Епоха слави і надії

Глава 8

В Петербурзі виявилось, за звичаєм похмуро, дув вологий вітер, а затягнуте свинцевими хмарами небо, сипало дрібним дощем. Смурні пасажири, виходячи з будівлі аеропорту, поспішали до очікуючих їх таксі, бажаючи якнайскоріше опинитися спочатку в теплі салону автомобіля, а потім вже вдома або в готельному номері. На фоні загального настрою Ніколас виділявся своєю посмішкою і піднесеним настроєм.

Він встиг непогано виспатися під час польоту, а зараз збирався відправитися назустріч пригодам, в компанії дуже миловидної особи, так що в нього не було приводу хмуритися. Втім, вони цілком могли затриматися ненадовго в якомусь милому ресторанчику. Адже хто ж вирушає вершити справи на голодний шлунок?

– Дівчина, скільки часу? – Сліпуче посміхнувся Ніколас і підморгнув.

Здивовано, Ганна подивилася на свій наручний годинник і знову на нього:

– Десять хвилин одинадцятого, а що?

– А скільки вільного? – Продовжив дуріти Ніколас.

– Ти ж знаєш, у нас його мало. – Навіть не посміхнувшись, заперечила дівчина.

– Гаразд, але ж красуням теж потрібно їсти? Я знаю одне містечко тут поруч. Ми швидко, – акуратно підхопивши Ганну під лікоть, Ніколас повів її до виходу.

– Ти виглядаєш, як самотня жінка, – сказав він, коли вони сіли в найближче таксі, що підвернулося.

– Що ти маєш на увазі? – Ганна незадоволено посовалася на сидінні. Хоч втомлений і мовчазний водій, здавалося, не звертав на них ніякої уваги, а просто віз за названою Ніколасом адресою, їй не хотілося зараз, при сторонньому, зачіпати особисті серйозні теми.

– Занадто доглянута, занадто щаслива, – не роздумуючи, перерахував Ніколас, після чого вже бадьорішим голосом додав:

– Хоча зараз і хмуришся, як небо над Пітером, але ти мені все одно жахливо подобаєшся, – схилившись до її вуха, прошепотів він.

– Нічого, це пройде, – збентежено відвернувшись, махнула рукою Ганна. – Спочатку я практично всім жахливо подобаюся. Потім не всім. Потім не жахливо. Потім просто не подобаюся. Потім жахливо не подобаюся.

– Отже, вони дурні, Ганна, – несподівано заявив Ніколас. – Вони не захотіли або не змогли впізнати тебе справжню. В наш час люди бояться складнощів і занадто усе спрощують. До відрази спрощують. Захотіли – пропали, забули, одружилися, розвелися. Бездумно і безвідповідально все якось. Швидко і просто. І ніхто нікого не потребує, і ніхто нікому не повинен. Спочатку чваняться гордістю, а потім давляться сльозами. Гарно йдуть, а потім божеволіють, тому що залишили найцінніше, що могло бути в житті.

Намагаються заспокоїти себе безглуздою фразою: "одже так і треба". І почувають себе неймовірно самотніми в натовпі таких же самотніх людей. Двадцять перше століття – століття зовнішньої краси і внутрішньої порожнечі.

– Ти цікаво міркуєш, Ніколас, – тихо сказала Ганна, збентежена і його близькістю і тим, що водій чує їх розмову. Ніколас був зовсім поряд, вони майже стикалися плечима, кілька сантиметрів – і можна зіткнутися долонями. – Я вважаю, батьки тебе добре виховали.

Автомобіль зупинився біля входу в ресторан, і Ніколас, обійшовши машину, відкрив двері з боку Ганни:

– Дозволь тобі ще раз це довести, – він галантно протягнув руку.

Ресторан дійсно виявився досить гарним. З ненав'язливими розторопними офіціантами, великим вибором блюд у меню, затишною атмосферою і розташованими досить далеко один від одного столиками, що надавало відчуття відокремленості. Сніданок явно пішов дівчині на користь, вона помітно розслабилася і навіть повеселішала.

– Чому ти на мене так витріщився? – Вперше за ранок посміхнулася вона.

– Одна твоя присутність – вже натяк на секс, – посміхнувся куточком губ Ніколас, зробивши знак офіціантові, щоб той приніс ще чаю.

– Давай без цих твоїх дешевих підкатів, – закотила очі дівчина.

– Гаразд, – кивнув він. – Знаєш, я взагалі непогана людина. – Мої слова можуть здатися грубими або образливими, але я нікому не бажаю зла. Просто кажу правду. Я можу за одну секунду психанути, зненавидіти весь світ, а в іншу, як ні в чому не бувало, посміхатися і говорити, як прекрасне це життя.

– Знаю, – погодилася Ганна, – а ще ти дуже самовпевнений.

– Ця моя головна зброя, – Ніколас змовницьки підморгнув, немов збирався розповісти якусь страшенно сокровенну і цікаву таємницю. – В мене характер такий – не вмію програвати. Або я переможець, або гра ще не закінчена. Неважливо хто проти, головне не боятися і діяти.

– Розкажи мені ще трохи про те, як Ніколас Романов став Ловцем Снів, – зробивши ковток чаю, попросила дівчина. – Як ти усього цього добився?

– Хто хоче багато чого досягти, передвсім, має бути вимогливим до себе. Спочатку мені було просто цікаво, як людина уві сні може чути, бачити і відчувати, ставати головним персонажем яскравих картинок. А далі я спробував в цьому розібратися – раз, потім другий, ще і ще. Тепер це моє хобі, – посміхнувся Ніколас.

– Наша зустріч відбулася через мій сон. – Ганна несвідомо зім'яла серветку, потім розгорнула її і розгладила. – Але цей сон не єдиний такий, эм-м-м… – вона замислилася на секунду, підбираючи відповідне слово. – Незвичайний. Іноді я бачила чужі сни. Іноді зустрічала у своїх снах інших людей, відчувала, як би сказати – їх присутність. І розуміла, що вони тут не просто так, не випадково, що вони на зразок мандрівників, тільки не по країнах і містах, а по сновидіннях.

І я б хотіла запитати в тебе, – дівчина пильно подивилася на Ніколаса. – Ти думаєш, що втручаючись в сон іншого, ти можеш допомогти? Припустимо, сон це програма, яка допомагає знайти вирішення якоїсь проблеми. Я би вчинила навпаки – ускладнила б сон до такої міри, щоб людина зрозуміла, що вона спить, що може змінювати реальність навкруги, керувати нею, як їй заманеться.

– Мені б хотілся охороняти чужі сни, – подумав, відповів Ніколас. – З'являтися в кошмарах і позбавляти від них людей. Переміщатися між сновидіннями, спостерігати за ними. Ця думка багато років не дає мені спокою. Я готовий присвятити цьому все своє життя, але до путя не можу знайти інформації. Я здатний по поличках розкласти будь – який сон – його початок, кінець, все до найдрібніших подробиць. Але далі за власні сни, зайти не можу. Якби міг, то допомагав би людям, втручаючись тільки в крайніх випадках, коли дійсно потрібна допомога. Зберігав би їх таємниці, спостерігав би за їх світами, заради такого і життя не жаль.

– Знаєш, – сказала Ганна, кивнувши офіціантові, щоб той приніс рахунок, – я чула, що за кошмарами криється неосяжне поле ресурсів. Так що твоє бажання допомогти може виявитися ведмедячою послугою, – вона піднялася з-за столу, прихопивши з свсіднього стільця свою сумочку. – А тепер давай викличемо таксі. Тільки цього разу без ресторанів, кіно і доміно. Відразу в готель, не повертаючи.

– Відразу в готель! – Театрально схопився за серце Ніколас. – Я, між іншим, пристойний чоловік!

Біля дверей таксі вони випадково зіткнулися руками. Ганна хотіла сама відкрити двері, а Ніколас продовжував доводити, що вона не помилилася, і його дійсно добре виховали. В цей момент, він опустив погляд вниз і вперше помітив червону ниточку, обмотану навколо безіменного пальця її руки, – на тому самому, де зазвичай носять обручку.

Велику частину шляху він мовчав, обмірковувавши те, що побачив. Ніколас цікавився багатьом, у тому числі і легендами про обручки і червону нитку долі.

Вважається, що кільце – сакральний символ браку, тому з ним не можна поводитися легковажно, наприклад, крутити. Прикмети про обручку свідчать, що це може привести до розлучення. Кільце, як замкнуте коло символізує цілісність і єдність. Воно не має ні початку, ні кінця, тому часто асоціюється з вічністю і нескінченністю. Нескінченність, що обернулася навколо пальця, здавна була символом влади. Це знак особливого становища, приналежності до певного кола.

– Про що замислився? – Ганна легенько торкнулася його плеча, привертаючи увагу.

– Та так… – знизав плечима Ніколас. – Про кільця. Ти знала, що власника кільця можна розглядати, як володаря власного всесвіту, який він носить з собою? Тому воно служило невід’ємним атрибутом чародіїв, жерців і королів. В царя Соломона був магічний перстень, за допомогою якого, він міг керувати ангелами, демонами, всіма стихіями і духами природи.

– Гм, – здивувалася дівчина. – Про Соломона багато читала, але цього не знала.

– В стародавньому Єгипті кільце, як знак вічності мало подібність, з укладеним у вигляді кола шнуром, кінці якого зав'язувалися вузлом, – продовжив Ніколас. – Часто цей символ був присутнім в зображеннях богів. Наприклад, ширяючий сокіл з храму Гори в Едфу, тримає в своїх кігтях цей символ вічності. Сила кільця, що запобігає біді, служила захистом фараонові. Імена правителів при написанні полягали в царському кільці, так званому картуші.

Прості люди використовували вузликові амулети у вигляді кільця, які повинні були захищати від хвороб і інших нещасть.

– Я чула, що в Китаї коло вважалося основою всесвіту, – згадала Ганна. – кільце було символом вічності, а також переваги і влади. Ціле кільце означало прихильність імператора, розімкнене – його гнів по відношенню до підлеглих. В древньому Китаї існував звичай посилати одно з таких перстнів у посиланні за якийсь вчинок. Якщо це було ціле кільце, то імператор мав намір відновити цю людину на державній посаді, зберегти його репутацію і не знижувати у званні. Якщо ж воно було розімкненим, то це означало, що людина більше не допускалася до державних справ.

– У каблучок є багато значень, – кивнув ловець. – В алхімії існує відомий багатьом символ – змій, що кусає власний хвіст. Значення його пов'язане з ідеєю часу – хід часу супроводжується руйнуванням, оскільки минуле, неначе безповоротно втрачається, тобто час пожирає сам себе. Як і в індуїзмі, змій асоціюється з циклом життя людини в природі і в усьому всесвіті.

В алхімічних манускриптах зустрічається також емблема із зображенням дитини, рука якої покоїться на черепі. Дитину обвиває змія, що згорнулася в кільце і кусає свій хвіст. Змій полягає в колі з двома символами крайніх полярностей. Створення світу, дитини і символу смерті – черепа. Взята, як єдине ціле, ця емблема може бути представлена, як "На моєму початку закладений мій кінець"… – Ніколас подивився Ганні в очі. – Помітив нитку в тебе на пальці, – він кивнув на її руку.

– Так. – Ганна опустила голову вниз. – Все проходить, але не забувається.

– Тебе колись любили? – Ніколас взяв її за руку і переплів їх пальці. Дівчина трохи міцніше стиснула його долоню. – Шрами можна перетворити на прикраси, намалювавши на них тату, – і він тепло посміхнувся. Ледве вони під'їхали до готелю, як у Ганни задзвонив телефон.

– Це Едвард, – промовила вона і включила гучний зв'язок.

– Вітаю, Едвард, ми вже біля готелю і слухаємо тебе.

– Ганна, Ніколас, – привітався Едвард, – у мене для вас погані новини. Наша загадкова людина з Тауреда пропала. Вранці, охороняючі його поліцейські постукали у двері його номера, щоб продовжити допит з метою з'ясування особи, але чоловік не відгукнувся. Коли стало зрозуміло, що відкривати той наміру не має , вони зламали двері, замок був закритий з середини, і дуже здивувалися, виявивши номер порожнім. Скажу так, – зітхнув Едвард. – Непомітно вийти він не міг, оскільки охорона весь час була напоготові.

Але і це, ще не все, – по голосу Едварда було чутно, що він явно спантеличений і вкрай незадоволений ситуацією. – Якимось чином з митного сейфа пропали вилучені в нашого дивного пасажира документи. Ми доки так і не зрозуміли до кінця, що сталося. Містифікація? Але навіщо? Тим більше, що в паспорті втікача стояла безліч штампів інших держав. Яким був сенс видавати себе за громадянина невідомого Тауреда? В будь – якому випадку обшукайте номер, вас впустять, я домовився. На цьому поки все. Відбій, – попрощався Едвард.

– Розуму незбагненно, – похитала головою Ганна. – Якби тебе тут не було, я би подумала, що божеволію.

– Він реальний, мила. Інші теж його бачили. Не може ж це бути колективним божевіллям? – Ніколас підбадьорююче поплескав її по плечу. – Знаєш, я тут трохи понишпорив в інтернеті, – сказав він, – були і інші люди, які згадували неіснуючі назви міст і країн, розмовляли незрозумілою мовою і були одягнені в дивний одяг. Давай оглянемо номер?

Поки вони піднімалися на ліфті до потрібного їм поверху, Ганна задумливо сказала:

– Знаєш, навіть якщо він прийшов з якогось паралельного світу, все одно міг поспілкуватися з місцевими, оскільки знав багато мов. І чому люди досі не придумали одну мову на весь світ?

– Впевнений, вона вже була, – пропустивши дівчину вперед, Ніколас вийшов слідом за нею в коридор.

В номері виявилося порожньо. Ні записок, ні телефону – нічого. Тільки халат і футболка, недбало кинуті на стілець.

– Речі, які занадто брудні, щоб вішати їх в шафу, але занадто чисті, щоб прати, ласкаво просимо на стілець, – усміхнулася Ганна. – Не бачила нічого подібного, але все ж він був – цей чоловік із Тауреда.

– Давай ще оглянемо? – Запропонував Ніколас.

Він почав порпатися в столі, сподіваючись знайти хоч якусь зачіпку. Судячи із скептичного виразу обличчя, Ганна не розділяла його надій, але теж приєдналася до пошуків. Вона заглянула під шафи і ліжко, потім провела долонею між подушками дивана.

– Ніколас! – Раптом вигукнула вона. – Тут щось є! – Дівчина дістала з-під подушки пачку якихось карток. – Дивися!

Придивившись, Ніколас зрозумів, що це колода гральних карт, тільки трохи незвичних на вигляд.

– Дай сюди, будь ласка, – попросив він. Ніколас перегорнув з десяток карт, розглядаючи малюнки. – Ти не проти проконсультуватися з тим, хто в цьому розуміється на порядок краще нас з тобою?

Ганна згідно кивнула і Ніколас відразу ввімкнув на мобільному прямий ефір.

– Банда! – Звернувся він до своїх численних підписників. – Сьогодні ми з однією прекрасною дівчиною, в якої, як ви пам'ятаєте, скоро відбудеться модний показ, знайшли дуже примітну колоду карт. Може серед вас є знавці? Ніколас пробігся поглядом по коментарях і підключив до ефіру людину, що запропонувала допомогу.

– Добридень, – привітався той. – Я відразу її впізнав! Це колода Великої Вітчизняної війни. Між іншим, в цій колоді у кожного короля є свій історичний прототип, що означає одного з чотирьох великих людей минулого. Король пік – Цар Давид, король треф – Олександр Великий, король червей – Карл Великий, а король бубей – Юлій Цезар.

– Дякую вам велике за таку швидку відповідь, – подякував Ніколас, потім звернувся до іншої аудиторії:

– Знаєте, чому діалог з новим знайомим нагадує гру в карти? В кожного з вас є своя стратегія. Своя головна думка і козир в рукаві. Але, результат партії в покер і розмови за чашкою кави, залежить не лише від них. Вміння чути співрозмовника і вгадувати його наступний хід ,підвищує ваші шанси на успіх і в картковій грі, і в перемовах з партнерами. На цьому ми з вами поки прощаємося. Трохи пізніше обговоримо наш модний показ.

– Ніколас, – покликала його Ганна. – Едвард дзвонить.

Вони сіли поруч на дивані, Ганна прийняла виклик і ввімкнула гучний зв'язок:

– Наш прибулець не залишив нічого, крім однієї зачіпки. Тільки колода карт Великої Вітчизняної війни.

– Гм, – здивовано кашлянув Едвард. – Більше схоже на те, що росіяни в аеропорту щось наплутали. Андора – маленька країна, з неї навряд хтось подорожує літаком. Може ще і паспорт був так оформлений, що назва селища була написана більше, ніж назва країни. "Тауредець", напевно, намагався пояснити на ламаному французькому, що він з селища Тауред, а росіяни, які самі погано знали французький, подумали, що він говорить про країну. В будь – якому випадку єдина ваша зачіпка – карти. Працюйте над нею.

Я теж спробую щось дізнатися. – На цих словах Едвард поклав трубку.

– Що робитимемо з "кінцем Світу", що насувається? – Відклавши телефон, запитав Ніколас. – Як зупинимо?

– Для успіху будь – якого підприємства потрібно три людини, – суворим тоном сказала дівчина. – Мрійник, бізнесмен і сукин син.

– Залишилося знайти сукиного сина, – усміхнувся Ніколас.

Дівчина заливчасто розсміялася, а потім додала:

– В крайньому випадку, кінець Світу зупинить мій папа, – побачивши непідробно – здивований вираз обличчя Ніколаса, вона знову розсміялася. Але, зглянувшись, все ж пояснила:

– Пам'ятаю, коли я була маленька, в нас на поверсі оселився якийсь хам, до нього постійно ходили дружки, кричали ночами в під'їзді, палили, пиячили. Страшно було додому повертатися… Одного разу я вийшла з ліфта і почула, що вони знову там. Я на тремтячих ногах пішла до своїх дверей, вони мене зупинили, почали приставати – я в сльози. В сльозах почала мимрити, щоб вони відстали і не чіпали мене. В цей момент повз пройшли два чоловіка, і навіть уваги не звернули на ту, що плаче в цій компанії. Я заголосила ще більше. На мій рев вийшов батько.

Підійшов до одного, демонстративно перед особою показав гранату, висмикнув чеку і кинув йому в штани. Той на місці і обробився, а інші розбіглися. Граната не бойова звичайно, але у той момент я зрозуміла, що таке справжній чоловік, і як він вирішує проблеми.

– Ну, гранати в мене немає, – посміхнувся Ніколас. – Але і я дещо вмію. Не забула ще про свій показ?

Він знову включив ефір:

– Банда! Цього разу поговоримо про модний показ, який ми обговорювали з вами вчора. В моєму випадку йдеться навіть не про одяг, а про історію, яку я хочу розповісти за допомогою нарядів і шоу. Одяг мене цікавить не в першу чергу, хоча грає і не останню роль: все ж це мода. Важливо, щоб модель була з досвідом. Типаж зовнішності не має для мене значення. Як я вже згадував, я розповідаю історію, а в історії можуть бути різні персонажі. Присилайте мені порфолио моделей, а я відправлю їх до цеху.

До речі, дякую ательє, яке погодилося допомогти і пошити дванадцять нарядів в рекордні терміни. Обіцяю, що найближчий рік скрізь рекламуватиму тільки їх одяг. Нагадую, що цей показ йде під егідою: "А ти спробуй без грошей!", – Ніколас переклав телефон в іншу руку. – Одяг у стилі знаків зодіаку. Число дванадцять є священним. Дванадцять місяців, дванадцять апостолів Христа, дванадцять годин – це все недарма. Не можна просто так взяти і відмовитися від гороскопу, який перевірений роками.

Та і мені абсурдно читати, коли кажуть, що вчені відкрили новий знак Зодіаку. Астрологи, які складають гороскопи, не вчені, не може бути доктора або кандидата астрологічних наук. Як наука – існує тільки астрономія. Так, я вірю в астрологію, але називати це наукою не поспішав би. Але нам потрібна загадка. – Швидко написавши на папірці свою пропозицію, Ніколас підштовхнув його до Ганни.

– Показ міняє назву! – Урочисто заявив він. – На "Тринадцятий знак зодіаку". Дякую всім за увагу.

Ніколас зібрався було відкласти телефон у бік, але, помітивши число своїх підписників, здивовано вигнув брови. Не те щоб він рахував кожен десяток, але з часу його ефіру про знайдену колоду карт, кількість зросла з трьох мільйонів до чотирьох.

– Головне не засмучуйся через те, що ми пропустили того незнайомця, – він обійняв Ганну за плечі. – Значить, нам не судилося зустрітися з цією людиною. Не вішай носа, адже, як мовиться, треба бути вдячним: закритим дверям, запізненню на автобус, заторам, стосункам, що закінчилися і зруйнованим планам. Це захищає нас від того, що нам не призначене.

Глава 9

Санітари понесли Пастиря на ношах. Слідом за ними пішли, приголомшені побаченим, свсіди.

Лангре за звичкою дістав з кишені пачку цигарок, та так і тримав її в руці, оскільки знаходився в приміщенні, більш того – в чужому будинку. А ось Стажер мабуть не був обтяжений особливими моральними принципами, оскільки без зайвих роздумів затягнувся електронкою. Помітивши невдоволений погляд Лангре, Стажер криво посміхнувся:

– Маю право, – він знову смачно затягнувся.

"Що ж, – подумки зітхнув комісар. – Від недалекого розуму і вчинки недалекі".

Лангре не знав, як йшли справи в інших містах, але в Парижі такі ось "ходячі паровози" викликали у населення значно більше невдоволення, ніж, наприклад, рокери чи байкери. Більшість людей негативно відносяться до тих же вегетаріанців або представників сексуальних меншин, саме через пропаганди їх способу життя. Лангре особисто плювати, що якісь люди під покровом ночі вдаються до гріха мужолозтва у своєму ліжку. Але коли ці чоловіки надівають стринги поверх джинс і йдуть на демонстрацію з плакатами, кричачи всім, що вони не такі, як всі, і їм потрібні особливі права – ось це його відверто дратує. З вейперами та ж сама історія – нехай парять вдома. В своєму нужнику, під ковдрою, де завгодно, але тільки не при Лангре. Він був людиною старих поглядів і вважав, що якщо і палити, то цигарки, або не палити взагалі, третього не дано.

Стажер видихнув кілька кубометрів щільної пари, чому Лангре скривив обличчя:

– Сподіваюся, ця мода швидко мине. – Гаразд, – махнув рукою Лангре. – Я на вулицю.

Вийшовши з під'їзду гуртожитку, комісар опустився на ту ж лавку, де сиділи підлітки, що підказали поверх, і закурив. Коли через хвилину до нього підійшов Стажер, Лангре з клацанням, викинув недопалок до урни: