Епоха слави і надії
- -
- 100%
- +
Той час, який він пробув за стінами Монастиря з індусами, допоміг йому вивчити ворога. Він знав Андрогіна і знав, на що він здатний.
– Виводьте жінок і дітей, збирайте речі, книги, бібліотеку та вирушайте підземним ходом до Агарії. – Скомандував Дітар.
– Ну, от і все. – Бурмотав собі під ніс ОльханКарин. – Через кілька годин вони повернуться і зітруть Білокам'яний з поверхні землі.
– Ми їх стримуватимемо, але не можна дати себе оточити. До ночі відступатимємо в Агарію. – Все так само голосно кричав чернець.
Частина ченців пішла відводити людей з селища, друга частина, готувалася до оборони. Ворота треба було зміцнити, щоб вони не здалися при першому ж ударі тарану. Для цього ченці використали кілька великих колод і дощок. Зараз всі засоби знадобляться. Великі валуни, камені, навіть старі стріли і тупі списи. Все, що було доступне і могло зупинити ворога. Пройшло кілька годин перш, ніж Дітар зі своєї вежі, побачив, що цигани дісталися до Агарії. А з-за дерев з’явився перший таран.
Потрібно утримати, єдина мета – здержати ворога і дати час Агарії підготуватися до битви.
Індуси були майстрами облоги і штурму фортець, багато їх здалося під таким натиском. В них на озброєнні були не лише тарани для руйнування кріпосних стін та веж, але і катапульти, які метали десятикілограмові камені на відстань до п'ятисот метрів.
В численних загарбницьких війнах Андрогіна вироблялися особливі прийоми ведення бою, це були дуже досвідчені воїни. До стін Білокам'яного підійшла армія небувалих розмірів. Ченці були в розгубленості.
– Дивиться! Їх кілька тисяч. – Говорив чернець своїм друзям.
– І кіннота, і лучники. – Почав перераховувати другий.
– … і катапульти з тараном!
– Що нам робити, Дітар?
– Ми знаємо про них більше, ніж вони про нас. Це наші місця – він окинув рукою округи. Монастир – наш будинок. Ці люди – наша сім'я. Ми знаємо їх, знаємо, на що вони здатні, а вони ні. Так, чого ж нам боятися в нашому будинку, за нашими стінами і з нашими людьми?
– Нам нічого боятися, страху немає! – Крикнув один з ченців.
– Вони навіть собі не уявляють, в що вплуталися – підтримав його друг.
Бійці були згодні з кантрі ченцем.
– Основною бойовою одиницею армії індусів – були вози з щитами, позаду яких розміщувалися вершники. Лучники б'ються або попереду, під прикриттям щитоносцев, або ж в останній шерензі. Списоносці з лучниками поруч, прикриваючи їх.
Ченці слухали Дітара дуже уважно, дивуючись, як багато він знає про військову тактику супротивника.
– Вершники ведуть напад групами і легко відбиваються стійкою піхотою. Вони можуть бути грізною силою для супротивника, але для стін Білокам'яного – вони ніщо. Наші стріли і списи спонукають їх до втечі. А наші стіни витримають будь-яку їх атаку.
– Так, але таран і катапульти, якраз і є їх зброя проти наших стін. – Перебив його воїн.
– Так, це єдиний їх шанс потрапити в селище. Тому наша мета – знищити і таран, і катапульти. Вони наближатимуться для більшої точності, і тоді стануть вразливими для наших стріл. Стріляйте тільки по них, не витрачайте свої стріли на кінноту і піхоту.
Ченці повністю поміняли свою думку. Вони не тямили нічого про ворога, а їх командир знав. Дітар вмів надихнути своїх воїнів, особливо коли шансів на перемогу було мало. Ченці зайняли свою оборонну позицію і атака почалася. Як і говорив Дітар, від кінноти толку не було. Списоносці намагалися прикривати лучників, які активно обстрілювали, і тутже гинули від точних попадань ченців. Катапульти почали обстрілювати селище, але були так далеко, що збитки були мінімальні. Ченці просто чекали.
Дітар спостерігав за атакою індусів і вичікував кращого моменту для контрудару.
Нарешті знаряддя під'їхали близько і стріли вартових Білокам'яного стали вже частіше досягати ворога. Ворота в селище були дуже потужні і додатково укріплені з боку селища, а стіни завтовшки в кілька метрів були дуже міцні. Індуси йшли сюди не за перемогою, вони йшли стерти селище. Білі стіни відчули перші влучання. Таран підвішувався на ланцюгах до дерев'яного каркаса, встановленого на чотири- або шести – колісному возі. Каркас зазвичай покривався щитами з очерету або шкіри, що захищало воїнів, що знаходилися в середині.
На передній частині каркаса влаштовувалася вежа, в якій поміщалися лучники, що обороняли таран. При облозі Білокам'яного селища, індуси застосували одночасно три тарани.
– Стріляйте по тарану. – Кричали ченці. – Він не повинен доїхати до воріт.
Перша конструкція вже була близько, і всі ченці почали обстрілювати його. Пробити саму броню було складно, тому вони цілилися в тих солдатів, що керували механізмом. Індуси відчули всю лють їх супротивника, коли десятки списів і стріл почали пронизувати їхні тіла. Перший таран зупинився, не доїхавши, але було витрачено надто багато зброї. Часу було виграно не багато. Стіни рушилися і могли не витримати раніше, ніж ворота. Катапульти метали снаряди не занадто влучно, навіть іноді зачіпали частину своїх солдатів, які були зблизька біля стін.
За час атаки на полі було вже безліч полеглих ворогів. В ченців теж почалися перші втрати. Другий таран був вже досить близько, але стріляти було майже нічим. Тоді вони вирішили знищити його "голими руками". Протистояти тарану можна було кількома способами: розрубати ланцюги, на яких тримається сам таран, або за допомогою метальних снарядів з горючою речовиною, підпалити перекриття каркаса, або переламати важкою колодою. Десяток ченців спустилися із стіни на канатах з мечами в руках.
Брати на стінах прикривали їх залишками стріл, що допомогло загону дістатися до цілі. Індуси відразу зрозуміли задум ворога і накинулися на них. Ченці встигли розрубати один з чотирьох ланцюгів, що тримали сам таран, і зав'язався бій. Ченці помирали біля стін рідної домівки. З десяти залишилося троє. Кожен намагався ціною свого життя дорубати ще один ланцюг. Цього вистачило, щоб конструкція перестала працювати, але індуси, хвиля за хвилею додавалися, атакуючи ченців.
Лучники Білокам'яного не змогли більше прикривати своїх друзів. Вони не сміли просто дивитися, як їх брати помирають. Стріл більше не було, списів теж і навіть камені були всі кинуті на голову ворога. В них не було нічого крім мечів і сил тримати їх. Ченці не витримали і кинулися на допомогу. Всі до одного, спустилися зі стіни і побігли на індусів. Ті не чекали такого рішення. Лють ченців жахала. Вони знищували індусів одного за іншим. Ворог валився з ніг, як скошена трава. Це був подвиг кожного ченця.
Кожен довів свою відданість Братству і кожен бився до останнього. Таран був зруйнований, але якою ціною, з ченців живими, залишилися одиниці. Зупинити індуське військо не вдалося, але вони теж зазнали відчутних втрат.
Дітар і Агіас, повернулися до Бібліотеки. Чекати наступну атаку вони вирішили тут. Перед ними був вхід у підземний тунель, через який приходив Легеза. До них зайшов ОльханКарин з речами, він збирався покинути Білокам'яне селище.
– Хто поведе "армію"? – Глузливо запитав Агіас, вони залишилися втрьох.
– Вам розраховувати ні на кого, потрібно терміново покинути Білокам'яний. – Сказав ОльханКарин і попрямував до тунеля.
Селище все ще було в облозі. Друга хвиля індусів була майже розбита, але все ж одному тарану вдалося дістатися до стін, і вороги все ще намагалися пробитися до середини. Зі всіх захисників залишилося лише три ченці.
– Гаразд, я висуваюся. – Відповів йому Дітар. Підняв лук і стріли, і попрямував до дверей з бібліотеки.
– Нам потрібно це зробити. – Почав говорити Дітар.
– Повністю згоден! – Перебив його Агіас, і ляснув у долоні. Він був у піднесеному настрої.
– А мені абсолютно все одно. – Сказав ОльханКарин і попрямував рятувати свою шкуру, пішов тунелем з Білокам'яного, покинув те, що повинен був захищати, ціною свого життя. Більшого від нього ніхто і не чекав. Дітар і Агіас, лише провели його поглядом. Друзі залишилися вдвох.
Не встигли ченці покинути бібліотеку, як почулися кроки з тунеля.
– Невже ОльханКарин передумав? – Помітив Агіас із здивуванням.
Дітар подивився на Агіаса і посміхнувся:
– Це точно не він.
І дійсно перед ними з'явився Есін.
– Щоб не сталося, знайте, я в вас вірю! – Сказав хлопець, що з'явився з тунелю.
Ченці були дуже раді бачити свого друга. Один такий воїн коштує сотню солдатів індусів.
– Що робитимемо? – Запитав Агіас.
Дітар встиг помітити, що у Есіна поранена нога:
– Навіщо ти прийшов? – Обурився Дітар.
– Я йду битися. – Відповів Есін і додав. – А навіщо ти йдеш?
– Щоб притупити собою меч ворога. – З посмішкою відповів Дітар і подивився на Агіаса.
– Ну а ти навіщо?
– Що б затулити собою вас, найбезстрашніших і відважніших дурнів. – Сказав Агіас, і всі засміялися.
Фортеця була вже порожньою. Залишилися тільки Есін, Дітар і Агіас. Троє ченців вирішили битися до останнього. Поки в Білокам'яному, є хоч один воїн, ворогові буде чинено опір. Зараз воїнів було троє, вони були на вежі, над воротами. І бачили, що ворота вже майже зламані, і індуси ось-ось увірвуться в середину селища. Дітар займався спорудженням вежі Білокам'яного селища, після того, як його посвятили в ченці. Бібліотека, як і саме селище вже існували. Дітар побудував вежу точно за книгами Ханоя.
У підвалі склади і в'язниця, вище ворота в селище, а ще вище вежа для дозору. Дітар подивився на тіла загиблих ченців.
– Який жаль, брати, що ваші життя обірвалися перед воротами Білокам'яного. Це моя провина, це я за вами не встежив.
Армія індусів, спочатку була непорівнянна з силами Братства. Але тепер з мисливцями, арбалетами, берсерками, без Тигрового і Білокам'яного селищ, ворог перевищував сили ченців. Супротивник виявився сильніший і хитріший. Він переграв ченців. Але Дітару було чим відповісти. Прийшла пора викинути козир. Ченці переглядалися, намагалися заспокоїти нерви, подавити хвилювання і продовжували стояти на стіні. Таран вдарив знову, і ворота репнули, утворивши щілину. Індуси негайно попрямували крізь неї в середину. До селища ввійшов перший ворог.
Глава 59
"Якщо Ханой посилає своїх братів у вогонь, то він обов'язково ввійде туди разом із ними". Заповідь П'ятдесят дев'ята. Кодекс Братства тибетських ченців.
Ченці завжди повертаються і завжди повертають своє. Але тоді, вони безжальні і знищують все на своєму шляху. Як звір, загнаний в кут, битиметься до останнього, так і ченці, йдучи за тим, що належить їм по праву, з тією ж люттю вбиватимуть ворогів.
Індуси вже готувалися святкувати перемогу. Їх успіхи в Тигровому і Білокам'яному дуже надихнули солдатів. Андрогін же не розділяв радості своїх людей, тому що знав ченців куди краще, ніж його воїни. В битві при Хіч-Каре, Дітар показав, на що вони здатні, але зараз індус – був головним ворогом ченців, він відчував, що це ще не кінець.
Андрогін, верхи на коні, дивився на стіни Білокам'яного. Білі стіни були частково зруйновані. Тріщини та сколи були скрізь. Нижня частина стін була червона від крові. Гори тіл лежали всюди, і нікому було їх прибрати. Дикі птахи кружляли над ними, бажаючи напасти. Він готувався до вирішального кидка, що подарує йому перемогу і селище ченців. Індуса оточувала його свита і озброєна охорона. Він віддавав останні накази перед новою атакою. До Андрогіна підпустили Адвара, і індус підійшов до мисливця за драконами.
– Мої люди знищили Тигрове селище. – Гордо заявив Адвар, на що Андрогін посміхнувся і кивнув.
– Але! В мішках, які ти залишив на дні озера для нас, не виявилося золото. – Бунтував мисливець. – Там було каміння!
Він був дуже злий і не міг вибачити індусові обман. Він втратив багато своїх людей і що гірше, пішов проти Братства, отримавши за це купу каміння з дна озера. Андрогін не бажав давати ніяких пояснень. Він вихопив свій меч і завдав смертельного удару. Гримаса жаху і здивування застигла на обличчі Адвара. Він впав на землю біля ніг Андрогіна. Солдати спостерігали за холоднокровністю і жорстокістю свого воєначальника.
– В разі перемоги, ми дістанемо багато хороших воїнів, а в разі поразки… – Він подивився на тіло перед ним. – … Я не потребуватиму таких, як він.
Зараз Андрогін був уособленням жаху, і жадання помсти поглинуло його розум.
– Командир, дивиться!!! – Закричав дозорець.
Почувши це, всі повернулися і стали придивлятися.
На вежі Білокам'яного з'явилися три силуети. Лише ця трійця складала армію ченців: Дітар, Агіас і Есін.
– Есін, друг мій, йди, якщо це не твій бій. – Звертався до ченця Дітар.
– Не кривдь мене, брат. – Схмурнів той.
Дітар посміхнувся. Інших слів він і не чекав почути від свого друга.
– Тоді стоятимемо, скільки зможемо.
Це було надзвичайно важливе рішення, від якого залежали: подальший хід війни і доля Братства. Такі люди, як Есін, були прикладом істинного чернечого духу. Битва почалася відразу, ледве Андрогін побачив трьох ченців на вежі.
– Вперед! – Ревів він зі скелі, розмахуючи своїм мечем. – Розірвіть їх, втопчіть у каміння, знищіть! Всіх! Всіх!
– Вперед! – Кричали солдати команду Андрогіна.
Троє ченців стріляли з луків по індусах, що наближалися. Андрогін не шкодував солдатів. Недооцінити ченців означає програти битву. Воїни падали від стріл, але це ніяк не могло стримати атаку. Індуси вже були біля стін і пролазили крізь діру в воротях, поступово заповнюючи порожній простір селища. В якийсь момент Есін, побіг до сходів, і спустився по них вниз до тюремних камер. Він шукав свого батька. Сходинки привели його в приміщення, але всі камери виявилися порожні.
Він перевірив кожну і ту, на яку йому вказала Оракул, але Мріадра і в ній не опинилося. Есін не встиг опам'ятатися, як з'явився високий чоловік зі зброєю в руці. Мабуть він його чекав. Це був Беркун. Глава берсерків і один з найсильніших супротивників.
– Знаєш, хто я? – Поцікавився Берсерк у Есіна.
– Ти – чудовисько! – Кивнув чернець.
Берсерк встав навпроти ченця, стиснувши в руці свою сокиру. Інша його рука була перемотана і зафіксована ременем біля грудей, кисті на ній не було.
– Непогано. – Похвалив Беркун Есіна. – Я вбивця ченців, а ти хто?
– А я коваль, який знищує таких тварюк, як ти.
– Ти хочеш чудовисько? – Посміхнувся берсерк. – Ти його отримаєш.
– Я битимуся до останнього, як би важко не було, як би сильно я не впав, я встану і буду битися. Навіть, якщо сили закінчуватимуться і шансів вже не залишиться, я битимуся.
– Ти бийся, а я вбиватиму. – Беркун кинувся на ченця, занісши свою сокиру.
– В мені більше життя, ніж ти колись зможеш відняти. – З цими словами Есін пішов назустріч своєму ворогові, міцно стиснувши рукоять свого меча.
Дітар і Агіас стримували просування індусів. Перебратися з одного поверху центральної вежі на інший було можливо тільки по вузьких і дуже крутих гвинтових сходах. Підніматися по ним можна було тільки гуськом – один за іншим. При цьому воїн, що йшов першим, втрачав всяку надію на допомогу з боку своїх людей, що пробиралися слідом. Крутість повороту витка була підібрана таким чином, що з-за спини лідера не можна було діяти списом або довгим мечем.
Захисники вежі, навпаки, могли легко змінювати один одного, оскільки прагнули зайняти таку позицію, щоб за спиною була спеціальна розширена ділянка. Двох ченців було досить, щоб стримувати натиск ворога, а ці були майстрами вбивств.
– Де Есін? – Запитав Агіас.
Дітар завдаючи ударів ворогові, ледве чув голос свого друга. Брязкіт сталі в кам'яних стінах був дуже гучний.
– Де Есін? – Ще голосніше закричав чернець.
– Він внизу. – Відповів Дітар. – Шукає свого батька.
Індуси намагалися пробитися вверх вежі, відштовхуючи ченців назад. Спуститися вниз на допомогу Есіну було неможливо, і чернець міг розраховувати тільки на свої сили.
Есін лежав на підлозі. Величезний берсерк навалився на нього згори, і став душити руків'ям своєї сокири. Меч ченця лежав осторонь. Беркун приклав всю свою силу, щоб покінчити з ченцем. Есін не міг довго чинити опір. Однією рукою він тримав дерев'яну рукоять, що душила його, а другою намагався дотягнутися до свого клинка. Обличчя налилося кров'ю. Чернець був на грані, свідомість починала покидати його і в очах темніло.
Різкий хрускіт, що пролунав, рукоять сокири репнула і зламалася навпіл, давши ченцеві можливість знову вдихнути повними грудьми. Берсерк від несподіванки звалився, але Есін встиг відкотитися у бік і дотягнутися до свого меча. Шия ченця виявилася міцніша за деревину. Чудовисько ще не встало, як Есін кинувся на його спину намагаючись пронизати його товсту шкіру. Беркун обертаючись, помахом руки, відкинув ченця в стіну. Есін вражався його силою. Природа воістину наділила його силою вбивати.
– Пора закінчувати. – Подумав Есін і дістав з кишені невеликі метальні ножі. – Це повинно його зупинити.
В цей час до Беркуна приєдналися інші берсерки. Вони не поступалися в силі і люті їх ватажкові.
– "Вовкоголових" додалося. – Подумав Есін, і як тепер йому повернутися до друзів.
Він озирався навкруги і шукав для себе вихід. Але вихід був тільки один – крізь берсерків перед ним.
Ченці різали індусів на сходах. Дітар і Агіас починали здавати свої позиції. Битва тривала майже годину, а їм вдалося захопити тільки половину сходів. Їх мечі були червоними від крові і слизькими від поту. Ченці поступово відступали вгору.
– Есін все ще там. – Кричав Агіас. – Можливо, нас залишилося двоє.
– Навіть не думай про це. – Відповідав гучним голосом Дітар. – Він живий.
Несподівано індуси почали розбігатися і тікати з вежі. Натовп став рідшати, і в ченців з'явилася можливість спуститися за Есіном. Ніхто не зрозумів, що сталося, але не стали втрачати час. Дітар подивився на Агіаса, і той відразу вловив його думки. Вони кинулися в атаку, примушуючи індусів бігти ще швидше. Крок за кроком вони сходили вниз, залишаючи гори трупів. Кров стікала по східцях і утворювала калюжі. Все навкруги виглядало так, немов селище називалося Краснокам’яне. Сьогодні той день, коли білі стіни забарвилися в яскраво-червону кров.
Ченцям вдалося повернути собі частину вежі, вони побачили, як крізь натовп, вгору проривається воїн. Він розкидав в сторони солдатів і рухався дуже швидко. Дітар міг тільки бачити, як індуси розсипаються в сторони і валяться з ніг. Він зупинився і дав знак Агіасу приготуватися. До них наближався не просто солдат, це був особливий воїн. Вони міцно стиснули свої мечі і приготувалися. В бік відлетів останній індус і перед ними з'явився Есін. Вони тут же розсміялися.
– Як ти вибрався, що сталося? – Почав розпитувати Агіас.
– Немає часу пояснювати. – Квапливо відповів Есін. – Я йду не один.
Тільки він закінчив говорити, як внизу почувся крик берсерків. Агіас відразу впізнав цей голос.
– Беркун! – Прозвучало в голові у ченця.
Агіас застиг на місці в очікуванні свого ворога, але Дітар потягнув його за комір вгору.
– Їх там десятки. – Все так само швидко намагався пояснити Есін. – Спочатку він був один, але потім з'явилися інші.
Ченці знову виявилися на вежі, і вже втрьох чекали натовп берсерків.
Андрогін прискакав до стін селища. Він хотів особисто побачити смерть ченців.
– Битва триває вже досить довго. – Думав індус. – Скоро повинно все закінчитися.
Він спостерігав за трійцею, що знову з'явилася вгорі. Есін підійшов до краю стіни, і в той же момент індус натягнув тятиву до самої щоки, прицілився і, удача була на його стороні. Розтиснув пальці, стріла вирвалася і видала глухий свист. Андрогін потрапив Есіну прямо в спину, стріла пробила його наскрізь. Дітар з Агіасом підхопили падаючого друга. Чернець встояв на ногах, але не міг більше битися. Варіант був тільки один: відступати. Вони розбіглися і стрибнули вниз, на кришу споруди у внутрішній двір селища.
Ченці впали на дах ринку, по ньому і скотилися на центральну площу. Есін стогнав від болю, внутрішня кровотеча посилилася після падіння, друзі тримали його під руки.
– Тримайся, Есін. Ми тебе не кинемо.
Одяг його просочувався кров'ю . Далеко вони не зможуть піти. Три ченця стояли в центрі спорожнілого Білокам'яного селища. Вороги поступово оточували їх. Андрогін помахами меча показував своїм воїнам бігти до воріт і атакувати ченців.
– Дітар, вона в тебе з собою? – Запитав Агіас.
– Завжди зі мною. – Відповів чернець.
– Я думаю, що це наш єдиний шанс.
Дітар зрозумів, що тепер, напевно прийшла пора викинути козир, але ще сумнівався.
– Не думаю, що це спрацює. Нам ще ніколи не вдавалося це зробити.
– Якщо вийде – ми врятовані, а якщо ні – нічого не втрачаємо, крім наших життів.
Вороги підходили, все ближче і ближче не залишаючи ченцям шляхів до відступу. Їх чисельність збільшувалася з кожною хвилиною. Надії більше не залишалося.
– Давайте зробимо це. – Хрипким голосом сказав Есін.
Агіас пильно подивився навкруги, потім на Есіна. Він помирав. Рана була дуже серйозною.
– Та допоможе нам Ханой. – Сказав Дітар.
Вони опустили Есіна на землю і сіли поруч в позу ‘’лотоса’’. Дітар дістав маленьку сопилку з червоного дерева. Ченці не звертали уваги на шум навколо. Голос Агіаса зазвучав першим.
– Ом… Намах.
Дітар почав грати на сопілці. Він грав лише одну ноту, ту яку співав Агіас. Їх вібрація повинна була злитися в одну і досягти певної гучності.
– Ом… Намах. – Продовжувало звучати на площі Білокам'яного.
Це була мантра захисту. Древнє знання, яке не було описано в книгах, а передавалося особисто від вчителя до учня. Вороги зупинилися через цікавість і страх. Вони тримали ченців у кільці, але не наближалися.
Есін зібравши сили, заспівав:
– Ом… – Його голос ніяк не міг потрапити в унісон з Агіасом і сопілкою Дітара. Він пробував знову. – Ом… Намах. Ом… Намах.
Як би вони не старалися, у них не виходило. Вони були оточені кількома сотнями ворогів, Есін був важко поранений, і сил у них майже не залишилося. Ченці сиділи спина до спини в центрі селища і чекали свого кінця. Почуття смерті, що наближалася, не давало зосередитися.
– Ом… Намах. – Продовжував співати Агіас.
Солдати спостерігали за цим з великим здивуванням. Це здавалося дурістю. Ченці співали кілька хвилин і нічого не відбувалося. Круг змикався, індуси підходили все ближче і ближче.
– Вбийте їх!!! – Закричав Андрогін.
Почувши крик командира до солдатів, повернулася колишня впевненість, і вони рвонули до ченців. Це був кінець, кожен з ченців це зрозумів. Смерть стала неминучістю і страх відступив. Настав момент спокою. Сподіватися було більше ні на що.
– Оммммм…Нааамаааах. – Пролунало в повітрі.
І в цей момент сотні агарійських грифів закружляли над площею і стали атакувати ворога. Індуси різко зупинилися і підняли свої щити, в надії захиститься від диких птахів. Ченці занурилися в глибоку медитацію і вже не чули, що відбувається. Вони були в трансі і співали мантру:
– Омммм… Нааамааааах.
І миттєво сотні тигрів накинулися на кінноту Андрогіна. Тварини, немов виконували команди захисту Монастиря. Із землі виповзали сотні змій, які почали обвивати ноги ворогів.
Армія індусів, яка тільки що зайняла Білокам'яне селище, кинулася бігти. Вони рятувалися від диких звірів, які з'являлися з нізвідки.
Андрогін кричав:
– Не відступати. Вперед, вбити їх.
Він кричав так сильно і голосно, але його ніхто не чув. Звуки мантри пронизували весь простір. Це була тимчасова перемога. Індуси відступили, і селище все ще належало ченцям.
Агіас, Дітар і Есін розплющили очі і озирнулися навколо. Площа була порожня.
– Це спрацювало. – Із захватом вигукнув Агіас.
– Так, але я не зрозумів, як. – Посміхнувшись, відповів Дітар.
– Зараз це не важливо, треба йти.
Дітар кивнув головою, вони підняли Есіна і вирушили до бібліотеки, та через підземний хід покинули Білокам'яне селище. Вони вбили сотні ворогів, і це можна було вважати маленькою перемогою, перед битвою за Монастир Агарія.
Вони все ж повернулися втрьох, з їх смертельно пораненим другом. Вони опинилися в центрі Агарії, де їх зустріли інші ченці, кантрі ченці і Авраал у тому числі.
ОльханКарин був у нестямі від люті:
– Я ж казав вам, ви йому не допоможете. Хіба був сенс ризикувати своїм життям заради вмираючого ченця?
– Так. Був.
ОльханКарин не став нічого говорити, та його все одно не слухали б.
– Я знаю, що помру. – Говорив Есін. – Передайте моїй дитині, що її батько до кінця виконав свій борг. А моїй дружині перекажіть, що я думав про неї до останнього подиху. Не лише погані спогади примушують сумувати, але і найкращі, коли знаєш, що вони не повторяться.
Поруч з'явилася Оракул. Вона дивилася на вмираючого чоловіка із сльозами на очах. Вона знала, що так буде, знала, що це станеться. Здатність передбачати: і дар, і прокляття одночасно, вона знала, що не в силах щось змінити.