Епоха слави і надії
- -
- 100%
- +
Тепер він мовчав і зважував шанси на успіх, від якого залежали життя дорогоцінних йому людей. Обличчя Мріадра ставало все похмуріше.
До ченців явно боги благоволили – торговець, хазяїн воїна, якого їм слід було відшукати, зупинився за два квартали від готелю. Два загони по п'ять ченців у кожному, під керівництвом Агіаса і Дітара легко проникли у величезний будинок. Охорони практично не було, просторий зал на першому поверсі був повний гостей, чулася музика, кидалася в вічі велика кількість жінок у занадто строкатих, хоч і небагато прикрашених, одежах.
– Ми не можемо витрачати час на переговори, Дітар. – Агіас шепотів на вухо командирові. – Візьмемо їх несподіваністю і натиском.
Троє ченців у повному озброєнні, в мантіях, с капюшонами,що закривали їх обличчя, вийшли і стали прямо по центру зали. Інші блокували в коридорах охорону і слуг, приставивши їм до горла кинджали.
– Що це за балаганні клоуни до нас вийшли, батько?! – Юнак у багатому одязі піднявся з ложа. – Я не замовляв цих чорних блазнів!
Дівиці, що оточували його, верескливо підхопили його п'яний регіт. Слідом за ними засміялися і близько десятка молодих багачів, що лежали навколо юнака.
У іншому кінці зали, на великому прямокутному підвищенні, сиділи півдюжини літніх поважних старців. Компанію їм складали жінки – гарні, в строгому одязі. Четверо охоронців з щитами і короткими списами стояли по кутах. Разом із старцями сидів високий, атлетично складений чоловік, що безпристрасно поглядав на те, що відбувається.
Один зі старців, а разом з ним і атлет піднялися.
Не повертаючи голови, Агіас тихо сказав другу на агарійському :
– Це ті, хто нам потрібні – торговець, його син і воїн. Пора діяти.
Не чекаючи відповіді, кантрі чернець подав умовний сигнал загону діставати зброю.
Старець підняв руку:
–Стійте! Припиніть! – Звучним голосом господар будинку зупинив рух. – Зупиніться! Що вам треба?
Вперед виступив Дітар. Він сам був здивований таким оборотом подій і не чекав від Агіаса самовільних дій.
– Потім розберемося. Зараз головне – турнір. – Подумав він.
– Турнір. – Дітар намагався говорити рівно. – Я братиму участь у ньому замість твого воїна.
По залі прокотилася хвиля обурення. З кута, де веселилася молодь, пролунав сміх. Воїн, що стояв позаду торговця, зробив крок вперед, але старець зупинив його, взявши за рукав.
– Я знаю, хто ви такі, ченці. Але ви не знаєте, хто я! Ввійшовши сюди, ви виступили проти цілої провінції Китаю! Ми два роки збирали гроші і тренували наших бійців для участі в цьому турнірі. І привезли кращого! Сюди приїхали найшанованіші в наших краях люди. – Торговець повів рукою в бік свого оточення. – Ми не просто хочемо насолодитися переглядом бою, ми бажаємо побачити перемогу нашого воїна! Якщо ви підете прямо зараз, то я готовий пробачити вашу зухвалість і обмежитися…
– Мені ніколи розмовляти з вами, поважні пани. – Дітар продовжив. – Я братиму участь у турнірі і отримаю перемогу. Чи я представлятиму вашу провінцію, або самого себе – для мене це не має значення. Ви мені потрібні тільки для того, щоб вийти на арену. Якщо ви не зможете мені бути корисні – я знайду інший спосіб. Але всіх вас, ми будемо вимушені… ви розумієте, на що ми готові піти, коли нам важлива мета. А турнір для мене надзвичайно важливий!
Старий обернувся до воїна, що стояв поряд з обуреним обличчям, обмінявся з ним декількома словами і відповів:
– Наш воїн не згоден з тобою, чернець. Чи готовий ти битися за своє право брати участь у турнірі?
Навіть капюшон не зміг приховати зневажливої посмішки, що спотворила обличчя Дітара.
– Я втомився від базікання. Нехай йому дадуть зброю.
Тарсіша сиділа в кімнаті і дивилася, як Есін і Надіша готують спорядження до походу: перевіряють тятиву на луках, вістря і оперення стріл, складають у сумки пляшечки з цілющими мазями і пакетики з травами.
– Вам не здається, що Дітар став якимось іншим в останні дні? – нарешті порушила мовчання циганка.
– Ми всі стали іншими, подруго. – Надіша приміряла на себе пояс з метальними ножами.
– Я не пам'ятаю, щоб ми проливали стільки крові, за все своє життя. – Есін задумливо розглядав короткий меч, немов шукаючи на дзеркальній поверхні його леза відповіді на питання, що мучили його. – Ми завжди билися на своїй території, а завдання в інших місцях були не такими.
– Якими? – Тарсіша стала чомусь злитися. – Не такими кривавими? Так?!
– Так! – Есін раптом спалахнув, немов вугілля під натиском повітря з ковальського хутра. – Так! Не такими кривавими! І вороги ще ніколи так відчайдушно не намагалися проникнути до нас!
Коваль раптом якось обм'як і розслабився.
– Чи ти знаєш, Тарсіша, як це – побачити викований тобою меч, у руках ворога? Це, схоже, як побачити сина серед зрадників. – Есін говорив, важко переводячи дух. – Дітару потрібна підтримка. Дуже потрібна. Тягар цієї місії може виявитися для нього занадто важким. Він молодий, ще не розчарований в житті і в людях і… в наших ідеалах.
– А ти не розчарований, Есін? Ти ще не розчарований в Братстві? В Авраалі і Монастирі? – Тарсіша помітила, що очі подруги повні сліз. – Що з тобою, Надіша? Ти плачеш?
– Нарешті помітила! Дітар "щось змінився"? – Надіша заговорила швидко і голосно, погляд її став колючим – таким, як при розмові з Серафімом. – Наші чоловіки люблять нас! Але, у твого Дітара, є тільки одна турбота – добути монети. Агіас же, тільки що повстав із мертвих, але йому скоро належить битися за наші життя проти Серафіма і навіть – проти Дітара! Якщо… якщо той буде вірний Братству, Авраалу, а значить – і Серафіму. А він буде!
– Пробач, пробач мене Надіша. – Тарсіша обійняла подругу, і вони разом розридалися. По-справжньому, по-жіночому.
Есін дивився на двох дорогих для нього жінок і мовчав. Так, всі вони змінилися. Добре, що Тарсіша не бачила очі Дітара, якими мужніми вони стали.
Мріадр, Агіас і Дітар сиділи навпроти торговця і його протверезілого сина, повільно куштуючи їжу і слухаючи його розповідь.
– Ми сподівалися, що цього року у нас з'явиться шанс на перемогу. Книготорговець останнім часом виставляє на бій Магурана і не чекає опору. Тому і підняв ставки до небес. Ми два роки готували бійця, а ти відняв у нас надію. – Старець подивився на свого воїна, і те, як лікарі перемотували його поламану руку. – Він сміливий воїн, але не досить розумний, як ти. Дякую тобі, що ти зупинився, і не вбив його.
– Тепер ви зрозуміли, що я кращий за нього? І, якщо ви допоможете мені виступити на турнірі, я обіцяю віддати вам все вигране золото, залишивши собі, лише пару монет.
– Тааак… ти краще за нього. Ти покалічив його, навіть не доторкнувшись до зброї. – Молодий син торговця заздрісно дивився круглими очима на Дітара, майже не кліпаючи. – Ти можеш тренувати мене? Я багато чого вмію, але я хочу стати таким, як ти!
– Стати таким, як він?! – Агіас розреготався прямо в обличчя юнакові. – Із ста, що бажають стати ченцем, добре, якщо десяток залишається живими і лише один стає воїном. А такого як Дітар, ще не народила жінка! І навряд чи народить.
– Пробачте мого сина. – Старий торговець постарався зам'яти незручність. – А що скажуть люди, що прийшли з тобою, Дітар? Їм теж буде досить десятка монет?
– Поважний, ти говорив, що знаєш нас – ченців. Не примушуй нас сумніватися в твоїй мудрості. – Агіас широко посміхнувся. – Що для нас золото? Що для вас знання?
– Так-так. Звичайно. Якщо ви знімете свої мантії, то я зможу провести вас на турнір, як свою свиту. Що ви ще хочете дізнатися від мене?
– Магуран. Що це за воїн, що з ним ніхто не може впоратися?
– Це – дух смерті у вигляді людини. Проте – це все ж людина. Жива. З плоті, і в жилах його тече червона кров.
При цих словах Дітар трохи пожвавився.
– На одному з турнірів одному воїнові вдалося подряпати руку Магурана мечем. Бій відразу зупинили. Тепер же цей воїн знову виступатиме на турнірі і, якщо в першій сутичці він зійдеться з …
– … Ваші шанси на перемогу виросли. – Дітар знову подав голос. – Повторю – я отримаю перемогу, отримаю свої монети, а ви отримаєте ваше золото і весь виграш.
– Домовилися, чернець. Ви – мої представники на турнірі.
– А твій єдиний син – гарантія твоєї чесності. – Мріадр встав, даючи зрозуміти, що розмова закінчена. – Ти отримаєш його разом із золотом за перемогу Дітара. Назви лише ім'я бійця, що наніс рану Магурану.
– Легеза. Його ім'я – Легеза.
Майже одночасно Дітар і Агіас спіймали себе на однаковій думці "Легеза, відмінний воїн, який зробив Ашоку імператором".
Глава 32
"Не бійся люті дикого звіра – побоюйся лагідної посмішки хитруна".
Заповідь Тридцять друга. Кодекс Братства тибетських ченців.
– Ти щось не домовляєш, шановний. – Агіас намагався говорити, якомога лагідніше, але від цього його голос ставав тільки зловісним. – Що тебе турбує?
Старий переглянувся зі своїми супутниками.
– За пару хвилин до того, як ви увірвалися, нам доповіли, що Легезу заарештували, і він зараз знаходиться у в'язниці, вчора цей воїн влаштував бійку в одному закладі. Тепер його чекає суд і, в кращому випадку – кілька років ув’язнення і штраф.
– А що ви задумали?
– Золото. Золото вирішує все в цій країні. Треба заплатити, щоб його не випустили на турнір.
– Нам цей Легеза… – Промовив Дітар задумливо.
Агіас виступив трохи вперед:
– Краще мати союзника на волі, чим суперника у тюрмі. Якщо ми звільнимо його, то мені вдасться з ним домовитися.
Відвівши Дітара убік і давши знак Агіасу наблизитися, Мріадр заговорив пошепки:
– Діти мої, невже ви думаєте, що Книготорговець збирається розлучитися з монетами так легко? Можливо, він покаже їх, але не віддасть! Тому і Легеза у в'язниці. Такий умілий воїн та авантюрист, як Легеза, нам дуже знадобиться.
– Добре. Ми звільнимо Легезу. – Сказав Дітар рішуче і поглянув у бік торговців. – Тут кожна тюрма – прохідний двір!
– Він поки що в "ямі", при казармі місцевої охорони. Вранці його переведуть у міську в'язницю. Звідти вам його вже не звільнити.
– Тоді – вперед! Не втрачатимемо час. Мріадр, поклич всіх, хто залишився в готелі – ми не станемо більше розділятися.
– Тарсіша, ти не втомилася? – Дітар стурбовано дивився на обличчя дівчини, що потемніло від переживань і безсонних ночей. – Нас чекають дуже важкі і небезпечні бої, може, ти відправишся в готель? Тебе супроводжуватимуть, якщо ти хочеш.
Очі Тарсиши блиснули образою.
– Ти думаєш, що я можу стати на заваді? – Різко запитала вона.
– Ні.
– Тоді – про що розмова? – Тарсіша відвернулася. – Є план, як проникнути в середину?
Вони стояли в тіні якогось занедбаного напівзруйнованого будинку на околиці міста. Тут і там, навколо невисокої стіни казарми, не показуючись на світло, чекали сигналу ченці. Агіас з Мріадром складали план нападу. Вони якраз покинули будівлю, і підійшли до Дітара.
– Місцеві стражники – безтурботний народ. – Агіас був майже розчарований. – Стіни невисокі, веж навколо казарми немає, в дозорі стоїть лише чотири людини. Я не знаю, скільки людей в середині, але, схоже, що не багато. Ми легко з ними впораємося.
– Що ж, вперед. Тарсіша, ви з Надішею і Мріадром прикриєте нас і, якщо хтось вийде з казарми – не дайте йому піти або подати сигнал.
Як і припускав Агіас, шестеро ченців безперешкодно проникли в казарму через огорожу. Відразу за огорожею стояв приземкуватий будинок і кілька побутових складів. Всі будови майже нічим не відрізнялися від звичайних міських, хіба тільки одна, вона мала стіни товще, та вікна більше були схожі на бійниці. Посеред двору, ченці побачили чотири ями з закритими згори гратами. По знаку Агіаса ченці заблокували двері і саме вчасно: звідти вийшла жінка з відром в руках.
Вона навіть не встигла закричати, як один чернець затиснув їй рота, а інший вихопив з руки відро.
– Де Легеза? – Шепіт Агіаса, пролунав у її вуха. – В ямі?
Жінка заплескала віями, і помацала шкіряний мішечок на своєму боці. Тут же Агіас зірвав його і витягнув звідти зв'язку ключів.
– Ось і добре. А зараз тобі відкриють рот, і ти скажеш, скільки людей в середині. – Кинджал блиснув у очей служниці одночасно з тим, як утримуючий її чернець ослабив хватку.
– Шестеро. Вночі інші стражники в місті. Приходять лише вранці. Не вбивайте, прошу.
Агіас дав знак, і двоє ченців прослизнули в середину.
– Відкривай яму – у нас немає часу на сюрпризи.
Дітар у цей час оглядав двір. Одна яма була порожня, інша ж була, мало не доверху наповнена якимись каліками і обідранцями. Звідти доносився сморід немитих тіл і людських випорожнювань. Третя і четверта ями були накриті до половини важкими бичачими шкурами. Заглянувши в одну, Дітар побачив несподівану картину: на чистій підлозі була розстелена широка рогожа, на якій спав, закинувши руки за голову, високий ставний чоловік у багатому одязі.
Навіть, незважаючи на сутінок, було видно, що це мало не вельможа – доглянуте волосся обрамляло біле обличчя з гарною бородою і вусами.
Дітар чомусь згадав татуювання на спині Ханоя – "Страху немає", і він на мить замислився. "У цієї людини, мабуть, страху дійсно немає".
Агіас підійшов з ключами.
– Це Легеза. – Сказав він, нахиляючись над замком.
– А це – Іріда. – Пролунав мелодійний жіночий голос з сусідньої ями.
– Закрій свого рота. Це не твоє ім'я. – Легеза солодко потягнувся і розплющив очі.
– Ну і що, воно мені подобається. – Посміхалася дівчина.
Легеза продовжив перепалку з дівчиною:
– Мене взагалі не цікавить чуже: ні життя, ні думка.
– А ти мені подобаєшся! – Грайливо розпливлася вона в посмішці.
– А ти мені не подобаєшся. Знову висиш на гратах, навіщось тренуючи свої м'язи перед стратою? Тренуй свій рот бути закритим. А що тут треба цим чорним примарам?
– Не знаю, дурень. Ти перейшов дорогу Книготорговцеві. Це тебе стратять, а мене чекають каторжні роботи. Так що я цілком зможу втекти. Змогла б, якби ці привиди не забралися сюди. А тепер усіх, хто залишився, точно стратять.
– Ми прийшли за тобою, Легеза. – Дітар був здивований діалогом ув'язнених і дав знак Агіасу подивитися сусідню яму. – Пора вирушати на турнір – на зустріч із Магураном.
При останніх словах в'язень одним рухом схопився на ноги і підняв голову.
– Чудово, "хто б ти не був", заради цього я піду з тобою!
– Це ченці, Легеза! – Знову пролунав жіночий голос. – Я пішла б з ними просто заради цікавості. Але зараз – врятуйте мене від смерті, ченці! І я вам колись знадоблюся…чимось.
– Агіас, звільни її, подивимося, чим вона нам зможе згодитися, – Дітар нетерпляче подивився на двері в казарму, звідки вийшли два ченці. Один демонстративно витирав меч якимось сукном. Часу залишалося мало.
Переодягнуті в місцевий одяг ченці і дівчата заходили на територію притулку в супроводі торговця, його сина і поважних представників провінції. Легеза йшов, закривши обличчя строкатою хусткою.
– Нічого їм завчасно витріщатися на мене. – Сказав він. Іріда виявилася милою і товариською жінкою, чим відразу викликала до себе прихильністьТарсіши. Надіша все ж трималася насторожено. Ченці і дівчата грали роль слуг торговця і його воїнів. Під одягом у кожного було зручно сховано зброю – найменші кинджали і метальні ножі. Зброю бійцям видавали безпосередньо перед поєдинками, а важкі мечі і списи мали право носити тільки стражники.
Тарсіша розглядала Легезу і зважилася на питання:
– А тобі доводилося просто вбивати?
– Захищаючи своє життя або честь?! – Неоднозначно відповів чоловік.
– Заради чого ти вбивав? – Запитав Дітар і посміхнувся циганці, немов показуючи, як правильно ставити питання.
– Заради життя. – Розкусив його "вміння" Легеза.
– Свого? – Продовжив Дітар.
– Так, рятуючи себе. – Прозвучала відповідь.
Тарсіша продовжила, неначе іншого часу та можливості для цього, могло не надатися:
– Ти особисто вбивав?
– Захищаючи своє життя. – Продовжував він свою гру, і чекав наступний "хід".
Легеза здавався небезпечним, починаючи від його виду і статури, закінчуючи діалогом і вмінням поводитися.
– Як у тебе це виходить? Абсолютно немає емоцій!
– Емоції, це вогонь, що поїдає душу, серце і розум. Спочатку людина повинна вбити щось у собі, щоб потім почати вбивати інших.
– Ти говориш про такі речі, і навіть оком не кліпнув.
– Якщо ти прийняла рішення вбити людину, не слід винаходити обхідних шляхів. На моєму шляху найголовніше – мета. – Розпізнавши гру дівчини, вже холодно вимовив Легеза. – Тому краще відразу кинутися на ворога.
Дітар продовжив:
– Перемогу отримає той, хто витерпить більше, ніж його супротивник.
На що Легеза теж знайшов, що сказати:
– Іноді людина буває мертвою задовго до своєї смерті.
– А ти живий? – Не вгамовувалася циганка.
– Всесвіт залишає мене жити, тобто мені призначено щось ще. На мене робили замахи так часто, що для мене це стало рутинною буденністю.
Надіша та Тарсішею переглянулися. Легеза здавався їм дуже дивним і хитрим. Особливо їм не подобався захват, з яким цього вбивцю слухала Іріда.
– Людей, чиє ремесло вбивати, ми називаємо найманцями. – Сказала Іріда в спину Легезі.
І навіть на це у нього була готова відповідь:
– Найманець, як правило, це людина без минулого.
Іріда продовжувала сміятися над тим, що відбувається:
– За такими людьми, як ти, тягнеться брудний шлейф слави вбивці, готового за винагороду битися під чужим прапором.
Жінка, здавалося, смакувала слова, тим самим надаючи їм інше значення і похмуру зловісну красу. Легеза промовчав. Але на його обличчі читалося, що він давно помер, відразу після того, як зрозумів, що йому ніхто не потрібний.
– Не можна сказати, що він шукає смерть, але він чекає її. – Відповіла Іріда, обернувшись до циганки.
Вони вже були біля великої дороги, Дітар підійшов ближче до Легези і продовжив:
– Ти особисто знайомий з Книготорговцем? – Несподівано запитав він Легезу.
– Так, звичайно.
– Хто тобі допомагає?
– Я сам приймаю рішення та їх виконую.
– Так ти знаєш, як знайти Книготорговця?
– Звичайно, знаю! – Вигукнув Легеза. – Навіщо його шукати? Він буде тут, на турнірі.
– Книготорговець наш ворог. Ми допомогли тобі втекти, а ти допоможеш нам його знищити. – Твердо сказав Дітар.
– Звичайно ж! Звичайно ж, допоможу! – Саркастично відповів Легеза. – Такі люди як я, на слова відповідають діями. Але про допомогу, я вас не просив.
– Якщо є загальний ворог, що заважає нам об'єднатися? – Заперечив Агіас.
– Я піду з вами. І допоможу вам, але натомість зажадаю послугу – коли все закінчиться, я відвідаю ваш храм. – Раптом погодився Легеза. – Я мрію побачити ваш Монастир.
Дітар погодився:
– Угода ченця. Я готовий на виконання ваших умов.
– Де твоя зброя? – Запитала циганка і озирнулася на всі боки.
– Я сам зброя. – І він показав свої руки. – Руки – ця зброя, яка, завжди при тобі. Я слухаю, як суперник дихає. Перед атакою треба затамувати подих і підходити до нього ближче, щоб він не зміг розмахнутися. – Легеза зробив крок вперед, чим перегородив їй дорогу, і наблизився настільки близько, що зміг би її поцілувати.
Іріда підштовхнула їх йти далі і дзвінко засміялася. На що Тарсіша її запитала:
– Ти завжди така весела?
– А ти заглянь до мене в душу, здохнеш від болю. – І її посмішка була під стать її сміху – не радісною, а якоюсь холодною, злою.
– Розкажи нам, за що ти потрапила у в'язницю, Іріда. – Запитав Дітар – Тільки не бреши.
– Навіщо мені брехати? – Підвівши брову, обурилася Іріда. – Ми просто грали.
Дітар питально подивився на неї: жінка зітхнула, як дитина, що провинилася і сказала:
– Я просто почала стріляти по них з лука, от і все. Я дуже не люблю, коли мене викрадають з мого будинку. А потім "яма" і ще цей. – Жінка кивнула убік Легези.
– Ха! Я всього лише бійку затіяв, а ти – вбивство!
– Я вбила работорговця, що викрав і продав мене! Але я не змогла зробити це тихо, тому довелося вбити і всіх його людей. Для мене, немає вищої насолоди, чим бачити вмираючого ворога, який ще нещодавно намагався мені зашкодити.
– Говорити про це без єдиної емоції. Так холоднокровно і байдуже! – Голосно відповіла Тарсіша їй в очі і відійшла сторону.
Легеза звернув увагу на Агіаса, який дуже пильно роздивлявся його, немов хотів зрозуміти цю "виставу". На що він сказав ченцеві:
– Хлопець, я п'ять років провів там, де ніхто не грає в глядалки, перед тим, як вбити людину.
Агіас зрозумів, що Легеза тепер звертається до нього:
– Під час чергової сварки, мені прокричали "І щоб очі мої тебе більше не бачили", довелося їх виколоти. Не вмію я людям відмовляти.
– Розкажи нам про турнір. – Вирішив змінити тему розмови кантрі чернець.
– Нікого не бійся, вони такі ж люди, як і ти. Я ніколи не знаю, який з боїв стане для мене останнім, тому щоразу, коли я виходжу битися, я виходжу, як в останній.
– А про арену, що скажеш?
– Існує два виходи з арени: вихід життя і вихід смерті. Через один виходять переможці, через інший виносять мертвих. – Очі у нього заблищали від збудження. – Побачите, скільки людей сьогодні прийде на видовище! Більшість мріє якщо і не розбагатіти, то хоч поживитися на поєдинках.
– А що нам допоможе?
– Ти ніколи не повинен повертатися обличчям до світла. Це поганий знак. Сонце повинно світити під час бою тільки в спину. Треба враховувати напрям вітру, ти не повинен допускати, щоб вітер дув тобі в обличчя.
Всі уважно слухали настанови по дорозі до арени, а Легеза продовжував:
– В деяких ситуаціях все залежить від твоїх рук. Вони повинні стати шматком металу. Зробити такий захват, щоб людині після цього жити не хотілося.
Тарсіша не встигла поставити своє питання, як пролунав удар дзвону, що сповіщав про швидкий початок турніру.
Дійсно, трибуни швидко заповнювалися, прагнучими видовища людьми. Більшість були чоловіки.
– Вони відчувають смерть, що наближається, – свою або вашу.
Перед виходом на арену кожна свита готувала своїх бійців: робили їм масаж, натирали спочатку льодом, щоб м'язи прийшли в тонус, потім – олією.
Секрет правильного керування народом був відомий ще в давнину: треба давати людям хліб і видовища. По центру фортеці була арена, навколо якої знаходилися лучники, що охороняли глядачів від нападу звірів або бійців. Задня стіна фортеці була не такою високою, і на ній не було веж, а лучники і варта були спрямовані у бік основних воріт так, що задній двір був практично поза полем їх огляду.
– Дивиться. – Сказав Агіас. – Як це не розумно. Вмілим воїнам дуже легко проникнути сюди або штурмувати це місце з тилу.
– Може тому, що тут містяться і б'ються – раби? Вони давно припинили спроби чинити опір долі, знаючи, що їх чекає одне – негайна показова страта. А тут є шанс вижити – вирвати свою перемогу, вигризти і отримати волю, що п'янить. Поки людина не заглянула в очі смерті, неможливо сказати, на що вона здатна заради життя.
Есін і Надіша про щось розмовляли осторонь. Тільки тепер Дітар звернув на них увагу, йому стало незручно, що він занадто занурився в місію, забувши про друзів.
– Мені належить битися з кращими бійцями і з самим Книготорговцем.
– Ти боїшся? – Запитала Тарсіша, заглянувши в очі Дітару.
– Ні. Страху немає. – Посміхнувшись, відповів Дітар.– Не хвилюйся і не сумнівайся в мені. Якщо ти зі мною, це означає, що я виживу в будь-якій сутичці, і витримаю будь-яке випробування. Пора виходити на арену.
Раптом Легеза піднявся зі свого місця, розпрямив плечі і, дивлячись в очі Дітару, розсміявся.
– Я воїн, у мене є досвід участі в таких змаганнях і я не боюся смерті. Мене вона не лякає, як не лякає і все, що з нею пов'язане. Це означає, що я не страшуся загинути і в рівній мірі не боюся вбивати. – І додав ченцям. – Та ви взагалі розумієте, що хочете неможливого? Вона залишається непереможною вже багато років поспіль, немов вона має надприродну силу.
–Кто вона? – Запитав Агіас. – Нарешті ти почав говорити. Магуран – жінка?
– І не жінка вона зовсім, а якийсь демон. Книготорговець не поставить на кон "ваше" золото, якщо не буде впевнений в перемозі свого бійця. Це даремна гра. Ви марно її затіяли.
Легеза лукаво подивився на Дітара, і відповів:
– До зустрічі на арені.
Глава 33
"Мудрий не той, хто щось довів, а той, хто знає правду не стане сперечатися". Заповідь Тридцять третя. Кодекс Братства тибетських ченців.
Вони вийшли на, залиту сонцем арену, під тріумфуючий рев натовпу. Торгівець зі своїми друзями, сином і дружинами – попереду, Легеза та Дітар – за ними, Мріадр, Есін і дівчата при кінці. Ченцям на чолі з Агіасом, було доручено під виглядом глядачів, зайняти місця ближче до трибуни, де розміститься Книготорговець і чекати умовного сигналу.