разу, після вечері, я заснув у своєму будинку. А опритомнів у тісній труні з грубих дощок. Чогось схожого я чекав, але тоді… Було темно і задушливо. Я трохи не запанікував, але вчасно заспокоївся. Я робив короткі вдихи і повільно видихав. Заспокоївши серцебиття, я спробував проломити або розсунути дошки. Новий жах трохи не вбив мене – я зрозумів, що знаходжуся під землею! Проте на зміну страху відразу прийшла впевненість і сила: Братство ніколи не дає випробувань претенденту, які той не зміг би пройти. Просто треба було це зробити.

Я заспокоївся. Щоб просунути пальці в щілину між дошками, довелося проломити їх десятком – двома ударів: коротких, без замаху, не жаліючи кісточок. В обличчя, посипалася земля, але я вже був до цього готовий: капюшон мантії надійно закривав мені очі і рот. Ще зусилля – кришка затріщала і розламалася. А потім я направляв землю від голови до ніг і, немов черв'як, пробирався назовні і вгору.

– Скільки це тривало?

– Не згадаю вже. Я був мертвий, майже не дихав, не витрачав сили на те, щоб думати – тільки проривав собі хід до поверхні. До мого щастя, земля була рихлою і трохи вологою. В якусь мить рука пройшла крізь грунт, і моя долоня відчула дотик живильного повітря, я спрямувався вгору. Пробравшись до поверхні, я вдихнув повні легені повітря і назавжди запам'ятав, яке воно солодке! Весь у землі, із скривавленими пальцями, на тремтячих ногах я вибрався з могили.

– Що ви побачили?

– Навколо йшли гуляння. Всі святкували і веселилися. Мене опанувала лють! Я повільно йшов крізь табір до шатра кантрі ченців. Мене кілька разів намагалися зупинити, але моє тіло завдавало ударів, кожен з яких виявлявся смертельним для нападаючих. Схоже, я тоді навіть очей не відкривав. Ввійшовши до шатра, я побачив кантрі ченців, що тут же схилилися переді мною.

Авраал продовжив:

– Виявляється, в заповіті Панадія, я був наступним "гідним" Главою Братства. За його вказівкою, мене закопали в труні за стінами Монастиря. І прямо там я прийняв присвячення і став Нісаном Авраалом.

Дітар слухав голос Авраала, і його уява малювала картину того, що відбувалося там. Йому здавалося, що він бачив ці події наяву і був їх учасником. Але одне і те саме питання виникало в голові, він знову озвучив його старому:

– Але, звідки взялися ці жахливі шрами?

– Істинний знак віри, коли я опритомнів у труні, то мої руки були прибиті до дощок. – Кинув Авраал і відвернувся. – Це не було випробування, це був похорон. Їх влаштовував будь-який кандидат, окрім мене!

Дітар зрозумів, що розмова закінчена і Авраал не стане продовжувати. Авраал підійшов до дверей і зупинився.

– Підемо, син мій. Всі вже повернулися до зали. – Разом вони пішли вниз.

В залі було шумно, і розібрати слова було складно, всі говорили одночасно. За столом обговорювалися проблеми Братства. Багатьох сильно цікавила думка Авраала з того або іншого питання, а інші просто спостерігали, зберігаючи мовчання. Як тільки двері відчинилися, і Глава Братства з'явився зі своїм супутником, шум затих, і кантрі ченці направили всю свою увагу на старого.

Дітар йшов слідом за Авраалом, повністю занурений в свої думки. Надто багато нового: знання, почуття, потрясіння.

Ввійшовши, Дітар і Авраал зайняли кожен своє місце. Тарсіша мило посміхнулася. Кожного разу, коли вона бачила його, на її обличчі з'являлася чарівна посмішка, але цього разу, чернець не звернув ніякої уваги. Здавалося, він не помітив не те що посмішку, але і саму дівчину.

– Все одно. Він тут і поряд зі мною. – Заспокоїла себе дівчина.

Авраал заговорив:

– Я хочу озвучити завдання загону, який очолить Дітар. Корабель "Ковчег", з викупом Царя Світу – Соломона, за свою доньку Дарину, має бути знайдений, як найшвидше. Ханой казав, що капітан Сатана зрадив Царя Світу і сховав скарби, а Дарину так і не знайшли. Після перемоги у Великій Битві, капітана спіймали і заточили у в'язницю Підземного Світу – Аркаду.

Тепер його стали звати Сатанаель, що означає "воїн-зрадник". На "Ковчезі" були ДаАрійські монети, на яких накарбоване ім'я першого Царя Світу Давида.

Авраал продовжив:

– Сьогодні повернулися наші брати, які повідомили нас, що Книготорговець теж шукає ці скарби, а можливо вже знайшов. Монети Давида – єдиний безперечний доказ існування ДаАрії. Дітар: твоє завдання – знайти хоч би одну золоту монету Царя Давида.

– Я зроблю все, що в моїх силах – вимовив чернець і схилив голову.

Авраал злегка посміхнувся. Вогонь молодого воїна дуже подобався старому. Він ні на мить не сумнівався у ньому. Чернець показав себе, як гідний лідер і воїн, відповідальний і рішучий. Батько Авраал покивав головою і продовжив:

– А тепер головне: нещодавно до нас потрапив чоловік з китайської провінції. Він стверджує, що йому відомо, де знаходиться Книготорговець. З цього ми і почнемо.

В залі стояла така тиша, що кожен чув биття свого серця. Новини потрясли всіх. Надіша вимовила шепотом слова, але вони промайнули храмом:

– Звідки відомо, що ця людина дійсно знає де Книготорговець?

Авраал повільно вимовив кожне слово:

– Коли людину допитують ченці Агарії, та не може говорити неправду.

Від цієї фрази на дівчат повіяло крижаним вітром. Авраал продовжив колишнім діловим і чітким тоном:

– Ви повинні розуміти: майбутня справа надзвичайно важлива, навіть одна єдина знайдена монета стане великою знахідкою. – Авраал завершив.

Дітар намагався усвідомити майбутнє завдання. Він передчував щось велике, доручене вчинити саме йому, Дітару – хлопчиську з циганського табору, послушникові, вартовому Білокам'яного, воїнові і ченцеві Агарії, доручено відшукати Істину, яка зможе змінити історію всього світу!

До залу ввійшло четверо ченців і повідомили, що змагання з нагоди свята "Зодіака" завершилося: засуджені, що вижили, вийшли із шахти. По знаку Авраала всі присутні встали і вийшли зустріти переможців.

Першими, кого побачив Дітар, були Орхан і Осман. Брати стояли, кожний тримав білий камінь і меч. "Молодці! Підготовка у Білокам'яному, пішла їм на користь". Дітар був радий, що його люди отримали другий шанс і тепер підуть з ним. Ченців готують не бути веденими почуттями, але Дітар вважав це несправедливим. Особливо – у випадку з братами.

Авраал став у центрі, півколом дванадцять кантрі ченців, справа – Дітар і дівчата. Інші ченці стояли позаду, не приховуючи своїх хвилювань: радощі і розчарування. Незважаючи на заборону на азартні ігри, все ж деякі посперечалися, хто саме залишиться живими після випробування.

Ув'язнені, що пройшли лабіринт у шахті, стояли тісною групою навпроти Авраала. Неначе не було за плечима старого, декількох днів безперервних роздумів і тривог. Голос його зазвучав голосно і владно:

– Хто здатний спокутувати своє минуле, той може керувати і своїм майбутнім. Ви відвоювали свої життя, але не свободу. Ви всі вирушаєте в похід, під командуванням Дітара. Я вважаю, що роблю вам велику честь, дозволяючи брати участь у важливій місії. Відвоювавши своє життя сьогодні, не втратьте його завтра, виправдайте довіру, покладену на вас Братством.

– Дітару ми можемо довіряти, але не Братству! – Прозвучав грубий голос з натовпу. – Раз ми вижили в цьому випробуванні, то тепер ми вільні і той, хто спробує відняти цю свободу – помре! – Орхан говорив впевнено без будь-яких коливань.

Його голос луною промайнув по рядах звільнених. Вони почали перешіптуватися, кидаючи погляди, то на варту, то на своїх побратимів. Одним ударом ноги в голову ув'язненому, Орхан звільнив собі місце попереду і стрибнув вниз зі схилу храму. Його брат без зволікання пішов за ним. Кілька охоронців одразу, вихопивши клинки, кинулися в гонитву за втікачами. Стража не встигла пробігти і десяти метрів, як могутній голос Авраала зупинив їх.

– Тіла втікачів повинні повернутися в Монастир. – Спокійно сказав Глава Братства і кожен зрозумів, що це означало.

Будь-якому зрадникові ухвалювався смертний вирок, і це було одне з тих правил, яке ніколи не порушувалося.

Першим відгукнувся Есін, він подивився Агіасу в очі, підняв руку з мечем і, не чекаючи схвалення Авраала, вигукнув:

– Дозвольте взяти з собою мою сестру! А після повернення, відіграємо їх весілля з Серафімом!

Надіша повстала, ожила і рішуче зробила крок вперед, оголосив:

– Я йду разом з ними. Доля не дає шансів просто так.

Серафім розсміявся:

– Агііііас. – Протяжно звернувся він до нього. – А сил досить до озера дійти? Багато хто йшов у похід, але не всі з нього поверталися.

Агіас гідно прийняв як жарт, так і виклик. Він стояв, спокійно і гордо дивлячись прямо перед собою. Його душу гріла думка, що Надіша буде з ним бік обік, їх чекає непростий період, що неодмінно їх зблизить.

– Чернець черпає сили не в ліжку, і не в вині. – Агіас хотів побачити свого ворога не просто знищеним, але і приниженим!

Серафім стояв трохи позаду Агіаса і його погляд пропалював спину суперникові. Він – спадкоємець Глави Братства, вже в другий раз за один день почував себе ображеним. Гнів здавлював йому горло і примушував до судом стискати рукоять меча. Ненависть до Агіаса і дикі ревнощі до Надіши, заливали серце гарячим металом. Помста!

Авраал в цей час схвально кивнув Есіну:

– Частина тебе повинна любити світ і захоплюватися ним, інша ж чекати удару і бути готовим до війни. Нехай буде так. Завтра висувайтеся з Білокам'яного, зараз вирушайте на збори і відпочинок.

На вулиці Дітар почув частину розмови між Авраалом і кантрі ченцем ОльханКарином. Глава Братства намагався заспокоїти другого:

– Всі оповідання часто закінчуються кам'яними дверима, які ніхто ніколи не відкривав. За кам'яними дверима печери приховані таємниці. Вхід цей і приведе в Підземний Світ.

ОльханКарина переповнювала нез'ясовна впевненість:

– Я запевняю Братство і заявляю, що земля порожниста і населена з середині. Навіщо шукати "Ковчег", якщо відразу можна шукати Підземний Світ. Я впевнений, що вхід до нього знаходиться на полюсі. Якщо Братство погодиться мені допомогти, я готовий. Мені треба сто сміливих воїнів, щоб виступити з нашого Монастиря Агарії в Підземний Світ Агарту, на прикінці літа, на санях з оленями, по льоду Північного моря. Я обіцяю, що ми знайдемо теплі і багаті землі, багаті корисними копалинами і тваринами, а може і людьми. До наступної весни ми повернемося.

Авраал демонстративно відвернувся від нього, чим закінчив розмову.

Дітар і Тарсіша відправилися, в супроводі друзів, у Білокам'яне селище. Сьогоднішній день був багатий на дари: одним він дав нові знання, іншим – розчарування, для когось цей день став символом нового життя, хтось зміцнився у своїх почуттях, а хтось навіки канув у небуття.

Пройшовши майже половину шляху, Тарсіша, раптом зупинилася і заплакала:

– Дітар, коханий мій! – Схлипувала вона. – Весь день крізь мій розум немов тече річка людської жорстокості. Як це витримати, Дітар? Мені так важко це чути, що серце розривається на частини!

– Ось і тебе, моє кохання, наздогнала втома. – Дітар обійняв дівчину за плечі. – Ти просто втомилася, як і я, як і всі ми.

Дівчина, що виросла у жорстокому світі, здавалося, звикла до перипетій долі, все ж виявилася просто дівчиною, що випробувала надто багато емоцій за надто короткий час. Співчуття, жаль, відчай і страх. Захват, гордість, ейфорія любові і те, що вона важлива частина життя Дітара. Всьому є межа – навіть щастю.

Великими пальцями рук Дітар ніжно змахнув сльозинки з її щік і обійняв.

– Тарсіша, світ повний незвіданого. Ми не можемо силою змінити людство, але можемо бути гідним прикладом. – Прошепотів Дітар. – Завтра, цей світ здасться тобі новим і свіжим. І я буду в цьому світі поряд із тобою. – І вони, обійнявшись, рушили у бік селища.

Агіас залишився ночувати в храмі. Ченці неквапливо розбрелися по келіях, а ті що вижили у випробуванні, були нагодовані, їм обробили рани і вони, під наглядом вартових, відправилися спати на ліжка із соломи і листя.

Всі від втоми валилися з ніг, але кожен засинав з надією і передчуттям нового дня.

Глава 27

"Вирушаючи на завдання, ченцеві потрібна головна зброя – розум і самовладання". Заповідь Двадцять сьома. Кодекс Братства тибетських ченців.

Ледве торкнувшись головою подушки, Дітар безтурботно заснув. Здавалося, майбутній похід з усіма його небезпеками, абсолютно його не хвилював. Тарсіша дивилася на свого коханого із захопленням і тривогою. В голові кружляли різні думки. Страх і хвилювання не покидали її.

– Що з нами буде завтра? – Задавалася питанням циганка. – Де ми будемо, чи будемо все ще разом? А що коли все закінчиться сьогодні, а що, якщо я його більше не побачу?

Дівчина притиснулася до милого, також спробувала забутися, але переживання останніх днів відганяли сон. Ось вона, спіймана на злодійстві, без надії на порятунок, і так несподівано набуває коханого. Ледве отримав надію на щастя, потрапляє в полон. Дихання зупиняється при спогаді про жах, пережитий в таборі канібалів. Звільнення, похід, нові друзі, любов. Глава Братства розкриває історію людства, відому лише обраним.

– Навіщо все це? Знову вирушати в похід і знову ризикувати своїми життями. Для чого? – Запитувала Тарсіша сама себе. Єдине, що її заспокоювало – це Дітар, він був поруч, він захистить її від будь-якої біди. Вона не сумнівалася, що він віддасть за неї своє життя. Дівчина ніжно обіймала Дітара і бачила, як той посміхається крізь сон, і заснула сама.

Першими новий день зустріли птахи. Їх захоплений спів, щебетання, крик, свист залили селище і розбудили всіх. Одних – для буденних справ, інших – для зустрічі з пригодами і смертельними небезпеками.

Збори зайняли зовсім небагато часу. Дітар із Тарсішею пройшли до майстерно зробленої, прямо в скелі, купальні з водоспадом і, не соромлячись один одного, омилися холодною гірською водою. Вони не поспішали йти, вода дуже освіжала і надавала бадьорості. Після цього завжди приходить свіжість, неначе вода змиває бруд не лише тілесний, але і душевний. Тарсіша відмітила, як усі її думки понесло потоком води і, підбадьорившись, знову розквітла. Відпочивши і поснідавши, вони зібрали свої сумки і рушили далі.

– Зайдемо до нас у казарму і виберемо тобі відповідну зброю. – Було видно, що Дітару не терпиться відправитися в похід. – Побачиш справжнє багатство!

Тарсіша, не дуже розділяючи його захват, все ж посміхнулася і закивала головою.

Так, збройова кімната Білокам'яного була дійсно схожа на скарбницю: розкладені в строгому порядку мечі і списи, луки що висіли на стінах і кошики зі стрілами, що стояли вздовж. Зброя різних форм і розмірів заповнювала кімнату до самої стелі. Тут були і казково багато оброблені мечі, і абсолютно непримітні, але не менш смертоносні метальні ножі.