Епоха слави і надії

І коли запалив, Дітар побачив, що брати в крові, мабуть їх сильно побили. Кіан від свічки запалив дах будинку. Почалася пожежа.

– Скажи, де мій меч?

– Я скажу.

– Тоді мої двері завжди відкриті для вас. Виходьте.

На вулиці Дітар побачив мертве тіло чоловіка.

– Ти не вихований Братством. Ти всиновлений ним. Ти не просочився чернецтвом, а лише прийняв його. Схоже, що ти більше вніс у Братство, ніж взяв у нього. Але і це – не найголовніша твоя заслуга. Сьогодні ти мені потрібний. І твоя подруга, і Есін зі своєю мрією про помсту, і Агіас з думками про сімейне щастя. А це мені більше не треба. – Книготорговець зробив знак рукою, і одразу з'явилися четверо воїнів в сірому, вони взяли труп за руки і за ноги, збираючись понести.

– Подивися йому в обличчя, Дітар. Впізнаєш?

Страхітлива гримаса страждання спотворювала обличчя мертвого селянина. Що це селянин говорили великі мозолясті долоні міцних жилавих рук. Нігті на пальцях були вирвані з м'ясом, на зап'ястках залишилися сліди мотузок, що стягували їх.

– Я теж не люблю зрадників. – Видавив з себе Кіан.

Дітар впізнав у трупі, вчорашнього сторожа кладовища. І згадав, як він вночі знайшов меч Панадія.

Спогади минулої ночі.

Дітар розповів свій сон друзям на кладовищі в склепі, серед мерців:

– Бачив я поле. По стежині Білокам'яного селища йде Панадій. Я за ним: "Панадій, Глава Братства, я йду за тобою! Де ти меч сховав"? А він, обертаючись до мене, відповідає: "Йди за мною". Нарешті, ми ввійшли до бібліотеки, і підійшли до величезної картини, де зображена перемога Ханоя над Азазель. Ворог з Підземного Світу, посланий Сатаною, який не додержав свого слова, відпустити Ануш та покарати Ханоя, програв дуель ченцеві і відступив. Азазель зображений лицарем в обладунках, адже тепер він очолював «48 Воїнів влади». А Ханой, в звичайній мантії, як і прийнято серед ченців. Панадій доторкнувся до зображення своєю рукою, і я прокинувся. Заснувши незабаром, я бачу нас на тому самому місці. Стоїмо біля картини, і Панадій мені каже: "Бачиш, в моїх руках дві тибетські чаші: ось це гірка – для твого Братства, а інша, солодка – для Тебе". Я падаю на коліна, і вихоплюю чашу з гіркою водою. І починаю її жадібно пити, всю, до останньої краплі. І відчуваю, що через гіркоту я починаю задихатися, і зовсім не можу дихати. Дивлюся, а на мені мантія Ханоя, мантія в якій був Панадій, а тепер одягнений в неї я, а він одягнений в мою сорочку. Панадій підходить до мене: "Я допоможу, все Братство тобі допоможе. Можеш розраховувати на кожного ченця. Тобі нічим дихати – я зараз розстебну гудзик. Торкається руками коміра і допомагає мені. Я відчуваю полегшення. Дивлюся, навколо нас усе Братство, а Панадій звертається: "Дітар взяв провину Братства на себе, зброя тепер належить йому".

Легеза слухав, йому було цікаво. Сни йому ніколи не снилися, мабуть, тому він не вірив у замогильне життя. Вночі помираєш, вранці народжуєшся.

Агіас обійняв Надішу, а вона прибрала його руку, звільнившись від обіймів:

– Колись, ми точно прокинемося щасливими. Разом або поодинці. – Видихнув кантрі чернець.

– А що вирішуватиме чоловік? – Відчайдушно кинула йому дівчина.

– Якби я знав, коли востаннє тебе цілував, що це – останній, я б ніколи не зупинився.

– Озирнися, твоє місце тут: зброя і смерть. В тебе є все, чого ти хотів. – вона подивилася йому в очі.

Агіас відвів погляд, розглядаючи клинок кривого кинджала, намагаючись побачити на ньому якусь ваду. Надіша дивилася, чекаючи його рішення. Він піднявся:

– Книготорговця це не переконає, але дасть нам час. Візьмемо з собою тіло Глави Братства, папірус і повернемося до міста. За цей час придумаємо, як звільнити Есіна, твого брата.

– Так, я згодна, у нас є свити – досить засобів, щоб переконати Книготорговця відпустити Есіна. – Тарсіша занадто швидко підтримала Агіаса. Той же у відповідь дивно подивився на неї, ніби чекаючи інших дій.

Здавалося, всі після цих слів зітхнули з полегшенням.

– Скажи мені, Агіас, скільки сходинок вело в склеп? – Дітар поцікавився.

– Тринадцять, мій друг. А чому ти запитуєш?

Дітар зупинився і продовжив:

– А скільки гудзиків на мантії глави Братства?

– Так само. – Пролунала суха відповідь його друга.

– Дивися на мотузяні сходи, і тут тринадцять східців. А Панадій лежить на глибині дванадцяти. Я думаю, що він і є хранитель таємниці. – Дітар говорив впевнено, але в очах його читалася прихована думка.

Агіас знову дістав кинджал і подивився на його лезо в променях вогню. Клинок був ідеальний, вад на ньому не було.

"Тринадцять сходинок, тринадцять вузлів на старих сходах, останній вузол ліг на землю, хоча повинен був залишитися в повітрі". Дітар розглядав край мотузки. До останнього вузла залишалося майже 2 лікті. Рівно стільки, скільки треба щоб прив'язати смолоскип.

Сходи знову впали на дно колодязя. Спускатися став Дітар. Пристосувавши смолоскип в тріщині між колодами, юнак схилився над тілом Панадія. Взяв жменю землі, розтер між пальцями. Замислився. Обличчя померлого, майже не доторкане тлінню, було жовтуватого кольору. Волосся на голові, вусах і малій борідці трохи зворушені сивиною. Одягнений він був у святкову мантію. Запах заважав зосередитися. Він прив'язав тіло до сходів, і попросив його витягнути, а сам залишився копати.

Копати було незручно, але чернець дуже скоро призвичаївся орудувати короткою лопатою. Підсипаючи рихлу землю під стіни колодязя, Дітар поглибився вже на лікоть. Анітрохи не здивувавшись, він намацав рукою грубе полотно, витягнув, намагаючись не піднімати пил, довгий, перев'язаний ременями згорток назовні. Серце скажено колотилося в грудях. Очі чомусь сльозилися чи то від пилу, чи то від хвилювання, коліна підгиналися. Ремені розрізали, під грубим полотном виявилася мантія кантрі ченця.

Через мить, криваво-червоний і одночасно крижаний клинок відкинув відблиски на похмурі стінки колодязя. Меч Панадія! Прекрасний зразок збройової майстерності.

– Мріадр брав участь у створенні досконалості! – Вимовив Дітар, і друзі зрозуміли, що в нього вийшло, він впорався. – Через дурниці ми можемо втратити те, що втрачати не можна.

Скільки часу пройшло з тієї миті, як Дітар взяв у руки меч? Смолоскип у стіні віддавав останні язички полум'я, рука юнака затерпла, пальці стискали рукоять, а погляд не міг відірватися від прекрасного клинка.

Нарешті смолоскип, скорботно зашипівши, згас. Це привело ченця до тями. В повній в'язкій темряві Дітар напомацки загорнув клинок назад у мантію і полотно, перев'язав залишками ременів і, закинувши через плече, взявся рукою за мотузку, щоб підійматися вгору. Раптом думка, немов набат розбудила розум: "Хто поховав меч?! Це міг зробити тільки Панадій. Він хотів, щоб тільки Братство знайшло меч. І він виявився правий".

Швидко перебираючи руками по мотузці, не піклуючись про те, що в будь-який момент вона може зірватися, Дітар буквально злетів угору.

– В чому таємниця поховання меча?

"Де Панадія поховали? А його взагалі ховали? Ніхто про це не знає нічого". Дітар замислився про смерть Панадія.

Дітар швидко піднявся до друзів, і тепер він був переконаний, що перед ними лежить не Панадій. Не витрачаючи часу, він нахилився до трупа. Мантія! Йому потрібна мантія, в якій був похований той, кого вони вважали Главою Братства. Ще кілька хвилин, і в руках Дітар вже тримав капюшон з ледве помітною вишивкою по облямівці – мантія кантрі ченця. Сумнівів бути неможе – це не Панадій! Але де ж тоді він?

Дітар залишив меч Агіасу, а сам вийшов на вулицю, щоб покликати Мріадра. Тарсіша побігла за ним.

"Так, як любить вона, не любить ніхто". – Раптом подумав Дітар. Він сів біля входу в склеп, виникло бажання, поділитися своїми думками, але він раптом зрозумів, що вона для нього весь його світ. В ній було все те, чого йому бракувало. Її очі наповнювали ченця силами, а руки, що лежали на його шиї, були його будинком. Раптом згадав, як вона сміється над його безглуздими жартами і намагається ображатися, коли він каже нісенітницю. І абсолютно не важливо, що буде далі. Він пізнав істинне щастя. Вона була його, і йому було дуже приємно це усвідомлювати.

Вона завжди притискалася до нього так, ніби хотіла залишитися з ним назавжди, і він не роздумуючи, погодився. Коли вона перевела погляд на його губи і повільно наближалася до його обличчя, з-під ніг йшла земля, і він був не в силах чинити опір. Справжня чиста любов, вона тут.

Тарсіша обійняла свого чоловіка, вона хоче бути найважливішою людиною в його житті. Коли жінка віддана, вона хоче повної відкритості, чесності і довіри від свого чоловіка. Кожна жінка хоче, щоб чоловік любив її від щирого серця. Розділити з ним кожну мить його життя, бути його найбільшою підтримкою. Вона почуває себе коханою, коли її чоловік розділяє свої мрії і фантазії з нею:

– Ми тут і зараз, а все інше не важливо. Мені все одно, що буде далі. Я хочу знати, чи можеш ти ризикнути заради кохання, заради мрії, заради пригоди, яку люди називають життям.

– Я знаю одне, що я готова стати твоєю дружиною. А ще я не боюся померти щасливою.

Він був сильним в бою, але слабким з нею. – Мене тривожить, що це не Панадій. Будь – хто на цьому би зупинився. Але я відчуваю, що щось тут не так.

– До тих пір, поки ти не прийняв остаточне рішення, тебе мучитимуть сумніви, ти весь час пам'ятатимеш про те, що був шанс повернути назад.

– Я розумію тебе. Ходімо, прогуляємось.

– На що б ти не був здатний, про що б ти не мріяв, почни здійснювати це. Я піду за тобою. Сміливість надає людині силу і навіть магічну владу.

Вони вирішили пройтися. До світанку ще був час, і була можливість оминути цвинтар. За одним із склепів промайнула тінь.

– Мріадр казав, що люди Кіана, разом з Гільдією покинули територію кладовища. – Замислився Дітар.

– Може це сторож? – Припустила Тарсіша.

І вони вирішили затриматися. І це насправді виявився сторож, і він їх зацікавив. На перший погляд – убогий старий, закутаний в засалений балахон невизначеного кольору. Обличчя не видно, тільки жовті – жовті руки. Каже пошепки та свистяче, немов дуже сильно простиг. Володіючи якимось звіриним чуттям, Дітар відразу зметикував, що дивовижний сторож – не простий старий. Чимось віяло від нього. Чимось смутним, невизначеним, але примушуючим сприймати серйозно.

Як тільки він побачив пару гостей, то кинувся бігти. У сторожа випала зв'язка ключів, і Дітар вирішив його не наздоганяти, щоб це для нього не виявилося пасткою. Циганка миттєво підняла ключі, і підійшла до невеликої усипальні, через гратчасті двері якої була видна кам'яна гробниця і широкий стовп за нею. Підібравши потрібний ключ, вона відкрила двері і показала йому, що можна ввійти в середину.

– Моторошнувато.

– Навіщо ми взагалі сюди залізли? – Подумав чернець.

– Подивимося, і швидко назад.

Коли вони заглянули за стовп, там були великі металеві двері, закриті на три засуви, на кожному з яких висів величезний замок. Вони зрозуміли, що мабуть, доведеться заглянути в середину, адже не даремно вони сюди забралися. За дверима виявилася арка, яка вела вниз.

– Ще одне підземелля. Друге на цю ніч. – Акуратно спускаючись по східцях, вони підсвітили собі шлях смолоскипом.

– Що це за шум? Миші? – Пошепки запитала циганка.

– Швидше за все. – Сказав Дітар, знаючи, що мишей тут нема.

Спускаючись нижче, вони побачили перед собою невелику залу, в центрі якої сиділа людина. Трохи горбатий, метра два зросту, а то і більше. Придивившись, чернець зрозумів, що він їсть. Їсть труп! І це не людина, в нього сірувата шкіра, довгі гострі нігті та волохата морда.

Дітар звернув увагу, що Тарсишу почало нудити. Її ноги підкошувалися, починалося помутніння свідомості. Здавалося вона непритомніла. Різкий запах вдарив у ніс. Швидким кроком вони піднялися вгору, закрили двері, замкнули одну віконницю і він отримав удар.

Перше, що почув Дітар, це був чийсь голос. Повернувши голову, він побачив сторожа. Тарсіша лежала в нього на руках. Цей дід похмуро дивився на них. Несподівано швидка тінь над головою змусила ченця припасти до землі і відкотитися убік. Палиця лише злегка зачепила плече Дітара, а для другого удару юнак не залишив нападаючому часу. Стрибок, удар, і старий вже лежав на сходинках, біля Тарсіши, впустивши свою нехитру зброю.

Користуючись моментом, Дітар осідлав спину нападаючого, схопив його мозолясту долоню і замахнувся на нього своїм кинджалом. Але в останню мить відвів зброю убік. Можна обійтися без вбивства.

Старий поправив свій одяг і трохи заспокоївся:

– На, дай їй понюхати. – Сторож протягнув листя погано пахнучої трави. – Ну що, бачу приховувати від тебе вже нема чого.

Тарсіша прийшла до тями і голосно почала дихати. Дід усміхнувся і заговорив.

– Пару десятків років назад, у сусідньому селі з'явився один чоловік, дивний він був, майже ні з ким не розмовляв. Одного разу він вибіг на дорогу, не по-людськи ревучи, і почав кидатися на кожного зустрічного. Чоловіки вирішили зв'язати його і замкнути десь, а самим відповідним для цього місцем вибрали мої катакомби під усипальнею, двері там міцні. Хтось казав, що він став божевільним, а деякі взагалі стверджували, що він одержимий. Наступного дня вирішили відвідати його, але, спустившись вниз, виявили, що він розкривав могили, і їв трупи, загалом, вирішили залишити його там, мабуть допомогти йому вже ніхто не міг. Але через місяць він якимось чином вирвався назовні і знову почав бігати по селі, жінку якусь покусав. Чоловіки його ледве скрутили. Звідки стільки сил у нього?! Але коли привели його назад, ми зрозуміли, як він втік: дерев'яні двері були виламані. В середині ми виявили, що всі трупи, яке він там знайшов, були з'їдені, мабуть, голод робить його сильніше! Зрозумівши це, ми вночі розкопували могили і скидали трупи в катакомби. Так що всі ці могили, які ти бачиш навкруги, – не справжні. Вони порожні. Пройшли роки. Цей канібал змінився до невпізнання, він вже не людина, він злісна тварюка, яка тільки жадає покуштувати людської плоті.

"Якщо ти пройшов крізь муки підземелля, тобі зовсім не обов'язково відчути небесні насолоди. Насолоди мають межу, страждання – ні". Це із сповіді Панадія.

– Я теж не люблю зрадників. Гідну і швидку смерть треба заслужити. Деяким неодмінно необхідно померти в ганьбі і муках. – Книготорговець посміхався лише кінчиками тонких губ, переступивши через тіло сторожа. – Розуміючи, що мої охоронці можуть змусити говорити навіть ченця, не те, що якогось старого, я все ж знищую тих, кого я не люблю. А тепер, мій друг, не ображайся – ти дійсно став для мене дорогий. В мене була можливість стати Нісаном, а в тебе вона буде.

Тепер, Дітар, відправимося відвідати того, хто колись був Главою могутнього Братства. Нас чекає Панадій.