Епоха слави і надії

Глава 16

Доївши останній шматок піци, Ніколас відклав столові прилади і відсунув тарілку убік. Промокнув серветкою куточки губ, він подивився на Ганну:

– Ну що, все ще сперечатимешся, що є щось краще за піцу? – З посмішкою запитав він.

– Ну, хіба що кава, – вона зробила ковток гарячого гіркуватого напою і з насолодою прикрила очі. – Завдяки йому у мене, ще залишилися сили на пригоди.

І дійсно, дівчина, що зовсім недавно виглядала втомленою, значно підбадьорилася.

– Вибач, – Ніколас прикусив губу. – Я б і радий дати тобі час на відпочинок, але хвилююся, що в нашому випадку потрібно йти за гарячими слідами. До того ж – до показу залишилося менше доби.

– Я розумію, – кивнула Ганна. – Викличеш таксі?

Таксі не змусило себе довго чекати, час був пізній і на дорозі не було заторів. Влаштувавшись в салоні автомобіля, Ніколас підключився до прямого ефіру:

– Банда! Я не історик, не академік і не архітектор. Я просто блогер, гість цього міста, який, дивлячись на будови Пітера, не вірить офіційним казкам істориків. Мені вже набили оскомину небилиці екскурсоводів, що читають по одному папірцю. Вони твердять, що одного разу на болото прийшов Цар і саме він перетворив його в Північну Пальмиру. Але коли їм кажеш, що місто існувало задовго до Петра Першого, вони губляться, і продовжують вводити в оману мільйони туристів, втираючи їм брехливу історію про великих рвсів.

Ніби одному з найкрасивіших міст у світі, якихось там жалюгідних триста років. А насправді воно стоїть на землі тисячоліття, подібно до старогрецького міста Дельфи. Від нас намагаються приховати щось дуже важливе, нам нахабно брешуть все життя. Спотворено абсолютно все, – Ніколас переклав телефон в іншу руку. – І сьогодні я вирішив дати ще один шанс міському гідові. Він з нашої Банди, і погодився провести екскурсію по закритому на ніч Ісаакіївському собору.

"Председатель", як він себе називає, впевнений, що якщо таємниця еліксиру безсмертя і схована в Петербурзі, то саме в цьому соборі. Послухаємо, що він нам розкаже? – Ніколас вийшов з машини, подав Ганні руку.

– Ніколас, Ганна, – привітав їх біля входу в собор екскурсовод.

– Пан «Председатель»? – Перепитав Ніколас.

– Так, – кивнув той. – Якщо ви не проти, я б хотів залишитися інкогніто. Ходімо?

Ледь вони опинилися всередині, Ніколас, не втримавшись, закинув голову вгору, вражений розмахом і пишністю собору. Ганна здивовано ахнула.

– Бажаєте, я розповім трохи з історії?

– А ви не проти зйомки? – Ніколас помахав мобільним.

Погодившись на ефір, «Председатель» заговорив:

– В 1930 -ті роки пройшла чутка, що американці, захопившись красою Ісаакіївського собору, чимось він нагадує їм Капітолій, запропонували радянському уряду викупити його. За легендою, храм повинні були розібрати і по частинах на судах переправити в США, а вже там зібрати наново. В якості плати за безцінний архітектурний об'єкт американці нібито пропонували заасфальтувати всі бруківки Ленінграда, яких на той час було немало.

Що ж, як ви бачите, Ісаакіївський собор і понині стоїть на своєму місці, – екскурсовод обвів рукою простір навкруги. – Угода зірвалася. Проте приводи для появи цієї легенди були небезпідставні. Як відомо, на початку тридцятих на фоні індустріалізації і колективізації, країну охопив страшний голод, що забрав життя, за різними оцінками, від двох до восьми мільйонів людей. Поки селяни помирали від голоду, експорт хліба збільшувався. З чуток, за кордон продавалися і музейні цінності – картини, ікони, антикваріат.

Це все, плюс нелюбов радянських громадян до Заходу, і породили чутки про продаж собору. Мовляв, таким чином, американці бажали скористатися скрутним становищем Радянського Союзу. Крім цього, Ісаакіївський собор дивом вцілів при бомбардуваннях Ленінграда під час Великої Вітчизняної війни, – екскурсовод кивнув на одну з колон, на якій було виразно видно сліди реставрації. – Німці прямим наведенням не стріляли у купол будівлі, хоча його було видно з будь-якої точки міста.

Це дозволило врятувати безліч витворів мистецтва, захованих в підвалах собору напередодні наступу фашистської армії. Передбачив такий розвиток подій нібито відставний артилерійський офіцер. Коли загроза окупації Ленінграда стала реальною, виникла необхідність терміново кудись сховати скульптури, меблі, книги, фарфор з музеїв міста. Це питання вирішувалося на екстреній нараді в виконкомі Ленміськради.

Літній військовий, що був присутній там, запропонував в якості сховища використати Ісаакіївський собор: він припустив, що німці, почавши обстріл Ленінграда, скористаються куполом собору, як орієнтиром і будуть намагатися зберегти цю найбільш високу точку міста для пристрілки. З пропозицією колишнього артилериста погодилися, і він виявився правий. До речі, – екскурсовод кивнув у бік східців, – на східцях і колонах західного портика залишилися сліди від уламків снарядів. Кілька таких відмітин, до речі, спеціально зберегли на будівлях і скульптурах Петербургу, як данину пам'яті блокади.

– Продажні історики і фальсифікатори просто не здогадуються, що навіть при сьогодняшньому рівні розвитку будівельної індустрії, історичні об'єкти типу Ісаакіївського собору і Адміралтійського шпиля, не можуть бути побудовані, – сказав Ніколас, уважно спостерігаючи за реакцією «Председателя» на його слова. – Навіть звичайну полігональну кладку з каменю, сучасні будівельники не можуть виконати, а нам намагаються довести, що селяни із зубилом вирубували статуї атлантів.

Всі ці об'єкти були побудовані іншою цивілізацією, нашими предками.

– Так що це, тоді по-вашому? – гід вигнув брову, йому дійсно цікава була відповідь Ніколаса.

– Колись Петербург був єдиним містом на землі. Звідси і назва така "вічне місто", і в людській пам'яті збереглося, що він завжди був столицею світу. Ісаакіївський собор – храм Солару або, як нам звичніше його називати – Сонця, – Ніколас накрив долонею одну з блискучих мармуром стін, прислухався до чогось, ніби будівля була живою істотою і могла відгукнутися на його дотик. – Коли не було Богів, люди поклонялися Сонцю.

Християнська церква, якій нині належать всі церкви і храми, давно і наполегливо поширює версію про те, що все це побудовано самими християнами для християн. Що стосується сучасних, безумовно, це так. А, як щодо стародавніх храмів? Чи так це насправді?

– Чому храми і церкви побудовані саме так, як побудовані? – Запитала Ганна.

– Я впевнений, що саме цей, в якому ми зараз стоїмо – перший. – Пояснив Ніколас. – Він є оригіналом і еталоном колоніального стилю, інші лише копії і репліки.

– Хотілося б дізнатися вашу думку щодо того, звідки взявся сам принцип і архітектура, яких кілька? Хто це придумав? – ввічливо поцікавився «Председатель».

– Будівля була викликом для самого архітектора. Я впевнений, що він впорався, – Ніколас прибрав руку зі стіни. – Чому ж в нібито християнських храмах суцільно нехристиянська символіка? Офіційна історія запевняє нас, що цей собор, побудований Монфераном. А де ж у ньому християнство? Ні Христа, ні християнських хрестів, ні біблейських сюжетів. Проте – не біблейських, хоч вагонами вантаж. І що це тоді? В Новому Заповіті сюжетів таких немає! А нам про пророка Ілію, то ще про якихось старозавітних персонажів розповідають. Ну ж бо, розплющте очі!

– Ніколас схвильовано підійшов до однієї з фресок. – Чи я повинен повірити якимось тлумачам, а не власним очам? Велетенський храм побудований християнами, але при цьому в римському стилі і зі свастичними візерунками на підлозі? При повній відсутності християнських хрестів? При янголах в римських обладунках? З такою архітектурою? Це що – біблейський народ, біблейські люди? Біблейський одяг, біблейські риси осіб? – Він обвів рукою навкруги. – Монферан просто впхнув кривий і косий хрест у руку статуї з ідеальними пропорціями і якістю.

По сути, він займався дрібним ремонтом і адаптацією собору під християнство. Підміняючи окремі деталі, "втрачаючи" і переписуючи незручні фрески. Це єдине місце з таким хрестом: поверніться до янголів і побачите, які були тоді хрести. Щоб не переробляти, впхнули, що змогли і куди змогли. Тому що виготовити так, не зуміли б. Так велося "будівництво" майже всього Петербургу – просто переробка і підміна історії. І Віри у тому числі. Ну і? Перед вами храм сонцешанувальників. Сонце – той самий Бог, якому цей храм присвячений.

І всі інші храми, всі до єдиного – теж.

Ніколас знову підійшов до Ганни, зупинився праворуч від неї і вже спокійнішим тоном продовжив:

– Всі просто сліпо повірили. Але скільки років астрономії і скільки стародавнім храмам, про які досі нічого до ладу невідомо. Ким вони побудовані? Як? Чому битком набиті сонячною символікою? Ясно, як божий день, що Петербург не будувався, а відновлювався. Спотворені факти формують спотворене уявлення про країну і місце людини в історичному процесі. При цьому виникають спотворені психологічні реакції людей на великі історичні періоди або великі історичні події.

В більшості випадків докази знаходяться буквально перед очима, проте люди, навчені більше вірити офіційним джерелам, проходять повз реальні факти, за звичкою не помічаючи їх. Тотальний обман привчив громадян не бачити реальності за вигаданими образами.

Ніколас подивився в камеру телефона, звертаючись до численних глядачів:

– Що стоїть за словом, "відтворити"? Відтворюється те, що було повністю втрачено. Ісаакіївський собор завжди стояв в незмінному вигляді, його лише трохи переробили на початку дев'ятнадцятого століття, і не було ніяких інших церков на його місці. Давайте заглибимося в будівельну конструкцію собору, вона підкаже нам його справжній вік. Отже, пан «Председатель», ви непроти розповісти?

– Зрозуміло, – кивнув екскурсовод. – Зараз у Ісаакіївського собору три сходинки. На макеті установки колон, ось він, – «Председатель» вказав в його сторону, – східців дев'ять. Шість з них пішли під землю на глибину в півтора метри.

– Але будівлі йдуть в землю не тому, що занурюються під своєю вагою, а тому що наростає культурний пласт, вірно? – Запитав Ніколас. – Так от. Розкопки культурного пласту на Палацовій площі дали дуже цікавий результат: нижній пласт – нижня бруківка, далі півтора метри культурного пласту у вигляді звичайного грунту. Верхній пласт – верхня бруківка, далі вже сучасний щебінь і асфальт. Звідки на Палацовій площі взявся шар грунту в півтора метри? – Ніколас сам же відповів на своє питання:

– Виходить, у результаті якоїсь катастрофи все місто занесло брудом, можливо, сталася повінь. Чи може культурний пласт наріс сам, природним чином, але тоді мала пройти не одна сотня років, і Пітер повинен був би залишатися безлюдним, оскільки бруд, що скупчився, двірники з Палацової площі вже точно би прибрали.

Ніколас пошепки звернувся до Ганни:

– Так от, що тобі снилося? Про катаклізм у Петербурзі? Не знаходиш, що цей збіг занадто значимий? Їй богу, я готовий вже і в реінкарнацію повірити.

Ніколас подивився на «Председателя»:

– Нав'язана версія історії Ісаакіївського собору повністю не відповідає реальності. Будівництво і виготовлення будівельних конструкцій велося із застосуванням високого рівня технологій, недоступного у наш час в таких масштабах. Вони клали камені без розчину і без щілин в кладці. Вміли підганяти кам'яні блоки один до одного з вражаючою точністю. І взагалі обробка і будівництво із каменю були доведені до рівня недоступного для нашого розуміння і зараз.

Розмір культурного пласту в півтора метри залишає відкритим питання віку Ісаакіївського собору і самого Пітера. Письмові свідчення на цю тему сфальсифіковані. А під фальшиву версію написані наукові праці, випущені книги за кордоном, намальовані картини, створені міфи, – він криво посміхнувся. – Це справжня система обману, такі обмани супроводжують історію міста Пітера, Росії і всіх російських народностей. Виходить, що вся історія, яку навчають у школі, в інституті, показують по телебаченню – міф, що має у своїй основі реальні події. Ми думаємо, що нам недомовлюють в деяких дрібницях, а насправді нас обманюють у головному! Особливо сильно містифіковані кінець вісімнадцятого і почало дев'ятнадцятого віків. Це повністю закрита для обговорення тема. Ну, раз закрито – обговорюватимемо.

– Гаразд! Ваша взяла, я згоден! – Вигукнув екскурсовод. – Згоден з тим, що Петро Перший не збудував, а відкопав Петербург із землі. Ось так, взяв лопату, копнув, а там виявився граніт. Ще трохи в землі подлубався, і прямо в руки йому впали фрагменти бронзової капітелі. "Ух ти" зрадів Петро Перший. Зібрав працівників, привіз на місце розкопок, і через пару років здивовані аборигени вже могли там все оглядати, а власне, що вони там оглядали? Що саме викопав Петро Перший із землі?

Підсумовуючи ствердження "супротивників офіційної історії", в глибині петербурзьких боліт чекали археологів наступні "нез'ясовні артефакти": кілька кілометрів гранітного парапету і кілька десятків колон із граніту, мармуру і піщанику. Ось, власне і все, якщо не рахувати ще "викопаного" Петром "Мідного вершника", його бронзового пам'ятника самому собі.

– Банда! – Ніколас з посмішкою звернувся до своєї аудиторії. – І так ми дійшли висновку, що на цьому місці, задовго до 1703-го року існував великий міський центр високорозвиненої імперії, що мала деякі супертехнології, які згодом виявилися втрачені. Ось таким, зовсім несподіваним чином, проявився зв'язок Санкт – Петербургу з найзначнішими спорудженнями старовини і географічними параметрами Землі.

– Цей зв'язок частково пояснює єгипетську містику Санкт – Петербургу, прагнення Петра, відродити місто саме в цьому, незручному з практичної точки зору місці, і багато інших не пов'язаних на перший погляд фактів. І найголовніше, дає сенс античній версії спорудження Петербургу, – вперше за той час, що вони знаходилися в соборі, подала голос Ганна. – До Петра Першого на Рвсі також велося літочислення з часів Створення Світу. Виникає питання – коли ж насправді був "створений" світ? І взагалі, який світ був створений?

Наша планета, космос, галактика, а може просто деякий мирний договір?

– А можна побачити могилу Монферана?

– Його поховали не тут, – похитав головою «Председатель». – І навіть не в Росії. Монферан – великий архітектор, людина мистецтва, був, поза сумнівом, істинно віруючою людиною, народженою і хрещеною в католицтві. Для нього віра була не просто безглуздою "конфесією". Архітектор помер майже відразу після того, як храм був освячений. Є безліч чуток і припущень, чому ж він помер. Одно з них – нібито зневажливе відношення з боку нового государя, Олександра Другого.

– "Військових вусів"? – Здивовано перепитала Ганна.

– Річ у тому, що Петербург дев'ятнадцятого століття був військовою столицею. І на балу, і на вулиці мундир можна було зустріти частіше, ніж сюртук або фрак, – пояснив екскурсовод. – Тоді ж і ввійшла в моду приказка: "Славна Москва калачами, а Петербург – вусанями", тому що відмітним привілеєм військових, в порівнянні із цивільними, було носіння вусів, їми в ті часи пишалися. Цивільним особам, носити вуса забороняв і закон, і етикет.

Так от, згідно з однієї із версій, Олександр Другий на церемонії освячення Ісаакіївського собору раптом помітив, що Монферан носить вуса, будучи абсолютно не військовою людиною, та ще і французом… Імператор публічно, в досить різкій формі зробив йому зауваження. Нібито, відчувши себе ображеним, Монферан пішов додому до закінчення церемонії, впав в депресію і незабаром помер.

– А яка друга версія? – Запитав Ніколас, прочитав в коментарях до ефіру безліч питань на цю тему.

– За іншою легендою, під час урочистого освячення собору, один з наближених Олександра Другого, звернув увагу царя на скульптурну групу святих на фронтоні храму. В ній була присутня скульптура самого Монферана з моделлю собору в руках, – відповів екскурсовод. – Зображувати себе в подібному оточенні само по собі було досить зухвалим кроком, але цього мало, всі святі покірливо схилили голови перед Ісакієм Далматським, і тільки архітектор залишився з гордо піднесеною головою.

Імператор Олександр Другий нічого не сказав Монферану, але, проходячи повз, руки не подав і не подякував. Архітектор дуже засмутився, від розпачу захворів і помер… Версія гарна, але за офіційною Монферан помер від запалення легенів.

– Так, а що ж щодо місця його поховання? – Нагадала про своє питання Ганна. – Невже він не хотів знайти вічний спокій тут? У Ісаакіївському?

– Хотів, – кивнув гід, – але в цьому йому було відмовлено ще за життя . Російський цар, як і французький архітектор, відносився до віри серйозно. Тому не зміг прийняти те, що суперечить канонам рішення про поховання католика Монферана, у створеному їм православному Соборі, і упокоївся Монферан у рідному Парижі. Хоча урочиста церемонія проводів цього шанованого католика була проведена на найвищому рівні – із заупокійною службою в Ісакії, з обнесенням труни навколо Собору.

Та і Російська Церква віднеслася до пам'яті Монферана з величезною повагою – його бюст, виготовлений з матеріалів, що застосовувалися при будівництві храму, був встановлений в соборі – поряд із скульптурними зображеннями святих і святими іконами.

Передбачаючи наступне питання Ганни, екскурсовод посміхнувся, бачачи її нетерпіння, сказав:

– Тіло покійного було поміщене в металеву труну, залите воском і відправлене до Парижу, де похованням на Монмартрському кладовищі зайнялася тітка Огюста Пуаро. Після багатьох років, ім'я Монферана на батьківщині забули, так само, як і забули місце його поховання. Якщо опинитеся в Парижі і заглянете на Монмартрське кладовище, зможете відшукати пам'ятник, де французькою мовою написано: "Тут похована Луїза Фістіоні, що померла двадцятого травня 1823-его року".

А нижче, на тому ж надгробному камені, вибита дата смерті Монферана за григоріанським календарем – десяте липня 1858-го року. На лицьовій стороні надгробка, на мармуровій п'ятикутній плиті прикріплений відлитий в бронзі вензель Монферана "АМ". Велика людина, якій не знайшлося місця на кладовищі Петербургу…

Екскурсовод відвернувся, ніби і дійсно щиро засмучуючись про долю Монферана. Щоб не заважати йому вдаватися до меланхолії, Ніколас жестом відкликав Ганну убік і, подивившись у камеру мобільного, сказав:

– Хочу зробити ще одну заяву. Одна відома персона підтвердила, що вшанує наш показ своєю присутністю. Алекс Крамер особисто подарує нову картину для Ганни Шиян, і тоді успіх нашої колекції забезпечений. Стежте за моїм інстаграмом. Залишилося менше доби до зустрічі у Стамбулі.

Глава 17

"Проблеми примушують розумних людей діяти. Дурнів вони вганяють в депресію". Гай Юлій Цезар.

– Ми точно щось впустили, я впевнений, – Лангре похитав головою. – Піджени машину, їдемо в маєток Крамера. Там має бути зачіпка, хоч щось пов'язане з картинами.

– Знову? – Підкинув брови Стажер. – Експерти сто разів там все переглянули, та і ми теж.

– Повір, – Лангре дістав з кишені мобільний, досить старенької моделі. – Передчуття мене рідко підводить.

Стажер гмикнув, але слухняно відправився за своїм автомобілем. За ті пару хвилин, що його не було, Лангре встиг перекинутися з дружиною декількома фразами. Довелося вибачитися за затримку і пообіцяти зводити її в улюблене кафе. Судячи з голосу, та здається, трохи полагідніла, хоча і продовжувала бурчати.

Підігнав машину, Стажер хвацько підморгнув:

– Сідайте, мосьє, візник до ваших послуг!

Лангре закотив очі і, відкинувшись на м'яку спинку пасажирського сидіння, пристебнув ремінь. Він почав звикати і до купленого в кредит автомобіля, і до його водія. Ще зовсім хлопчисько – часом занадто серйозний, часом навпаки легковажний, але Лангре здавалося, що будь у них більше часу, вони б могли стати непоганими напарниками. І, хто знає, можливо, навіть друзями.