Епоха слави і надії
- -
- 100%
- +
– На твого сина в мене є свої плани.
В ченців миттєво пробігли думки, що ж в ньому особливого? Що він мисливець або коваль, а може тому, що його дружина Оракул Братства?
– Дурень. Якщо справа не в Магурані, то я розчарований. Не знаю, що ти задумав, але всьому, що він вміє – навчив його я. Візьми вчителя, замість учня. – Мріадр відчайдушно переконував Книготорговця.
– Якщо смерті не уникнути, то який сенс її боятися? Якщо я ще живий, це означає треба щось зробити.
– Ти розумієш, що зараз ти нам потрібний, а потім, коли …
– Знаю, чим все закінчиться, і не боюся цього.– Відповів Мріадр.
– Дороги назад не буде.
Серце Мріарда билося, сильно і голосно, створюючи дзвін у його вухах. Чи був у ньому страх, складно було сказати, тільки якщо страх за сина. До його горла підступив ком, і голос його став тихіше і повільніше. Він дивився в підлогу, а волосся спадало на його лоб.
– Мій син чернець. – Прошепотів він так, що ніхто не почув. – Мій син чернець. – Прозвучало трохи голосніше. – Для мене він герой. Сім днів його полону – для мене, як сім років. Що може сказати батько, чий син, у руках людей Книготорговця? Це треба відчути. Це не передати. Це найважчі дні в моєму житті. Я хочу звернутися до Книготорговця. – Він повернув свої вологі очі на людину, яка стояла посереди кімнати.
– Ти вважаєш, що ти правий? Ніхто з вас не знає, де правда. Син так вихований мною, йому було дано завдання, і він вирушив його виконувати. Я вважаю, що він зробив все правильно. Він захищав Монастир. Мені важко. Звичайно, я хочу, щоб ти віддав його мені. Я знаю, що свого сина, повинен повернути сам, навіть ціною свого життя. – Голос став впевненіший, і він вимовив голосно, так що б це чули всі. – Повір мені, я готовий за нього померти. Я готовий помінятися з ним місцями.
Кіан подивився на Легезу, який зробив ледве помітний кивок головою, і сказав вже Легеза:
– Я заберу твоє життя. За однієї умови. – Він обернувся убік Дітара. – Коли прийде час, я накажу тобі дещо зробити, і ти виконаєш це без роздумів. І я не прошу. – І в цей момент Легеза з всієї сили вдарив Есіна в обличчя, кров хлинула, і Дітар вигукнув:
– Добре. Домовилися.
– А це не питання, щоб домовлятися. – Він підійшов до Мріадра, але той не злякався. Лише зробив крок назустріч і став обличчям до обличчя.
– В усіх битвах важливо перемогти. Але навіть поразка може навчити багато чому і бути використаною для перемоги в майбутніх битвах.
Мріадр пішов ближче до людей Книготорговця, встав біля Магурани, і сказав останнє:
– Краще вбий мене сьогодні, тому що, коли я прийду за твоїм життям, ти пошкодуєш, що залишив мене живим. – Ти уявити собі не можеш, на що здатна людина, яка нарешті зрозуміла, що в неї нема іншого виходу.
– Намагаючись мене образити, ти сам ризикуєш померти. Найлегший ворог той, що йде на тебе з кулаками, – найнебезпечніший той, хто присягається у вірності.
Мріадр спробував згладити запал сина:
– Якщо в дітей немає життя, навіщо жити людям похилого віку? Я міняю свою честь на життя дітей.
Лише мить знадобилася Книготорговцеві, щоб прийняти рішення. – Зв'яжіть старого. Інші можуть забиратися!
Полонені знову відчули свободу, але якою ціною. Книготорговець зробив їм послугу, їх життя було повернено, як подачка і всі це розуміли.
Кіан не збирався більше тут затримуватися, він попрямував до виходу, за ним і вся його армія поступово покидала кладовище. Легеза пройшов біля Агіаса та Дітара, і легким рухом штовхнув ченця плечем, зупинившись поруч.
– Потрібно навчитися відноситися до людей, як до дерев – вони просто є навколо мене, і якщо вони ростуть неправильно, то варто просто обійти. – І він обійшов кожного, хто був на його шляху до виходу.
– Легеза! Ми з тобою билися на арені, спина до спини. Ми були поруч, а зараз – навпаки. – Сказав Дітар.
– І вважаю це правильно, що я не з тим, хто може кинутися на тигра з голими руками, або стрибнути в річку, не чекаючи човна і померти без жалю. – Відповів, він не повертаючись. – Але неодмінно з тим, хто, приступаючи до справи повний обережності, він і досягає успіху.
Дуже повільно, майже награно, обернувся Книготорговець у самого виходу. Двері на вулицю були відчинені. Знову, на його губах блукала дивна посмішка, його не молоде, обрамлене сивим волоссям обличчя, було повернуте до всіх так, що вираз його здавався одночасно і глузливим, і загрозливим.
– Доки я тобі вірю. – Він зробив крок до виходу і зупинився на порозі.
– А-а… ось ще що!. – Кіан дістав зі складок мантії жменю золотих монет. – Це золото. Але тільки золото. Зображення, що так схвилювало Авраала, і всіх вас, нанесене в моїх майстернях, спеціально для вас. Я хотів перевірити сили Братства здобути меч і … О, який успіх! Ще дістав найкращого в Піднебесній коваля! Тепер ви можете йти.
На доказ своїх слів, Кіан кинув убік Дітара кілька золотих монет. Чернець спіймав одну з них. Золота монета, на якій був профіль Кіана, і напис "Злітаючий дракон" опинилася в руці ченця. Дітар розглядав монету, а Кіан дивився на нього і посміхався. Трохи часу знадобилося, щоб головоломка була вирішена в голові Дітара. Він зрозумів, що вони фальшиві.
– А це означає, що все зовсім не так. – Сказав Книготорговець і голосно засміявся.
Кіан зробив фальшиві монети, видав їх за монети з корабля Ковчегу, розпустив про них чутки, і чекав, коли ченці самі його знайдуть. Ось це пастка. Це був геніальний план, і він спрацював ідеально. Ченці не лише його знайшли, але і виконали його завдання – знайшли меч Панадія.
– Тепер ти зрозумів, що сталося? – Легеза запитав Дітара. – Не розраховуй на швидкі успіхи і не спокушайся малою вигодою. Поспішиш – і не доб'єшся мети, спокусишся малим – і не зробиш великого. Так що ви можете йти назад, а ми вирушаємо на пошуки Шамбали. В мене попереду ще зустріч з Сатаною. Після слова "Шамбала" Орхан та Осман підійшли до Магурани. Мабуть вони теж залишаються в Книготорговця.
– Знаєте, адже вони помстяться. – Повідомив Орхан Книготорговця.
– Про кого це ти?
– Та про ченців. Вони помстяться. Знайдеться один, який помститься за всіх. Цього не уникнути.
Кіана не турбували слова Орхана, зараз він хотів закінчити свою розмову з Дітаром.
– Що стосується Панадія, Дітар, навряд чи він тобі буде корисний.
По помаху руки одна з бамбукових штор на стіні кімнати піднялася, і з'явилося видовище не менш страшне, чим голос Книготорговця: на підлозі сиділо щось, що віддалено нагадувало людину: волосся спадало з плечей до землі, такої ж довжини була і борода. Залишки одягу ледве прикривали виснажене тіло. Істота, була прикована довгим тонким ланцюгом за шию, до дерев'яної поперечної балки стелі, але це здавалося навіть зайвим. Людина була повністю зайнята поглинанням їжі.
Грубою долонею з кігтями, що відросли на пальцях, він повільно діставав з глибокої глиняної миски шматки якогось варива і відправляв у рот, що ховався під довгими вусами.
– Я не знаю, що зробив "Глава Братства". – Тут Кіан зробив зневажливу гримасу. – Обходилися з Панадієм просто жахливо. Книготорговець все ще стояв, обернувшись до виходу, і говорив через плече:
– Я залишу його собі, як нагадування про тлінність людської сили і мудрості. Якщо Глава Братства живий, – Кіан показав на нього рукою, – хто тоді Авраал?
Глава 40
"У пошуках істини, ти набуваєш себе. Головне – прийняти себе таким, яким ти був знайдений". Заповідь Сорокова. Кодекс Братства тибетських ченців.
Ранковий берег озера Агарії вабив своїм спокоєм. Гладка дзеркальна поверхня води спокійна і тиха, лише час від часу здригалася кільцями легких бризків, які пускав вітер, що ще не прокинувся. Молочний туман, м'якою повітряною хмарою, обволікав дерева і осідав на різнотрав'ї перлинами прохолодної роси.
В сонячну погоду озеро радувало своєю красою – чиста смарагдова вода відбивала дерева, що росли на березі і небесну гладь, від чого озеро здавалося бездонним, а беріг, густо вкритий великою гладкою галькою, надавав озеру ограновування, немов коштовному каменю.
Коли ранковий туман трохи розсіявся, а лісові птахи завершили свій ритуал вітання нового дня, заливаючи все навколо різноголосою треллю, принишкли, до берега озера, під ледве чутні сплески води, прибився пліт, на якому було двоє невідомих. Вони озиралися на всі боки, і було схоже прибули сюди не випадково.
Побачивши це, дозорні ченці, негайно поспішили повідомити про невідомих – батьку Авраалу.
Він, терміново відклав свої справи, в цей же момент послав за Серафімом, який трохи заспокоївся від перестрілок з Агіасом і, здавалося, навіть трохи охолонув до Надіши.
– Серафім. – Стривожено сказав Авраал, він стояв обличчям до вікна і впізнав сина за великим, впевненим кроком. – Зараз же бери ченців, і вирушайте за невідомими.
Серафім попрямував до виходу і вже за годину зустрічав чужинців на мальовничому березі озера. Як виявилося, весь цей час вони чекали саме того, хто прийде із храму.
Гордим, впевненим поглядом Серафім окинув чужинців. Високий, ставний молодий чоловік, більше схожий на хижого птаха, витонченого і сильного, ні на долю секунди не сумнівався в своїй силі, гордовито і спокійно дивився на невідомих.
Чужак заговорив першим:
– Я сам і зі мною лише один воїн – головний серед берсерків, його ім'я Беркун. А вас десятка зо два?
– Бика побоюйся спереду, коня ззаду, орла згори, а нас – з всіх боків. Хто ти, чужак? – Різко кинув у відповідь Серафім.
– Я, Міланос з Калінги. – Відповів чоловік. Воїн в капюшоні стояв поряд з Міланосом.
– Міланос з Калінги, навіщо ти прибув? – Поцікавився Серафім.
Чоловік середнього віку, невисокого зросту, сухуватої статури замислився, ніби вибираючи слова, щоб максимально лаконічно і зрозуміло донести свою думку, посміхнувся, ніби підібравши відповідні слова, і сказав:
– Я прибув за справедливістю. В житті кожної людини є два найважливіші дні: перший – це коли він народився, а другий – коли зрозумів навіщо.
Серафім дивився на чоловіка все так само самовпевнено, але в його очах читалося легке здивування і, помітивши це, Міланос нічого більше не кажучи, схилив голову і почав шукати щось у наплічній сумці, яка була колись насиченого чорного кольору, а зараз стала просто вицвілим, старим шматком полотняної тканини брудно-коричневого відтінку. Через хвилину, Міланос дістав звідти якийсь жовтувато – сірий згорток і протягнув його Серафіму.
Серафім з ледве помітною гидливістю і явним інтересом став розгортати тканинний верх, який захищав від вогкості те, що було в середині і, ледве підвівши передній край, тут же розпізнав знайомий почерк. Чоловік, відірвавшись від згортка, питально подивився на Міланоса.
– Я хочу їх повернути. – Коротко сказав Міланос, забрав з рук Серафіма сторінки, та згорнув їх.
– Навіщо ти повертаєш їх? – Підвівши брову, запитав Серафім. В голові промайнула думка, що ситуація стає все більш підозрілою, він насторожився і напружив руки так, що під одягом заграли м'язи.
Міланос засміявся і обернувся профілем до Серафіма. Його зовнішність здалася ченцеві чимось схожою на шакала.
– Я приніс їх додому. Мені більше не потрібні Карти. – Знову обернувшись до Серафіма, відповів Міланос.
– Ти відправишся зі мною. Твій воїн залишиться чекати тут. Батько Авраал не прийме вас обох. – Сказав Серафім і, розгорнувшись, вже зібрався провести Міланоса в Монастир, але той його перебив:
– Я не зрушуся з місця. Якщо йому знадобиться це… – Сказав він, розмахуючи скрученими сторінками книги. – Він зустрінеться зі мною – я чекаю його тут.
– Ти знаєш, індус, що згідно з правилами Кодексу… – Почав пояснювати Серафім, але Міланос знову його перебив:
– Вже пробач, чернець, але сьогодні правила не мають значення. – Твердо заявив чужак.
– Батько Авраал сюди не спускається. – Випалив Серафім.
Міланос посміхнувся і нібито поблажливо відповів:
– Так і бути. Я готовий пройти до нього, але доки я буду там, ти залишишся з моїм воїном.
– Я хотів сказати, – Серафім продовжив байдужим тоном – що згідно з правилами Кодексу, ти можеш зустрітися з Главою Братства тільки особисто. Один на один.
– Гм, а це вважається пропускним квитком? – Міланос підвів згорнуті листи і хитро, запитливо подивився на Серафіма.
Спадкоємець залишався спокійним і врівноваженим. Зараз було не час піддаватися емоціям і посилювати ситуацію, оскільки він не володів нею в цілому і не міг передбачити намірів чужинців.
– Добре. Я згоден. Тебе проводять у храм до батька Авраала, а я залишуся тут.
Троє ченців залишилися поряд з Серафімом, усі інші попрямували до храму, супроводжуючи Міланоса.
Минула третина дня. Погода погіршувалася, і небо стало затягувати сіро – синіми хмарами.
Серафім мовчки, поглядав на супутника Міланоса, який так і залишився стояти в капюшоні, що наполовину приховував його обличчя. Зараз у нього з'явилася можливість детальніше роздивитися гостя, і він зрідка поглядав на чоловіка, а після довгої незручної паузи вирішив заговорити:
– Відчувається ваше сильне невдоволення.
– Прямо бачите мене наскрізь. – Гмикнув Беркун.
Серафіму вже стало набридати, що чужаки розмовляють з ним звисока, але він поводився стримано і ввічливо.
– Ви ж не хочете війни? – Намагаючись з'ясувати їх наміри, запитав Серафім.
Беркун лукаво блиснув своїми чорними очима з – під капюшона, і кинув:
– Хочемо.
– Ми підемо на війну. Якщо вона буде. – Холодно сказав Серафім.
Вони тихо стояли на березі озера. В повітрі, упереміж із землистим переддощовим ароматом нависала напруга. Між тим, день наближався до обіду, і в ченців тривала щоденна рутина і звичні справи. Життя в Монастирі кипіло. Монастирська кухня – місце, де звичайна їжа ставала життєвою енергією і силою, а чаювання – цілим ритуалом, розмістилася в глибині цитаделі.
Вздовж міцних кам'яних стін, на яких невеликі квадратні вікна знаходилися майже під стелею, були нехитро складені червонувато-коричневого кольору глиняні вогнища з гратами, на яких молоді ченці готували собі їжу. Повітря було густо насичене ароматами прянощів і трав.
Саме Тигрове селище – неймовірно мальовничої краси місце, заворожувало людську уяву. В храмі навіть було ціле приміщення, присвячене історичним подіям цієї місцевості. Це була не просто кімната, побудована з каміння, це був великий зал, вирубаний прямо в скелі, з акуратно відшліфованими, майже до гладкості, стінами. В цьому залі, оповитому пітьмою, знаходилася знаменита статуя велетенського тигра, що впився кігтями в голову двох споглядачів, що зазівалися.
Згідно з переказом, в ущелинах цієї скелі, колись мешкали тигри, проте вони оселилися не так, як зазвичай мешкають їх родичі – вони не ділили місцевість на території, а мешкали однією зграєю, чим несли велику небезпеку. І тоді ченці вирішили звільнити цю місцевість від тигрової династії, що захопила територію і володарює на ній багато років. Їх боротьба затягнулася на довгі роки.
В ті часи, ченці були вимушені збудувати келію, щоб мати укриття в холоди, вона назвалася в результаті Агарією, після чого навкруги було зведено ціле селище, якому дали назву Білокам'яний. Тигри все ж були вигнані і покинули це місце, а ченці, щоб не дати перемозі розчинитися в часі, а увічнити пам'ять про неї, звели Монастир і Тигрове селище. Хто тоді знав, скільки випробувань припаде на долю цього Монастиря.
Обіднє сонце зависло в небі, зрідка проглядаючи крізь незграбні дощові хмари, які, здавалося нависли над храмом і нікуди не рухалися.
Тим часом, ченці підвели Міланоса до храму. Чоловік з цікавістю оглядав місцеву природу і сам храм. Один з ченців відправився попередити батька Авраала про прибуття чужака.
– А ваш батько Авраал хитрун. – Сказав Міланос, кинувши глузливий погляд на ченців. – Він звір, а не чернець. Як йому вдається так довго мовчати? Адже все одно зрозуміло, що все відбувається тільки навколо нього.
– Для того, щоб говорити з тобою, мені не треба ставати таким, як ти. Хто ти? – Із-за спини Міланоса почувся голос. Авраал сам вийшов до невідомого і встиг почути його слова.
Міланос, не поспішаючи, ставно обернувся, подивився Авраалу в очі, після чого окинув його оцінюючим поглядом, і все з тією ж усмішкою сказав:
– Я брат Андрогіна, і зараз армія підкоряється мені.
– Хто ти? – Зневажливо повторив Авраал.
– Я воїн, який хоче поповнити ваші ряди, Авраал. – Відповів Міланос.
– Тобто ти пішов проти свого ж брата?
Поряд з Авраалом стояв старець – один з кантрі ченців. Хід часу відбився сивиною в бороді цієї людини, а широкі пухнасті брови потішно сповзали пухом на очі, але він був похмурий і серйозний. Цим старцем був ОльханКарин.
Обережно взявши Авраала за плече, він злегка підсунув його до себе, старий схилився і старий шепнув йому на вухо :
– Послухай, адже ми можемо використати його і його людей.
Міланос стояв так близько, що без зусиль розчув кожне слово і, недовго думаючи, заявив Авраалу:
– Трохи легше, чернець. У мене є дещо, що точно вас зацікавить. Деяка інформація. Ви ж, наскільки мені відомо, цікавитеся цими текстами і іншими таємницями. Так от бачте, пару років назад мені сталося опинитися в одному місці. Як я туди потрапив, справа десята.
Авраал, ОльханКарин і ченці уважно дивилися на Міланоса. Початок його історії не вражав і не викликав довіри. Не кажучи вже про те, що історія могла бути вигаданою, з метою легкої наживи.
– А тепер послухай мене уважно, чужак. Твої слова не викликають у мене і тіні довіри. Хто сказав, що в нашому Монастирі перший зустрічний, може отримати все, що захоче тільки завдяки своїм вигадкам? Ти відняв у мене безцінний час, тому давай вчинимо так: зараз ти тихо і спокійно йдеш, не турбуючи мене зайвим шумом, а я, в свою чергу, не викликаю варту і не наказую віддати тебе на корм тиграм. Але, якщо раптом, ти знайдеш підтвердження своєї розповіді – я буду готовий прийняти тебе ще раз і вислухати подробиці.
Міланос, уважно вислухав Авраала, не кажучи ні слова і не зводячи з нього погляд, підняв сорочку і оголив торс, покритий грубими, рваними і смуговими шрамами від кігтів великого хижака. Рубці були загоєні, але синюшний колір шрамів говорив про те, що ці поранення були не давніми.
Вираз обличчя Авраала змінився на зацікавлене. Він оглянув шрами і, задумливо кивнув головою.
– Мг. – З хрипотою видавив він з себе. – Ти можеш зрозуміти, що відбувається? – Запитав Авраал, обертаючись до ОльханКарину.
– Я можу пояснити. – Відповів старий.
– Пояснити я міг би і сам, а ось зрозуміти. Що ж, пройдемо, чужак. Я готовий тебе вислухати. – Трохи подумавши, сказав Авраал.
– А розповідь буде довгою. – Додав Міланос і попрямував за Авраалом.
Вдвох вони пішли в напрямку центрального входу до храму. Слідом за ними, ледве переставляючи ноги, поплентався ОльханКарин.
Ченці залишалися стояти на вулиці зі спантеличеним видом. Не всім було дозволено вникати в суть того, що відбувалося. Завдання їх, переважно, полягало в тому, що вони бездоганно покладалися на мудрість Глави Братства і, не ставлячи зайвих питань, виконували свою роботу, проте слова Міланоса про Авраала, залишили неприємний осад.
Авраал проводив Міланоса до зали, де за звичаєм збиралися кантрі ченці, ОльханКарин ввійшов слідом за ними. Він вважав себе досить важливим, і запитував дозволу в Авраала бути присутнім на подібних подіях. До того ж, його особиста неприхильність до спадкоємця Авраала – Серафіма, спонукала старого намагатися контролювати Главу Братства. Авраал же тримав старця на дистанції і допускав тільки туди, куди вважав потрібним сам.
– Сідай. – Запропонував Авраал Міланосу і той, не роздумуючи, сів на перший стілець, що попався.
ОльханКарин присів за далекий край столу так, щоб йому було добре видно і чутно співрозмовників.
– Я прибув сюди не один. Мій супутник залишився з тим, кого ви прислали за мною, на березі озера. – Почав говорити Міланос.
– Це Серафім. Мій син. Ми вважаємо, що кожен невідомий, що прибув сюди з будь-якою метою, повинен отримати гідну зустріч. Будь то ворог – він отримає відсіч або друг – його зустріне хтось з поважних осіб. Я слухаю тебе, Міланос. – Сказав Авраал.
Не витрачаючи час на передмову, Міланос почав розповідь:
– Одного разу нам стало відомо, що неподалік, у фортеці "Очі орла" на скелястому хребті, знаходяться ченці. З п'ятнадцяти найдосвідченіших розвідників, яких ми відправили роздивитися і дізнатися ситуацію, повернулося лише троє. За їхнім виглядом, відразу стало зрозуміло, що їм довелося пережити щось жахливе – на їх обличчях застиг жах. Такого результату ми, само собою, не очікували.
Ми думали, що їм вже нічого не здатне допомогти, проте один за іншим, вони почали приходити до тями і розповідати те, що навіть нас, досвідчених воїнів, що багато чого побачили на світі, глибоко шокувало.
– І що ж вони розповіли? – Перебив Міланоса Авраал, підвівши одну посивілу брову.
– Вони сказали, що ченці відмовилися від перемов.
– І все? Що ж тоді сталося? – Уточнив Авраал. Здавалося, що він і так знає відповідь на своє питання, але версія Міланоса його теж зацікавила.
– Ні. Не всі. – Ми зрозуміли, що те, що з ними сталося, справа рук ченців. Не зволікаючи час я, на чолі з частиною армії – близько ста п'ятдесяти сильних і навчених воїнів, вирушив в гори. І там я зрозумів, що загальним правилом ченців, було беззастережне самопожертвування. За всяку ціну знищити ворогів або ж загинути. Тільки там, мені стало зрозуміло, що ченці виховані в глибокій відданості і покірності вашому Монастирю, та готові скласти свої життя в ім'я його.
Міланос прокашлявся і продовжив:
– Ситуація, що склалася, тільки посилила інтерес і азарт. Ми вирішили, будь що, взяти цю фортецю. Адже, чим відчайдушніше воїн, тим непреборніша жага його перемогти. Від наших розвідників, що вижили, ми точно знали, що ченців там лише п'ять, але що ще цікавіше, вони утримували там якусь невідому істоту, про яку ми нічого не знали.
– Істота?
– Впевнені в своїх силах і розпалені бажанням перемоги, ми не стали оточувати фортецю, а рушили напролом, проте стріли, в ту ж мить посипалися нам на голови, і змусили нас змінити тактику. Все наше військо рушило в обхід, але результат був таким же. Нічого не змінилося, і тоді ми розділилися і оточили фортецю з різних боків – по кожному флангу на нас обсипався град стріл, безперервно.
Яким був наш подив, коли нам все ж вдалося ввійти до фортеці на шостий день. В них просто закінчилися засоби для оборони, але не сила духу. Весь цей час ми несли втрати – близько ста сильних воїнів! П'ять! Їх було всього п'ять!
– Тепер ти розумієш, що таке Кодекс? – Запитав Авраал.
– Стратегія самогубства, а також битва на смерть, було не засобом уникнути битви і врятувати свої життя, а способом прийняти смерть гідно. Коли ми вдерлися до фортеці, були повні люті і ненависті. Я готовий бути розтерзати кожного з них голими руками, довго і тяжко. Побачивши їх перед собою, я вигукнув: "Моліться"! І всі п'ять, мовчки вставши в один ряд, пліч-о-пліч, як вони билися, взялися за руки і зімкнулися в ланцюг. Чоловіки!
– Ченці. – Виправив його Глава Братства.
– Гнів почав відступати. Ми воїни, тобто не повинні втрачати повагу до тих, кого нам не вдалося зломити. І ми його не втратили. Ми розділили з ними свій їжу і воду, обробили і перев'язали їхні рани, та повернули їм їхні мечі. "Я хотів би, щоб мої сини були такими ж гідними, як ви"! – Сказав я, відпускаючи їх. Натомість, вони залишили мені сторінки з цієї книги. Я думаю, що ви розумієте про яку книгу йде мова, і хто такий Ханой. – Міланос дістав зі своєї сумки листи і поклав їх на край кам'яного столу.
Авраал окинув поглядом сторінки і відразу ж їх впізнав. Схвально кивнувши головою, він запитав:
– Але я не почув в цій історії, звідки в тебе шрами?
Міланос відвернувся, ніби не хотів, щоб Авраал бачив, що ці спогади йому неприємні, і відповів:
– Істота, яку утримували ченці, мене сильно зацікавила. Вона було обмотана лахміттям від ніг до голови так, що її неможливо було роздивитися. Перш, ніж їх відпустити, я хотів подивитися, що воно таке, але як тільки я наблизився, блискавично, одним рухом був поранений. Я навіть не встиг зрозуміти, що сталося, і тільки на долю миті встиг побачити те, що мене вдарило. Це щось незбагненне. Це не назвеш ні рукою, ні лапою, це була кінцівка величезного ящера. – Міланос посміхнувся, ніби сам не вірив в те, що каже.
– Я все ж відпустив їх, як і обіцяв, хоча поранення, які мені нанесла ця істота, були глибокі і криваві. Мене долала лють. Немов хтось пошматував мене лезами, наточеними до вбивчої гостроти.
Вираз обличчя Міланоса став задумливим і спантеличеним, здавалося, що, згадуючи цю історію, він переживає її наново.