Епоха слави і надії
- -
- 100%
- +
– Не програти.
І Легеза дзвінко засміявся:
– Це не важливо, як можна виграти, або програти в грі, правила якої постійно змінюються, і змінюються не вами? Є лише один шлях. Домовитися між собою і встановити свої правила. Тоді і почнеться наша гра.
Дітар зробив кивок головою, він розумів, про що йде мова.
– Ви ведете життя боязких і ледачих хом'яків. Хіба ні? Які створили Кодекс, але грають за чужими правилами і не здогадуються, що найцікавіша гра: вигадувати свої правила.
– І чим же ти відрізняєшся від чорного натовпу? – Не могла стриматися Тарсіша. Гарячіша і емоційніша, ніж інші, циганка могла раптом спалахнути і не соромилася у виразах. – Чим ти відрізняєшся від тих, хто прийшов напитися крові, та ще і розбагатіти на цьому?!
Легеза відкинувся назад, і, спираючись спиною на стіну, знову заговорив – спокійно, як вчитель говорить з нетямущим учнем.
– Керування народом одночасно складна і проста наука: скільки б у світі не було доступних задоволень, скільки б бажань і капризів людини не було реалізовано, вона ніколи не зможе насититися. Весь життєвий принцип пожирача благ грунтувався і грунтується на постійному очікуванні "хліба і видовищ". Мудрі правителі знають про це, і підживлюють цю людську потребу віками. Як говоритися: "Panem et circenses", моя дорога, "Panem et circenses"!
– Що це означає? – Запитала Тарсіша.
– Хліба і видовищ. – Відповів Легеза. – Людина слабка і вразлива в своїх бажаннях. Щоб успішно керувати, багато не треба. Я часто думаю про те, чи виросла людина духовно і чи далеко пішла від тварини? Твариною керують інстинкти, і вона ніколи не бере більше, ніж їй необхідно. Людина ж ненаситна у своїх потребах і бажаннях. А найцікавіша подія, яка дуже притягає людей – смерть. Якщо тільки це не їх власна смерть.
Як тільки, йдеться про їх життя – відразу починають волати про несправедливість, забувши, яку порочність творять самі. В цьому вся людина. – Легеза був сьогодні явно в ударі. – Я бував на безлічі арен. І кожного разу, люди були одноманітні і непоправні. Кожного разу їм дають вибір – помилувати переможеного або вимагати його страти. І як ви вважаєте, що вони вибирають частіше?
– А ти? Для тебе, що таке потреба вбивати – бажання чи необхідність? – Різко запитала Тарсіша.
– Ні, у кращому разі – задоволення. Цим я і відрізняюся від "чорного" натовпу. Цим я відрізняюся від вас, що б'ються незрозуміло за що.
– На чому ж зіграв Книготорговець, щоб заманити тебе? – Подала голос Іріда.
– Можеш запитати в цього кантрі ченця. Я відчуваю, що відповіді він знає. – При цих словах Легези, Агіас підкинув голову. – Я збережу тобі час, а йому – нерви. Помста і ненависть! Я не в його владі, а в пастці своїх інтересів.
– Та годі. Вчора ми всі були на волосок від загибелі. А тепер мій син в руках зрадника.
– Живий! – Уточнив Легеза. – Гідну і швидку смерть треба заслужити. Деяким неодмінно необхідно померти в ганьбі і муках.
Мріадр ударив кулаком по столу, на що Легеза відповів:
– У мене є два правила. Перше – ніколи не вбивати без особливої на те причини. Друге – завжди можна знайти причину, щоб когось вбити.
– Потрібно, зробити все, щоб мій син зміг набути свободи.
– Що таке свобода для ченця?
– Свобода – це коли в будь-якій ситуації, ти можеш сказати, як "так ", так і "ні". "Бійцями натовпу" на таких аренах стають військовополонені, раби чи люди, засуджені до страти, але, часто буває, що в битвах беруть участь і вільні люди. Всі бажають отримати грошенят. Раніше билися тільки чоловіки. Але згодом, щоб задовольнити натовп, якому завжди мало, а смерть швидко приїдається, стали випускати тварин, а пізніше і жінок. Смерть заграла новими фарбами. Бої стали довгими, почалися перерви в сутичках. Знаєш, навіщо?
– Можливо, щоб пощадити бійців? – Припустила Тарсіша.
Іріда розкрила рот, але Легеза, регочучи на все горло, зупинив її.
– Ти вчора була з нами на арені?! Прокинься! Щоб поміняти мокрий від крові пісок. Просто вчора Магурана не билася, тому пісок не міняли!
Всі були роздавлені, вчорашніми подіями і розповіддю Легези.
Легеза сидів на розі, спираючись на стіну спиною, і почував себе цілком вільно. Неквапом обстругав гострим ножем паличку, подлубався в зубах, скривився, сплюнув убік і знову заговорив.
– Ввійшовши до кімнати, я встиг почути, що ви тут обговорювали меч Панадія. – Примружившись одним оком, Легеза колупав у зубах вже нігтем, анітрохи не бентежачись . – Я теж знаю про Панадія дещо, що могло б вам згодитися. Так про що ви говорили?
– Ми говорили про карту, яку знайшли в будинку Гармира, – ватажка "чорно копачів". В ній є згадка про Панадія. – відповів Дітар. Він намагався не звертати уваги на застережні гримаси і знаки, що подавала йому Тарсіша. Більше його хвилювала реакція Мріадра.
– Карта в тебе? – Кинув Легеза.
Дітар кивнув і Легеза почав розповідати:
– Панадій бився з воїнами Книготорговця, як міг. Коли будинок його був зруйнований, а навкруги стояв туман з пилу і потрібно було відступати, він демонстративно підпалив свій будинок, щоб нічого не залишити людям Книготорговця. Тоді він сказав: "Будинок ліг, а я ще живий". Після цього він рішуче зірвав з себе знаки влади. Він зник у цьому бою. Тіло його так і не знайшли. Кажуть, воно згоріло в пожежі разом із захисниками Монастиря.
Але, через час, пішли чутки, що скарби і меч останнього глави Братства, за якими полював Книготорговець, надійно сховані в підземних лабіринтах маєтку "Месмеризм", що означає – гіпноз. Звичайно ж, – Легеза усміхнувся, – Книготорговець влаштував там пошуки. Під покровом ночі, його люди, забезпечені всім необхідним від голови до ніг, копали і шукали, без сну і відпочинку. І, одного разу, наштовхнулися на щось схоже на підземний хід.
– Вони намагалися його дослідити? – З цікавістю запитав Дітар.
– Авжеж нама-а-а-гались. – Протяжно позіхаючи, відповів Легеза і посміхнувся. – Пройти по ньому не надалося можливим. Як би це не здавалося містично – зведення не витримали і вхід у підземелля обвалився. Розкопки результатів не дали.
– І після цього пошуки припинилися. – Як би "про себе", в півголосу вимовив Агіас.
– Що означає припинилися? Як вони могли припинитися?! Хто не використовує всіх можливостей, той платить ціну. І ця ціна може виявитися дуже високою! Книготорговець вирішив, що вони вже близько до шуканого і наказав перекопати кожен міліметр маєтку. – Легеза розсміявся. – І це, звичайно, ніяк не допомогло. Вони нічого не знайшли. Взагалі нічого! О-о! Як же Книготорговець був розчарований, можете тільки уявити.
Настало довге мовчання. Нарешті, після довгих роздумів, Агіас сказав:
– Чи знаєте ви про те, як Авраал полював на тигра? Одного разу вчитель взяв мене на полювання. Ми побачили двох тигрів, які пожирали бичачу тушу. Я вже дістав меч і хотів напасти на хижаків, але тут вчитель схопив мене за руку і сказав: "Ці тигри ще тільки почали їсти. Зачекай, коли жадібність прокинеться в них по-справжньому. Тоді вони обов'язково нападуть один на одного. В цей момент вони забудуть про небезпеку ззовні, і ми зможемо на них напасти". Я послухав цю пораду, сховався за каменем і став спостерігати.
Через деякий час вони дійсно побилися. Саме тоді, ми з вчителем і вискочили з-за каменю з голими мечами. Звіри так захопилися бійкою між собою, що ми без зусиль змогли наблизитися і напасти на них. Так ми без зусиль здобули двох тигрів.
Агіас зробив паузу і обвів поглядом усіх у таверні:
– Зараз я знову почуваю себе на полюванні на двох тигрів. Ось тільки я не можу зрозуміти, хто другий тигр.
Всі вже закінчили трапезу. Тарсіша з Ірідою про щось перешіптувалися, поглядаючи то на Дітара, то на Легезу. Чоловік різко обернувся до них, награно нахмуривши брови і блиснувши темними живими очима, завзято запитав:
– Хочете розповіді про привидів? Страшних… а?
Дівчата здивовано втупилися на Легезу. Той, не чекаючи їх згоди, продовжив:
– Після того, як будинок цілком згорів, залишив від себе тільки купу обгорілого каміння, купи огарків та попелу, що розлітався по вулицях, осідав мармуровим обідком по калюжам і бруднив все і всіх, що проходили повз його розвалини.
– Тобі б в літописці йти або в придворні поети. – Похмуро перебив його Мріадр.
– Ха! Ви ще не чули від мене про любов! – Крикнув Легеза, по-хлопчачому захихикав, і зловісно оглянувши всіх навкруги, продовжив:
– Так от, саме тоді в місцевих околицях з'явилася примара. Найхоробріші із сміливців, які наважувалися пройти до підземелля, розповідали, що кожного разу зустрічали "білого старця". І всі, хто його бачили, описували те, що сталося – однаково практично слово в слово.
"Старець, оповитий легким примарним серпанком, одягнений в грубий полотняний одяг, повільно і велично з'являвся з каплиці та парив над землею. В руках у нього був ледве тліючий смолоскип, а його гніт горів синювато-крижаним світлом, яке лягало на обличчя старця і викривало темні контури, обрамлені білосніжною бородою. Кожного разу старець змикав і розмикав губи, немов намагаючись щось сказати, потім швидко шепотів одну фразу і, повільно піднявшись над землею, не обертаючись, ніби розчинявся в кам'яній стіні".
Фу-ух… я вже напам'ять вивчив цю маячню боязких "сміливців"!
Тарсіша, мабуть якраз уявляла собі це видовище і задумливо дивилася прямо перед собою заокругленими очима. Дітар розклав на столі карту, і почав уважно її вивчати. А коли знайшов маленькими буквами слово "гіпноз", то запитав Легезу:
– Яку фразу повторювала примара?
– "Нехай твої рани будуть смертельними. Нехай твої рани будуть смертельними". – Двічі повторив Легеза. – Якось так.
Мріадр підвівся:
– Ці слова я сам наніс на меч Панадія! Я сам!
Глава 35
"Вибери смерть, якщо запропонують зраду".
Заповідь Тридцять п'ята. Кодекс Братства тибетських ченців.
Тонкий серп нового місяця вже був готовий змінити повний, а загін все ще йшов у напрямку по карті. Переходячи з села в село, повертаючись і знову допитуючи мешканців, золотом і загрозами купуючи провідників, ченці та люди Книготорговця, що супроводжували їх, обнишпорили всі гори і долини з джунглями на п'ять днів шляху по колу. В "напутньому слові" Книготорговець чітко дав зрозуміти, якщо меч Панадія не опиниться в його руках, то смерть буде солодким подарунком богів для всіх.
Ті, що вижили на арені добре знали значення цих слів і вовками дивилися на ченців, а вони у свою чергу, мало довіряли "стерв'ятникам". Але зробити нічого не могли – загін людей Книготорговця, під командуванням Легези, повинен був їх супроводжувати. Це була умова без альтернативи. Тепер залишилося знайти садибу, про яку повідав проклятий зрадник, а в ній – склеп із тілом і мечем Панадія. Але як? Як це зробити?
Всі сиділи в убогій таверні в одному із сіл, наближеного до заповітного слова на карті. Жували печене жорстке м'ясо і похмуро перекидалися фразами. Зрідка хлопчик – слуга приносив їм глек кислого вина і, повертаючись за стійку до господаря, щось коротко йому переказував. Іноді в таверну заходили місцеві жителі, нібито щось купити, але більше вони дивилися на господаря, а той робив їм ледве вловимі знаки. Це не вислизнуло від гострозорих очей Агіаса, і він став уважніше стежити за місцевими.
Дітар втрутився в розмову між ченцями і Легезою:
– Ми повинні відшукати цей меч. Його викували в Братстві. Тому саме ми і погодилися на ці пошуки. Саме ми! В склеп. В храм. В підземелля. Куди завгодно, але ми повинні знайти його. І річ не лише в тому, що Есін – у заручниках Книготорговця. Історія про Панадія – важлива ланка наших пошуків. Чи вийде після Книготорговця відшукати щось, і чи є він там взагалі? – Дітар поставив питання і, не чекаючи відповіді, додав. – Я не знаю. Але вирушаємо ми негайно, не втрачаючи часу.
– Дивні речі відбуваються тут, Дітар. Я кажу при всіх, щоб у потрібний момент ніхто не розгвбився, якщо припаде когось вбити на місці. Не ми одні займаємося цими пошуками.
– Легеза, ти дізнався, де це місце?
– Так. За селищем є гора, потрібне місце знаходиться за нею.
– Ти можеш показати його?
– Звичайно. Можемо зараз вирушати.
При цих словах Агіас кинув погляд на господаря таверни. Той, якраз щось тихо казав жінкам, що ввійшли, і хлопчикові – слузі. Селянки перелякано витріщили на нього очі та прожогом кинулися до дверей.
– Дітар! Ловіть жінок! Вони щось знають. – Агіас вже не ховаючись, кинувся до хлопчиська.
Хазяїн спробував вискочити через задні двері, але метальний ніж Легези наздогнав його на порозі. Нестямно заволавши, той рачки швидко поповз назовні. Всі вибігли на двір. Двох жінок і чоловіків, що чекали їх на вулиці, затягли в середину, але ченці побачили кілька тікаючих селян та побігли за ними. Волаючого господаря, не церемонячись, за ноги теж затягнули назад у таверну.
– Вони явно щось знають, Дітар. – Сказав Мріадр, дивлячись як ченці, наздогнали ще двох селян. – І про те, що сталося вже знає все село. В нас зовсім немає часу, якщо ми хочемо встигнути.
Старий, кивком голови і поглядом, показав Дітару на дівчат. Той з розумінням опустив очі.
– Тарсіша, ви з Ірідою, Надішею і двома ченцями, швидко ступайте до будинку та зберіть речі у похід. Їжу не беремо – тільки зброю і спорядження, та відразу повертайтеся.
Дітар говорив уривчасто швидко. Тим часом підійшов Легеза, ведучи за собою на мотузку, ще якесь хлопченя.
– Зібрався кудись тікати разом із батьком та старшим братом!
– А де його батько і брат? – Голос Надіши звучав стурбовано.
У відповідь, найманець лише усміхнувся і подивився на невелику пляму крові на рукаві своєї сорочки.
– Йдіть швидше, Тарсіша! – Дітар став втрачати терпіння. – Зберіть речі і повертайтеся.
Сам же, вказавши Легезі на двері, ввійшов у середину. Дівчата з ченцями швидко попрямували до будинку. Надіша озирнулася ще раз.
– Що?! Я не навиджу цих селян! Вони – зрадники, завжди готові вдарити в спину і відплатити злом за добро.
Тарсіша, деякий час мовчки йшла попереду, але через кілька кроків зупинилася.
– Послухайте… так-так… зупиніться і прислухайтеся! Що ви чуєте?
Кілька митей ченці і дівчата вслухалися в дзвінку тишу.
– Ні собаки, ні кози, ні курки не чутно! Ні-чо-го. – Перелякано сказала Тарсіша. – Схоже, всі мешканці втекли з села.
Не встигла вона закінчити, як крик, що леденив душу, пролунав з боку таверни. Не в силах зрушитися з місця, дівчина лише слухала передсмертні крики людей, що перейшли в одне протяжне виття. Страх, біль та відчай змішалися в цьому звуці, паралізуючому і вганяючому в жах. Нарешті заціпеніння пройшло, і дівчата у супроводі своїх безстрашних супутників побігли назад. Біля дверей їм довелося затриматися, випускаючи назовні людей Легези, але лише на мить. Те, що побачила Тарсіша, змусило її зігнутися навпіл в нападі жаху і нудоти.
Вона думала, що страшніше за арену, нічого вже не могло бути, але вона помилялася! І найстрашнішим було те, що Іріда – була тією, хто все це створив!
Весь невеликий зал був залитий кров'ю, навіть повітря було заповнене жахіттям. Тут і там, на підлозі і на столах валялися частини людських тіл. Кров була навіть на стелі. В неясному світлі мідних ламп, блискуча пляма показалася дивовижною рибкою з довгими плавниками. Ось тільки… тільки в рибки була цілком людська голова – голова хазяїна! В темному кутку вгадувалася група жителів, у страху, ховаючих обличчя, притискаючихся до стіни та один до одного. А прямо посеред цього кошмару стояла Іріда. В її руці був скривавлений кинджал. Очі жінки шалено виблискували.
– Іріда… та, як ти… – Немов уві сні повторювала циганка, наближаючись до неї. – Що тут сталося?
Раніше Тарсіши поряд з нею виникли Дітар і Агіас. Вони вихопили хлопчика і передали Легезі.
– Іріда, та що з тобою?– Мріадр спробував вийняти з її руки кинджал.
– Подивиться – це посуд з мого будинку. Ви розумієте? – В неї вийшли сльози. – Це вони… Вони…
– Ти врятувала нас всіх. Тепер ми врятуємо тебе. – Мріадр показав рукою, щоб Легеза вивів її на вулицю.
Дітар взявся руками за обличчя, долонями закрив очі.
Разом з Агіасом і Тарсішею, Мріадр підвів Дітара до столу, де ще були залишки вина, і влив в хлопця повну чашку.
– Відповідальність дуже важка для такого молодого командира. – Агіас був схвильований не менше. – Скоро тут збереться все село. Треба бігти за селище, щоб сховатися за скелями. Можливо ми вже близько до Панадія і його меча.
Легеза, який досі мовчав, вигукнув:
– Не смійте її засуджувати! Час у дорогу! Ми не знаємо, що можуть викинути ці селяни, але знаємо, що зробить з нами Книготорговець, якщо ми не принесемо йому меч.
– Він правий, Мріадр. – Дітар встав і підняв очі. – Негайно вирушаємо.
Загін йшов по широкій гірській стежці, не ховаючись і тримаючи зброю напоготові. Часу на розвідку не було, доводилося ризикувати. Ченці і люди Легези тільки прискорювали крок.
Тарсіша, йдучи поряд з Іридою, раптом запитала:
– Ти знала, що станеться? В таверні?
– Я знаю Легезу. Коли йому щось треба, він йде напролом. І я знаю зрадників селян, у мене не має до них співчуття.
– Щось особисте?
– Ці худоби спочатку вбили моїх батьків, а потім обманом викрали мене і віддали в рабство за два мішки рису! Звичайно особисте! До цього я просто не помічала їх існування. Я – жінка знатного роду, в мене було все. А тепер, я повинна захищати себе сама і добувати собі їжу сама! За всяку ціну. Щоб повернутися додому в Калінгу і… спочатку – повернутися! Скільки при цьому загине цієї худоби, для мене не має значення. Зрозуміло?
Надіша, слухаючи розмову дівчат, наблизилася до Агіаса.
– Що сталося в таверні, Агіас? Що зробив Дітар?
Кілька митей Агіас мовчав, обмірковувавши відповідь.
– Не зробив. Дітар – чернець, Надіша. І в той же час – не зовсім. Я, кантрі ченці та Авраал, ми вчили Дітара благородству та в той же час – ставити інтереси Братства і місії найвище. Зараз саме існування Братства знаходиться під загрозою, і Дітар це усвідомлює. І йому доводиться приймати важкі рішення вмить, а це вимагає багато сил, якіх йому так бракує. В таверні, селяни знали те, що нам було життєво важливо дізнатися. Ось і довелося б йому самому застосувати те, чого його навчили – як швидко дізнаватися відомості у будь-якої людини. Чого б це не було варто. Просто Іріда його випередила. Коли б не вона, це довелося б зробити йому.
– Ось він – вхід, що відкрився, в ущелину! – Мова Агіаса була перервана вигуком Легези, але тут же через покриті кущами і невеликими деревами брили, пролунав гучний сигнал до атаки. Два бійці, що йшли попереду, впали під градом стріл і каменів. Десятки людей вискакували із засідки, стріляли з луків, кидали каміння і знову ховалися в тріщинах.
– Це Гільдія торговців. – Підтвердив свою здогадку Дітар.
Ченці миттю розсипалися, ховаючись за деревами. Воїни Легези були не так розторопні, і ще один з них впав, вражений стрілою в око.
– В атаку, зміїне плем'я! – Легеза, пригнувшись та ухиляючись від каменів, побіг вперед. – Жінки! Прикривайте тил!
Повторювати йому не знадобилося: стріли Надіши тут же полетіли в ціль. Під їх прикриттям, воїни в кілька стрибків, без втрат здолали більше половини відстані. До засідки було рукою подати. Тепер вже один за іншим гинули селяни, кожного, хто висовувався зі свого укриття, вражала стріла Надіши, ніж ченця, або метальний дротик "стерв'ятника".
– Візьмемо кілька живими. – Агіас вправно збив торговців з ніг ударом кулака. – Вони покажуть нам шлях далі.
Весь бій зайняв не більше п'яти хвилин. Нападаючі не могли протистояти досвідченим воїнам, але билися відчайдушно. Якщо ченці майже не випробовували ненависті до торговців, то людей Легези зупинити було не просто – вони жадали помститися за смерть своїх найманців. Врятувати вдалося тільки трьох. Ті, зацьковано дивилися на ченців спідлоба з ненавистю і страхом.
– Я більше не дозволю піддавати людей тортурам. – Дітар рішуче і твердо встав між полоненими і Легезою. – Досить, ми і так заподіяли їм болі. Пора виправляти зло. Ми самі знайдемо дорогу. Вперед.
Знизавши плечима і давши знак взяти з собою селян, Легеза пішов за Дітаром. Тарсіша з вдячністю подивилася на коханого, розуміючи, як сильно благородство бореться в його душі з бажанням швидше виконати місію. Лише краєм ока вона помітила, як Іріда, проходячи повз пораненого ворога, блискавично встромила йому кинджал в шию і пішла далі. Помітивши погляд циганки, жінка криво посміхнулася і сказала в півголоса:
– Йому все одно подихати – лише зробила йому милість і… принесла собі задоволення.
– Вперед, вперед! Досить возитися з бранцями і з'ясовувати стосунки! Треба наздогнати інших! – Агіас, як завжди вчасно розрядив обстановку. Він явно пишався Дітаром.
Далі загін просувався без перешкод і незабаром вийшов до невеликої долини.
– Прекрасне місце, щоб зустріти старість. – Легеза повеселішав. – О-он наші втікачі! Значить, поруч і наша мета!
Натовп Гільдії зібрався біля невеликої садиби, посеред порослої рідкісними деревами долини. Оточена ланцюгом скель місцевість, була чудово пристосована для життя: вдалині виднівся невеликий водоспад, земля була родюча.
– Зрозуміло, чому вони так хотіли сюди потрапити. – Мріадр озирнувся навколо. – Тут можна жити і не залежати ні від царів, ні від податків, ні від… нас.
Очевидно, останні захисники загинули або потрапили в полон, оскільки ніхто з озброєних чоловіків не вийшов назустріч загону. Взявши селян в півкільце, воїни зупинилися.
– Дозвольте мені пояснити їм, що нас цікавить. – Виступив вперед Агіас.
– Поясни їм також, що їх чекає, якщо ми не отримаємо те, що шукаємо. – Додав Легеза, переставши сміятися. – Іріда явно хоче відплатити за старі образи. Іріда!
Всі обернулися на його викрик. Іріда лежала прямо посеред стежки позаду всіх, і можна було подумати, що вона умиротворено роздивляється небо. Коли б не оперення короткої стріли, що стирчала в неї у грудях. Легеза, дівчата і Мріадр кинулися до неї, а ченці, на чолі з Дітаром – до жалюгідної халупи, де вони побачили стрільця, готового випустити наступну стрілу. Люди Легези, зовсім розлютувавшись, кинулися вбивати селян усіх підряд. Лише крики командира, удари кулаків Дітара і загроза вбити всіх, змусили їх зупинитися.
– Зв'яжіть усіх їх і замкніть у цій хатині! Допитаємо їх завтра. Де стрілець?
Коли у відповідь на його питання, йому кинули під ноги людську голову, Дітар зрозумів, що похід та ціла черга боїв, вже до кінця вимотали всіх. Той, що стріляв був хлопець років двадцяти, з майже дитячим луком для полювання на птаха.
– Мріадр, вона мертва?
– Хвала творцеві, вона житиме. Іріда просто втратила свідомість від втоми і больового шоку.
Вогнище відблискувало на зосереджених обличчях: безстрашних ченців, похмурих людей Легези та задумливого – Агіаса. Останнього можна було зрозуміти – поруч сиділа любов всього його життя, і тепер ніхто їм не перешкоджав.
– Відпочиньте, сьогодні вже битви не буде. – Легеза старався жартами, якось підтримати своїх людей. – Вранці ми розкопаємо це кладовище, і селяни нам у цьому допоможуть. Вони краще за наше вміють ритися в землі. Ця фраза викликала посмішку у Дітара, і він сказав:
– Знаєш, іноді ти не виглядаєш, як безжальний вбивця. Навіть не віриться, що ти здатний на таке! Ніби світло в тобі ще не зовсім згасло і з маленької, ледве вловимої іскри, в тобі може вирости ціле сонце.
В Легези одразу змінився вираз обличчя. Чоловік нахмурив брови і кинув різко:
– Спочатку я і сам не вірив. Іноді, вбивши одного, здається, що в мені з'являється щось схоже з докором совісті. Потім я йду і вбиваю ще парочку, щоб йому там нудно не було. Легшає. Відразу. Я не борюся зі світлом. Його в мені немає. Схоже, серед нас лише ти ще прагнеш до світла. І терпиш через це біль. – Як же самовбивці? Як ти до них ставишся? – Розворушивши палицею вугілля, щоб краще бачити Легезу, запитав Агіас.
– Я їх зневажаю. Ненавиджу. Вони роблять за мене мою роботу. Роботу, яку я люблю. Роботу воїна.
– Ні! Воїн – це захисник, який віддає своє життя заради інших, – обурено вигукнула Тарсіша.
– Ніхто не знає, які його сили, поки не використає їх повною мірою. Ніхто не дізнається воїн він або ні, поки не побачить все своїми очима або не відчує на собі. Для когось це може бути посмертним відкриттям.
Надіша з Тарсішею переглянулися і, дивлячись одна одній в очі, посміхнулися. Кожна – про своє. Іріду доручили турботам селянок, пригрозивши, що за її смерть дадуть відповідь їх люди. Тепер же дівчатам стало сильно її не вистачати. Легезі абсолютно не сподобалося, як з ним розмовляють, йому стало здаватися, що його перестали сприймати серйозно. Трохи промовчавши, він їдко випалив: