Епоха слави і надії

Глава 47

"Краще мужня та почесна смерть, чим ганебне і безславне життя". Заповідь Сорок сьома. Кодекс Братства тибетських ченців.

Дітар йшов лісом. Запахи свіжого листя і хвої оточували його. Теплі сонячні промені пробивалися крізь крони дерев. Було чутно дзюрчання струмка і щебетання птахів. Він йшов і дивився на всі боки, дерева, які оточували, були незнайомі, звуки були новими для його слуху. Дорога вела в глибину лісу. Він не міг згадати, як тут опинився і куди йде. Після заростей і гущавин він вийшов на галявину. На ній стояв дерев'яний будинок. Він ходив навкруги і насолоджувався його красою. В середині, він побачив сходинки, які вели вгору.

Повільним кроком Дітар піднявся і виявився перед дверима. Зайшовши в середину, він озирнувся.

– Що це за місце? Чому я тут? – Дітара мучили ці питання.

Він був у запорошеній кімнаті і перше, що зробив – це впустив повітря, відкривши вікна. Свіжий потік увірвався в приміщення. Вирішивши навести порядок, він почав витирати пил з речей. Кожен предмет, який він брав у руки, здавався йому дуже знайомим, неначе з далекого дитинства. Все навкруги нагадувало йому щось рідне. Скоро будинок наповнився свіжістю, стало чисто і затишно.

– Чим закінчилася битва? Де мої брати? Що зі мною сталося?

Його голова теж потребувала прибирання. Речі знаходили свої місця в будинку і викликали різні асоціації в Дітара з його минулим. Спогад за спогадом проносився в його голові. Кожна подія, що являлася перед очима, допомагала йому переосмислювати своє життя. Він відчував, що знаходиться в іншому світі, що він знаходиться в середині, в середині своєї голови.

– Я помер? – Промайнуло в його голові. – Як? Коли?

Дітар почув шум. У сусідній кімнаті хтось був. Він повільно підійшов до дверей і прислухався. Чути був плач. Ввійшовши до порожньої кімнати, він побачив дитину.

– Що ти тут робиш, малюк? – Запитав Дітар.

Хлопчик продовжував плакати. Сльози котилися по його щоках. Він прикривав обличчя долонями. Маленьке дитя не могло залишитися без турботи ченця. Він підійшов і взяв його на руки, обійняв так ніжно, і так міцно, як міг. Хлопчик трохи заспокоївся і подивився на Дітара. Обличчя дитини було кругле з коротким світлим волоссям, великі заплакані очі і крихітний носик. Чернець відразу ж впізнав цю дитину.

– Це Я! – Дітар обіймав його і говорив, як сильно його любить. Цьому хлопчикові дуже бракувало любові і турботи, він не часто чув ніжні слова.

– Я завжди пам'ятаю про тебе, ти мені дуже дорогий. Тобі не варто плакати. Я – це підтвердження того, що ти виростеш і станеш чудовою людиною.

Хлопчик дивився на Дітара і мовчав.

– Життя – ця подорож, в якій ти удосконалюватимешся. Нескінченна низка життєвих уроків, де немає поганого і хорошого, чорного і білого. Де кожна помилка, не знак падіння, а умови зростання. Де труднощі приходять, як друзі, що б ми мужніли, росли і ставали краще. Життя – це досягнення істини. Ти ніколи не самотній, ти це частина нескінченності. Маленька крапелька любові, в океані абсолютної любові. Всесвіт любить і приймає тебе таким, який ти є. Тобі нічого боятися, та сила, що керує зірками, веде і тебе.

Дитина тонула в обіймах. Тепер сльози падали з очей ченця. Він випробовував сильне єднання зі всесвітом. Він знав, що він не один. Що все, що він любить, завжди з ним. Спокій оселився в його серці. Смерть його більше не хвилювала.

– Життя без смерті, неможливе, так само, як і смерть без життя. Страх неминучості – безглуздий. Той, хто вільний від страху смерті, той живе по-справжньому. – Думав Дітар.

Дитина розчинилася. Кімната наповнилася яскравим світлом і всі контури змащувалися. Світло ставало дуже яскравим, але воно не сліпило. Дітар подивився на свої руки і побачив, що вони теж світяться. Світло розчиняло його тіло. Залишилося тільки почуття спокою. Навкруги не було більше простору, було тільки сяюче яскравим світлом почуття свободи і любові. Смерть це або ні, вже було неважливо.

Тихо шуміли дерева. Посвистував вітер, шепотіли про щось зірки. Хмари мчали через океан ночі. Дітар розплющив очі. Він лежав на холодній землі і не міг поворушитися. Лише вдихи, говорили, що він ще живий. Його мозок повільно намагався хоч щось зрозуміти.

– Це був сон? – Подумав чернець. – Битва. Ворог відступив? Де всі?

Останнє, що він пам'ятав, це те, що воїни перестали битися і чорний вершник віддав наказ про відступ. Що було далі?

Він згадав ще дещо: перед тим, як виявитися на землі, його пронизав гострий біль і в очах потемніло. Битва була закінчена, але не тому, що ворог відступив. Ворог відступив, тому що закінчилася битва. Захисники фортеці були повержені. Поки Дітар рухався вглиб битви, назустріч чорному вершникові, всі хто були позаду, помирали. Його доля була не краща за інших, і зараз він лежить так само, як і його друзі. Дітар кліпнув і, розплющивши очі, побачив темний силует, що височів над ним.

Довгий чорний плащ приховував фігуру, але чернець відразу зрозумів, що це була жінка. Незнайомка пройшла між тілами вбитих, зрідка перевертаючи їх витонченим чобітком так, щоб їй було видно обличчя. Судячи з усього, вона не відчувала ні страху, ні поваги до загиблих. Можливо, вона шукала когось серед них. Він побачив, що два довгі і широкі наконечники копій пронизали його груди з правого боку. Виявися вороги трохи точніше і направ вони свою зброю лівіше, сталь перерізала би аорту, або ввійшла в серце, позбавивши Дітара від мук.

Таємнича жінка тим часом зупинилася. Дітар почув фрази, вимовлені на якійсь дивній, чужій мові. Жінка в чорному плащі, вийшла з туману, завмерла перед Дітаром, роздивляючись його, потім сказала:

– Ти живий воїн. Тебе не вбили.

Дітар застогнав – біль вчепилася в груди, немов хижий звір.

Крізь напівприкриті повіки Дітар побачив, що за спиною жінки з'явилися якісь тіні. Він хотів застережно закричати, але придивившись, зрозумів, що немає потреби боятися – позаду неї стояли Орхан і Осман, яких він був радий бачити більше за всіх. Вони витріщали на ченця очі і посміхалися.

– Живий?

– Живий.

Час йому здавався якимсь безглуздим жартом.

– Пройшло чотири дні. Ми у Ашоки в шатрі.

– Що сталося?

Підійшов якийсь незнайомець і запитав:

– Як ти себе почуваєш, Дітар? – Запитав він.

– Неначе помер і воскрес.

Дітар оглянув його з голови до п'ят. Перед ними стояв високий чоловік з темним кольором шкіри. Ті карі очі, якими він дивився на Дітара, вселяли довіру. В погляді відчувалася глибина. Його верхню губу прикрашали густі вуса, акуратно підстрижені і доглянуті. Губи не приховували напрочуд білі зуби. Він стояв у повний зріст, і його довге волосся лежало на плечах. Одягнений він був у гарний шервані білого кольору. Почував себе – господарем світу. Коли чернець закінчив роздивлятися свого співрозмовника, то вже розумів, хто перед ним стоїть.

– Так от ти який, Цар Ашока. – Подумав Дітар.

– Я переміг! – Гордо заявив Цар.

– Як?

– Кому яка справа! Переможців не судять!

Зараз ця людина здавалася гордовитою, але Дітар захотів мати такого друга – господаря. Він лежав, а поряд з ним були Орхан і Осман. Вони піднесли йому глек з водою. Дітар жадібно пив.

Ашока продовжив:

– Цей народ, отримуючи хоч малу владу, знущається з тих, хто її не має. Що ж буде, якщо дати йому владу над країною або всім світом?

– Раз ми в твоєму шатрі, значить, ти вже бачив інших ченців? – Не звертаючи уваги на питання Ашоки, Дітар задав свій, важливіший.

– Звичайно.

– Кого?

– Був у мене друг Легеза, в нього було багато своїх людей, в тому числі чернець Книготорговець і жінка – воїн Магуран. Багаті торговці древніми картами, але це не так важливо.

Дітар оглянув своє тіло, воно було в синцях і подряпинах. Дві діри в грудях залишаться йому нагадуванням на все життя. Він торкнувся рукою рани і побачив на зап'ястку браслет. На браслеті був лише один напис: "Ірсай". Браслет прикривав татуювання 2805. Було стільки питань, і Дітар продовжив:

– Легеза? – Уточнив чернець.

– Саме! – Кивнув Ашока. – Він зробив мене імператором! Я вдячний йому за це.

– Я впевнений, що він був проти війни!

– Ти правий, але після коронації він пішов. А потім прийшли інші, після них ще інші…

Дітар згадав ту мить, коли Книготорговець зняв маску і став Кіаном. Але весь цей час ними маніпулювала інша людина. Ашока продовжував:

– Легеза розповідав про вхід до Підземного Світу. Про еліксир безсмертя та людей – ящерів.

Дітар був здивований тому, куди привела ця розмова :

– І ти повірив?

Ашока кинув йому золоту монету. Чернець хоч і був слабкий, але спритним рухом спіймав монету і різкий біль промайнув по всьому тілі. Він розглянув її. Вона була кругла з різьбленими краями і великою кількістю подряпин і вм'ятин.

– Так це обман. – Сказав Дітар. Він засунув руку у свою кишеню, витягнув звідти таку ж монету і метнув її в того, що стояв навпроти царя. Дітар дивився на монету і почав посміхатися. На ній був зображений профіль Кіана. Вони обдурили імператора.

– Тварюки існують. – Серйозно заявив Ашока.

До шатра ввійшов воїн в чорних обладунках, і Дітар згадав його.

– Чорний вершник! – Ченцям не вдалося зустріти його на полі бою, а тепер він стоїть з ними в одному шатрі, і вони беззбройні.

Вершник пройшов, зупинився біля свого імператора і зняв шолом. Ченці побачили його обличчя, а точніше її. Це була жінка. Жінка була з пов'язкою на обличчі, яку вона почала повільно знімати. Пов'язка спала, і було ясно, що вона приховувала. На обличчі був величезний шрам, що йшов через все лице, від вуха до вуха. З рота, виднілися гострі зуби, не схожі на людські і роздвоєний язик, нагадував зміїний.

Вона звикла до того, як люди реагують на її зовнішність, і анітрохи не бентежилася.

– Я гарна? – Запитала вона присутніх. Перша думка Дітара, була – ця жінка незвичайна, друга – вона чарівна. Щось у ній було, але що саме було незрозуміло.

– Я здогадуюся хто ти. – Сказав чернець.

– Ірсай! – Крикнула жінка і кинулася до ченця. – Ірсай, ти прийшов до тями.

Дітар був шокований. Події розгортаються самим незвичайним чином і не зовсім зрозуміло, друзі перед ним або вороги. Можливо, це гра, можливо жарт, а можливо, що все ще сон.

– Я не Ірсай!

– Помовч, я так довго тебе чекала, щоночі, тебе мій коханий чекала. Змови шепотіла. Я не знала, чи повернешся ти. Я хотіла, терпіла, чекала. Я не жила і хворіла без тебе. – Вона сиділа поряд із ченцем і торкалася своєю рукою його руки.

– Ти помиляєшся! – Голосно вимовив Дітар і забрав свою руку.

– Помовч. – Вона преклонилася своєю головою до його плеча. – Я рада, що ти знайшов зворотний шлях до мене. Ти той, з ким би я хотіла ділити свій світ: і дні, і ночі. Знаєш, я не змогла впоратися зі своїми почуттями.

– Що відбувається? – Майже кричучи, сказав Дітар. Він звертався до Царя і до своїх братів ченців у надії, що хоч хтось зможе пояснити те, що відбувається. На обличчях Орхана і Османа був майже такий же вираз здивування, як і у самого Дітара. Цар був дуже стриманим.

– Ти пробач, за минуле. – Продовжувала "чорний вершник". – Зовсім я ні на що не ображена. Я жива і ти живий! Я знаю, що ти теж сумував і бажав мене торкнутися. Я знову твоя.

– Я перший раз тебе бачу. – Вже ласкавішим голосом звертався до неї чернець.

– Можливо вона і справді мене з кимось сплутала. – Думав він.

– Ми не бачилися вічність, але ти не міг мене забути.

Ашока перервав їхню бесіду і звернувся до неї:

– Наргіза, дай нам пару хвилин, я їм усе поясню, а потім Діт…, – Він запнувся, але вчасно виправив себе. – Ірсай до тебе повернеться.

Наргіза вийшла. Ченцеві стало легше від того, що ця сцена припинилася, і тепер він чекав хоч якихось пояснень.

– Розумієш Дітар. – Почав Ашока. – Легеза сказав мені, що він шукає вхід до Підземного Світу, що не знає точно, в якій горі він знаходиться. Я в це не вірив, поки не дізнався, що ящери вибралися з Підземного Світу, і зараз вони в одному місці, у старій фортеці "Очі Орла", що належала Калінзі .

Ченці зрозуміли, що це не жарт, Ашока був налаштован серйозно. Орхан і Осман переглянулися та подивилися на Дітара. Він вже не лежав, а сидів, спершись руками. Погляд його, був прикований до імператора, він вірить його словам.

– Вони шукали "щось" або "когось". Казали, що Ханой забрав із Підземного Світу якийсь "ключ". Я знаю, що Міланос уклав союз з Легезою і Книготоргівцем, що вони приведуть ченців.

На цій фразі обличчя Дітара змінилося.

– Міланос знав? А чи знав Андрогін? Весь цей час він брехав і не збирався нас відпускати? – Думав чернець.

– Мене їх домовленості не цікавлять. – Спокійно продовжував Ашока. – Я йду знищити цих тварюк.

– Ірсай там загинув?

– Так. Вірний і відданий Ірсай, повів туди понад п'ять тисяч солдатів. Вони атакували фортецю день і ніч, тиждень за тижнем.

– Так от через що почалася війна?

Картина роз’яснялась. Мотиви Міланоса були зовсім іншими. Війна була прикриттям і всі жертви, були віддані не за то, за що вони думали.

– Ти правий!

– І з ким же бився Ірсай?

– Ця битва ввійшла до історії, як "Атака мерців". Вони спонукали до втечі вцілілих. Невідомий ворог так і не здав фортецю. Коли Ірсай обстріляв фортецю, вона, здавалася приречена на взяття. Війська підходили все ближче і ближче. І в цей момент із запорошеного туману на них обрушилася контратака. Їх було не багато, більше двадцяти чоловік. Або правильніше – істот. На кожного більше двох сотень моїх воїнів. Вони йшли з мечами в повний зріст. Мої воїни, не прийнявши бою, кинулися назад.

– Скільки? – Задумливо вимовив Дітар, все глибше йдучи в свої думки.

– Що? – Обережно перепитав Ашока.

– Скільки часу до наступної твоєї атаки на фортецю ‘’Очі Орла’’?

– День, може бути два.

– Припини вбивати людей. Якщо я знищу всіх тварюк, ти вислухаєш мене?

– Так. Якщо ти знищиш всіх тварюк, я не лише тебе вислухаю, я ще послухаю тебе. Але якщо ти не повернешся завтра ввечері, то ми ні про що не домовлялися.

Брати стояли і слухали бесіду. Вони не зовсім розуміли те, про що говорить імператор, але те, до чого він веде було очевидно.

– Він зробить все, що зможе. – Відмахнувся Осман. – Але те, що він може, на багато більше того, що вам треба!

– А що далі? – Запитав Дітар.

– А далі я зберу ще більшу армію і ось тоді.

Він не став закінчувати цю фразу, але всі зрозуміли, що це означало.

– Навіщо? – Продовжив Дітар.

– Щоб об'єднати народи Індії.

– Ти хотів сказати "вбити"?

– Об'єднати. – Майже по буквах вимовив Ашока.

– А про інші варіанти ти думав?

Чернець відчував, що Цар йому не сильно довіряє. Переконувати його не було необхідності, така людина, як Ашока – людина дії, і слова його не цікавлять.

– А хіба вони є?

– Вони є завжди. Миром – теж можна об'єднати. Я вірю в це. – Дітар доклав зусилля і, відштовхнувшись руками від ліжка, встав на ноги.

Біль його не зупиняла. Тіло відчувало сили, і чернець ними користувався. На ньому рани завжди гоїлися швидко. Він зробив кілька впевнених кроків до імператора і простягнув йому руку.

– В нас є таємне рукостискання. Я протягнув тобі свою руку і готовий показати тобі його, якщо ти теж протягнеш свою.

Ашока дивився на нього і про щось думав. Рука Дітара все ще була протягнута. Всі мовчали. Чернець відчув, як його руку стиснули. Імператор міцно взяв руку Дітара. Взявши праву руку Царя, великим пальцем, він торкнувся першого суглоба вказівного пальця і непомітним рухом ударив три рази нігтем другого пальця в долоню руки.

– Дотик цей – вимога пароля. Пароль розбирався по частинах. Особа, що отримала дотик, називає перший склад "Ом", інший відповідає йому "Ом". Пароль повідомлявся таємно на вухо.

Ашока вивів їх на вулицю. Шатер стояв на гарній галявині. Вони йшли вчотирьох: два брати, Дітар і Ашока. Ченці Орхан і Осман допомагали Дітару йти. Ашока сказав:

– Якщо ти Ірсай, а Ірсая я знаю двадцять років, тоді ти їх вб'єш. Якщо ні, то я їх вб'ю. Так або інакше, але вони повинні померти.

Це було сказано голосно, так що чув багато хто. Він віддалився, залишивши ченців позаду. Наргіза наздогнала їх і Дітар сказав:

– Я не Ірсай.

– Я знаю, просто це була єдина можливість тебе врятувати. І завдяки цьому, тебе доставили в шатер до Ашоки.

– Значить, ти мене врятувала? – Зніяковіло запитав Дітар. – Навіщо?

– Якщо ти сюди потрапив, то ти вже приречений. Звідси, ще ніхто не виходив живим.

– Ти назвала мене ім'ям свого чоловіка?

Вона взяла Дітара за плече, і вони зупинилися. Незручне мовчання повисло в повітрі.

– Зупини його! Так далі не можна! Люди повинні жити – а навкруги тільки смерть. – З глибоким відчаєм благала жінка.

– Я знаю, що робити.

– Фортеця "Очі Орла" в іншій стороні! – Крикнула їм Наргіза.

– Я пообіцяв знищити всіх тварюк, а тут тільки двадцять!

Ашока отримав хоч і важку, але велику перемогу. Він зробив це. Дійсно, Ашока був переможцем, і Калінга стала його. Сто п'ятдесят тисяч чоловік було викрадено звідти, сто тисяч вбито. Приєднання Калінги, стало важливим у стратегічному і торговому відношенні, та сприяло посиленню імперії. Калінга вчинила наполегливий опір, але Ашока був відмінним полководцем. Його військова мудрість перевершувала його супротивників. Він став правителем Калінги, як того і бажав.

Але перемога принесла йому не радість, а печаль. Жахливе видовище кривавої різанини затьмарило радість перемоги. Він втратив спокій. Він не міг спати, їсти, ввесь час його супроводжували видіння страждань, агонії і смерті, побачені на полі битви. Він став правителем землі, влада якого поширювалася на величезні області – від південного океану до вершин Гімалаїв. Але перемога не принесла ні спокою, ні заспокоєння, ні гармонії, чого він так чекав. Тепер у серці великого завойовника оселилися скорбота, туга, біль та смуток. Така ціна тисяч загублених життів у цій війні.

Глава 48

"Чернець оцінює свій успіх тим, чим довелося пожертвувати, щоб домогтися його". Заповідь Сорок восьма. Кодекс Братства тибетських ченців.

Ранок у Монастирі вже настав. Всі мешканці снували по вулицях і займаліся своїми справами. Надіша йшла до Агіаса. Він все ще спав, а двері завжди були відкриті, він не боявся нападу або злодіїв. Навіть уві сні він був небезпечним, і поткнутися до нього означало – самогубство. Він лежав на ліжку, очі його були закриті, і повільне глибоке дихання означало, що він міцно спить. Надіша акуратно відкрила двері і зайшла до кімнати. Чернець почув, як скрипнули двері, але продовжував лежати. Вона зайшла до кімнати і розбудила його:

– Прокинься, ну як ти можеш спати, коли мене немає поруч?

– Я так давно хочу з тобою залишитися. – Сказав Агіас. – Я теж скучив за тобою.

– Я цього не говорила.

–Тільки той, хто не раз залишався один, цінує щастя зустрічей з коханою.

Агіас відкинув ковдру і встав, його голий торс прикрашали шрами.

– Я не вчився на лікаря, але навчився сам латати поранення, з якими лікарям не впоратися.

Надіша сором'язливо відвернулася:

– Легко обдурити очі, але важко обдурити серце. Чому ми закриваємо очі, коли ми молимося, плачемо, кохаємо, мріємо?

– Тому що ми знаємо, що найпрекрасніші речі в житті ми не бачимо, ми відчуваємо їх серцем. – Відповів їй чернець.

Їй треба було, щоб він дивився на неї так, як ніхто не дивиться.

– Я даю слово, що ніхто і ніколи, тебе не полюбить так, як люблю я.– Говорив Агіас, одягаючись.

Він підійшов і обійняв її. Для нього сонцем була вона, і він прокидався з її появою. Він хотів обдарувати її найласкавішими, найніжнішими словами на які тільки здатний.

– Так хочеться зануритися в твій погляд, і стати його частиною. – Він подивився в очі і побачив у них своє відображення. В них він був набагато прекрасніший, ніж насправді. Настане день і вона стане моєю.

Агіас випустив Надішу зі своїх обіймів, і пройшовся по кімнаті, збираючи речі.

– Мені потрібно йти. – Сказав чернець, дістаючи свою сумку.

– Хіба ти зможеш, без мене, прожити ще цілий тиждень?

– Так буде незавжди, дочекайся мене. Один тиждень недовгий термін порівняно з цілим життям. – Він намагався підбадьорити її.

– Чому саме зараз, коли ти мені потрібний, знову йдеш?

Агіас нічого не відповів. Він не знаходив собі місця, і вона це відчула.

– Як може "щось" бути важливіше мене? – З відчаєм говорила дівчина. – Ти все життя переносити мене на потім". А його може і не бути. Ти зможеш жити без мене? Ти потрібний мені зараз.

– Якщо ти зараз підеш, то це назавжди. Я відчуваю, що з тобою щось станеться.

Він часто залишав її, хоча знав, чоловік потрібний завжди.

– Братство. Ніхто не дасть сто відсотків гарантії, що нічого не станеться. Ми постійно наражаємося на небезпеку.

Надіша не вірила його словам. Братство тут ні до чого. Це його вибір, а не вибір Братства.

– Я нічого не можу зробити, Братство ти любиш сильніше мене.

Чернець зібрав все і стояв біля виходу. Вона була поруч, але він відчував, що втрачає.

– Коли ти була маленькою, на нас напали канібали. – Згадавши історію начал Агіас. – Доки інші ченці билися, я рятував жінок і дітей. Я йшов за спинами ченців, які закривали нас від нападаючих, на руках у мене була ти, і я подумав: Ханой, навіть якщо мені судилося померти, врятуй цю дівчинку, вона обов'язково повинна вижити. Це були, найстрашніші хвилини в моєму житті.

– Я розумію, я не той… – Він торкнувся її плеча. – Не той, кого ти шукала.

– Ти сам мене знайшов. В дитинстві, я завжди раділа, коли ти приходив до мого брата. Не знаю, помічав ти чи ні, але я завжди намагалася надіти кращі сукні. Мені було приємно, щоб ти звернув на мене увагу. Я була ще юною і ви часто виставляли мене за двері, тоді мені доводилося вас підслуховувати. Я це робила, тільки заради твого голосу: дорослого і впевненого, мужнього. Потім ти йшов, і тебе не було роками. Я завжди чекала твоїх кроків, а ти не йшов. Зараз твоє життя: ризик і небезпека, і зовсім не сім'я.

Ти ніколи не зможеш забути, вбитих тобою, їх забрані життя не дадуть тобі спокою. Ти не зможеш змінити свій спосіб життя заради мене. Ти відчайдушний, і доки в тебе немає мене – ти непереможний. В цьому і є весь ти. Тобі нічого втрачати. Не для кого берегти своє життя. А що треба мені? Ти подумав про мене? Як тільки ти станеш моїм – ти станеш смертним. Замість атаки – ти захищатимешся, а це тебе згубить. Ти знатимеш, що в тебе є я, і більше не зможеш ризикувати. Знайшовши мене – ти втратиш себе.

Ми обоє розуміємо, що я і є твоє слабке місце. А що мені робити після твоєї смерті, хто мене оберігатиме, піклуватиметься про мене? Твоя любов до мене – батьківська, і ти мене можеш вдочерити, а не взяти в дружини. Це різна любов, і зовсім інші почуття. Така відповідальність на порядок вища, і вона дозволить тобі зберегти твоє істинне "я". Ми можемо тільки говорити про життя, про яке мріємо. Сімейний затишок і вечеря на столі – це для мене, а вічна битва – для тебе.

Ком підступив до горла ченця.

– Прошу тебе, адже я так сильно тебе потребую, зроби хоч щось. Життя дуже складне, але воно одне. Не хочу розлучатися. Ми зараз такі близькі. Не мовчи.

Надіша прибрала руку Агіаса зі свого плеча. Її очі стали вологими.

– В мене завтра весілля. – Тихим голосом сказала дівчина, але Агіас почув її, як грім дзвону. – Ми про це ніколи не говорили, але цього дня не уникнути.

В цей момент пролунав стук у двері, в невмілому мовчанні вони дивилися один на одного. Двері відкрилися, зайшов Есін.

– Агіас, ти вдома? – Запитав з порогу хлопець.

– Так, ми тут.

Надіша вискочила на вулицю, залишивши чоловіків наодинці. Агіас не зупинив її, хоча дуже хотів. Що він їй міг дати зараз?