Епоха слави і надії

"Навіть, якщо меч знадобиться один раз в житті, носити його потрібно з собою завжди". Заповідь Восьма. Кодекс Братства тибетських ченців.

В таборі горіло величезне вогнище і готувалася вечеря. Всі збиралися навколо вогню, щоб провести вечір разом. Чоловіки притягнули великі колоди, щоб вогню вистачило на всю ніч, а жінки приносили їжу і складали її на великі миски, які потім по колу передавалися всім присутнім.

Перед вечерею, Маркітан з посмішкою, передав Дітару невеликий згорток, який відразу був схований під мантію.

Маркітан подивився йому в очі і сказав:

– Швидше подаруй їй кільце, щоб всі бачили, що вона зайнята тобою.

– Кільце не завжди зупинить заздрісника, надійніше мені самому бути поруч.

Почалося шумне застілля просто неба. Бесіди і історії звучали зі всіх боків. Голодні цигани проковтували свою порцію і вимагали добавки. Хтось вже почав напиватися вином і задавати настрій оточуючим своїми піснями.

Під час вечері Тарсіша сиділа біля Дітара, а він розповідав, як проводив час у ченців, через що він пройшов і як подружився з Агіасом. Той спочатку кивав головою на підтвердження слів друга, але потім став жартувати над ним.

– Я не відмовлюся від вашого знаменитого вина. – З посмішкою вигукнув Агіас. – Кантрі ченцеві не належить пити разом з робітниками на шахті, але серед друзів – інша справа!

– А мені воду. – Сказав Дітар, чим притягнув увагу.

– А! – Махнув рукою Агіас. – Він не п'є вина взагалі!

Дітар розумів, що тепер чекають пояснень від нього:

– В людини, особливо цигана, який хоче стати ченцем і вартовим Братства, мають бути особливі принципи. Ось у мене – такі.

– Так, і ще, хтось один повинен завжди залишатися тверезим. – Сміявся Агіас, надпиваючи дрібними ковтками вино. – Щоб контролювати всіх інших.

Надіша штовхнула Агіаса в бік, мабуть, таким чином вона робила йому зауваження.

– Ти ненормальна! – Заусміхався чернець і почухав бік.

– Нумо повтори, що ти сказав!

– Я кажу, ти ненормальна!

– А ну повтори ще разок. – Дзвінко сміялася Надіша, це її бавило.

– Ти – ненормальна!

– Я не маю наміру вислуховувати претензії від людини, яка вже двічі беззаперечно виконала накази ненормальної жінки.

Дітар зробив знак Тарсіші, що хоче з нею поговорити. Він витягнув з вогнища поліно, що горіло, а в іншу руку взяв кілька сухих гілок, і вони вдвох пішли на піщаний пляж. Всього пару сотень метрів відділяла їх від м'якого білосніжного піску і відчуття спокою.

– Не добре покидати табір в такий час. – З деякою турботою помітив Міха, звертаючись до ченця і його супутниці. – Шакали, не єдині хижаки в цих місцях.

Дітар не звернув уваги на його слова, лише Тарсіша кинула невмілий погляд через плече, ніби вибачаючись, що вони йдуть. Міха і не чекав іншого. Хоч вони і стали дорослими людьми, він все одно пам'ятав їх дітьми, які бігали по табору багато років тому. Старий провів їх поглядом і коли вони вже зовсім сховалися в темряві, повернувся назад до ченців та циганів, що сиділи біля багаття.

Вони сиділи на березі і крізь язики невеликого полум'я, дивилися на темну воду, в якій, здавалося можна розчинити все: похмурі думки, печаль, що давить і, навіть час. Вітер ніжно перебирав її густе волосся, а Дітар не міг нею намилуватися, вона така гарна, і настільки йому потрібна. Ніби стискалося щось у грудях, коли він торкався її шкіри, дивився в її очі і тонув в них, немов у такій же темній воді.

– Я пам'ятаю, як ти взяв мою руку вперше. Я тоді була ще зовсім дівчинкою.

– А я пам'ятаю кожен день, коли ми були разом. Спогади – дивовижна річ: зігрівають з середини, дають силу і прагнення жити та одночасно – рвуть на частини. В Монастирі наполягали, щоб я знайшов тобі заміну, але я не зміг. Я дивився в порожнечу, яка утворилася коли ті пішла, вона ніби кроїла мою душу і терзала, як найнебезпечніший звір. Темними ночами в своїх мріях, у повній тиші, я проживав з тобою разом цілі роки, створював наш прекрасний світ, там нам було так добре, що реальність здавалася вигаданою.

Там ми були разом, я міг вдихати тебе, відчуваючи аромат твого тіла, міг торкатися твого обличчя, напиваючись цією ніжністю. Ти була настільки близько, що я відчував твоє дихання і ніколи не хотів тебе відпускати. Давай зі мною в Агарію? Я готовий любити і піклуватися про тебе, як ніколи не зможе жодна людина, ні тут, ні в Підземному Світі!

– Пройшло так багато часу з нашої першої зустрічі.

– І пройде ще більше до нашої останньої. – Відповів Дітар, взявши її за руку. Вона подивилася в його очі і нічого не відповіла, даючи ченцеві говорити далі.

– Покажи мені свої шрами.

– Навіщо? – Здивувалася дівчина.

– Хочу знати, скільки разів ти потребувала, а мене не було поруч.

Тарсіша мило посміхнулася.

– Це вже не важливо. Все залишилося в минулому. Зараз ти поруч.

– Ти права. Минуле повинне залишитися у минулому. Зараз головне не впустити отриманий від Ханоя дар.

– Не заслужила я Монастиря, тебе не заслужила. Коли сильна печаль залишається в минулому, здається, немов все життя перетворилося на минуле. В нас все було занадто добре, щоб тривати довго.

– Навіть у найважчі дні, я завжди пам'ятав про тебе. Невже ти забула мої руки, забула мій голос? Ще нещодавно ми говорили про любов, а сьогодні немов чужі. А я пам'ятаю кожну нашу ніч, наші прогулянки, наші поцілунки. Пам'ятаю, як я зберігав тебе для того дня, коли Міха перед усіма оголосить нас чоловіком та дружиною.

– І мені цього не забути. Ночами, я лежала і згадувала те, чого не можна згадувати.

– Той день я ніколи не зможу забути. Коли ми розлучалися, ти плакала, а я запевняв тебе в своєму коханні. Ось тоді і було між нами все серйозно, я був щасливий так, як став нещасний, втративши тебе.

– Ти знаєш, чому я це зробила. Неначе не було стільки холодних зим, а минуло лише пару днів. Пам'ятаєш, коли я від'їжджала, ми сиділи в тебе вдома і мріяли, що колись, дуже скоро зустрінемося?

– Так.

– І я пообіцяла, що де б я не була, і що б не сталося, ми обов'язково зустрінемося.

– Так.

– Я знала, що мені буде боляче, розуміла це, але любов, що в мені залишилася – найсильніше. Я залишила тобі останній танець. Я танцювала під музику, яку ти слухав в останню нашу ніч. Ти спав, а я танцювала, боячись тебе розбудити. Потім я покинула тебе. Назавжди. Обдурила тебе. Відчув ти це чи ні – не знаю. Мені хотілося, що б ти зрозумів: "Мене більше не буде поряд з тобою". А сьогодні на площі, я зрозуміла, що ти для мене ще більше улюблений.

Тарсіша говорила тихо, уривчасто, а Дітар не міг намилуватися її губами. Він ловив кожен звук, кожне зітхання, кожен рух губ, що так вабили його. Після кожної фрази, вона немов вирішувалася вимовляти наступну. Дітар слухав кохану, боячись своїм диханням перервати цей потік слів. Нарешті він наважився сказати.

– Перший день без тебе я не знав, як мені бути. Я не вірив до кінця, що ви поїхали назавжди. Чому ти повернулася одна? Де твоя сім'я? Мені просто хочеться, мовчки стояти навпроти тебе, дивитися в твої до болю улюблені очі і розуміти, що тепер у мене є досить сил, вберегти тебе від всякої біди.

– А де був ти?

Дітар відкрив було рот щоб відповісти, але, спохопившись, лише сказав:

– Я ще не готовий розповісти, що зі мною було без тебе. Для тих людей, які знаходяться в Монастирі роки – це лише час, а для мене – цілий період мого життя.

Тарсіша, розуміючи боротьбу, що відбувалася в душі ченця, продовжила свою розповідь.

– Батько відвіз нас далеко, і ми оселилися в Калінзі. Йому вистачило золота, щоб купити досить великий будинок на околиці міста. Він зайнявся розведенням худоби і працював пастухом. Їм з матір'ю сподобалися нові місця. А ми з братом танцювали на вулицях і заробляли цим значно більше батьків. Ми навіть були щасливі. Але я думала про тебе щодня. Я знала, я була впевнена, що побачу тебе знову. Мені цього так хотілося.

Мені часто снився сон, як ти рано вранці з’являєшься в місті на великому білому коні, а я біжу до воріт тебе зустрічати.

Циганка заплакала, але продовжила:

– Наш ідеальний світ був розбитий вщент. Мій брат, зовсім ще молодик, згвбив і себе, і всю нашу сім'ю. Він закохався в жінку – дружину воєначальника. Вона здавалася йому втіленням ідеалу. Він ніяк не міг забути думати про неї, ніби вона вирвала його душу і залишила собі в якості іграшки. Кілька місяців він домагався її уваги, він був дуже гарний і прекрасно танцював, його молодість п'янила її – вона все ж відповіла взаємністю. Таємно від її чоловіка, брат став приходити в їх будинок. Вона давала йому багато грошей.

Він і не усвідомлював, що став її розвагою. Коли про це дізнався наш батько, він був у люті і сильно побив брата. Навіть заборонив виходити з будинку. Не знаю напевно, але, схоже, братові вдавалося регулярно порушувати заборону батька. Трохи пізніше батько вирішив мене віддати заміж. Син одного з багатих торговців – Хашим, закохався в мене не на жарт, і просив своїх родичів не звертати увагу на те, що я циганка.

Він був багатий – йому належали цілі базари, але я не любила його і була проти нашого шлюбу. Я не хотіла належати нікому, крім тебе. Підтримував мене тільки брат. В призначений день до нас на вечерю прийшов Хашим. Разом із моїм батьком вони стали обговорювати наш шлюб. Я почула їхню бесіду і, проявивши нечувану зухвалість, ввійшла і заявила, що заміж за нього не піду.

Я побачила, ніби в Хашима в середині щось зламалося, немов його світ розвалився тієї ж хвилини, а я стояла над уламками і нічого не могла зробити. Він чекав від мене допомоги, але я не могла, чи просто не хотіла. В мене було лише відчуття провини і жалю. Деякі чоловіки поводяться так, коли приходить перше велике почуття. Найчастіше це нерозділене кохання, і їм треба впоратися з цим наодинці. Їхні серця розбиваються, і ці уламки не скласти, як було. Мені дуже шкода, що я заподіяла йому біль.

Потім пролунав стук у двері. Не чекаючи, поки їм відкриють, в наш будинок вломилися солдати, на чолі з тим самим воєначальником – обдуреним чоловіком жінки, мого безглуздого брата. Його звали Андрогін – сильний, владний, навіть жахливий. Його погляд був переповнений ненавистю, і ніщо не могло йому завадити. Батько хотів його прогнати, але солдати індуса відкинули його на підлогу, а коли до нього побігла мати, вони вбили обох. Мені стало так страшно, що я, сама того не помітивши, вжиналася в кут в надії, що мене не помітять.

В цей момент до кімнати забіг мій брат з кинджалом в руках. Андрогін відразу ж напав на нього. Такий молодик, як мій брат, проти досвідченого воїна. Він був вбитий першим же ударом. Коли він впав, я побачила на його обличчі посмішку. Останнім його словом, було ім'я коханої жінки, що обдурила його. Тепер воно звучатиме в моїй голові, цілу вічність.

Тарсіша говорила, немов перебувала в трансі, розгойдуючись з боку убік. Вона згадувала ті події з важким серцем. Було видно, що ця розповідь вперше покинула її вуста. Дітар став единим, кому вона наважилася все розповісти. З ним вона поділилася своїм болем, що ранив її душу.

– Я втратила всіх за одну мить. – Продовжувала вона. – Хашим наказав мені бігти, а сам кинувся на індусів. Я бачила, як він бився, щоб я встигла врятуватися. Я впевнена, якби він сам на них не напав, то вони його б не зачепили. Він рятував мене і бився на смерть. Коли я вискочила у вікно, то почула, що шум бійки несподівано припинився – і зрозуміла, що не стало і його. Він пожертвував собою заради мене! Я зламала його світ, а він все одно мене врятував. Я не знала куди бігти і кинулася у будинок його батька.

Можливо, щоб все розповісти про сина, а може – просто опинитися у безпеці. Він пустив мене і вислухав. Потім відвів до потайної кімнати і велів сидіти тихо. Я лягла, але спати, звичайно ж, не могла. Пролунав стукіт у двері. Мені стало страшно, я сховалася в найдальшому куті під купою ганчір'я. Намагалася не дихати, напевно, я би і закричати не змогла, мене ніби паралізував цей страх. Потім почула, ніби двері зламують, а пізніше скрип в моїй кімнаті. Дуже різко відчинилися двері, я впала. А потім прокинулася в ліжку. Це був тільки сон.

Мені стало страшно, і я вночі побігла до себе додому. Там було все розкидано, роздерто, але тіл не було. А не стіні червоний напис: "Тарсіша, я знайду тебе". Після усього цього я повернулася до циганів. Тут я вже пару тижнів живу в друзів батька. А сьогодні вранці в табір прийшли індуси, а привів їх він, той самий Андрогін. Я подумала, що він шукає мене. Адже я остання з ненависного йому роду. Я знаю, наскільки він небезпечний і тому хвилююся за тебе.

Чернець спробував притулитися до дівчини, але вона відхилилася і підійшла до річки.

Їй ніби знову довелося все пережити. Він пішов за нею, та все ж ніжно обійняв її за плечі. Та ж немов ожила від його дотику.

– За хвилини щастя ми часто платимо роками самотності! Тепер все буде по-іншому.

– Я не знаю дякувати тобі за зустріч, або проклинати за розлуку.

– Вдячність або прокляття, все віддавай Ханою. – Сказав Дітар.

– Я не знаю хто це! – Спокійно відповіла дівчина.

Дітар приклав свої холодні губи до її шиї, а вона обернулася і поцілувала його, не розплющуючи очей, боячись, що це всього лише сон. Тіло пробирало солодке тремтіння, дихання коханого зводило її з розуму, а очі застилав туман. Він обсипав її шию ніжними поцілунками, з кожним дотиком серце то завмирало, то виривалося з грудей. Вперше і Дітар, і Тарсіша змогли зрозуміти, що ж це насправді таке – пристрасть, що зводить з розуму! Вони не могли напитися один одним.

– Я не боюся освідчитися в коханні – ти знаєш про це. Немов хлопченя, я боюся, що тобі буде все одно, що ти мені не повіриш. Тоді ми були майже дітьми, я бився більше не за нашу любов, а за своє місце в циганській зграї. Зараз я шкодую, що не зміг тебе втримати. Але я тебе кохаю. Пробач мене. Правда, адже я і раніше тебе любив.

– Я все прощаю, знаєш, все прощаю!

– Одну лише тебе я не хотів забути. А пам'ятаєш, що ти говорила?

– Я пам'ятаю, пам'ятаю все. Повір, я все чекала, хоча все знала.

Вони говорили, немов попереду у них була не ціла ніч, а лише кілька хвилин щастя.

– Скільки нам відміряно життя? З тобою життя мало, без тебе воно триває шалено довго. Коли батько тебе забрав, я відчув себе самотнім. Я залишився один. Один. Але я залишився твоїм і не знаю, як моє серце витримало. З того дня пройшло багато часу, але нічого не змінилося. Я жив, це все, що я міг робити. Знаєш, що робить з людиною самотність? Вона з'їдає з середини. Я боявся залишитися один і залишився. І ще – я зберіг твій останній подарунок, самий кращий подарунок. Спогади. В них я був щасливий.

– За п'ять років без тебе, я так і не змогла навчитися жити. Я ніколи не забуду ті почуття. Все зруйнувалося, весь мій світ. Тепер же ми знову, як раніше, удвох. Заради цього варто було жити і страждати.

– Тоді ти не зміг мене втримати, а я не змогла втриматися. Давай втечемо! Прямо зараз.

По обличчю Дітара немов промайнула судома страждання.

– Запам'ятай раз і назавжди: Братство я не покину ніколи. Може я не найсильніший, не найшвидший, і не самий кращий чернець, але я люблю Братство всім серцем. Тепер Монастир Агарія мій будинок. Я заберу тебе з собою, він стане і твоїм будинком. Я не забув, я всі ці роки пам'ятав тебе. І на кожному тренуванні боявся лише того, щоб ці спогади не вибили з моєї голови. Він дійсно згадав жорстокі тренування, що зробили з нього воїна, готового виживати і вбивати.

– Нехай буде так. – Дівчина зітхнула. – А як ти став ченцем?

Дітар посміхнувся тому, як Тарсіша влучно помітила його почуття, і продовжив:

– Через пару тижнів, після того, як ви пішли я знову зчепився з бандою Лекси, але я вирішив дати їм відсіч. Ми почали битися, потім втрутилися його дружки. Вони били мене і насміхалися. Цей шрам нагадування про той вечір. В той момент від болю і приниження я хотів втратити життя, але моїм рятівником виявився Агіас. Він їх прогнав своєю появою. Інакше, вони б забили мене до смерті. Агіас же запропонував мені покинути табір циганів і працювати в шахті у ченців. Я вирішив, що в них буду у безпеці. Там же зможу тебе забути.

А якщо не забуду, то накопичю золота і відправлюся за тобою. Загалом, я погодився і пішов разом з ним. Я вже тоді знав, чого я чекаю. А ти? Що знала ти?

– Життя подарувало мені зустріч з тобою. Я вважала, що якщо нам судилося бути разом, то так і буде. Навіть через тисячу років.

– Я був готовий чекати більше. В мене була мета, заради якої варто було жити, і я був впевнений, що виживу за всяку ціну і до ченців я вже йшов з такою вірою. Тому набрався терпіння і працював, а через чотири місяці я вирішив відправитися на твої пошуки. Я знав, що ти у мене дуже гарна і тому навколо тебе буде багато чоловіків, але я був впевнений, що ти, жодному з них не відповіси взаємністю. Це і надавало надії. Я точно знав, що зможу тебе повернути! Але, як тільки я перебрався через озеро, в джунглях мене схопив загін ченців.

Адже я біг від них, ось і був спійманий. В цей момент на нас напали канібали. Під час битви багато хто загинув, а мене взяли в полон. Ці канібали справжні дикуни, вони ізгої в цих місцях і живуть зовсім здичавілим життям. В них немає ні честі, ні законів, ні моралі. Абсолютно кровожерні тварюки. Коли нас привели в їх табір – це були покинуті розвалини, якогось замку в джунглях, ми там виявили лише одну розумну істоту, сліпого ченця Теодора, що дуже давно потрапив до них. Нас було п'ятеро, і в цьому була наша сила.

Разом ми змогли знайти спосіб влаштувати втечу, але в сутичці з охороною по дорозі в Білокам'яне селище мої друзі загинули. Я повернувся один. Батько Авраал мене пробачив і взяв з мене клятву, що я заміню собою загиблих ченців. І ось, я живу і б'юся за п'ятьох. В перший рік я намагався ходити у бібліотеку Білокам'яного щодня, не дивлячись на мої складні і виснажливі тренування. Грамоті мене навчили кантрі ченці, вони ж допомагали мені розбиратися в писаннях і премудрощах Братства. З усього було видно, що в мене повірили. Щоб не втратити пильність очей, вдень я міг читати древні манускрипти, а вночі став тренуватися.

В шахті я допомагав Агіасу. Він у вдячність розмовляв зі мною і навчав секретним прийомам бою без зброї. На другий рік, мені наказали копати сховище для золота, між Тигровим і Білокам'яним. Здавалося, я був в кроці від посвячення у ченці, але був відправлений на найчорнішу роботу. Лише потім я дізнався, що ця справа могла бути доручена тільки самим довіреним людям Братства. Вдень була праця в шахті, а ночами тренування і дозори.

Проте ми копали швидше, ніж будували опори, і одного разу стався обвал. Засипало велику ділянку шахти, а одна з балок сильно пошкодила спину і ногу Агіасу. Нас там було кілька ченців, ми знаходилися в повній темряві без їжі і води, розуміючи, що можемо розраховувати тільки на себе і ні на кого більше. Нас оточували тільки камені і балки, перемішані з золотом і землею. І я почав працювати. Працював не за плату, а за життя. А коли я відпочивав, то чув, як в мороці стогнали від болю вісім ченців. Я відчував їх біль.

Одного разу у мене було бачення, немов моя мама виявилася поруч. Пізніше Агіас розповів, що чув, як я з кимось розмовляв. Ми втратили рахунок дням, розуміючи, що нас можуть і не знайти. В серці кожного з нас була найвища воля до життя. "Ми тепер – Підземний Орден. З тими ж законами традиціями та цілями, що і наші брати у Білокам'яному"! – тільки і говорили ченці протягом усього цього часу.

Ми не розкисли, а навпаки, немов зібрали свої дев'ять сил в одну і створили потужне енергетичне поле, яке, як щит витримав тиск гірських порід. Ченці не лише не зневірилися, вони неначе отримали команду: "Залишитися живими"! І виконали її. Ми врятувалися.

За кілька днів я майже відновився, як до мене прийшов батько Авраал і запросив в храм "Злітаючого Дракона". Для цього ми відправилися в Агарію. На площі, у присутності всіх ченців він вимовив: "Врятуй одного – і ти врятуєш весь світ". Потім він провів церемонію присвячення і подарував мені мантію. Я був ченцем три роки, після чого мене взяли на завдання у далекі краї. Ми покинули Монастир на три місяці і провели їх далеко від нашого будинку. З нами був Есін, там ми з ним і потоваришували.

Дивна це була подорож: ми когось шукали, постійно б'ючись з нападаючими на нас – то воїнами, то бандитами. Кілька разів проти нашого загону в десять чоловік, виступало майже всі мешканці міста! Ми в цих випадках не вступали в бій, розуміючи, що ними керує чиясь зла воля. Мету ж подорожі знали лише два присвячених кантрі ченця. По поверненню, батько Авраал і призначив мене командиром вартових у Білокам'яному селищі. Поки я ще не кантрі чернець, але виконую його обов'язки.

В моєму підпорядкуванні зараз більше п'ятисот сімей, і я піклуюся про кожну. В мене не лише багато золота і влади, але і велика відповідальність. Я і мріяти не міг, що моє життя може так зміниться. Так пройшли мої роки серед ченців, а вчора вранці на нас напали індуси з Калінги, і ось я виявився тут. В таборі. Поряд з тобою.

Тарсіша слухала коханого, затамувавши подих, з жадністю ловила кожне його слово, боячись пропустити щонайменшу деталь. Лише у кінці сказала:

– Як же я за тобою сумувала. Ти дуже змінився. Я і уявити не могла, що ти станеш таким хоробрим воїном.

– Це тільки зовні, в середині я колишній – закоханий в тебе хлопчисько!

Дітар поцілував Тарсішу і обійняв ще сильніше. Чернець потягнувся рукою до невеликого згортка тканини, який дав йому син вождя, але раптом зупинився. Плескіт води, змінився – став більше розміреним. До нього приєднався легкий удар дерева об дерево. Ще один.

Дітар озирнувся і зрозумів, він залишив свій меч біля багаття.

– Я тебе більше ніколи не втрачу, вір мені! – Прошепотів він на вухо Тарсіші, взяв її під руку, і сильним ривком перекинув через вогнище. Вона впала позаду Дітара і, озирнувшись, побачила його на одному коліні з кинджалом в правій руці і мантією, обернутою навколо лівої.

Через мить, з темряви річки показалися кілька човнів і полетіли списи. Четверо пофарбованих синьою глиною дикунів вискочили на берег і кинулися на ченця. Кожен канібал тримав двома руками спис, їх обличчя нагадували морди диких тварин, вони були озброєними і страшними. Вони бігли на ченця, він же – їм назустріч. Це не було кроком відчаю – Дітар, умілий воїн, вирішив відразу привести ворога в замішання.

– Йди звідси! Біжи до Агіаса, там безпечно. – Крикнув чернець до Тарсіши і вступив в сутичку. – Зі мною все буде гаразд, прошу тебе – біжи!

Дівчина була в шоці і ноги її не слухалися. Все сталося занадто швидко, і страх скував рухи. Вона дивилася на свого чоловіка, і сама була готова кинутися на його захист, але не могла.

– Біжи! – Знову крикнув Дітар і Тарсіша немов відтанула. Його слова немов повернули їй контроль над тілом. Вона нестримно побігла до поселення, не озираючись і не зупиняючись.