Епоха слави і надії

Глава 14

Вже порядком втомлені, Ніколас і Ганна неквапливо прогулювалися вечірнім Петербургом. В густих сутінках місто виглядало зовсім інакше, немов оповите деякою старовинною таємницею. І здавалося, що вони самі є її частиною, просочені її відлуннями, що витають в осінньому холодному повітрі.

– Ти щось чула про Пулківський меридіан? – Запитав Ніколас.

– Знаю, що він зник сто двадцять років тому, – відповіла Ганна, трохи збита з пантелику несподіваним питанням.

– О, Ніколас, – несподівано вигукнув перехожий. – Я ваш давній підписник! – Підійшовши до парочки, чоловік протягнув долоню, а коли Ніколас відповів на рукостискання, енергійно затряс його руку. – Мене звуть Сергій. Із задоволенням стежу за вашими пригодами, якщо чимось можу вам допомогти, ви тільки скажіть! – Сергій обернувся до Ганни і ввічливо вклонився їй.

– Мені дуже приємно зіткнутися з частиною своєї Банди, – щиро посміхнувся Ніколас. – Ми з Ганною якраз говоримо про Пулківський меридіан.

– О-о-о, нульовий меридіан, раніше він проходив тут, в Петербурзі, – зі знанням справи кивнув чоловік. – Тоді всім було зрозуміло, де знаходиться Східна, а де Західна Європа. Лінія Московського проспекту, – Сергій махнув рукою в його сторону, – щонайдовший проспект в Пітері протяжністю в дев'ять з половиною кілометрів. Абсолютно прямий і виходить до Пулківських висот. Деякі вчені називають його лінією Всесвіту. Дозвольте вам пояснити? – Ніколас і Ганна одночасно кивнули.

Чоловік черевиком намалював на землі лінію.

– Умовно, це Пулківський меридіан. Петро знав про це, коли переносив столицю сюди. Місце він вибрав на березі "хвиль і боліт". Перенести столицю на околицю держави було стратегічним божевіллям. Столиця повинна була знаходитися десь у центрі. А так, ні підготуватися до оборони, ні запастися провіантом… Але мабуть Петро знав інші таємниці, – чоловік поправив шарф, задумливо почухав підборіддя. – На Пулківських висотах знаходиться астрологічний центр, Пулківська обсерваторія далі, – він махнув рукою убік.

– Древнє місто Вітебськ, далі по лінії розташовується Київ, в ньому Києво-Печерська лавра, далі Константинопіль, сучасний Стамбул, де найголовніший храм Софії, а ще далі на південь, давніша візантійська столиця Александрія, нинішній Єгипет. Ще далі – Піраміди, і так до "великих озер" Танзанії і Зимбабве. А тепер намалюємо шестидесяту паралель, – він намалював ребром черевика лінію, перпендикулярну Пітеру. – Якщо дивитися на захід, там у нас Фінська затока, в лінії шестидесятої паралелі є столиці.

Столиця Норвегії – Осло, столиця Швеції – Стокгольм, молода столиця – Хельсінкі і сам Санкт-Петербург. Якщо міряти не в верстах, як нас навчив Петро, а в градусах, чим користуються вчені, то між кожною з цих столиць по сім градусів, – він прокреслив меридіан вище за Пітер. – Там у нас Північний полюс, а нижче усипальня Фараонів. Вгору і вниз від Пітера по шістдесят градвсів. Шістдесят до Північного Полюса і шістдесят до усипальні Фараона, – чоловік трохи відійшов убік від малюнка.

– Батюшки! Я зовсім забув про час. Мені треба бігти, – він з жалем похитав головою. – Було так приємно з вами зустрітися, – чоловік потиснув руку Ніколасу, знову відважив легкий уклін Ганні.

– Дякуюємо вам, це було дуже пізнавально, – подякував Ніколас.

– Так, ви дуже зрозуміло усе пояснили, – посміхнулася Ганна.

Чоловік пішов, а Ніколас обережно притягнув дівчину до себе.

– Не проти фотографії?

Вони з посмішкою подивилися в камеру.

– Нам нема де зберігати спільні фото, – похитала головою Ганна, після того, як вони сфотографувалися.

– Головне, щоб ці спільні фото були, а де їх зберігати – справа десята, – підморгнув Ніколас. – Саме час звернутися до підписників. Вони нам здорово допомагають, згодна? – Ганна кивнула.

– Банда! З кожною годиною нас на один мільйон більше! Не можу передати, як сильно люблю вас і рад кожній новій людині. Ми з вами йдемо по сліду Таємного Братства, якому, як виявилося, відомий секрет Еліксиру Безсмертя. І оскільки в нас з'являються нові зачіпки, разом з ними виникають і нові питання. Хто може розповісти про "старий стиль"?

Через кілька хвилин Ніколас підключив до ефіру чоловіка. Той був одягнений в темно – синю піжаму, явно готувався до сну, але очі його горіли непідробним інтересом і азартом.

– Добрий вечір, Ніколас, – привітався він. – Я готовий відповісти на ваше питання. За часів правління Юлія Цезаря перед астрономами поставили завдання – удосконалити римський календар, в якому рік складався з трьохсот п'ятдесяти п'яти днів, а кожні два роки додавався додатковий місяць з двадцяти двох днів. Римляни помітили, що календар безнадійно відстав від зміни пір року. Саме тоді і з'явився календар, що дійшов до наших днів : триста шістдесят п'ять днів плюс зайвий день, що додається кожні чотири роки.

Іншими словами, високосний рік теж бере початок в Древньому Римі.

– Виходить, що "Июль" місяць, названий на честь імператора? – Ніколас підкинув брови.

– Так, ви абсолютно праві. Вперше григоріанський календар був введений Папою римським Григорієм. У католицьких країнах наступним днем після четверга четвертого жовтня 1582 року стала п'ятниця п'ятнадцятого жовтня. Григоріанський календар використовується у більшості держав і країн світу. В літературі також застосовується назва – "новий стиль".

– Дякую вам за відповідь, – кивнув Ніколас. – А тепер на порядку денному наступне питання. Банда, подумайте, як можна зв'язати Цезаря і Петра Першого? Якщо в когось з'являться припущення, зв'яжіться зі мною. На цьому доки прощаюся з вами.

Ніколас вийшов з ефіру і сховав телефон в кишеню. Він ніби ненавмисно спробував узяти Ганну за руку, але та спалахнула від зніяковіння і сховала руку за спину.

– Ні – ні, я же збирався тобі лише погадати, – Ніколас променисто посміхнувся. – Давай сюди руку, мила, дізнаємося твою долю, – жартівливо підморгнув він.

Дівчина невпевнено протягнула йому свою долоню.

– Я в цьому дійсно вправний. Ворожок в роду у мене не було, але дечому навчився від одних хлопців, – Ніколас кінчиком пальця плавно провів по одній лінії, потім по іншій. Рука була дуже крихкою – Ось тут, – він провів пальцем по довгій лінії, – я бачу любов.

Ганна несподівано розсміялася від цих слів. Потім лукаво подивилася на Ніколаса:

– І, як же мені знайти цю любов?

– Вона прямо перед тобою, – підморгнув Ніколас, – і відчуває, яка холодна у тебе рука. Заглянемо? – Чоловік кивнув у бік невеликого кафе, заклично миготливого вивіскою у вигляді кавової чашки. Ганна посміхнулася і, сховавши руки в кишені, попрямувала у бік кав'ярні.

Коли вони розташувалися за столиком, Ніколас озирнувся на всі боки, після чого раптом заявив:

– Знаєш, мені завжди здавалося, що любителів чаю утискують, – вираз його обличчя при цьому був абсолютно серйозним. Ганна не утрималася і тихенько порснула в кулак. – Кав'ярні на кожному розі, а чайних майже немає. Печиво і цукерки із смаком кави? Будь ласка. А де ж із смаком чаю? Скоро нас, чаєманів, взагалі не залишиться, – Ніколас театрально зітхнув. – Ну, не будемо про сумне. Щодо піци? Сама краща їжа на світі.

– Немає нічого кращого, ніж виграти в монополію, – заперечила Ганна. – Ні любов, ні секс, ні піца не зрівняються з цим.

– Серйозно? – Ніколас округлив очі. – Ти взагалі коли-небудь їла піцу?

– Так, і це не зрівняється з почуттям, коли ти скупила половину дошки, а друзі віддають тобі всі свої моногроші. З кожним кругом вони все ближче до банкрутства, а ваша дружба все ближче до розриву, – дівчина мрійно прикрила очі.

– Ну ти даєш, – посміхнувся Ніколас. – Це мені в тобі і подобається.

– Розкажи про самий незручний випадок у твоєму житті? – Попросила дівчина, коли вони зробили замовлення.

– Ну-у-у, – задумливо протягнув Ніколас. – Якось на пляжі мені здалося, що моєї ноги торкнулася акула, я запанікував і штовхнув її ногою. Виявилось, це була п'ятирічна дитина.

– Не жартуєш? – Здивовано ахнула Ганна і заливчасто розсміялася. – Сподіваюся, дитина не постраждала?

– Не постраждала, слава богу, – Ніколас збентежено похитав головою. – Ще один випадок. Я гуляв по парку і почув, як жінка голосно закричала: "Хто хоче морозиво, підійдіть сюди"! До неї підійшло кілька чоловік, ну і я в тому числі. Вона роздала всім морозиво, а коли черга дійшла до мене, запитала: "Ти взагалі хто"? У цей момент я зрозумів, що інші люди були її родичами. Пройшло вже багато років, але мене все ще переслідує ця ганьба.

– Бідолаха, – хихикнула Ганна. – Хочеш, я почастую тебе морозивом? Можу прямо зараз попросити офіціанта тобі його принести…

– Є хтось? – До кафе вірвався переляканий чоловік. – Тут є лікар? Там, – він махнув рукою в бік вулиці, – там дівчинці погано. Вона лежить там.

Ніколас різко схопився на ноги, забувши про куртку, і в одній сорочці вибіг на вулицю. Наздогнавши його, Ганна схвильовано запитала:

– Ти впевнений, що можеш допомогти?

– Я не лікар, але допомогти зможу, тому що допоможуть мені, – Ніколас підійшов до ридаючої жінки, що сиділа прямо на землі. Та, поклавши голову дівчинки до себе на коліна, не припиняла схлипувати і повторювати одне і те саме: "Потерпи, потерпи ще трохи". На вигляд дівчинці було років шістнадцять, вона була без свідомості. – Подзвонили в швидку? Що з нею?

– Я її мама. Вона… – жінка черговий раз голосно хлипнула. – У неї вроджена вада серця. Ви лікар? Допоможіть, прошу! – Вона схопила Ніколаса за руку, міцно, ніби потопаючий за рятівну соломинку.

Ніколас кивнув, відійшов на кілька кроків убік і ввімкнув прямий ефір:

– Потрібен лікар – кардіолог! Дівчинці з вадою серця стало погано на вулиці. Швидка ще не приїхала! – Ніколас нетерпляче струсив телефон, ніби це могло допомогти.

Але допомога і справді прийшла, за тисячі кілометрів в місто Пітер. Ніколас знав цю людину з великої літери, кілька разів особисто зустрічався з ним, коли бував проїздом в Бурятії. Лікар з тридцятирічним досвідом, що врятував безліч життів, дивився на нього з екрану смартфону, готовий допомогти врятувати ще одне життя.

– Станіслав Олексійович, допоможіть, у нас тут людина помирає! – Вигукнув в телефон Ніколас. Він швидко переказав те, що встиг дізнатися про стан і діагноз дівчинки.

– Підніми її ноги, на лоб мокрий рушник і дай щось, що різко пахне, на зразок нашатирного спирту, – з ходу включився в роботу лікар, не витрачаючи час.

Підручних медичних засобів у Ніколаса не було, тому він, як і раніше не випускаючи телефон з рук, швидко збігав в кафе за оцтом. Повернувшись, він по настанові лікаря велів матері розтирати доньці руки.

Вся рятувальна операція тривала хвилин двадцять, після чого дівчинку передали медикам швидкої допомоги, що запізнилися через затор. На той момент, завдяки чітким інструкціям досвідченого кардіолога, вона була вже при тямі.

– Ось це я розумію дзвінок другу, – Ганна захоплено подивилася на Ніколаса, ніби бачила у ньому супергероя – не менше.

– Все завдяки Станіславу Олексійовичу, – знизав плечима Ніколас. – Головне, що все добре закінчилося. Вони повернулися до кафе.

Глава 15

Сутінки змінилися густою темрявою з вкрапленнями жовтих ліхтарів. Боязко визирнув з – за важких хмар блідий місяць. Дещо збентежені несподіваним відкриттям, Стажер і Лангре не поспішали додому. Обоє мовчали, але думали про одне і те саме – зв'язок між Ісаакіївським собором в Петербурзі і картинами з рептилоїдами. Лангре задумливо перебрав фотографії і склав їх в акуратну стопку.

Із старенького, бувалого телевізора пролунав схвильований голос ведучої : "Європейський середземноморський сейсмологічний центр повідомляє: У районі Іспано – Французького кордону стався землетрус магнітудою в чотири цілих чотири десятих бала. Підземні поштовхи зафіксовані з двокілометрової глибини. Епіцентр знаходився в тринадцяти кілометрах на захід від іспанського міста Сео-де-Уршель, у Каталонії і в двадцяти п'яти кілометрах на південний захід від столиці Андори – Андора-ла-Велья. Про руйнування і потерпілих інформації поки немає".

– Я бачив його, – перебив диктора із телевізора Стажер. – Ісаакіївський собор. Цього року в червні, я їздив до Пітера, подивитися на білі ночі. В минулий приїзд у мене було мало часу, тому вдалося побачити тільки здалека. Але цього року вирішив, що обов'язково повинен розглянути ближче це диво архітектури. Перше враження… – Стажер задумливо стиснув губи, підбираючи слова. – Він просто неймовірних розмірів, справжній гігант. І виглядає, як деяке чудо світу, або плід роботи античних архітекторів, що в принципі одне й те саме, – Стефан пройшовся по кабінету, зупинився біля столу і взяв одну з фотографій з собором на задньому фоні. – Я тоді ще згадав, що читав десь про роздуми любителів альтернативної історії. Нібито собор був побудований у більш ранні часи, ніж вважається, мало не римлянами. Коли я побачив його на власні очі, зрозумів, чому ці фантазери так до нього прикипіли, – Стажер повернув фотографію на місце і взяв наступну.

– Він і дійсно вражає уяву. До речі, по фотографіях це не передається. Можна скільки завгодно дивитися на знімки, але тих самих почуттів не відчуєш. А коли заходиш в середину, ніби потрапляєш в інший світ. Там можна помітити і частину його історії – шрами війни, вставки в колонах замість вибитих снарядами шматків. Єдине, що зіпсувало враження – ціна входу в музей. Все ж п'ять євро досить серйозна сума для студента, але воно того коштувало.

В білі ночі там досить гарно, в блідому світлі він здається чимось містичним, потойбічним. Мені попався досить непоганий екскурсовод, – Стефан сперся ліктем на стіл, схрестив руки на грудях. – Від нього я дізнався, що в роки Великої Вітчизняної війни підвали храму служили сховищем для творів мистецтва, які везли туди з всіх палаців і музеїв. Для маскування куполи перефарбували в сірий колір, щоб уникнути бомбардувань, але ж не все вдалося.

Закладений в тисяча вісімсот дев'ятнадцятому році собор завершили тільки в п'ятдесят восьмому, але і після освячення, храм постійно потребував ремонту і доопрацювання, будівельні ліси ще довгі роки стояли не розібраними. Неймовірно тривале будівництво собору, не могло не породити масу домислів і чуток, всім здавалося, що в цьому довгобуді є щось таємниче, як в покривалі, яке Пенелопа ткала для Одісея і потайки розпускала. В результаті народилася легенда про те, що доки стоять риштування – керуватиме династія Романових.

Сходилося і те, що кошти на всі доробки виділяла Царська скарбниця. Остаточно ліси з Ісаківського собору вперше зняли в тисяча дев'ятсот шістнадцятому, за рік до зречення престолу російського імператора Миколи Другого.

– Треба ж, – здивовано гмикнув Лангре.

– Процес обробки Ісаакіївського собору був складним: особливо важко давалося золочення куполів, на обробку яких пішло сто кілограмів золота. Невід'ємною частиною золочення куполів була ртуть, від її отруйних випарів загинуло близько шістидесяти майстрів, – Стажер похитав головою, ніби жаліючи людей, що поклали свої душі в ім'я мистецтва. – Будівництво затягнулося майже на сорок років, що породило чутки про деяке пророцтво, яке архітектор отримав від ясновидця. Нібито чаклун напророкував йому, що він помре, як тільки добудує собор.

І дійсно, місяць по тому після церемонії освячення собору архітектор помер. Насправді Монферан помер від гострого нападу ревматизму, що стався після перенесеного запалення легенів. Він заповідав поховати себе в Ісаакіївському соборі, але імператор Олександр Другий не дав на це згоди. Вдова Монферана відвезла тіло архітектора до Парижу, де він і був похований на Монмартрському цвинтарі. Так що головний архітектор Ісаакіївського зовсім поряд, мосьє Лангре, – підморгнув Стажер.

– Можемо якось відвідати старого, при нагоді. Про цю видатну людину, до речі, ходить ще одна легенда. Нібито Олександр другий, помітив серед скульптур святих, уклоном вітаючих Ісакія Далматського, самого Монферана, який не схилив голову. Відмітивши про себе гординю архітектора, імператор не подав йому руки і не подякував за роботу, чому той засмутився, захворів і помер.

– Яка вразлива людина. В нас би він точно працювати не зміг, – посміхнувся Лангре.

Стажер дістав з-під столу маленький, розміром з дволітрову пляшку кальян. На німе питання Лангре "і коли тільки встиг притягнути" він лише загадково посміхнувся.

– Одним з винаходів Індії, що поширилися по всьому світу, став кальян, – сказав Стажер. – Пробували колись?

– Історія походження кальяну досить складне і заплутане питання, існує безліч різних версій і тлумачень, – не погодився Лангре.

– Які ще, крім Індії? – Підкинув брову Стажер.

– Є безліч версій походження кальяну. В історіях інших народів були схожі курильні пристрої.

– Я чув тільки, що само слово "кальян" запозичене з ватанаанської мови і перекладається, як "кокос", оскільки він виготовлявся з шматка дерева, а посудиною служила шкаралупа кокосового горіха.

Дискусію про кальяни перервав дзвінок мобільного Лангре. Подивившись, хто дзвонить, той відразу ж відповів:

– Так, дорога. Так. Ще не закінчив. Потерпи трохи. Так, ти ж знаєш.

Стажер розчулено посміхнувся, потім задумливо відвернувся до вікна.

– І заради чого це все? – Із зітханням сказав він. – Життя не має ніякого сенсу. Ми живемо, щоб померти. І неважливо, як саме живемо, чим займаємося – підсумок один.

– Звідки такі думки? – Похитав головою Лангре. – Ми живемо не заради смерті, а заради життя. Від того, як я живу і чим займаюся, залежить мій інтерес до життя. Можна жити захоплююче, а можна сидіти на стільці і горювати про те, що життя не вдалося. З приводу тривалості відведеного нам терміну не знаю, для мене це не має значення. Головне, щоб жити було цікаво і корисно.

Стажер нічого не відповів, продовжуючи вдивлятися в вікно. Лангре знайшов контакт і натиснув кнопку виклику. Через кілька гудків йому відповіли.

– Я готовий допомогти вам з Порно, – без зайвих вітань сказав комісар.

– Гаразд?! – Здивувалися на тому кінці. – Я втомився. Так втомився, що вже втомився втомлюватися.

– Дзвони Послові, зустрінемося у нього.

– Якщо вже зібралися в Росію, захопіть парасольку, – гмикнув Грозний. – Погодка там не шепоче.

– Зараз не час для жартів, – крижаним голосом сказав Лангре. – Зустрінемося у російського Посла у Франції. Я знаю, що ти ще в країні.

– Я так зрозумів, ми їдемо до Посла? – Запитав Стажер, коли Лангре закінчив розмову.

– Готовий до вистави? – Запитав Лангре.

Ствердно кивнувши, Стажер заштовхав в рюкзак формену куртку кур'єра і кепку з довгим козирком. Потім загасив кальян, спішно накинув куртку і, підкинувши у повітрі ключі від машини, вийшов з кабінету. Лангре похитав головою і рушив услід.

Їм належало відвідати будівлю посольства, розташовану на бульварі Лан, що є частиною Бульварів маршалів в шістнадцятому окрузі Парижу.

Французи з великою повагою відносяться до чужого часу, всі зустрічі навіть з рідними і близькими друзями, відбуваються за суворою домовленістю. Завалитися у гості без запрошення вважається поганим тоном, і в аудієнції може бути відмовлено. Тому Стажер і Лангре діяли не абияк".

– Зараз я розповім тобі, як повинно бути згідно із законом, – Лангре пристебнув ремінь і відкинувся на спинку автомобільного сидіння. – Завданням посла, як глави посольства своєї країни, являється представлення і захист інтересів держави, що представляється ним. Посол має права, не лише у державних органах країни перебування, але також і в місцевій політичній опозиції і суспільно-політичних організаціях. Для необмеженого представлення інтересів посол користується дипломатичним імунітетом.

Місце проживання посла і його сім'ї називається Резиденцією. Вона, як і територія посольства, користується екстериторіальним імунітетом.

– Я це вчив, – гмикнув Стажер. – Нічого нового.

– А зараз я розповім тобі, як йдуть справи насправді, – Лангре постукав пальцями по панелі автомобіля. – Посли користуються недоторканістю і повним дипломатичним імунітетом відповідно до міжнародних угод. Останнім часом спостерігається тенденція, при якій громадяни, що скоїли значні злочини і бажають уникнути покарання, намагаються відвернути кримінальну відповідальність шляхом виїзду "за кордон".

І "за кордон" в даному випадку, деякий бар'єр для правоохоронних органів в здійсненні пошуку і затримання особи, що ховається.

– І з цим нічого не можна поробити? – Обурився Стажер.

– Співробітники посольств, як відомо, користуються дипломатичним імунітетом. Вони не можуть бути заарештовані і не можуть з'явитися перед судом країни перебування навіть в якості свідків. На територію посольства без дозволу посла не мають права ступити ні поліцейський, ні судовий пристав, ні пожежний інспектор, а дипломатична пошта не підлягає митному контролю. В той же час є випадки, коли такий імунітет мають особи, що не входять до дипломатичного складу посольств.

Люди, що мешкають в резиденції, можуть порушувати правила дорожнього руху і носити при собі зброю, не боячись арешту. При цьому вони не платять податків, а їх посилки не розглядає митниця. Представники дипломатичного корпусу мають права і привілеї, які навіть не снилися звичайному громадянинові. Між тим дипломати нерідко поводяться точнісінько як прості громадяни, тобто п'ють, б'ються, крадуть.

Немає нічого дивовижного в тому, що дипломати або особи, зараховані до таких, регулярно потрапляють в звіти кримінальної хроніки. Саме тому я призначив Грозному зустріч в резиденції.

– Я припаркую машину і підійду. – Сказав Стажер.

Мовчазний худорлявий чоловік, судячи з виду, одноліток Лангре, проводив його в їдальню. Як виявилося, комісар прибув якраз до вечері. За довгим вузьким столом сиділи двоє – Грозний і сам Посол. Вони про щось неголосно перемовлялися, вправно нарізуючи на широких плоских тарілках просмажені біфштекси. Затишно потріскував камін, і Лангре подумав, що хотів би зараз виявитися в іншому місці, біля іншого каміна, поряд зі своєю дружиною.