Епоха слави і надії
- -
- 100%
- +
Я знову на двір, подивився вдалечині, туди, де могили, та трохи не впав, – сторож сплескав руками. – Над кожною могилою по кулі висіло. Такі, знаєте, розміром з два футбольні м'ячі біло – сірого кольору. Мене, як паралізувало, стояв хвилини дві, витріщався на них, а собаки тим часом зовсім з розуму посходили. Джек помчав у бік могил, потім я і інших псів спустив. Дай, думаю, нехай розберуться. Вони спочатку загавкали голосно, а потім замовкли різко. Я пішов до себе, все ніби заспокоїлося – ні шуму на вулиці, ні силуетів на моніторі.
Ну, я заснув, прокинувся в шість від будильника, дочекався змінника і пішов додому.
– А що було далі? – З цікавістю запитала Ганна.
– Коли я прийшов на наступну зміну, дізнався, що тим ранком могильники знайшли собак розшматованими. Вони всі були розірвані, – чоловік пригнічено похитав головою, важко зітхнув і подивився вгору, в сіре небо. Можливо, він думав про розтерзаних псів, чиї душі зараз знаходилися десь там, за хмарами. – Я так і не можу зрозуміти, що за силуети і кулі тоді бачив. Розпитав наших місцевих готів, так ті ще більшого жаху навели. Сказали, що в ту ніч чули з боку моєї сторожки, гучний людський крик – ніби вбивали когось.
Я нічого такого не пам'ятаю. Може просто спав міцно? Потім з'ясувалося, що сталося з собаками і з цим сером… який Альприм.
– Що? – Здивовано підняв брови Ніколас. – Про що ви говорите?
– То я ж не просто так вам тут все розповідаю, голубчики, – не менш здивовано відгукнувся сторож. – Могилу ж його розкопали, може то ведмідь був.
– Звідки на кладовищі ведмідь? – Продовжував не розуміти Ніколас.
– Похолоднішало вже, мабуть не встиг клишоногий перед сплячкою наїстися. Кажуть, його притягнув запах частуваннь, люди ж залишають на могилах печиво там і солодощі всякі. Він і наших псів подрав, окаянний і могилу мабуть розрив.
– Знайшли ведмедя хоч? – Перелякано запитала Ганна, озираючись на всі боки, ніби чекала, що в будь-яку секунду із-за якоїсь надгробної плити на неї вискочить голодний звір.
– Ні, але ви не хвилюйтеся, красуня, – заспокоїв її сторож. – Судячи із сліду, він пішов у бік старого цвинтаря. Зараз тут чергують співробітники управління по охороні тварин. Його або відлякують, або приснуть. Не хвилюйтеся.
– Щодо сера Альприма. Ви впевнені, що саме ведмідь розрив його могилу? – запитав Ніколас.
– В цьому випадку – впевнений. Кому ще вона здалася? – Гмикнув сторож. – Звичайно, є могили, які можна назвати привабливими для вандалів. Наприклад, поховання з дорогими огорожами і пам'ятниками. Чи могили циганів, які вірять, що в світі іншому покійник повинен жити з комфортом, і тому кладуть до труни багато цінних речей, аж до мобільного телефону. Але і я тут не даремно штани просиджую, знаєте. До того ж наруга над тілами померлих і місцями їх поховання карається.
Іншу частину шляху трійця пройшла в задумливому мовчанні. Навкруги панувала спокійна умиротворена тиша. Не вірилося, що зовсім недавно цей спокій був порушений голодним звіром. Деякі пам'ятники привертали особливу увагу, Ганна і Ніколас затримували на них свої погляди, мимоволі зупиняючись хоч би на пару секунд, щоб розглянути їх. Скульптура сплячої дитини уособлювала чистоту, природність і невинність, вона особливо зацікавила Ніколаса. Він завжди вважав, що сон – нитка між Життям і Смертю.
Орел у польоті, чиє оперення було висічене з такою скрупульозною точністю, затримав на собі погляд Ганни. Цей птах на надгробку міг вказувати на військову кар'єру померлого, його сміливість і доблесть. Ганна згадала про Едварда. Скульптура у вигляді сувою, символу життя і смерті, теж не залишилася без уваги. Обидва його кінці, закручені вгору, втілювали невідомість минулого, майбутнього і невизначеність життєвого терміну. Він символізував визнання і пам'ять, а також стару приказку – "Шляхи господні несповідні".
Нарешті вони підійшли до ще одних воріт, напис на яких свідчив: "Зупинися перехожий. Відвідай мій прах. Я вже вдома. А ти ще у гостях".
– Дозволите? – Ніколас питально подивився на сторожа.
– Так, звичайно, я буду недалеко. Якщо що, то гукайте, – посміхнувся чоловік.
Через кілька могил вони знайшли ту саму, оточену червоно-білою стрічкою, оскільки її ще не відновили. Ніколас зазирнув в яму, на дні якої виднілася труна – в центрі відполірованої дерев'яної кришки зяяла діра.
– Постій насторожі, – попросив він, а сам стрибнув вниз, вправно приземлившись на обидві ноги.
Ніколас нахилився, заглянув в зяючий отвір і з відразою поморщився, побачивши біліючі кістки. Нога сера Альприма була на місці. Часто дихаючи, борючись з нудотою, Ніколас сунув руку в діру і через хвилину сліпих пошуків знайшов щось схоже на папір. Він витягнув його на світло, покрутив і задумливо примружився.
– Ганна! – покликав він. Дівчина відразу з явилася на краю ями, дивлячись на нього зверху вниз, ще раз озирнувшись, вона подала Ніколасу руку, допомагаючи вибратися із могили.
Обтрусивши штани від налиплої на них землі, Ніколас показав дівчині знайдений зім'ятий аркуш паперу, на якому віддрукувався слід "карткової сорочки". Після він дістав з кишені колоду карт і мовчки приклав її до відбитку на папері.
– Вони були загорнуті сюди. Із-за вогкості залишився відбиток. Хтось обчистив могилу.
Ганна приголомшено приклала долоню до губ:
– Може краще повернути їх на місце? Сер Альприм мертвий і…
– Треба боятися не мертвих, а живих. Так, є забобон, що предмет, прихоплений з кладовища,який належав мертвому, несе небезпеку, але це не так. Покійному в цьому матеріальному світі нічого вже не належить і він не стане переслідувати, бути примарою або щось подібне до того, – заспокоїв її Ніколас.
В цей момент з неба зірвалася перша крапля, потім друга, третя. Дрібна мряка падала на зім'ятий папір та заплутувалася прозорим бісером в густому волоссі Ніколаса.
– Вода. – Одними губами вимовив він. – Ганна, пам'ятаєш, що говорив Пушкін? – Він обережно підштовхнув дівчину до найближчої кованої альтанки з навісом і озирнувся навкруги. Із-за дощової завіси кладовище тепер виглядало ще похмурішим, потойбічним і неосяжним.
– Їх тут так багато, молоді, та людей похилого віку, у яких були свої плани і надії на майбутнє. Будь нас менше, ми жили б довше і краще. А так повинні проіснувати, скільки зможемо і скоріше поступитися місцем під сонцем "черговим, що стукаються". Вода може продовжити цей термін, – Ніколас провів рукою, пригладжуючи вологе від дощу волосся. – Більшість сучасних довгожителів п'ють воду гірських річок, що утворюються від танення льодовиків, як в стародавні часи.
Не випадково лицарі, герої і авантюристи всіх часів і народів шукали в буквальному розумінні джерело вічної молодості – живу воду.
Але навіть якщо і можна зупинити процес і обдурити смерть, чи всі захочуть назавжди затриматися у цьому світі? Ні. Перекази свідчать, що сам цар Соломон відкинув еліксир, який дарує безсмертя, тому що не бачив щастя в житті без тих, кого любив.
– Але чому ти раптом заговорив про це? – Здивовано спохмурніла Ганна.
– Правило, по якому в колоді гральних карт туз вищий за короля і королеву, з'явилося за часів Французької революції, як символ переваги нижчих класів над знаттю. Наша колода непроста, пам'ятаєш? Тут у кожного короля є свій реальний прототип: король пік – Цар Давид, король треф – Олександр Македонський, король червів – Карл Великий, король бубей – Юлій Цезар. Але і це ще не все.
– Я згадала! Пушкін говорив, що під час війни деякі карти були саме маршрутом, підказкою при евакуації, – Ганна роздивилася по сторонах, запримітив поруч, залишену кимось лійку, вона поставила її на стіл.
Ніколас поклав поруч колоду карт.
– Щоб маршрут проявився, потрібно намочити карти. – Він нетерпляче розклав колоду і полив з лійки, яка була повною через часті пітерські дощі.
– Дивися! – Ганна, не торкаючись карт, провела пальцем в повітрі, обкреслюючи криву лінію. – Король бубей – Юлій Цезар. Тепер на ньому чітко видно назву міста – Петербург. А далі… – Вона повела пальцем вище. – Київ, Стамбул, острів Родос. Це карта Європи?
Високосний, тобто календарний рік, відрізняється від звичайного появою додаткового триста шістдесят шостого дня.
– Так, знайшла, – Ганна квапливо зачитала знайдену в інтернеті статтю: – І ця зміна в літочисленні, яким стало користуватися людство, з тих самих пір намертво закріпила за оновленим календарем назву "юліанський".
– Тепер треба зрозуміти, який зв'язок між Цезарем і Пітером. – Задумливо похитав головою Ніколас.
– Ей, голубчики! – Окликнув їх сторож. – Ну ви знайшли місце, де в карти перекинутися! – Він по-доброму посміхнувся в густу бороду. – Ходімо я вас проведу.
– Йдемо! Дякуємо! – Ніколас поспішно склав карти і сховав за пазуху.
Вони всі втрьох, тією ж дорогою рушили назад.
– Ось ви, голубчики, щоб хотіли почути на своєму похороні? – Жваво запитав сторож. Ніколас і Ганна задумалися, але чоловікові і не потрібна була їх відповідь. Він продовжив: – Я ось нещодавно підслуховував випадково трьох чоловіків. Так один хотів, щоб про нього говорили, як про гарного сім'янина, відмінного і вірного товариша. Другий, щоб його згадували, як чесного, ніколи і нікого не зраджувавшого чоловіка. А третій сказав, що хотів би, щоб на його похоронах хтось взяв і крикнув: "дивиться, він ворушиться!", – сторож заливчасто розсміявся власному жарту. – Ну, удачі вам, молодь.
– До побачення, – Ніколас з Ганною попрощалися з ним біля воріт і неквапливо пішли у бік дороги.
– Як вважаєш, ми на вірному шляху? – Запитала Ганна після хвилинного мовчання.
– Зараз я можу сказати одне, я впевнений в двох речах: в собі і в мерседесах. Їзда – це краще задоволення, яке можна отримати, не знімаючи штанів, – підморгнув Ніколас.
– Знову ти за своє, – зітхнула дівчина. – Я дуже хвилююся, сподіваюся у нас все вийде.
– Надія… – неголосно сказав Ніколас, – це єдине, що сильніше за страх. Але іноді, докопав до правди, хочеться закопати її назад.
– Іноді просто хочеться заснути і спати довго-довго, – Ганна мрійно підняла голову до похмурого неба. – Тому що уві сні ти можеш бути з людьми, з якими не можеш бути в реальності.
– Сон не врятує тебе, якщо у тебе втомилася душа, – похитав головою Ніколас. – Повір, я знаю, про що кажу.
– Коли мені погано, я починаю мовчати. Мені простіше замкнути біль в собі, не завдавши шкоди нікому. Плювати, що вона повільно жере мене зсередини.
– Я часто роблю вигляд, що чогось не помічаю, щоб людина не почувала себе незручно. А іноді мовчу, щоб не розбити мрії інших. І іноді кажу повне марення, щоб підтримати людину, але знаєш, що саме головне? – Ніколас зупинився на секунду, заглянувши Ганні в очі. – Будь з тим, хто тобі дорогий. Я хочу.
– Ти говорив, що у будь-якому віці одна зустріч здатна змінити все життя, – тихо відповіла дівчина. – Здається, ти був правий.
– Мені теж так здається. Що ти та сама людина.
Ганна посміхнулася:
– Іноді мені хочеться бути трохи іншою людиною. Ну, знаєш, дівчиною, яка добре володіє англійським, вміє малювати, завжди виглядає до біса круто. Її запрошують на шоу, яка веде блог про своє життя і вміє майже все на світі. Сумно, але я просто та дівчина, яка впустила на підлогу "Кіт – Кат" і все одно його з'їла.
– Як на мене, так навіть краще – з щирою широкою посмішкою сказав Ніколас. – І життя в тебе цікавіше. Ти вже стала частиною мого блогу, за останню добу кількість підписників виросла з трьох мільйонів до сорока. Всі ці люди стежать за нашими пригодами, по можливості беруть в них участь. Ми на порозі великої таємниці, яку Братство Дев'яти Невідомих зберігало тисячі років. Можливо, йдеться про Еліксир Безсмертя!
– Звучить і справді захоплююче, – кивнула дівчина.
– До того ж зовсім скоро відбудеться твій перший модний показ. Моделі готові, дизайнери вже закінчують пошиття одягу.
– До речі, – Ганна лукаво подивилася на Ніколаса. – Все точно, як ми і домовлялися? Абсолютно безкоштовно? Як це тобі вдалося?
– В мене свої методи, – підморгнув Ніколас. – Моделям я пообіцяв кожній по побаченню, організаторові – безкоштовно знятися в його фільмі. А ось арабський шейх – сам зробив щедру пропозицію.
– Шейх? – Ганна здивовано округлила очі.
– Він забронював ресторан для святкування ювілею і готовий прийняти нас в центрі Стамбулу.
– Звучить, як сон, – дівчина похитала головою.
– Я вже говорив тобі, – серйозно сказав Ніколас. – Багато снів мають тенденцію збуватися.
Глава 13
Вулицю Монмартр поступово закутували по – осінньому холодні сутінки. Один за іншим запалювалися ліхтарі на довгих високих ніжках, і один за іншим гаснули вікна в будинках, де розташовувалися офіси, робочий день добіг кінця.
– Що ж, – Стажер глянув на годинник. – На сьогодні все? Я піду.
Лангре ще сильніше нахмурив брови, вчитуючись в черговий документ. Сьогоднішня ніч була для нього останньою, коли він ще міг брати участь в розслідуванні, будувати припущення, попереджати злочини. Але Лангре не був би собою, якби просто встав і пішов додому в покладену годину.
– Ми не закінчили, – тоном, що не терпить заперечень, відповів він. – Нас чекає ще одна зустріч. Краще запобігти злочину, а не чекати коли він станеться.
Стажер зовсім не виглядав здивованим, ніби чекав, що так і пройде його вечір. Проте він все одно не стримав гучного зітхання, кинувши останній погляд на годинник.
– Ти знав, у що вплутуєшся, – по – доброму посміхнувся Лангре. – В нашій роботі є певні складнощі і переробки – не найгірші з них.
– Знаю, – кивнув Стажер. – У Франції не особливо дарують поліцейських. А знайти іншу роботу, якщо захочеться піти, складно. Хіба що в охорону.
– З мене б вийшов непоганий рибалка, – посміхнувся Лангре.
– Я вступав до академії з думкою, що займатимуся благородною справою – боротися із злочинністю, робити світ краще, мало не клацанням пальців, – Стажер похитав головою, ніби і сам не вірив, що міг так думати. – Сьогодні вранці все здавалося таким крутим – кайданки, бронежилети, нерозкриті справи. Я вирішив, що ви всі безглузді, раз за двадцять років не розкрили жодної гучної справи, а ось у мене вийде в перший же день.
– Багато хто через це проходив, – заспокоїв його Лангре. – А ти тямущий хлопець, якщо відразу зрозумів, що та як, – попорпавшись у ящику, комісар дістав звідти пачку цигарок. – Швидко підеш вгору по кар'єрних сходах. Мене ось у двадцять один призначили молодшим лейтенантом, у підпорядкуванні тридцять дев'ять чоловік, багатьом з них було років по сорок, – Лангре з насолодою зробив перше затягування. – Я стрибнув через голову – звичайно, були і невдоволені. Мене теж не влаштовували ні підлеглі, ні керівництво.
Хода – перевалюючись, погляд – серйозний – коротше зразок для наслідування.
– З яких справ ви розпочинали? – З щирим інтересом запитав Стажер.
– Як і всі, багато людського бруду – п'яні розбирання, крадіжки, домашнє насильство. Працювати доводилося на особистій машині: бензин, принтер, фарба і папір теж за свої гроші.
– І вас це влаштовувало? – Стажер здивовано підкинув брови.
– Я радів безглуздим дрібницям на зразок грамоти за службу. Став частиною системи, – Лангре випустив в стелю чергову хмару густого диму.
– І переробки вас теж ніколи не бентежили?
– Не бентежили, дочекатися злочинця в засідці або прикувати його до стільця і самому спати поруч у відділку, щоб вранці оформити. Я жив на роботі і цивільне життя мене мало цікавило, – Лангре на кілька секунд прикрив очі, ніби згадуючи ті далекі, що давно пройшли роки.
– Ви сказали "прикувати до стільця"… – Задумливо протягнув Стажер. – Вам доводилося чинити тиск під час допитів?
– Слідчі прекрасно вміють грати в психологічні ігри. Ти теж навчишся, – Лангре зім'яв недопалок в попільничці. – Навчишся блефувати, "випадково" натякати, створювати враження, що в курсі всього. Початкуючі злочинці здаються під таким тиском і, як правило, швидко розколюються, раз вже слідчий "і так знає". Зараз багато що змінилося, – Лангре похитав головою. По ньому було незрозуміло, радіє він цим змінам або навпаки. – Раніше не було ні ютуба, ні смартфонів з камерами.
– Я завів свій блог в інстаграмі, – не можна стояти на одному місці, Стажер підійшов до вікна. – Там я записую свої спостереження, іноді допомагаю людям. Багато хто не знає своїх прав і не може себе захистити, якими б сміливими і гарними людьми вони не були. А я… – Стефан обвів поглядом освітлену тьмяним світлом ліхтарів вуличку, – не даремно ж вчився?
– Блог приносить прибуток? Тобі це вигідно? – Поцікавився Лангре.
– По початку, ще в академії, мене серйозно пресувала податкова інспекція, тому не хочу вдаватися до подробиць заробітку, – Стажер поморщився, як від зубного болю. – В основному донатят підписники, але я їх попереджаю, що гроші йдуть на виплату кредиту за авто.
Лангре відмітив про себе, що виявився правий – новенький "Рено" був взятий в кредит. Проте в його очах Стефан помалу ріс, комісар почав його сприймати, як напарника, як партнера.
– В академії ми з однокурсниками скидалися на добродійність, збирали кошти на лікування дітей або на життя вдовам загиблих поліцейських. Це була наша особиста ініціатива. Самій академії, здається плювати на життя людей, – Стажер похитав головою.
– Не знаю, що там академія, а тут ми допомагаємо людям і вважаємо це своїм покликанням, – твердо сказав Лангре.
– Я такий же, – трохи помітно посміхнувся Стефан.
– Як там взагалі зараз в академії? – Запитав Лангре.
– Три рази в день стройова, ходьба тільки строєм – коротше, безглузде дресирування, – знизав плечима Стажер.
– Гарних поліцейських стає все менше, – Лангре стиснув губи, – багато хто не любить свою роботу, розчаровується в ній, в собі, в людях. Мій знайомий полковник – хороша людина, відмінно ловив злочинців, але щиро любив зовсім інше – подорожі і мотоцикли. Як звільнився – перетворився на очах. Часто в поліцію йдуть по стопах батьків, династія так би мовити. Син художника хоче бути художником, а син поліцейського хоче піти в поліцію.
– Ви маєте рацію. – Погодився Стажер. – Я прийшов в поліцію за прикладом вітчима і діда. Хоча вони всіляко відмолювали, твердили щось подібне до "тільки через мій труп", але із самого початку було ясно, що моє життя пройде в погонах. Хіба може бути інакше, коли вітчим поліцейський, а дід військовий?
– Ти молодець, раз наполіг на своєму, – похвалив його Лангре.
– Я вільний в своєму виборі, – Стажер посміхнувся. – У мене немає ніяких обмежень і перешкод у житті, всі двері відкриті. Обмежує тільки діючий кредит. Мені ще п'ять років його виплачувати, але від цього нікуди не подінешся, все це дрібниці. Знаєте, я вже п'ять років зустрічаюся з дівчиною, – Стажер мрійно подивився у вікно. – І коли стикаюся з якимись труднощами, завжди дивлюся на її фото і розумію, що якщо я прожив стільки часу з цією психопаткою, то мені точно все дарма.
– Здогадуюся, чим ти її зачепив, – посміхнувся Лангре. – Всім дівчатам поголовно в чоловіках подобається дві якості.
– Бабло і тачка? – Гмикнув Стажер.
– Ні. Зухвала впевненість і відчуття стабільності. А чоловікам у свою чергу ці якості можуть дати лише влада і гроші.
– Важко не погодитися, – кивнув Стажер.
– Найголовніше в цих стосунках не створювати вигадані образи. Ось якщо любиш людину, то любиш її такою, яка вона є. Тоді і любов буде справжня.
– А у вас з дружиною, вона справжня? – Трохи соромлячись, запитав Стефан.
– Ще яка.
Після цих слів, Лангре акуратно розклав на столі фотографії тринадцяти картин загадкового художника. Звірився зі списком прізвищ і прізвиськ, що отримали картини і підписав кожну фотографію. Потім кликнув Стажера.
– Подивись уважно. Що ти бачиш?
Стажер широко розкрив очі і мимоволі перекрутив плечима. Із зображень на нього дивилися ящероподібні монстри – зафіксовані в індійському стилі, вони стояли, сиділи, піднімали вверх руки. Чимось вони були схожі на звичайних туристів, що сфотографувалися на тлі пам'яток. І від цього ставало ще жахливіше. Хоча Стажер бачив раніше кілька картин живцем, все одно вони продовжували його лякати.
– Найбільше мене приголомшує те, що картини, очевидно, були зроблені з натури, – задумливо сказав Лангре.
Обоє поліцейських схилилися над столом, уважно розглядаючи дивних істот: змієподібні, витягнуті вперед голови, далеко видатні назад потилиці, великі, вузькі очі-щілини з вертикальними зіницями. Їх тіла були покриті дрібною лускою, руки п'ятипалі і хвости… короткі, плоскі хвости рептилоїдів.
– Змієлюди. – Прошепотів Стажер. – У багатьох відданнях згадується про існування різних змієлюдей, частина яких знаходилася в союзі з сонячними богами, а інша частина розглядалася, як "натовп огидних монстрів" – крилатих, хвостатих, рогатих, лускатих драконів, що "вилазили на поверхню землі з всіх щілин", – Стефан було протягнув руку до одної із фотографій, але тут же відсмикнув, немов злякавшись.
– Тепер мало хто вірить в те, що пекло знаходиться під землею, як вважали в давнину, і що там, в "нижньому світі", живуть деякі істоти, які іноді викликають землетруси. Але дивна справа: майже три століття існує теорія про те, що наша планета порожниста в середині. Гіпотеза дожила до нашого часу, причому не тільки завдяки письменникам-фантастам, – Стажер опустився на стілець. – Було знайдено немало слідів цивілізацій, які існували задовго до нас і мали серйозні знання.
Можливо, вони мали літальні апарати, використовували електрику і навіть більше!
– Чом би й ні? – Сказав Лангре, чим дещо здивував Стажера. – Ми самі за якихось сто-двісті років освоїли всю цю техніку. Але, куди поділися всі ті цивілізації? Чому зникли?
– Якось я цікавився всім цим і вважаю, що тут може бути кілька пояснень, – Стажер трохи подався вперед на стільці. – Або вони самі себе знищили, йдучи по неправильному шляху розвитку, або на Землі і дійсно періодично відбуваються природні катаклізми, настільки серйозні, що міняється вигляд планети, зникають або з'являються моря, з'являються нові континенти, міняються полюси. Зрозуміло, що при цьому буде зруйнована всяка цивілізація і ті, хто залишаться живими, починають спочатку – з первіснообщинного устрою.
Лангре кинув ще один задумливий погляд на фотографії і несподівано схопився з крісла. Він в кілька кроків перетнув кімнату, розкрив дверцята бувалої шафи, від верху до низу заставлену книгами і теками.
– Що ви шукаєте? – Стажер напівобернувся на стільці і з подивом спостерігав за Лангре, що метушився.
Той перебирав книги, одну за іншою, відкладаючи їх убік.
– Знайшов! – Нарешті вигукнув він. Спішно сівши назад у крісло, він почав перегортати сторінки масивної енциклопедії. – Ми з тобою більше розглядали самих зміїлюдей, але не звертали уваги на те, що в них за спинами!
– За спинами? – Здивовано перепитав Стажер і знову вдивлявся у фотографії. Від тепер, після підказки комісара, побачив, що фоном служила одна і таж будівля.
– Ісаакіївський Собор, – Лангре повернув книгу, показуючи Стажерові чорно-біле зображення будови. Потім почав читати:
– Останнім часом деякі стали сумніватися, а чи справді місто Санкт-Петербург було побудовано царем Петром Першим? Багато хто почав помічати сліди деяких супер технологічних для Петрівського, та навіть і для нашого часу, методів будівництва і обробки каменю. Прибічники цієї ідеї намагаються розгадати секрети планування міста і те, що можуть означати насправді колони, сфінкси, пам'ятники. Хто ж правий? Офіційні історики або альтернативні? А може ніхто з них? – Лангре перегорнув сторінку.
– Але одно відомо точно – історія древнього граду не так проста. Побудували його архітектори із північної країни Гіпербореї. Будівництвом керував один із її правителей, на ім’я Хорс, у відданнях же його нарекли "цар Горох". Одного разу зрозумів Хорс, що на славному місці повинні стояти храм і град великий. Тоді і збудували град первинний з каменів величезних, які ваші сучасні вчені мегалітами назвали.
Це найдавніша частина і збереглася вона у фундаментах вічних, подекуди Петрушкою знайдених, – Лангре примружив очі, зачитуючись в написаний по-старовинному текст. – Як і багато святилищ борейських, град цей був названий на честь Світила нашого – Ярила, та стерлося в повіках ім'я те. Пізніше борейці і іноземці стали град цей Хорсовым будинком величати – Хорсгардом. І великий був цей град, і зірка була в центрі його. Вона і до ваших днів не стерлася. Тільки на тілі її Петропавлівська фортеця стоїть. Адже Атланта давно Борею з'їсти хотіла.
Вона півсвіту обклала даниною, колонії свої заснувала. І так в одному із зіткнень Хорсгард потрапив під владу Атланти. Сам Посейдон, правитель тієї пори, ходив по вулицях його. Так ненавидів він Голю, що велів вигляд його теж поміняти. Але камені туго піддавалися, навіть техніці атлантів! Тоді Посейдон назвав цю твердиню Петрос, що означає "Камінь, зроблений з каменю". Ще подекуди збереглися статуї або колони, які атланти любили ставити по центру гір. Про ці гори ходять страшні легенди. Люди, що намагаються дізнатися про їх таємниці і ,проникаючі углиб, пропадали або поверталися з розумовими розладами. Згідно з місцевими легендами, побудували ці тунелі страшні істоти. Ряд катаклізмів перешкодили розумним динозаврам вижити і перемогти людську цивілізацію, – в цей момент Лангре подивився на Стажера, що уважно його слухав. Починав вимальовуватися хоч і ледве вловимий, але зв'язок з картинами, рептилоїдами і Собором. – Вони вимирали.