Епоха слави і надії
- -
- 100%
- +
Бандит не став вислуховувати старого, а лише висмикнув свою сорочку з рук цигана і повернув углиб селища.
Барон зупинився в декількох кроках, даючи можливість гостям наблизитися, дотримуючись субординації: Агіас – кантрі чернець, Дітар – командир вартових, Есін – коваль і лише за ними – жінки, не виходячи через спини чоловіків.
Міцний, гарний і мужній ватажок циганів, абсолютно не виглядав на свої сімдесят років. Ті, хто живуть, поблизу боліт рано старіють, але не Міха. Він немов відшукав чарівне зілля, що дарувало йому сили і довголіття.
Він упізнав Дітара і запитав:
– Що такого жахливого ти побачив в тих краях, що повернувся назад?
В цій фразі було багато сенсу, але тільки для Дітара і Міхи. Минуле ченця було відоме тільки йому. Дітар нічого не відповів, лише дав зрозуміти, що він тут ні як циганське хлопченя, а як чернець таємного Братства.
Агіас зробив крок убік, даючи другу вийти вперед.
– Я говоритиму від імені батька Авраала. – Відповів Дітар, і став поправляти мантію і приводити себе до ладу.
– Тоді ходімо в мій будинок. – Сказав Міха, і вже зовсім іншим тоном, по-батьківськи додав:
– Адже ти не забув, де він. Бери з собою своїх друзів.
В гості вони йшли вже безладним натовпом. Міха все ж – першим, а за ним Дітар з Маркітаном, який все запитував через що бійка, та і взагалі здивувався тому, що циган повернувся через п'ять років, посвяченим у ченці, адже раніше нікому з циганів цього не вдавалося. Всі мовчали, і у кожного на душі була тривога.
Біля будинку Барона, Дітар з Маркітаном відійшли убік, вони поговорили менше хвилини, а потім чернець передав йому шматок золота. Той взяв золото і відразу пішов. На вигляд, це нагадувало деяку плату за угоду.
Міха розпорядився розпалити вогнище біля річки і приготувати вечерю для гостей. Агіас передав мішок, наповнений золотом, після чого разом із Дітаром зайшов у будинок.
У будинку ченці відразу відчули тепло. Сидячи на килимах, Дітар розповідав, як він вже двічі бився з індусами, і що ченці про них майже нічого не знають.
– Вони сьогодні і до нас завітали. Два брати Андрогін і Міланос привели досить велику армію з Калінги, я думаю – близько п'яти тисяч. Андрогін сказав, що на їх країну хоче напасти Ашока, новий Цар мауреїв. Вони дійсно шукають Монастир, оскільки впевнені, що змусять вас стати їх помічниками у війні. А тепер, підемо до вогнища, я розповім, як покарав їх сьогодні вранці.
– Я маю владу від імені Авраала запропонувати вам допомогу: ви можете сховатися в стінах нашого Монастиря.
Барон ввічливо відмовився, пояснив, що сам захистить свій народ. Розмовляючи, вони вийшли на вулицю.
– Залишайтеся в таборі до світанку. Зараз дійсно небезпечно навколо. І розкажи мені про свої плани на Тарсішу. Її теж не було в нас п'ять років, і повернулася вона тільки минулого тижня.
Тарсіша прогулювалася селищем, її не було тут досить давно, і вона пам'ятала все по – іншому. Спогади не завжди точні. Вона зупинилася у крамниці з одягом, задивившись на сукні.
– Хочеш приміряти? – Привітно звернулася до Тарсіши продавчиня.
– Так. – Кивнула у відповідь циганка і звернула увагу, на те, що шнуровка корсета знаходилася попереду. А це означало, що дівчина сама зможе його застібати. Через пару хвилин вона вже уважно оглядала себе. Дивно, але сукня підійшла ідеально і сиділа, як влита.
– Тобі дуже йде. Відразу видно, що річ знайшла хазяйку. Бери.
Сукня дійсно була гарною, пошита в циганському стилі. На грудях – витончене шнурування, рукави три чверті, спина на половину відкрита. Сукня була досить довгою, і вона їй дуже личила.
– Добре, беру. – Погодилася Тарсіша.
Коли всі вийшли до річки, то стали сідати ближче до вогнища. Дітар помітив одного хлопця, років шістнадцяти. В нього був перебитий ніс, а в очах питання без відповіді. Він хотів тренуватися, але ніяк не наважувався бити по дереву. Дітар підійшов до нього:
– Своїми силами. – Це була фраза з книги Ханоя. – Якщо тобі скажуть, що мрії не збуваються – не вір. Вони збуваються, якщо за них боротися.
– Дякую. Тепер все буде по – іншому. – І хлопець завдав удару по тренувальному дереву.
– Я знаю – буде боляче, але лише з болем прийде пізнання. Ти навчишся притупляти біль та керувати своїм тілом. – Дітар наїжачив волосся хлопчикові і той посміхнувся.
– Ей, вихователь, ти збираєшся вечеряти?! – Агіас стояв вдалині і сміявся.
– Так, йду! – Відповів чернець, і подивився на свої руки, кулаки були в шрамах, адже на тренуваннях в Тигровому, він завжди розбивав руки в кров.
Глава 7
"Чернець може випробувати страх, але проявити його – ніколи"!
Заповідь Сьома. Кодекс Братства тибетських ченців.
В самому серці Монастиря Агарти, розташовувався головний храм. Він був вищий та більший за інші, і вміщав у собі багато залів та приміщень, починаючи від кухні і закінчуючи таємними кімнатами, де зберігалися реліквії Братства. В головному залі, серед сувоїв, стояв Глава Братства – батько Авраал. Він спирався на невеликий п'єдестал обома руками, що б його ноги могли відпочити. Авраал був могутнім воїном і мудрим наставником. За роки його правління не було жодного приводу засумніватися в ньому, або його рішеннях.
Навіть сьогодні, коли старість розмірено дихає йому в потилицю, він все той же сильний і мудрий, повага його побратимів не згасла. Час, здавалося, плив через нього і зупинявся на невеликому кинджалі, що лежав перед старцем, з рукояттю у формі змії, що кусає себе за хвіст – кинджал Ханоя. Символ, що охороняє світ від злих сил. Опоясуючи собою землю, він говорив: все що було, є і буде завжди повертається до своїх витоків.
Скорбота і гордість боролися в серці Авраала. Сотні і сотні разів він читав цей напис на рукояті кинджала, та все ж не міг відвести погляд. "Завжди тримай своє слово". Слова Ханоя. Він ніби сподівався, що нова, світла думка осяє його розум, як це траплялося вже безліч разів. Але почуття…почуття зачиняють навіть перед найсильнішою думкою. Чи відкривають ці двері навстіж?
Чернець взяв кинджал, але рука зрадницьки здригнулася, і звук падіння різко порушив тишу в храмі. Три кантрі ченця, що сиділи в різних кінцях залу, навіть не озирнулися – вони були зайняті своєю справою, їх так навчили, цьому вони присвятили свої життя, свої душі. Ніщо і ніхто не могли завадити їм, виконувати свої обов'язки, їх відданості справі можна було тільки позаздрити.
Авраал підняв клинок і сильніше стиснув його в руці, немов боячись знову впустити. Його підводить власне тіло! Та все ж, день змінюється вночі, літо – взимку, слідом за затишшям вибухає буря, все що народжується, рано чи пізно помирає, а все, що розквітло і набирає силу, врешті – решт знову слабшає і чахне. Чернець може це прийняти, воїн – ні. Він не хотів бути враженим часом, не хотів ставати слабким, до цього Авраал був не готовий.
Сумніви краяли його душу. Чи правильно він вчинив, побудувавши кріпосні стіни замість того, щоб знайти новий притулок для зберігання "таємниць поколінь"? За роки ченців ставало все більше і більше, і залишатися в тіні ставало складніше.
– "Якщо рука не поранена, можна нести отруту в руці. Отрута не пошкодить людині, що не має ран. Хто сам не схильний до зла, не буде завдавати його іншим". – Слова Ханоя, немов заклинання, звучали в голові старого Глави Братства. Смерть, для тих хто прийшов за золотом ченців, була не злом, а позбавленням від зла. І Ханою нема в чому дорікнути Главу Братства. Адже не золото охороняли ченці – що таке для Царя Світу якийсь метал?! М'який, непридатний ні на що, лише радувати цих жадібних нікчем. Метал повинен був стати захистом стародавнього Братства, але став приманкою для ворогів.
Ченці багаті тим, що не можна купити ні за яке золото світу!
Старий спіймав себе на думці, що тримав зброю останній раз тільки на тренувальному майданчику, і це було досить давно. Він боявся втратити свою силу і спритність. Боявся бути даремним у битві. Цей страх не давав йому спокою. Чи здатний він приймати правильні рішення? Чи врятують фортечні мури від нових непроханих гостей? Сьогодні їх виявив загін розвідників, це змусило його засумніватися в своїх силах. Його ніби поглинало почуття тривоги, воно скребло з середини, адже це була не банда, а вже частина армії. Значить… і знову сумніви! Якщо зараз час захищатися, то коли настане час піти?
– Померти не страшно, я зробив все. Все я зробив вірно. – Прошепотів Глава Братства. Його вилиці стиснулися, ніби він здавлював крик.
Ось вже кілька років він намагається передати свої знання єдиному синові Серафіму, готуючи його до управління Братством. На жаль, спадкоємець мав інші пристрасті, які явно були не до душі побратимам. Все більше часу Авраал став проводити наодинці, його бажання спокою ніяк не покидало, навпаки, все більше хотілося самоти. Величезна небезпека цього у тому, що через час починаєш до нього звикати і вже просто не пускаєш нікого в своє життя.
Він віддав перевагу самотності не через смуток, а тому що вона дає більше, ніж може дати майже все його оточення. Він втомився. Він відчув старість. А один з найважливіших законів Братства свідчив: "Ченцеві можна відчувати страх, але ніколи не можна його проявляти".
Беззвучно відчинилися двері. Ввійшов схвильований кантрі чернець ОльханКарин.
– Слава Ханою – ви тут.
– Тихіше, – скривив губи Авраал.
– Прошу вибачення, Орхана тільки що доставили до в'язниці і посадили в камеру до його брата Османа.
– За що?
– Він казав всім, що може довести невинність свого брата і навіть був готовий сперечатися на золото, що він правий. Брата його взяли під варту за вбивство.
– Мій друг, як ти вважаєш, за що можна відібрати в людини життя?
– За будь-який повторний злочин. Якщо людина зробила одне і теж двічі, значить – не зупиниться. – ОльханКарин карбував кожне слово, ніби на уроці по вивченню Законів Братства.
– Час нас сильно поміняв. А ще?
– За умисне вбивство. Ніхто не має права відбирати життя іншої людини, яким би він не був. – Також швидко і чітко прозвучала відповідь.
– Гм… насправді все навпаки, ніж ми бачимо, відчуваємо… чи знаємо… – всупереч очікуванням кантрі ченця, Глава Братства навіть бровою не повів, лише продовжив. – Як ти думаєш, що найскладніше в керуванні нашим Братством? – Запитав Авраал, продовжуючи стискати в руці священний кинджал.
Кантрі чернець мовчки, проковтнув слину, не зронивши ні слова. Він розумів, що зараз його слова можуть бути дуже різкими і прийняв рішення бути обережним.
– Ідеальне Братство – це система, яка керує сама собою. Завдання Глави – створити таку систему і нічого не міняти, доки вона працює.
– Кожне суспільство має своїх ворогів, зовнішніх і внутрішніх. Вважаю, створити її дуже і дуже складно. – Обережно помітив ОльханКарин.
– Звичайно. Таку систему створив Ханой. Але є і друга складність: якщо ти отримуєш систему, яка працює, дуже важко не піддатися спокусі, почати її змінювати.
– Можливо, ви бажаєте побути один? – Делікатно запитав чернець.
– Не ганьби моєї сивини.
– Я хочу в черговий раз доповісти про нашого брата, вашого сина. – На словах "в черговий раз" кантрі чернець зробив легкий, але цілком помітний наголос.
– Серафім. – Авраал ще більше нахмурив брови.
– Так, знову він. Нехай він і займає високе становище, але він заплямував себе постійним пияцтвом. – Стараючись, щоб його голос не здригнувся, промовив чернець.
– Де він?
– Взяв вино і сидить за таверною. Сказав, що смерть Анріса – це для нього серйозний привід випити. Ми говорили йому, що спадкоємцеві Братства не варто захоплюватися вином.
Авраал підняв руку, зупиняючи його.
– Панадій залишив цілком ясний заповіт, в якому дав точні інструкції, хто стане наступним Главою Братства після мене. Надалі керувати Братством буде тільки мій син. Він має статус спадкоємця Братства і навіть, якщо він п'є, то нехай п'є. Ханой, словами Панадія велів нам довіряти.
Тут тільки Авраал звернув увагу, що він підняв руку, що стискає кинджал, притому настільки сильно, що кісточки пальців побіліли. Опустивши руку, чернець зробив серйозне зусилля, щоб розтиснути пальці і не подати вигляду, як важко йому це далося.
– Ми з тобою дружимо все життя, брат мій ОльханКарин. Чи змиришся ти з тим, що після моєї смерті керувати буде він?
– Ні. Але проти цього я не виступлю і сперечатися не стану.
"Звичайний правитель нагороджує тих, хто йому подобається і карає тих, хто йому не любий. Мудрий же правитель поступає не так. Його благословення неодмінно поширюється на тих, хто має заслуги, а покарання падає на тих, хто має провинності", – слова Панадія звучали у голові Авраала. Здалося, що замовкли вони на мить, але наступні слова Авраал вимовив тільки коли кантрі чернець, що сидів в кутку, піднявся щоб замінити свічки.
Язики полум'я з новою силою освітили клинок Ханоя. "Той, хто не зрозумів твого мовчання, навряд чи зрозуміє слова". Авраал простягнув кинджал ОльханКарину рукояттю вперед і коротко вимовив:
– ОльханКарин, коли ми довіряємо людині, ми даємо йому в руки ніж. І йому вже самому вирішувати: захистити тебе їм або знищити.
– …
– Присягайся на святому кинджалі Ханоя, що ти, один з дванадцяти кантрі ченців, і твої воїни, виконуватимуть всі мої накази, а після моєї смерті – і накази мого сина.
– Пробачте батько, я не можу. – Насилу вирішившись, відповів чернець.
– Ти можеш, інакше я б тебе не просив.
– Як ви можете таке просити? – Вже впевненіше говорив ОльханКарин. – Хіба ідеали Братства не вищі.
– Не вище! – Строго відповів Авраал почавши підвищувати голос. – Для тебе нічого не може бути вище за мої слова.
– Я не зможу виконати ваше прохання.
– Тоді виконай наказ! – Сказав глава Братства, і ченцеві довелося схилити голову.
Правила Братства зобов'язували беззаперечно виконувати будь-які накази старшого. Найчастіше ченці просили про допомогу і давали завдання з поваги один до одного, але бували випадки, коли доводилося наказувати.
– Я виконаю наказ! – Прозвучав голос ченця, і він схилив голову.
Авраал підніс до нього кинджал і той приклав губи до леза.
– Дякую тобі. Ти зробив правильний вибір. А тепер я бажаю почути, як ми можемо противостояти новому ворогові.
– Якраз про це я і хотів поговорити. Якщо буде війна…
– Війна буде.
– Цього не можна допустити ні в якому разі. Може "подати руку ворогові"?
– Якщо ворог без попередньої домовленості несподівано спробує укласти перемир'я, тут безперечно ховатиметься підступ.
– Нам не потрібні їх умови. – Погоджуючись, кивнув чернець.
– Коли на ринкову площу потрапляє озброєний розбійник, всі хто там знаходяться – стороняться його. Чому? Не через те, що він хоробріший, ніж всі люди на площі, а через те, що готовий померти, не зрівняється з тими, хто дорожить життям. Коли ти зможеш озброїти Братство?
– Мені треба деякий час. Дітара зараз немає і я би міг зайняти його місце в Білокам'яному.
– Він виконує мою волю, чого вимагаю і від тебе.
– Близько трьох днів. – Ухильно відповів кантрі чернець.
– Добре, я даю тобі один день.
– Але нам треба час – хоча б два дні.
– Син мій, не торгуйся, ми не на ринку. Якщо індуси нападуть раніше, ти поведеш війська.
– Батько Авраал, як завгодно. Мені треба віддати деякі розпорядження і попередити інших кантрі ченців. – ОльханКарин додав невеликий уклін.
– Треба терміново зібрати всіх кантрі ченців. Вони мені потрібні. – Наказав Нісан Авраал.
ОльханКарин почувши ці слова, здригнувся. Зібрати ченців справа не проста, оскільки у кожного свої обов'язки і не звичайні, а такі які вимагають постійної участі. Деяких не буває в Монастирі тижнями, а то і більше. Чернець стримав це в собі, розуміючи, що Главу Братства не цікавлять складнощі, які виникнуть при виконанні цього доручення.
– Де відбудеться рада? – Запитав кантрі чернець.
– А де їх можна зібрати? – незадоволено відповів Авраал.
– Бібліотека Білокам'яного селища – краще місце для такої зустрічі.
– Тоді нехай буде так.
Чернець видихнув, почувши згоду Глави.
– Тоді я можу бути вільний?
– Так, іди.
ОльханКарин затримався і дістав подарунок, який підготував для Глави Братства, прекрасні ножиці. Це була його особиста робота. Подарунок був унікальний, зроблений із золота і оброблений смарагдами, який ще раз підкреслював його майстерність та уміння. Кантрі чернець протягнув ножиці Авраалу.
Авраал взяв їх, подивився і, повертаючи назад майстрові, сказав:
– Мій друг, велике дякую, за твій подарунок. Це дуже гарна річ, але абсолютно непотрібна для мене. Було б краще, якби ти подарував мені голку. Ножиці мені не потрібні, а голка би підійшла.
– Якщо є потреба в голці, то ножиці зайвими точно не будуть.
– Я навчаю любові. Мені потрібна голка, щоб з'єднати наше Братство. Ножиці даремні, вони розрізають, вони розділяють. Наступного разу, принеси мені звичайну голку. Цього буде досить. Іди.
Це був саме той храм, в якому зберігалася легендарна зброя Підземного Світу. Вона називалася Ханойськими Вежами, і виглядала досить просто. Вежі складалися із шістдесяти чотирьох полірованих дисків, з невідомого, але дуже міцного матеріалу, мідної плити і трьох алмазних голок. Дванадцять присвячених ченців, які досягли спеціального титулу, по черзі переміщують диски за єдиним правилом: "Всі диски мають бути зняті з першої голки і одягнені на третю за допомогою другої, за умови, що на менший диск не можна ставити на більший".
Саме в Агарії воно зберігалося і захищалося. Як вчив Ханой – ця зброя може з легкістю підірвати земну кору, обернувши планету в пустелю. Вона в силах осушити моря, затопити сушу і спорудити гори серед пісків пустелі. Ченці приховували смертельну зброю від всіх. Тільки дванадцять присвячених кантрі ченців, чистих серцем і вільних розумом, могли робити цю роботу, – зберігати. Тут, в Монастирі Агарії, Вежі мають бути в безпеці.
Ханой залишив багато настанов ченцям, і одна з них стосувалася зброї, схованої в Монастирі :
"Коли всі шістдесят чотири диски будуть одягнені на останню голку – тоді земля спустіє, тоді на землі запанує морок і смерть, коли з десяти тисяч виживе лише один, народ, досі невідомий нікому, вийде на поверхню землі".
Ханойські Вежі вважалися найвищим досягненням мудрості, а мудрість позначалася в вигляді змії. Братство вибрало її своїм символом, показуючи, одночасно і знання, і могутність. Але таємницю ретельно оберігали. Ченці збудували високу стіну в ущелині фортеці Агарії. Стали навчатися бойовим мистецтвам у Тигровому, а іншим наукам у бібліотеці Білокам'яного.
Ченці знали, що володіючи цими знаннями, вони володарюватимуть над світом, але таких, що бажали влади було багато. Вони усвідомлювали, якщо Ханойські Вежі потраплять в руки жадібних і хтивих людей, то поверхня планети може буде знищена.
Сенс перестановки дисків полягав у тому, що це дуже тривалий процес. Ніхто не знає, хто почав їх переставляти, адже це було так давно, що, на жаль, від тієї цивілізації не залишилося нічого, навіть імені. Багато поколінь займаються цією справою. Батько Авраал вже зараз докладає всі зусилля для того, щоб виростити в серцях братів міцну віру та сильне бажання здійснити мету, і не порушити закон древнього повчання. Він дуже сподівався, що його спадщина передаватиметься із покоління в покоління.
Він, як ланка ланцюга скріплює минуле і майбутнє, віддаючи свої знання і мудрість своїм дітям.
Їх метою і сокровенним бажанням було врятувати світ від зла, що поширюється, і вивести людство на дорогу добра і взаєморозуміння. Вони не хотіли, щоб хаос правив світом, і Братство вирішило – доки ченці переставляють диски, в них є час врятувати світ, а якщо не встигнуть, то нехай він буде знищений. Авраал сподівався, що якщо людство осмислить всі свої помилки і перестане вбивати самих себе та оточення, своїми вчинками, знайде гармонію з природою, то Ханойські Вежі не згодяться.
Це було більше ніж релігія – це була віра в добро.
Майже весь храм покривали древні пророцтва. Одні показували історію яка була, інші ту, якій належить відбутися. Таємні знаки зв'язували долі ченців із стінами Агарії. Вони неначе говорили про своїх мешканців, пророкували і одночасно застерігали.
Ніхто не знав, наскільки ці стіни стали йому важкі.
– Мені стало б набагато легше, скинувши з себе такий вантаж. – Прошепотів Авраал і сперся на один з вівтарів.
Не лише вівтар нагадував ченцеві про минулі втрати. Доторкнувшись до правої руки, Авраала пронизав сильний біль – чорне тату на ній, не давало про себе забути. І знову відроджувало в ньому жаль і смуток від втрати рідних. Хворобливо позначався на ньому – настільки трепетний спогад про минуле. Ще, будучи юнаком, він наніс собі на руку ім'я улюбленого брата – Кіан. Після загибелі старшого брата він втратив цю опору і підтримку. Він не міг пробачити собі свою відсутність, в той кривавий і жахливий день. Тепер він зробить все, щоб не допустити руйнування Монастиря.
Через кілька хвилин перед ченцем лежали кілька сторінок з книги Великого Ханоя. В день руйнування Монастиря, вона була розірвана, ченцям вдалося зберегти лише її частину, інші сторінки були викрадені людьми Книготорговця. Ханой – засновник Братства отримав посвячення в святилище Підземного Царства Агарти, але він не міг винести з неї свої записи і згодом диктував своїм першим учням лише те, що була здатна утримати його пам'ять, але це були лише крихти.
Сама книга була написана особисто Злітаючим Драконом, і він стверджував, що в ній є відповіді на всі питання.
В Тибеті є місце, що має унікальну властивість. Людина, що ввійшла до нього, залишиться в тому ж віці, яким потрапила, навіть якщо пробуде там багато років.
Легенди кажуть, що будь – яка людина, втомлена від безумства "верхнього" життя, якщо шукатиме, то знайде і потрапить до Підземного Царства. Ніхто не знає, де точно знаходиться центр Агарти, але підлеглі їй простори тягнуться під землею по всій планеті. Деякі казали, що вхід є в Європі, інші – в Азії. Люди там живуть у мирі і злагоді, не відають зла і злочинності . Підземний народ досяг незвичайних висот знань. Там існує особливе свитіння, що дозволяє навіть вирощувати різні фрукти, овочі і пшеницю.
Агартці живуть під землею дуже довго, за нашими мірками практично вічно. Тепер це велике царство з багатомільйонним населенням, яким мудро править Цар Світу, він чесний і справедливий. Ханой писав, що прийшов з країни, в якій немає нічого, крім правди. Немає там ні віку, ні дряхління, ні смутку, ні печалі, ні заздрості, ні ревнощів, ні ненависті, ні гордині.
"Кому вдасться знайти Підземний Світ і укласти союз з їхнім Царем, той буде Владикою Світу". Саме з цієї причини практично всі завойовники і тирани цілеспрямовано шукали вхід в Агарту. Але, жоден із замахів на Царя Світу успіхом не увінчався, тому поповзли нові чутки про те, що Цар невразливий, а то і зовсім безсмертний.
Зі східних регіонів в Агарту проникло плем'я темнолицих людей. Вони спустилися вниз і проіснували там тисячі років, а поверталися назад не по своїй волі. Так, вигнаним з царства, довелося повернутися на поверхню землі, вони і принесли з собою секрети Підземного Світу– мистецтво ворожби на травах і по лініях руки. Це плем'я було названо – циганами.
Авраал повільно пішов до темної ніші в протилежному кінці залу.
Храм побудований, як фортеця, і як місце для самоти, роздумів, медитацій. Настав час для роздумів. Потрібен був план: як протистояти ворогові? Чи йти? Якщо потрібна втеча, то куди? Лише Ханой міг знати – чи з’явиться Книготорговець, щоб скористатися пануючим хаосом?
Авраал ввійшов до ніши і сів на кам'яну лаву. Тепер його ніхто не міг бачити. Навіть, якщо б він і сказав щось,форма ніши і її стіни, поглинули б його слова. Жоден звук без бажання людини не покине цього місця.
– Ханой – звернувся до нього Авраал – Хоч хтось тебе бачив? Віра в твою присутність це лише віра чи реальність?
Колись це була одна книга, в якій були відповіді на всі питання. Тепер же, після нападу Книготорговця, доводилося по крупинках відновлювати прадавні знання. Авраал вдивлявся в писання і занурювався в роздуми. Він шукав відповіді на тих сторінках, що у нього залишилися. Відповідь приходила рідко, але старий не залишав надію. Кілька годин він просидів у кімнаті, і сподівався на дивовижне одкровення, яке дасть йому нове рішення або затвердить його волю у вже прийнятому. Часу для цього залишалося все менше, а на помилку він не мав права.
Глава 8