Епоха слави і надії

– В цьому я не сумніваюся, – сказав Барон. – Але і я готовий померти за свій народ. Така роль ватажка.

– Тоді, що я можу зробити?

– Живи! Твій час ще прийде.

Міха звернувся до ченців:

– Я дякую за допомогу. Без вас, все могло б закінчитися набагато раніше і сумніше. Чи можу я розраховувати, що ви знайдете місце в Агарії для мого народу на час цієї війни?

– Так, мій друг! – Відповів Агіас.

Міха посміхнувся, закинув сокиру на плече, і непоспішаючи попрямував назустріч Міланосу.

З одного боку, Дітар розумів, що цигани не зобов'язані помирати за ченців, адже це не їх війна. Проте всі події говорили про те, що циганам і самим не уникнути смертельних зіткнень. Але зараз втрутитися ченці не могли, адже відновивши битву, у бою ляжуть сотні невинних циган, а їх сім'ї будуть відведені у рабство. Кілька тисяч солдат Калінги тільки чекали сигналу до бою!

Міланос підійшов до цигана без зволікання, роблячи широкі помахи зброєю. Вони обоє зупинилися в декількох кроках один від одного. Після вдиху індус кинувся в атаку, і через мить – меч і сокира схрестилися в сутичці. Удари були настільки сильними, що іскри снопами вилітали з-під зброї, а бійці після особливо потужних ударів відскакували один від одного, щоб в наступний момент знову кинутися в бій.

Міланос завдавав ударів один за іншим, намагаючись зачепити цигана, але той кожного разу примудрявся ухилитися або захиститься від атаки. Індус був здивований спритності і майстерності старого Барона, і ще більше здивувався, коли Міха почав атакувати. Свої удари, циган наносив не слабше за молодого індуса, примушуючи Міланоса крокувати назад, що б встояти на ногах. Це змусило непроханого гостя перейти в захист. В якийсь момент на обличчі Міланоса з'явилася усмішка.

Якби Міха знав свого супротивника краще, то відразу був би обережніший, але зараз це нахабство тільки розсердило циганського Барона. Міха кинувся вперед з подвоєною люттю, Міланос відхилився і, зробивши підлий удар ногою циганові в пах, тут же завдав сильного удару по руці, що тримала сокиру. Як не старався Міха відхилитися, але край леза розрізав руку від ліктя до кисті, і Барон випустив свою сокиру на землю. Затиснувши рукою рану, він схилився до зброї, але індус, перегородив шлях.

Міха було вихопив кинджал і накинувся на ворога, але міцні обладунки не пропустили лезо, воно слизнуло вбік, Міланос завдав Баронові удару рукояттю меча в голову, і циган впав біля його ніг.

Навкруги зазвучали крики солдатів і циганів. Одні кричали прокляття, тоді, як інші захоплено смакували перемогу. Дві армії стояли одина навпроти другої, стримуючи себе. Кожен чекав лише найменшого знаку, який дозволив би їм кинутися в бій. Міха дивився в обличчя Міланосу, не бажаючи відвертатися і показувати свою спину. Циганський Барон не боявся дивитися смерті в очі. Індус же не поспішав завдавати вирішального удару.

Настав момент, коли крики припинилися. Міха встав і вирівнявся, пережимаючи рану рукою. Незважаючи на його зусилля, калюжа крові біля його ніг збільшувалася. Він стискав зуби, чи то від болю, чи то від гіркоти поразки. Раніше одним помахом своєї сокири він міг розігнати натовп бандитів, але сьогодні супротивник був набагато молодший, сильніший і майстерніший за нього. Міланос стояв перед переможеним Бароном, і було помітно його перевагу над циганом навіть в зрості. Прокашлявшись, він сховав меч. А сокиру кинув до ніг берсерків.

– Справу треба доводити до кінця. – Вимовив спокійним тоном Міха.

– Це кінець. – Завірив його індус. – В мене не було мети вбити тебе… цього разу.

– Може і так, але знай – я б тебе не пощадив.

– Я – не ти. Ти відпустив мого брата живим, і я відплачу тобі тим же.

Маркітан побіг до батька. Підняв його сокиру він захотів оглянути його рану, але Міха відштовхнув його і жестом наказав повернутися. Син не послухався і став поруч.

– Мій народ ніколи не стане рабами, і вони битимуться за свою свободу на смерть. Велика Ануш, мудра циганка, врятувала нас з Підземного Світу і пророкувала лише свободу. Ось за неї мій народ і битиметься та, якщо потрібно – помирати.

– Ти правий. Вранці вони гинули, як худоба. Мені не потрібні такі раби. Вчора мій брат сказав тобі справжню причину чому ми тут, і я нагадаю тобі, що нам потрібні лише ченці. Міха, я дарую тобі життя, тобі і твоєму народу. Ще я прошу вибачення в Барона великого народу, що в запалі бою завдав йому удару не зброєю, а ногою. – Міланос протягнув Барону свій меч і вимовив урочисто. – Я готовий понести покарання за цю зухвалість і втратити цю ногу.

Міха притиснув поранену руку до серця, показуючи, що вибачення Міланоса прийняті. Маркітан відразу скористався цим, щоб поспішно пережати рану батька, відірваним рукавом своєї сорочки.

– Щоб закріпити сьогоднішній наш союз прошу, розкрий таємницю, де знаходиться Монастир. – Міланос вимовив ці слова спеціально голосно, щоб всі його почули.

В строю циган почалося приглушене нарікання, всі вони спрямували погляди на ченців, як би видаючи їх ворогові.

– А ось і вони. Вони мене і відведуть. Міха, ти хоробрий воїн і мудрий Барон. Твій народ вільний і миролюбний. Нехай так і залишається. Вам немає потреби вмирати через пару ченців. – Міланос вказав рукою на двох чоловіків в мантіях. – Тобі нічого не варто віддати мені їх, і я піду. Все що я від тебе прошу, це прийняти правильне рішення.

Міха штовхнув сина у бік і відправився назад.

– Вони – не речі, щоб їх віддавати. Візьми їх сам, якщо це в твоїх силах.

Есін стояв в одній сорочці, його мантія була порвана і немов безформна грудка тканини лежала біля його ніг. Індуси не можуть відрізнити цигана від ченця, якщо той не в мантії, тому Міланос налічив тільки двох. Агіас вже готувався до бою, і поправивши свій пояс, поклав руку на меч, готуючись вийняти його в будь – який момент.

Агіас звернувся до друзів:

– Есін, якщо ти залишишся, то ми зрозуміємо. Ворог тебе не торкне. Ти був вигнаний, і не повинен помирати за Братство. А ти, Дітар, крокуй за мною. Це наша доля. Поділимо берсерків навпіл, сьогодні не час для переговорів, та і ворог має бути покараний за цю бійню.

Два ченці вийшли на зустріч до Барона.

– Друзі. – Міха закусив губу від болю. – Мої воїни не впораються з цими звірами. Але якщо треба буде, то ми спробуємо.

Дітар зустрівся поглядом з Тарсішею. Дівчина стояла за рядами воїнів, на обличчі її читалася особлива недомовленість. Тіло ченця нило від забить і порізів, але цей біль вщухав. Вбити вдвох десяток берсерків було не те, щоб не під силу, а взагалі неможливо. Тим більш, що їх прикриватимуть піхотинці, а неподалік розташувалася ціла армія індусів. Хоча останні навряд чи зможуть переслідувати циганів на їх місцевості – болота, річка, скелі із стежками, відомі тільки місцевим жителям.

Вони битимуться вдвох. Якщо станеться гірше, для улюбленої циганки він залишиться в пам'яті навіки воїном – захисником. Нехай вона знає, що саме так і народжуються герої. Тільки за правильно прийняте рішення, ім'я ченця згадуватимуть при слові "честь" і "борг". І така слава не буде забута. Існує неписаний девіз ченців, що став давно законом: "Роби так, як би вчинив Ханой".

Дітар побачив, як Есін надіває свою порвану мантію і крокує до них. "Сила через радість" виднілося на рваному одязі. Чернець стає ченцем не тому, що надіває мантію. Він підійшов до Міхи.

– Навіть погане рішення краще, ніж сумніви або бездіяльність. – Прозвучало з вуст старого Барона.

– Ти правий. – Відповів чернець. – Немає нічого гіршого за нерішучість. Моя сім'я залишиться в таборі, Міха, будь добрий, не відмов їм в допомозі, коли відводитимеш людей. Довго ми їх не втримаємо, але найнебезпечніших покладемо тут.

– Добре, нехай буде так.

Настала тиша. Час тягнувся. Ніхто не поспішав. Ніхто не хотів помирати.

Барон і коваль розминулися, Есін приєднався до двох своїх друзів. Агіас протягнув йому розкриту долоню, як останню вдячність за допомогу.

– Брат. – Агіас дозволив собі напівпосмішку.

Він зробив знак Надіші йти, але та лише негативно похитала головою. Дівчина показала, що займе позицію, звідки вона зможе краще всього допомогти в битві. Розуміючи, що у ближньому бою вона довго не протримається, дівчина повільно стала йти в бік болота, щоб стріляти звідти.

Есін міцно потиснув протягнуту руку. Тепер вони втрьох стали спиною до циганів і уважно стали вдивлятися в ряд берсерків. Непрохані вороги викликали в них лише презирство.

Надіша обернулася до Мріадру:

– А чому цигани зараз не можуть вбити їх усіх, відрубаємо змії голову?

– Тому, що в індусів залишиться друга голова на ім'я Андрогін, яка приведе всю армію. Міланос повинен вернутися живим, тоді є шанс, що вороги не повернуться до циган.

Надіша дивилася на чоловіка, готового віддати за неї життя:

– Нехай цигани будуть прокляті!

– Вони потрібні мені живими! – Кричав Міланос.

Берсерки міцно стискали свої величезні молоти і шкірили зуби. Їм дали наказ вбивати, і вони не стали втрачати ні секунди. Загін рушив з місця, набираючи величезну швидкість. Берсерки кинулися у бій, залишаючи після себе вм'ятини в землі. Слідом за ними, живою стіною побігли піхотинці Калінги, приготувавши свої списи. Спочатку, ніхто не звертав уваги на стріли, що вражали солдатів одного за іншим, але коли впали два берсерки, всі зупинилися. Хмари стріл, що летіли над головою, були лише обманним маневром. Одразу впали ще два.

Стріли, явно, не циганські, стирчали із скривавлених очних ямок. Вони вражали монстрів прямо в мозок, не залишаючи шансів на продовження битви. Це Надіша і її батько Мріадр, що приспів, почали стріляти по берсеркам, чим дуже допомагали ченцям. Вони робили всього один – два постріли, але з такою точністю, що ворог не встигав зміркувати, що його підстрілили.

Непереможні були вражені, ще не почавши бій. Демони, що залишилися, бігли вперед, і почалася страшна битва. Знайти рівних по силі і спритності "вовкоголовим" було практично неможливо. Єдині, кому було це під силу – кантрі ченці. Не кожен супротивник ризикнув би вступити з ними в боротьбу. Берсерки, в свою чергу, найлютіші і безжальні істоти, що не знали поразки, йшли в бій не на життя, а на смерть.

Поки піхотинці, під командуванням Міланоса,намагалися збудувати хоч якесь загородження, прямо у гущу ворога увірвалися ченці. Почався знаменитий страшний танець смерті, про який складалися легенди по усьому Тибету і Піднебесній! Ченці падали і підстрибували, крутилися, як колесо гончара, завмирали та летіли стрілою вперед, як атакуючі кобри. Навіть нетямущому погляду було зрозуміло, що діють вони спільно. Роками, днями та по ночах вони відпрацьовували тактику, як поодиноких боїв, так і в групах по два – три і більше чоловік.

Жителям джунглів не потрібні були армії, щоб брати перемоги – вони брали гору своєю майстерністю і злагодженістю дій.

Четверо берсеркерів було буквально порубано в клапті на очах здивованого Міланоса, що явно глибоко шокувало його. Він був впевнений в своєму війську, ніхто і ніщо раніше не могло, з такою легкістю розправитися з берсерками. Безстрашні воїни, битва – все їх життя. Вбивати, патрати, знищувати – те, для чого були створені ці монстри. А зараз, пара ченців з ними розправляється.

Міланос, здибивши коня, поскакав у бік головного табору. Залишки його людей лишилися гинути під ударами чернечих мечів, кинджалів і стріл. Він був затьмарений, але його вид показав, що він ще повернеться. Відступ командира сильно підірвав бойовий дух війська. Перемога була для нього головним завданням, і він готовий був платити за неї всяку ціну. Можливо, прямо зараз індус придумував наступний план, але цей був вже приречений на провал.

Цигани, тим часом терміново збиралися в дорогу. Чотири – п'ять тисяч солдатів ось – ось почнуть штурмувати селище, і тоді вже ніхто не встоїть. Надто багато воїнів вже склали свої голови у бою, та і загону Лекси явно бракувало. Якщо під час візиту Андрогіна, Міха був цілком впевнений в своїх силах, то тепер він розумів, що в битві з індусами – цигани приречені. Треба рятувати своїх людей, поки не стало занадто пізно. Всі чекали повернення Міланоса.

Спершу він віддав наказ кинути трупи в річку, оскільки вже ховати їх часу не було, а канібали, що повернулися, передусім нападуть на індусів. Потім терміново збиратися і йти до озера, а далі високо в гори. Стежка була небезпечна і обіцяла багато труднощів, але краще було зустріти десятки канібалів, чим армію індусів. Звідусіль доносився шум, хтось в поспіху збирав нажите, хтось плакав – шлях мав відбутися нелегкий. Потрібно було знайти безпечне місце для циганських сімей.

Агіас та Дітар підійшли до Барона, що давав спішні розпорядження командирам загонів:

– Ми поскачемо вперед і попередимо Братство про армію з Калінги.

Дві жінки перев'язували йому рану, а Маркітан розставляв дозорців, як можна ближче до табору індусів. Але, побачивши, що ченці розмовляють з батьком, відразу підбіг до них. Міха знав про давню дружбу свого сина з Дітаром, тому не став заперечувати присутності Маркітана.

– Батько. – Схвильовано вимовив той. – Я віддам нашим друзям кращих коней. Вони їм зараз потрібніші.

Дивлячись на свою рану, старий Барон із сумом відповів:

– Віддати своє життя – це лише розлучитися на якийсь час з братами, віддати вірного коня – це розлучитися зі своїм серцем. Дітар, цінуй те, як мій син до тебе відноситься. А мені, нескоро тримати поводи в цій руці. – В його очах була гіркота, адже могутній воїн, почав здавати.

Як циганський Барон, він ніс відповідальність за свій народ, своїх воїнів і їх долі. Але, як і будь – який ватажок, він побоювався.

– Чи зможу я їх захистити? – Часто ставив собі питання Міха.

Сумніви таїлися в його душі і скребли там, подібно до дикої кішки, це приносило йому нестерпний біль. Безумовно, відбиток залишиться до кінця днів, а шрам на руці нагадуватиме про те. Але Барон повинен будь що захищати свій народ.

Агіас на знак вдячності притиснув руку до серця і трохи схилив голову.

– Брат мій, Дітар. – Звернувся Маркітан до друга. – Свого коня я в тебе зажадаю, як тільки перепливу озеро.

Всі посміхнулися, розуміючи, що саме хотів сказати молодий циган: "Ми обов'язково повинні побачитися, так що будь добрий – не ризикуй ні собою, ні моїм конем".

Тільки Дітар чомусь не розділяв загальних веселощів. Було втрачено стільки сильних і сміливих воїнів. Тепер найважливішим стало захистити їх сім'ї. Накази Барона і його сина виконувалися без зволікання, і ось вже два ченці отримали своїх коней.