Епоха слави і надії

Глава 73

"Немає нічого важчого, за власні думки".

Заповідь Сімдесят третя. Кодекс Братства тибетських ченців.

На Агарту опустилася ніч. Принаймні, це відчувалося певною мірою втоми. Люди вже розходилися по своїх житлах. Теплий і затишний дах, що служив їм будинком, вже чекав до сну. Важкі дні, що проходять одні за іншими, розділилися лише одним моментом в житті кожного. Вночі вогні міста поступово гасли, і лише відблиски від ламп у вікнах трохи освітлювали вулиці.

Ханой, швидким кроком перейшов вулицю. Ще одну. Він вийшов на невелику стежку, яка вела за місто, і попрямував по ній до своєї мети.

Одягнений в темний плащ, завдовжки до п'ят він був непомітний. Кам'янисті рівнини і гори були попереду, він прямував до них. Голову накривав великий капюшон, лише бліді губи і щетина на підборідді виглядали з-під темного шматка тканини. Пітьма, неначе навмисно, приховувала його від чужих очей. Швидкими і впевненими кроками людина в плащі наблизилася до скелі. З довгих рукавів, що хиталися на ходу, з’явилися мозолясті чоловічі долоні. Сильні, жилаві руки ошукували каміння, легко торкаючись їх холодної поверхні.

– Та де ж…? – Вирвалося із вуст чоловіка.

Нарешті, знайшовши потрібну щілину, Ханой відкрив двері і зайшов в середину печери.

Чоловік сміливо попрямував в глибокий тунель. Смолоскип, що спалахнув у руці Ханоя, висвітлював йому шлях у глибину пітьми. Поблискуючі стіни, переливалися від світла вогню. Різні кольори виникали від маленьких вогників на поверхні грубих кам'яних стін. Зелені, бордові, блакитні. Мигаючі напівкоштовні камені чергувалися з жилками блискучої породи. Розсипи золота і срібла, що заповнювали добру частину цих печер, були не рідкістю. Вологі кам'яні сталактити спускалися над його головою.

Ханой йшов прямо, не відволікаючись на скарби і чудові творіння природи. Він йшов з конкретною метою, і ніщо не могло відвернути його. Тунель не кінчався. Лише звужуючись, розширюючись і звиваючись, немов змія він давав зрозуміти, що Ханой не стоїть на місці. Іноді зустрічалися розвилки, і чоловік стояв, зосереджено вдивляючись в темряву проходів, вибираючи шлях. Повний підземних красот лабіринт здавався зачарованим або проклятим, оскільки йому не було кінця, а заблукати тут було дуже можливо.

Нарешті, за черговим поворотом, Ханой досяг своєї мети. Глибокий, безкрайній тунель привів до входу.

Дерев'яні двері були дуже старими, але міцними. Безліч вм'ятин і тріщин, через які можна було відчути потік повітря, були залишені тими, хто не знав, як потрапити в середину. Чоловік простягнув руку і тільки потім помітив, що біля дверей немає ручки. Лише металева пластина, яка кріпилася до дерева. Ханой роздратовано зітхнув, немов забув, як вона відкривається і, знявши з великого пальця золотий перстень з гранованим чорним каменем, що раніше належав Соломону, приставив до пластини.

Двері злегка хитнулися вперед, і звук клацання порадував Ханоя. Чоловік штовхнув їх, і перед ним з'явився великий печерний грот. Стіни в ньому не відрізнялися від тунельних, тільки стеля височіла над головою метрів на десять, а то і більше. Величезна люстра з сотнею свічок висіла над головою, проливаючи світло на приміщення. Вона давала не лише освітлення, але і своє тепло. В центрі грота стояв величезний круглий дерев'яний стіл, без візерунків і прикрас. Він був дуже простий і старий.

Дивно, що знаходячись стільки років в таких умовах, він все ще міг служити своїм господарям. До нього були приставлені два десятки стільців, всі, крім одного, були зайняті. Незважаючи на пізній час, Ханой зібрав раду – військову раду, на яку запросив кантрі ченців і Главу свого Братства. Збори засідали в повному складі.

Зараз Ханой звернувся по допомогу і пораду до свого Братства. Авраал, дев'ять кантрі ченців і Агіас заслужили повагу свого засновника. Зараз він потребував їх і їх мудрості. Він вірив у Братство і його послідовників. Там де не завжди пройде армія, кантрі ченці пройдуть без зусиль, знищуючи будь-яку загрозу на своєму шляху. Вони сиділи за одним столом з воєначальниками Підземного Світу, з кращими командирами армії. Ханой неквапливо пройшов у глибину зала і вийшов на світло.

– Ти затримався. – Нетерпляче почав Дітар.

– Виникли невідкладні справи. – Швидко відповів йому Ханой.

– Важливіших невідкладних справ, ніж ті, заради яких ми всі тут, не існує! – Заперечив Дітар.

Авраал втрутився, зробивши зауваження своєму учневі:

– Він, Твій Єдиний Цар!

Чернець і не думав заспокоюватися:

– Тарсіша пропала! Ви повинні мені допомогти! – Зневірявся чернець.

Ця втрата зробила величезну діру в його душі, і той біль, що оселився там, не давав йому спокою. – Вистачить з мене воєн. Поки я сиджу тут, Тарсіша в руках ящерів.

Ханой спокійно дивився на Дітара.

– Чому ми повинні допомагати тобі з Тарсішою, якщо ти не хочеш допомогти нам з війною? – Запитав Ханой.

– Нові військові дії нікому не потрібні. Люди втомилися від війни і хочуть миру. – Відповідав Дітар. – Але навіть після підписання договору, ще дуже довго світ не знатиме спокою. Нової війни раніше ніхто б не припустив, до сьогоднішнього дня.

– До чого ти хилиш? – Поставив питання Ханой, підійшовши до столу.

– До того, що ми зібралися тут вирішити два головні питання. Перше: чи готова Агарта до війни? Друге: кого відправити за Тарсішею?

Ханой відсунув свій стілець, проскрипівши ніжками по кам'яній підлозі і сів на своє місце. Єдине, що було вільним.

– Ти все драматизуєш, Дітар. – Усміхнувся Ханой. – Згущуєш фарби. Вона потрібна їм жива. Це чергова хитрість.

– Нічого я не згущую! – Схопився Дітар, стиснувши кулаки. – Просто тверезо оцінюю ситуацію і роблю відповідні висновки. Наш світ в небезпеці, і ви всі це знаєте! Вистачить з мене ваших хитрощів! – Він оглянув всіх присутніх.

– А в чому саме полягає небезпека? – Сиплим голосом протягнув Агіас з сухим сірим обличчям і запалими очима. Він виглядав так, ніби тільки прокинувся, або ж ще не лягав.

– Не прикидайтеся, ніби не знаєте. Наш світ знемагає від війни. Вона руйнує міста і губить цілі народи! – Відповів йому Ханой. – Від війни, яку треба закінчити.

– Ну, мені все зрозуміло. – Продовжив Агіас. – Я йду на війну. Ви підете зі мною.

У відповідь в залі тиша. Агіас вирішив не зупинятися і продовжив.

–Кажіть, куди йти?

– Рано чи пізно всі війни закінчувалися. – Сказав Дітар.– Ви впевнені, що цього разу все буде також?

Агіас опустив погляд. Зовсім недавно він почав гостро відчувати ввесь жах нинішньої війни, яка в майбутньому, може досягти немислимих масштабів.

– Я… Я просто… в мене передчуття… – Видихнув Агіас, відчуваючи, як обличчя чоловіків розтягнулися в зневажливих усмішках. – А, як може бути по – іншому?

– Я просто втрачаю час. – Промовив Дітар, вставши з-за столу і розвертаючись до дверей. – Коли станеться щось дійсно важливе – покличете.

– Не поспішай, Дітар. – Заспокоїв його Ханой і звернувся до ради. – Я згоден з Дітаром – останнім часом дійсно багато, що змінилося. Настає щось страшне, і мій народ відчуває це. – Він оглянув чоловіків. – Мене довго не було, але я відчуваю різницю. Голос моря змінився, став тривожним і неспокійним. Природа неначе подає нам сигнал лиха. На тому березі, ворог готується до битви. Останньою. Він хоче знищити нас.

– І саме тому ми повинні напасти першими! – Наполягав Дітар.

Він вже давно перебрав всі можливі варіанти, відмітаючи один за іншим, поки не залишився єдиний. Найвірніший.

– Пливти туди не можна. Ми повинні чекати ворога тут. – Спокійно промовив Ханой, дивлячись прямо перед собою. – Небезпечно пливти першими. Ми можемо потрапити в пастку. Він хоче, щоб ми вплуталися в гонитву за ним.

– Він хоче, щоб ми так подумали. – Не здавався чернець. – Сараф сказав, що вони ще готують кораблі, так що, якщо попливемо зараз, зможемо їх затопити, і залишити їх на тому березі назавжди.

– Ця війна триватиме нескінченно.

– Це все тільки припущення. – Сказав Агіас. – Ми не можемо просто сидіти і чекати, коли на нас нападуть.

Ханой показав рукою в бік ради. – Треба голосувати!

Кожне слово, сказане в цьому залі, відбивалося від високих кам'яних стін і утворювало луну. Воєначальники сперечалися і між собою, і з ченцями. Вони не дуже втішно відгукувалися про незнайомців. Один з генералів, обвішаний амулетами і оберігами виразився із цього приводу:

– Хіба це правильно – звати на раду незрозуміло кого з іншого світу для вирішення долі нашого, який їм нерідний, і їх не хвилює?

– Я вважаю, що за столом, всі гідні. – Сказав Ханой, що не випускав зі своєї сильної руки тризубець. – Війна дійсно неминуча. Моє Братство вірить в мене, а я вірю в них. Необхідно вирішити зараз, інакше…

За нього закінчив Авраал:

– Інакше від людей нічого не залишиться!

Сивий старець, що сидів за столом, не брав участі в спорі, але коли він говорив, то попадав в саме в ціль.

– Що робити? Нам потрібно вирішувати прямо зараз, – говорив Ханой, – іншого шансу в нас не буде!

Після цих слів всі чоловіки разом заговорили, перебиваючи один одного, звинувачуючи в недалекоглядності або впертості. Хтось стояв на своєму, хтось коливався, чию сторону прийняти, члени Ради вже не радилися. Ханой швидко зрозумів, що якщо так триватиме, то рішення ніколи не буде знайдено.

–Тихо! – Подібно до грому, прозвучав голос Ханоя, стіни печери здригнулися, із стелі посипалися дрібні камінчики. – Ось вам компроміс: пропоную голосування. Хто за те, щоб почекати розвитку подій і зустрічати ворога тут?

Тиша запанувала в залі. Найсильніші генерали, Авраал та кантрі ченці обмірковували свій вибір. Негайно піднялися перші руки – половина. Кантрі ченці рук не підняли, Авраал теж. Тоді Ханой звернувся до Глави Братства :

–Що ти вирішив, Нісан Авраал? – Запитав Ханой, він сподівався на підтримку з його боку.

Авраал усміхнувся:

– Я нічого не вибираю. Люди просять ради, тільки для підтримки рішення, яке вони вже прийняли. Ми обоє знаємо, що Дітар прав. Але і це не важливо.

– А, що тоді важливо?

– Важливо, що скаже Цар Світу, вбивця Левіафана, Ханой Побідоносець, а ми вже виконаємо його волю.

Ханой почувши, відповідь Авраала, зрадів, що така мудра людина зараз є Главою його Братства. Він ще раз переконався, що все зробив правильно.

– Гарний вчитель – як свічка. – Помітив Ханой, дивлячись старому в очі. – Яка згорає, щоб освітити шлях іншим.

Авраал у відповідь кивнув головою і додав:

– Загасивши чужу свічку, твоя яскравіше горіти не буде.

Ханой зрозумів, на що натякнув старий і подивився на Дітара. Він стояв, спершись руками на стіл. Помітивши погляд засновника Братства, він заговорив.

– Мені абсолютно наплювати, що стане з Підземним Світом, це не моя турбота. – Чернець говорив дуже емоційно і голосно.

Мабуть все його нутро перекинулося, і він нічого не приховуючи, показував свою готовність до дій. Нічого його більше не хвилювало. Він хотів врятувати Тарсішу, і це було для нього на першому місці.

– А, як же твій дім? – Запитав Ханой.

– Всяка імперія приречена на крах – рано чи пізно, це неминуче. А завдяки сьогоднішнім подіям, у мене взагалі немає права втручатися в ваші справи. Дім – це не клаптик землі, це люди, які тебе оточують. І, якщо Тарсіша зараз там, на тому березі, це означає, що і я маю бути там поряд з нею.

Авраал не дозволив Дітару далі продовжити.

– На троні сидить Цар, і він вирішує долю всього світу. – Сказав голосно старий, після чого Дітар замовк.

Ханой ляснув у долоні. Всі замовкли і подивилися на нього. Він вдивлявся в темряву, з якої незабаром з'явилися слуги. Не кажучи ні слова, вони швидкими рухами почали піднімати і запалювати ще одну величезну люстру. На все це вони витратили не більше п'яти хвилин. Люстра, що піднялася до стелі, ще більше освітила зал. Дві, величезних розмірів, металеві конструкції, височіли в десяти метрах над стелею. Вони здавалися вогняними кулями, повислими в небі.

До цього, складалося враження, що зал не має стін, вони були такі далекі, і такі темні. Але коли вогні освітили, то все стало ясно, печера була величезна. В великому, прихованому глибоко під землею залі, стояли три відкриті саркофаги з чорного каменю, з малюнками і написами на невідомій мові. Вони височіли над головами людей, і підійти до них можна було тільки по східцях.

– Ходімо зі мною. – Сказав Ханой ченцеві.

Він просто пішов за Ханоєм, вони зупинилися біля першого саркофага. Рада спостерігала з боку за ченцем і Ханоєм. Дітар озирнувся.

– Що це?

– Ти ще багато чого не знаєш. Ми знаходимося, глибоко під храмом Сонця. Тут повно нез'ясовного. – Сказав Ханой. – Підійди і подивись.

Дітар заглянув у саркофаги: його погляду з'явилися три тіла, всі в золоті. Це були двоє чоловіків і жінка. Дітара вразив їх зріст – більше трьох метрів у жінки, і понад п'ять у чоловіків. Їх конусоподібні голови були величезні. Квадратні вилиці, невеликий рот, тонкі губи, довгий тонкий ніс. Грудні клітини дуже великі, і прикриті золотою тканиною. Здавалося, гіганти сплять, але сказати напевно чернець не міг. Дітар випробував легкий переляк і відступив назад. Позаду нього стояв Ханой.

– Ось воно, коло посвячених. – Прошепотів Ханой Дітару. – Ти побачиш зараз минуле та дізнаєшся майбутнє, але випробування буде нелегким. Чи готовий ти, кантрі чернець Дітар, спадкоємець Глави мого Братства?

Дітар трохи коливався, але все ж кивнув головою.

Його підвели до кам'яної плити, встановленої між саркофагів. Дітар сів на неї і підняв руки до неба долонями вгору. Між тим, супроводжуючі поклали на кожен саркофаг і на плиту засвічені свічки і ладан. Дітар залишився наодинці з тими, хто жив в доісторичну епоху.

– Титани мали досконалі знання і необмежені можливості. – Слухав він голос Ханоя. – Вони визнали себе рівними богам, за що і були покарані.

Свічки, залишені ченцями, згасли і запанувала непроглядна пітьма. Гнітюча тиша давила на барабанні перетинки. Дітар став робити дихальні вправи, щоб заспокоїться і зануритися в транс. Вдих за вдихом він заспокоювався. Помалу все стало затягуватися блакитною пеленою. Простір навкруги мінявся. Дітару стало здаватися, що він знаходиться в середині величезної живої змії і потім зрозумів, що летить по тунелю, відділяючись від свого фізичного тіла.

Троє титанів, що лежали в саркофагах в печері, судячи з усього, перебували у стані "соматі". Будучи в такому стані, свідомість стає можливою осягнути будь – яку мудрість і отримати будь – які знання. Розум людини в "соматі", височіє над обмеженнями матеріального світу і зливається зі світом духовним. Досягнувши цього стану, в людини сповільнюється обмін речовин, рідше стає пульс і дихання, душа виходить з тіла і бачить його з боку. В цьому стані людина вбирає в себе всю мудрість Всесвіту.

Тіло в "соматі" кам'яніє – стає дуже щільним, здатним віками зберігатися за особливих умов і ожити при поверненні в нього душі.

Дітар знаходячись поряд з титанами, в особливому трансі міг отримати деякі знання. Його розум був здатний зрозуміти складніші ідеї.

– Люди з майбутнього – це люди з минулого. – Проносилися думки в ченця. – Подорожі в часі можливі. А ось яким чином – вже зовсім інше питання.

Думки полетіли одна за одною. Треба втримати себе в особливому стані, щоб мати доступ до вселенських знань. Саме з цієї причини, ченці медитують регулярно. Практика медитації відкриває двері в майбутнє. Дітар знаходився в медитативному трансі, і перед ним пролітали картини минулого, сьогодення і майбутнього. Одна за одною, змінювалися в запаморочливому танці. За хвилину перед його очима сформувалися і загинули сотні держав і народів.

Чернець не міг більше підтримувати свою концентрацію і його транс закінчився. Він розплющив очі. В залі знову сяяло полум'я, освітлюючи приміщення. Він подивився на Ханоя.

– Стільки цивілізацій загинуло – вимовив Дітар тихим голосом.

Ханой кивнув.

– Хтось зануриться в "соматі", щоб стати прабатьками і праматерями нової цивілізації, в разі загибелі нинішньої. Йому знадобляться знання всіх мудреців минулого. Є багато сценаріїв загибелі планети. Люди можуть самі себе знищити, йдучи по неправильному шляху розвитку, або через те, що дійсно на Землі періодично здійснюються природні катаклізми, настільки серйозні, що міняється вигляд планети, зникають або з'являються моря, утворюються нові континенти, міняються полюси землі. Зрозуміло, що при цьому, буде зруйнована всяка цивілізація.

А ті, хто виживуть, знову почнуть жити при первіснообщинному устрої.

– Наш світ приречений? – Запитав чернець.

– Вся справа в сприйнятті. – Відповів йому засновник. – Дивлячись що, вважати своїм світом.

Дітару було не сосвсем зрозуміло, про що говорить Ханой, але він продовжував слухати. Після трансу, складно було швидко повернутися в звичайний стан.

– Ніщо не вічне, Дітар. Все що народжується – помирає. Це життя. Якщо помре наше покоління, то народиться інше. Помре наступне – народиться ще одно. Навіть, якщо материки будуть знищені, або навіть, вся планета, то всесвіт все одно продовжить існувати.

Нарешті Дітар зрозумів його думку. В його баченні кожна цивілізація, що померла, залишала знання для наступної, що б вони могли існувати.

– Одже, безсмертя все ж існує. – Вимовив тихо чернець, спускаючись зі сходинок.

– Так, але не в тому вигляді, в якому ми думаємо.

Ханой і Дітар повернулися та сіли за стіл. Рада знову була у повному складі. Спори були відкладені убік. Рішення треба було прийняти сьогодні. Ханой заговорив першим.

– Смерть Соломона – була рівносильна оголошенню війни. Війни, яка нікому не була потрібна. Але минула війна захопила всі куточки планети і нікого не залишила байдужим. Хоча пройшло вже більше місяця, з часу останнього переможного бою, та для довгоживучих людей, що населяли цей світ, спогади були все ще свіжі в пам'яті.

– Ви хоч пам'ятаєте, через що воюєте? – Запитав Дітар.

– Багато хто вже не пам'ятає, а ті, хто пам'ятають, мовчать щоб уникнути повторення цієї історії. Це була війна всіх проти всіх, але особливо відрізнилися люди – ящери, вони змогли захопити півсвіту, і зупинити їх було дуже не просто. Нам вдалося їх перемогти, але тоді загинуло дуже багато людей, та і не тільки людей.

– Але історію пишуть переможці, і ви зробили все можливе, щоб виставити супротивників вселенським злом. І вам це вдалося. Багато хто зневажає їх, але, ще більша кількість людей боїться. На щастя для людей, війна грунтовно пошарпала сторону супротивника.

Один з воєначальників теж вирішив підтримати розмову.

– Кажуть, що першим Царем Світу був Давид, який говорив, що сам Бог побажав зробити його пастухом народу. – Чоловік говорив стримано, погладжуючи свої вуса. – Він неодноразово посилав своїх вірних людей до Тибету, тому що вірив, що саме там, в серці священної гори, покояться тіла всіх вчителів. Його друга експедиція безслідно зникла в горах. Але хто знає, може світ, ще не готовий до відкриття таємниці Підземної країни. Адже подібні легенди існують абсолютно у різних народів.

Він шукав знання, що допомогли б здолати ящерів, але зазнав поразки. Чому ж ми думаємо, що зможемо здолати їх?

– Так, Давид не знайшов знань, які шукав. Більше ста років ми вивчали Шамбалу і її таємниці. Відповідь стала набагато ближча, чим раніше.