Епоха слави і надії
- -
- 100%
- +
Кілька секунд знадобилося Кіану, що б зміркувати, що сталося і, відновити послідовність подій в своїй голові.
– Ще раз, хто ти? – Поцікавився Книготорговець.
– Есін. Ти ж впізнав мене! – Серйозним тоном повторив хлопець.
Кіан криво посміхнувся, адже чернець був правий:
– Скажи, Есін. Що ти зробиш, щоб знову обійняти свою дружину, відчути тепло її шкіри, смак її губ, скількох ти готовий вбити?
– Ти будеш одним з них. – Відповів той.
Різка зміна настрою Кіана застала Есіна зненацька. Ще мить тому перед ним був розгублений сивий чоловік, а вже зараз – небезпечний Книготорговець. Ні страху, ні гніву, ні радості, погляд, як у мертвого.
– Чоловік цінний, коли його слова співпадають з його діями. – Дотепно помітив Кіан. – Тому, хто винить інших, має відбутися довга дорога, але той, хто винить себе, половину шляху вже пройшов. А той, хто не винить нікого, дійшов до кінця.
Тепер у цій камері Кіан був головним. Він вів бесіду і грав Есіном, як хотів. Книготорговець вмів відмінно маніпулювати і використовувати слабкі місця людей, що б добитися своєї мети. Хлопець стояв перед ним і був в розгубленості. Він вже забув, з якою впевненістю прийшов сюди. В голові думки перепліталися, заважаючи тверезо міркувати. Книготорговець бачив хлопця наскрізь і посміхався. Есін намагався взяти себе в руки.
– Чому ти повернувся в Братство? – Заговорив хлопець.
– Я більше ніде не потрібний. Тільки ця діра, ще готова прихистити мене. – Кіан відповідав жартома, принаймні так здавалося.
Часто люди використовують такий прийом. Кажуть правду під виглядом жарту, що б заплутати співрозмовника, або ж обвести його навколо пальця.
Есін із сумнівом похитав головою:
– Звучить абсолютно неймовірно. Скажи мені хто інший, я б, напевно навіть сміятися не став, але твої слова, варто перевірити.
– Перевірте, якщо зможете. Я вам забороняти не буду.
– "Неначе ти міг мені щось заборонити" – подумав Есін, але вголос сказав інше. – Я не можу тобі вірити на слово.
Нависло мовчання. Не тому, що нічого було відповісти, а тому, що ні для чого. Вірять йому або ні, це не важливо. До Есіна повернулася впевненість. Він згадав, з якою метою прийшов до цієї людини.
– Де мій батько? – Есін вимовив цю фразу по буквах. Настільки чітко, як тільки міг.
– Хто? – Знущавшись, перепитав Книготорговець.
Хлопець знову завівся. Дике бажання придушити старого на місці не покидало його. Якщо б це було так просто і могло вирішити його проблеми, він би зробив це негайно, але все складалося інакше. Знову тим же спокійним голосом він повторив:
– Де …мій …батько?
– З Легезою. – Швидко відповів полонений. Він сказав це так, як ніби це був очевидний факт.
Знущання Книготорговця доводило хлопця. Тепер він вже думав про те, що бесіди не буде. Витягнути інформацію з цієї людини складніше, ніж можна було уявити. Кіан улігся на свою солому і закинув ногу за ногу. Його зовсім не бентежила вогкість і холод.
– Обіцяти і робити – різні речі. – Відповідав Кіан. – Коли ви приймете смерть і відмовитеся від страху перед нею, тоді смерть стане для вас умовою повного життя, тільки уникнув страху перед нею, людина починає жити повною мірою, набуває істинної ситості – духовної, фізичної, матеріальної. Він знаходить точну і визначену відповідь на питання про причину своєї бідності і стає багатий. Ви яскравіше і чіткіше бачите смерть всього оточення, але вас це не торкається. За великим рахунком, їх смерть – ваше життя. І не по вашому бажанню, просто такий процес.
Есін не сприймав філософствування Книготорговця, він намагався слухати його якомога менше, що б не потрапити на маніпуляцію.
– До цього дня, ніхто не зізнався в зробленому злочині – в твоєму злочині. Ти спалив Монастир і втік, зрадивши Братство.
– І добре, що не зізнався. Час – безсмертний зберігач історії. – Веселився полонений.
Ця бесіда його бавила. Есін думав, що зможе дізнатися: де його батько, але ця людина грала так, особливо слабкими, як маріонетками. Така людина, як Есін не рівня йому, і Кіан просто насміхався з хлопця. Книготорговець цінний бранець, кожен захотів би мати такого в клітці.
Сенсу продовжувати розмову не було. Есін не наважувався покинути камеру, але стук у двері його налякав. За вікном було вже темно, ніч простягнула свої обійми над Білокам'яним. Хто міг в такий час прийти до Кіана? Двері відкрилися, і в камеру зайшов Авраал.
– Мабуть поспати мені сьогодні не призначено. – Глузливо сказав полонений.
Брати залишилися наодинці. Есін швидко пішов, не сказавши ні слова. Він точно не бажав бути присутнім при цій бесіді. Їм є про що поговорити, і для третього тут місця немає. Авраал закрив двері і пройшов до камери. Він не боявся Кіана, швидше навпаки.
– Ти досить спав, братик, пора б вже і прокинутися. – Відповів Авраал на уїдливий жарт брата.
Глава Братства наближався повільним кроком, а Кіан намагався не подавати вигляду і продовжував лежати, зрідка кидаючи косий погляд на Авраала.
– Наші з тобою стосунки спочатку будувалися за принципом: ти терпиш мою присутність, а я не суну ніс у твої справи. – Почав розмову Авраал.
– Ми з тобою різні, брат. Ти сліпий, а я можу бачити.
– Ти можеш бачити тільки себе, тільки свої бажання і плювати ти хотів на всіх інших. Тебе обдурили, і ти повірив.
Авраал не думав, що бесіда так швидко перейде на підвищені тони.
– Я не сектант і в мене немає поняття "релігія", у мене є поняття Віра. Ніхто мене не просить вірити в "щось", ніхто мені нічого не вселяє. Це мій вибір, я хочу прожити це життя з сенсом, зберігаючи в собі душевну чистоту та здобуваючи вічні цінності. Віра без справ мертва, запам'ятай це!
Кіан був мудрим співрозмовником і в красномовстві не поступався Главі Братства. Він і сам міг би стати Главою, якби захотів, але він вибрав інший шлях.
– Твоя віра звинувачувати всіх і кожного хто не згоден з тобою. Навкруги всі помиляються, а один ти правий. Але правда в тому, що ти помилився і те, що ти зараз тут – це доводить.
– Правий я або ні – не важливо. Я у всіх виграв, і відтоді в мене залишилося почуття – нічого не боятися. В мене навіть обережності немає, страху немає, мені все одно який ворог – великий або малий. Якщо я не боюся, яка мені різниця? Куди піду, там і виграю. Це я ще в дитинстві зрозумів і зміг зберегти це почуття до цих днів. Чого ти не зміг, Авраал.
– Ти зрадив мене, ти зрадив Братство. Про яку перемогу ти можеш казати? – Запитав Авраал. – Ханой шукав в кожній людині хороше, а ми шукаємо погане. Ханой шукав в людях добро, бажаючи їх виправдати, а ми шукаємо зло, щоб їх засудити. Ханою було боляче говорити про чужі проступки, а нам це приємно. Ханой рятував людей, а ми їх губимо. В і цьому різниця. Ні я, ні ти не переможці.
Була глибока ніч. Сильний вітер нагадував ураган, і очікувалися перші краплі дощу. Селище спало, вдалині чулося виття собак, які спостерігали повний місяць на небі. Варта обходила вулиці селища, виконуючи наказ охороняти спокій мешканців. Ворота були зачинені, територія розвідана, але ніяких ознак армії Книготорговця не було знайдено. Дітар в цю ніч не спав. Він відчував, що Братство в небезпеці, і він здогадувався чому.
– Кіан занадто близько. Неважливо в клітці він або ні, це не та людина, яку так просто розкусити. Якщо він у в'язниці, значить, він сам цього захотів.
Дітар вів внутрішній монолог, намагаючись зіставити події і знайти зачіпку, істинну причину повернення Кіана.
– Братство його не хвилює, пробачення з Авраалом теж. Його хвилює Підземний Світ. Він не один раз про це говорив. Кіан втік з Братства і став зрадником не через те, що не вірив у нього, а навпаки, він втік – тому що вірив. Вірив у пророцтво. В Братстві він міг стати максимум Главою Братства, і то лише після смерті Авраала, але він забажав піти в Підземний Світ. Будучи в Братстві, він би не був такий вільний, як зараз. Навіть в'язнем, він вільніше за кожного з нас. Авраал би не вирішився йти в Підземний Світ, не наважився б так ризикувати Братством.
Кіан хоче знайти Сатану, який сидить у в'язниці "Аркада" і дізнатися, де знаходиться еліксир безсмертя.
Чернець покинув ліжко і відкрив вікно, впустивши запах нічної свіжості до будинку. Блакитне світло місяця єдине, що освітлювало його кімнату. Дітар міркував, підбираючись все ближче до відповіді.
– Кіану потрібний Підземний Світ. Якщо Кіан зараз тут, то… – Розум ченця був швидкий, і та думка, що тільки що виникла, потрясла його.
– Якщо він тут, то йому зараз треба бути в Монастирі. Тобто все це було підлаштовано. І Панадій, і переворот, і повернення. – Дітар зміркував, що до чого і тепер він точно не засне. Він ліг на ліжко і обійняв сонну Тарсішу, думаючи, що робити далі.
На другому поверсі в'язниці при світлі місяця йшла бесіда Авраала і Кіана. Розмова затягнулася і вже не була такою безтурботною, як думав Книготорговець на початку. Він більше не дозволяв собі ставно лежати і криво дивитися на Главу Братства. Два брати стояли, друг навпроти друга, продовжуючи обговорювати своє життя, життя Братства і життя цілої планети.
– Якби ти знав, що помреш завтра?
– Помру я завтра або ні – не так важливо. Поки я живий, я служитиму Братству так, як ніби ніколи не помру.
– Братство. – Передражнив його Кіан. – Бачте, з одного боку, все начебто йде нормально. Авраал з жаром взявся за справу, і віддає накази, які, як і раніше – Кіан дуже цинічно усміхнувся – виконуються беззаперечно. А з іншого боку, особисто мені наказів не віддають. Твоє Братство істинний зрадник, а не я.
Авраал ходив, намагаючись стримувати свої емоції. Він хвилювався, як би не дійти до тієї межи, межи, яку він так не хотів переступати, а Кіан продовжував вивергати отруту зі своїх вуст.
– Ви не говорили всієї правди. Братство відправляло молодих ченців на завдання, але вони не мали уявлення про ваші плани. Вони не знали, чому вони так вчиняють. Ніяких термінів, причин, імен, паролів. Ченці знали в обличчя лише кілька членів Братства. Вони виконували накази і не здогадувалися, хто ці люди. Про все знало лише вузьке коло людей, яке розробляло конкретні цілі Монастиря, контролювало кожен крок його членів, зберігали Кодекс і списки Братства. Ви використовуєте ченців, як пішаків у своїй грі і не кажете їм правду.
Вони для вас лише раби. Скількох ти згубив Авраал? Скількома довелося пожертвувати заради твоїх амбіцій?
Кіан говорив так голосно, що було чутно навіть на вулиці. Вся тюремна варта чекала біля входу. Всі боялися найстрашнішого, того, що могло статися, якщо брати не зможуть стримати себе в руках.
Настала тиша. Авраал вже не ходив по камері. Вони стояли один навпроти одного на відстані двох метрів. Світло місяця освітлювало приміщення через грати. Почувся гуркіт грому, і дощ все ж таки полився з неба. Кіан стояв спиною до вікна і дивився на свого брата. Спалахи блискавки на мить освітлювали обличчя Авраала. Воно було жахливе. Обличчя повне ненависті і люті.
– За все зроблене, тобі страти не уникнути. Ти заплатиш за кожну краплю крові, яка була пролита з твоєї вини. – Глава Братства більше не міг тримати в середині свої почуття, вони виступали на його обличчі, і Кіану стало жахливо від такого видовища.
Авраал зробив крок назад і скинув свою мантію, а після і свою сорочку оголивши тіло. За поясом у нього був схований ніж, який тепер опинився в його руці. Кіан застиг на місці. Він не міг повірити, що його брат готовий піти на це. Озброєний чернець підійшов ще ближче і заніс кинджал. Полонений позадкував назад. Ударом Авраал встромив кинджал в руку.
Кров почала крапати на підлогу. Крапля за краплею камені забарвлювалися в яскраво-червоний колір. Лезо ножа почало зрізувати частину шкіри на руці в тому місці, де було татуювання. Шматок шкіри, на якому був один напис – "Кіан". Ім'я брата, яке Авраал набив собі в далекому минулому, в тому минулому, коли в нього був брат, і якого він дуже любив і поважав. Зрізавши зі своєї руки цей надпис, він кинув шматок скривавленої плоті в Кіана.
Божевільні від жаху очі Книготорговця не могли навіть кліпнути. Вони прилипли до Авраала, який, сховавши кинджал за пояс, підняв свій одяг. Він дивився на брата, а той його більше не помічав. Притиснувши рану рукою, він вийшов з камери, грюкнувши дерев'яними дверима. Кіан залишився сидіти в світлі місяця, слухаючи шум дощу за стіною. Його очі дивилися в одну точку, туди, де лежав клапоть шкіри, з його ім'ям "Кіан".
Глава 54
"Чернець не поспішає мстити сам, часто за нього це робить життя". Заповідь П'ятдесят четверта. Кодекс Братства тибетських ченців.
День, коли чернець Дітар повернувся в Монастир, був не найкращим у його житті. Втім, хороші дні, судячи зі всього, залишилися в минулому. Дітар знаходився в бібліотеці зі своїми друзями. Сюди були чутні крики і грім набату цілком виразно. Дзвін чуло все селище. Авраал добре пам'ятав цей звук, коли він став Главою Братства, в той самий день, коли підтвердилася пропажа Панадія, і Авраал вперше одягнув мантію Нісана. Шум дзвону міг означати тільки одне, Братство незадоволено ченцем Білокам'яного селища і вимагає виконання Кодексу.
Агіас, Надіша, Тарсіша та Дітар сиділи за столом у бібліотеці і обговорювали останні події. Часи для Братства настали не найспокійніші. Поява Кіана в Братстві і переворот, навели багато шуму.
Великий дубовий стіл, розташований біля стіни, був оточений величезними полицями з різними рукописами. Свити, пергаменти, карти і різні листи лежали всюди. Сонячного світла було недостатньо, і яскравий вогонь лампадок освітлював частину приміщення. Дітар розповідав про Кіана до його зради і те, як він став Книготорговцем. Тарсіша сиділа, поруч не бажаючи упускати можливості бути ближче до свого чоловіка.
– Кіан продовжував діяльність Ханоя і Панадія. Він наказав звести зі всіх Монастирів і міст старі книги для зняття копій. Тоді він ще був ченцем. Привезених в столицю книг, ніхто після цього не бачив, як ніхто і не бачив знятих з цих книг копій. Цікаво і те, що за невиконання цього наказу належала смерть. Дивна турбота про книги, чи не так?
Дітар говорив те, що знав сам, але можливо і це була не вся правда. Кіан дуже слизький тип і всі його таємниці розгадати не так просто.
– Після зняття копій, оригінали зникли. Згоріли одночасно всі великі бібліотеки. Спочатку ченці робили копії, щоб відвести з собою, а потім знищували оригінали. Виходить, що тільки ченці володіють абсолютно всіма знаннями Світу.
Надіша ходила по бібліотеці і роздивлялася старовинні письмена. Велику частину тексту вона не могла прочитати. Різні символи, алфавіти і древні знаки не були їй знайомі. Вона слухала історію Дітара і співчувала Книготорговцеві. Вона бачила в ньому людину, якій довелося покинути будинок і близьких людей заради інших цілей. Очевидно, важливіших для нього.
– А ви колись думали про тих, хто йде? – Вона відірвала погляд від старих сувоїв і подивилася на своїх друзів. – Яку треба мати сміливість, щоб одного разу собі признатися, що так більше не можна? Все припинити, перервати і піти. Піти з кам'яним обличчям, незважаючи на щасливі спогади, які так недоречно проносяться в цей момент. Відчувати провину перед людиною, яку покинув. – Дівчина опустила голову і занурилася в себе, роздумуючи над своїми ж словами.
– Але настає час, і цьому приходить кінець – ми йдемо в життя вічне. – Вирішив додати Агіас. – Спочатку ти чогось чекаєш дуже довго, але піти доведеться всім.
На вулиці посилювався шум людей і дзвони. Голос Дітара зазвучав знову.
– Може, ви і забули, але "втрачені храми" пам'ятають. Такі місця як це, існують для того, щоб не забути. Не дозволити знанням піти разом з поколіннями в минуле.
Надіша підійшла до Агіаса і сіла поряд з ним. Вони були дуже схожі. Схожі не зовні, не характерами і поглядами на життя, а саме – бажанням бути разом. Приймали один одного, як є, не намагаючись змінити. Разом вони наповнювалися і збагачувалися, могли зосереджуватися саме на приємних моментах, не думаючи про несхожість. Об'єднуючою рисою була їх простота у характері, у манерах. Біля неї, у Агіаса виникло бажання стати батьком. Нести відповідальність за свою сім'ю. Бути тим, кого потребують, на кого сподіваються і кого шалено люблять і чекають.
Їй його бракувало, їй доводилося ділити його з Братством, а в глибині душі вона бажала його повністю.
– Чому кантрі чернець особисто займається шахтою? – Запитала Надіша. – В твоїх руках керування цілим Тигровим селищем, а ти весь час знаходишся в шахті. Така поведінка не може бути добровільною. Ось Дітар, займаючи схожий пост, але він цілими днями вивчає бібліотеку. А ось твої обов'язки – це таємниця за сімома замками.
Дійсно, то чим займався її чоловік, було загадкою. Кантрі ченці не прості члени Братства, їх обов'язки і вони самі, можуть бути засекреченими для їх же безпеки і безпеки всього Братства.
Агіас подивився на Надішу. Її очі зачаровували його та вабили. Він перевів погляд на Дітара і побачив, як той заворожено дивиться на нього, чекаючи, що він відповість на питання, яке цікавило його теж. Дівчина помітила обличчя Агіаса і зрозуміла, що влучила в ціль.
– Я здогадалася, що там є таємниця. Що ви там побудували? – З величезною цікавістю запитувала Надіша.
– Ми нічого не будували. Ось в чому справа. Ми відкопали. – Відповідаючи на питання, уточнив Агіас.
– Під час будівництва шахти, ми знайшли двері. Високі і вузькі, з дивного метала. За ними і була бібліотека. Неймовірних розмірів коридори, заставлені писаннями, і полиці з різними артефактами. Все це ми змогли розгледіти тільки після того, як запалили там світло. Сотні смолоскипів знадобилися, що б освітити лише малу частину тієї знахідки. Це і є Шамбала. Частину книг передали Дітару в Білокам'яний, для вивчення. Щоб не було зайвих питань, ченці видають їх, як свої. Інша частина, залишилася на місці.
Велика частина написана на старій мові, яку мало хто використовує. Древня мова ватанаан. Вгадай, хто її знає?
– Цигани? – Невпевнено запитала Надіша.
– Вірно. Вони не копачі, а читачі.
Дівчина дивилася на Агіаса такими завороженими очима, неначе бачить і чує його вперше. В своїй уяві, вона вже малювала собі те місце, з його секретами і знаннями. Шум з вулиці відійшов на другий план і всі були поглинені розповіддю про загублене місце. Кантрі чернець продовжував.
– Вони переводять і копіюють книги. Під землею знаходиться цілий університет. Я проклинаю той день, коли Ханой знайшов ті двері. А мені доручили видавати Шамбалу за шахту. Як на мене, то перша заповідь Кодексу має бути "не переводь" і жити було б легше.
– Не переводь… – Задумливо повторила Тарсіша.
Ще мить тому її коханий сидів поряд з нею, а тепер, коли вона відволіклася від розповіді Агіаса, вона помітила, що Дітар підійшов до вікна. В його голові звучала тільки одна фраза: "Шамбала". Його думки заглушувалися подіями за вікном, і він не міг зосередитися.
– Весь час вона була так близько. Кіан зробив помилку, коли втік, а тепер усвідомивши її, він повернувся. Що тепер відбувається? Хто ще знає про це?
Вона спостерігала за ним.
– Я не знаю, хто були ці люди, або істоти, які створювали той зал, але в ньому є вікна, і східці біля входу, а це означає, що воно не підземелля. Воно засипане майже на пів сотні метрів.
– Але як?
Дітар подивився на Агіаса і уточнив:
– Шамбала була побудована в іншу Епоху.
Агіас схвально кивнув головою:
– В мене немає відповідей на ці питання. Я багато чого не розумію. Цигани переводять книги, і вже готові ми забираємо в Білокам'яний і Агарію.
– А золото?
– В шахті немає золота. Я особисто беру його з Монастиря Агарії і даю циганам, в якості оплати. В Монастирі його було повно, ще при Панадії. Ченці його приносять в Монастир, а не відносять, як ми всім кажемо. Тут все не те, чим здається.
– Але ж з'являються питання.
– Так, у доглядачів "цієї" бібліотеки і виникли такі питання. Вони хотіли винести оригінали і їх спіймали. Ми не творці, ми хранителі, або злодії, як тобі зручніше.
– Що ж за "знання" там зберігаються?
– Там цілий світ. Там про всю планету. Там все життя. Велика кількість різноманітних знань у всіх напрямках. Тисячі тисяч книг: про історію, техніку, будівництво, будову людини, лікування, мистецтво, здоров'я, про зірки, про тварин і рослини, там є про все, це просто незрозуміло.
Наприклад, звідти ми дізналися, що можна лікуватися голодуванням. Тепер ми знаємо, що якщо хворобу не можна вилікувати голодуванням – то вона не лікується, тіло людини саме відновлюється, "будо" – шлях вбивці, який вчить, як можна позбавити людину життя одним ударом, про виховання дітей – "дитина гість у твоєму житті, вирости і відпусти". Все, на чому ми будуємо наше Братство, ми взяли звідти. Лекса теж був перекладачем. Йому дісталася книга про битву на конях. Ти знаєш його, він міг використати знання?
– Обов'язково. – Погодилася Надіша.
Дітар все так само стояв біля вікна .
– Тепер я розумію, яку ви зберігаєте таємницю – чужу таємницю. – Сказала Надіша.
– Ханой і Ануш привели на це місце засновників Монастиря і ціле циганське плем'я не просто так. Я впевнений, що цьому є пояснення. В цьому залі є напис, висічений на камені: "дві тисячі прийшли сюди, один залишився". Але я не знаю, що це означає, і про кого йде мова.
– Чи намагався хтось вкрасти ці знання? – Запитала дівчина, не відриваючи очей від нього.
– Так, багато хто намагався. Одного разу зрадники хотіли винести оригінали цих книги з Агарії. Їх вбили, а Книготорговець втік, один з наших братів – зрадник. Його треба вбити, а книги надійно сховати, поки ними не скористалися.
– А що там ще такого в цих книгах?
– Про стан нашої свідомості. Летаргічний сон і стан глибокої медитації – "соматі". Про джерело безсмертя і тих рептилій, що його охороняють. Інші книги на місці, але ми розкопали чужу схованку, і це довго не може бути в таємниці. Крім Книготорговця будуть і інші.
Шум з вулиці став ще сильніший. Дзвін приголомшував кожного, хто його чув. Агіас і Надіша підійшли до вікна, де стояв Дітар. З вікна відкривався вигляд на простору площу. Натовпи людей збиралися біля будівлі, і їх крики набували виразних слів.
– Ми звинувачуємо тебе Дітар! – Кричали десятки глоток. – Бийте набат!
Ченці не боялися і знали, що за ними стояла правда, підкріплена Кодексом. Прості ченці піднімали голову і вимагали до відповіді Дітара, який на їх думку, "підвищуючи" свою кар'єру – знизив авторитет Братства.
До бібліотеки швидко ввійшов Есін, глибоко вдихаючи повітря:
– Дітар, ти чуєш їх?
Дітар коротко кивнув. Ситуація була серйозна.
– Тепер потрібно думати. Думати і діяти. По можливості чітко і швидко. – Холоднокровно відповів чернець.
– Що відбувається? Спонтанно виниклий бунт? – Есін був схвильований та розгублений. Він говорив, запинаючись все ще не встигнувши, віддихатися:
– Для нього не було ніяких серйозних приводів. Останні п'ять років твого перебування в Монастирі справи йшли добре.
– Щоб підняти ченців на бунт, потрібен не просто заводій, потрібний лідер. – Відповів Дітар і показав на вікно.
Серед натовпу була така людина. Невисокий, товстий, лисіючий чоловік, якого люди слухали, і який кричав голосніше за всіх.
– Я, кантрі чернець ОльханКарин, звинувачую ченця Дітара за трьома статтями Кодекса Братства.
Люди зібралися під стінами будівлі навколо нього і слухали. ОльханКарин кричав на всю площу.
– Я звинувачую Дітара в тому, що під час війни він покинув території підконтрольні Братству, вінпішов з Андрогіном в Калінгу. Втікач!
– Ганьба! – Заволали з натовпу. – До відповіді Дітара!
Галасливий натовп заведений промовою товстуна не стримував своїх вигуків. ОльханКарин підкинув руку, закликаючи до порядку, дочекався тиші, продовжив говорити гаряче і люто. Говорити те, що в інший час не вимовив би навіть у думках. Але зараз чернець знав, що можна все.
Дітар попрямував по коридору до своєї особистої кімнати. Він йшов і озирався на всі боки, що б його не застали зненацька. Тут, хвала Ханою, поки нікого не було, або не встигли, або не посміли. Дітар підійшов до столу, сів в крісло і потер віскі.
– Есін, глянь у двір, з'ясуй, чи не чекають мене там.
– Для цього не обов'язково кудись йти. Напевно чекають. – Спокійно відповів хлопець.
– Напевно. Навіть більше того – погодився Дітар. – І напевно вони мене бачили. Напевно знають, що я тут. Напевно прийдуть зараз сюди за мною. І напевно їх не зупинить те, що я кілька днів, як повернувся. А мені треба пару хвилин спокою, щоб зібратися з думками. Дай мені ці пару хвилин. Есін вклонився і вийшов. Дітар відкинувся на спинку і закрив очі.
– Отже, свої. – Почав він роздумувати. – Дванадцять кантрі ченців, люди близькі до влади. Люди, що являють собою владу. Люди, що здійснюють зв'язок Глави Братства з іншими ченцями, що стежать за виконанням кодексу. Між іншим, це дванадцять чоловік, один з яких стане Главою Братства, якщо Авраала знімуть з цієї посади. Якщо одного разу вони вже це зробили, проголосувавши за Панадія, означає проти Авраала більшість, і повторити таке їм не складе труднощів. Він сидів, закривши очі, і намагався абстрагуватися від шуму на вулиці.