Епоха слави і надії

Якби хтось з них був капітаном, то їх плавання було б набагато довше або ж взагалі не відбулося. На щастя ченців, ніяких подій не трапилося і вже через кілька годин вони побачать берег.

Шум судна, що мчало по морю, приємно пестив вуха моряків. Холодне повітря і краплі води, що потрапляли на шкіру, освіжали обличчя. Останній годинник, коли можна відпочити, добігав кінця. Зустріч з ящерами була неминучою, і необхідно було набратися сил.

Дітар попрямував до Сатани. Його нетерпіння не давало спокою, він повинен знати, що далі. Він пройшовся по дерев'яних сходинках на верхню палубу, підійшов до дверей. Не зупиняючись, він рукою штовхнув дерев'яну перешкоду, що відкрила йому каюту капітана. Дітар зупинився біля столу, за яким сидів Сатана.

– Ти б хоч постукав, перш ніж зайти. – Сказав Сатана.

– Я не хочу, що б ти щось встиг від мене сховати. – Відповів чернець і посміхнувся. – Доки я стукатиму, ти вже щось вигадаєш, а мені цього не треба.

Капітан був у дуже гарному настрої. Його тріумфування говорило про те, що все пройшло ідеально і його план здійсниться найближчим часом. Цю нотку чернець зміг вловити на обличчі Сатани і йому стало ніяково.

– Роль капітана тебе влаштовуєш більше, ніж роль полоненого? – Запитав Дітар.

– Роль є роль. – Лише відповів той, закинувши ноги на стіл. – Вчора ув'язнений, сьогодні капітан, а завтра король. – Сатана загадково посміхнувся.

– Хочеш сказати тобі все одно, ким бути?

– Не зовсім. – Поправив його Сатана. – Я просто готовий бути ким треба для того, щоб досягати своїх цілей.

– І які ж твої цілі? – Продовжував розпитувати Дітар.

– Цього разу наші цілі співпали. Я теж хотів потрапити на цей берег. – Сатана говорив так, слово загадував загадки, відповідь на які чернець не міг знайти. – Ми майже на місці. Я зробив свою справу, а ти роби свою.

– Нас чекають сюрпризи біля берега? – Знову поставив питання чернець. – Думаєш, ящери здогадуються про наш візит?

– Думаю так, але це дрібниці. – Спокійно відповів капітан. – Ми не привертатимемо увагу, а коли притягнемо, то вже будемо на березі. Ви ченці відмінні воїни, ось і подивимося, наскільки це правда.

– Ти ж не привіз нас на бійню?

– А навіть якщо і привіз, іншої дороги немає.

Дітар нахмурив брови. Його положення залежало від Сатани, і він ніяк не міг його змінити.

– На чиєму ж ти боці?

– Гадаю, ти знаєш відповідь. – З посмішкою відповів капітан.

– Просто дай відповідь! – Наполягав Дітар.

На містку корабля запанувала напружена атмосфера. Ченці побачили землю, а це означало, що вони на місці. Відпочинок добіг кінця.

– Ось ми і припливли. – Лише відповів Сатана і, вставши з-за столу, поправив руками свій кітель.

Майже добу вони пливли до берега, і ось коли він так близько, на їх обличчях не було радості. Швидше занепокоєння. Берег, населений величезними воїнами рептиліями, був небезпечним місцем. Воювати з такими тварюками нікому з них ще не доводилося і впевненості у тому, що вони залишаться живі, не було.

Шум на палубі змусив Сатану і Дітара покинути каюту капітана та приєднатися до команди. Корабель підпливав все ближче, але проблема була в тому, що там не було бухти. Хвилі розбивалися об скелі, а причалити до берега можна було тільки на шлюпці. Капітан дивився на землю, що наближалася, і насилу стримував емоції:

– Ось вона, загадка берега Сарафа. Берег – земля рептилоїдів. – Прозвучало в голові Сатани.

– Готуйте шлюпки! – Скомандував капітан, і ченці метушливо почали виконувати наказ.

Корабель наповнився шумом і біганинею. Ченці збирали речі, зброю, припаси і все це вантажили в невеликі човни. Саме судно було цілком придатне для ведення бою, але підпливати на ньому до берега було небезпечно. Вітрила спускалися, канати змотувалися, і судно вставало на якір. Сатана дивився на берег. Вже в другий раз він прибув на цей берег моря за донькою Царя Світу.

– Так в чому ж твій інтерес? – Повернув колишню тему Дітар. – Ти збираєшся забрати собі берег Сарафа або витягнути з нього золото?

Сатана засміявся.

– Там багато покладів золота? – Продовжував чернець. – Коштовного каміння?

Сміх капітана ставав голосніше.

– Я розумію, що ти занадто розумний, щоб жити тільки заради золота, але і без нього твої плани не здійснити.

– Золото це просто метал. – Заспокоївши свій регіт, відповів капітан. – А розум – це інструмент. Не всім дано зрозуміти, як користуватися тим або іншим.

– Тебе ні краплі не бентежить, те місце, куди ми припливли. – Сказав чернець. – В тебе точно є свій план.

– Кажуть, що це місце жахливе, але є землі і гірші.

– Тоді тобі тут буде краще, ніж в Агарті. – Посміхнувся Дітар, натякаючи на його камеру у в'язниці Підземного царства.

– Поки ти думаєш, що я щось хочу отримати – я вже отримую. – Не втративши гарного настрою, говорив Сатана. – Мені подобається саме життя, а не його результат. Підсумок будь – якого існування – смерть.

– Але ти не боїшся смерті! – Здивувався чернець. – Чому ж так відчайдушно намагаєшся жити?

– Всі бояться смерті. – Відповів капітан. – Але люди не бояться отримати смерть, вони бояться втратити життя. Чим більше ти любиш життя, тим сильніше до нього прив'язуєшся і, звичайно ж, боїшся втратити.

– Тобто в тебе немає сенсу в житті, якщо в тебе немає мети?

– А хіба в житті взагалі є сенс? – Здивувався Сатана. – Хіба речі самі по собі мають сенс?

– Ну, звичайно ж! – Вигукнув Дітар.

– Нісенітниця! – Перебив його капітан. – Ми самі вкладаємо сенс в речі. Тарсіша для тебе має один сенс, а для мене інший. Цей берег для Сарафа має свій сенс, для мешканців Агарти свій. Так само і життя. Один живе заради золота, і воно є його сенсом життя, а інший живе заради влади, і влада є його сенсом. Але само по собі життя не має сенсу, якщо ти в нього його не вкладеш. Поки ви робите наступний вдих. Хтось робить свій останній. Перестаньте скаржитися, цінуєте життя.

– Тоді що ти вкладаєш у своє життя?

Сатана подивився на ченця. Він здавався йому таким юним, але вже дуже відважним юнаком.

– Для мене життя – це свобода. Я міняю своє життя, коли захочу і, як захочу, тоді, як ти обмежений лише однією роллю. Вчора я полонений, сьогодні капітан! – Повторив свою фразу Сатана

– А завтра Цар Світу? – Закінчив за нього Дітар.

Сатана знову засміявся.

– Так, або навіть чернець. – Відповів капітан. – Життя – це гра і я впевнений, в ній можна виграти.

– Але можна і програти. – Сказав Дітар.

– Все відносно. – Спокійним голосом сказав Сатанаель. – Твоя поразка – це моя перемога. Навіть час для кожного з нас тече по-різному і, потрапивши сюди, ти в цьому переконався. Думаєш, ти зможеш побачити своїх минулих друзів? – Капітан зробив паузу, чекаючи відповіді ченця, але Дітар промовчав.

Чернець з капітаном піднялися на місток і дивилися в далечінь. Берег придбав чіткі контури. Гострі скелясті хребти нагадували стіну. Їх висота і розташування не давали так просто підібратися до берега. З води бачилися камені і невеликі проблиски суші.

– Бачиш ці рифи? – Вказав пальцем Сатана на валуни біля берега.

Чернець примружив очі і побачив багато маленьких і великих шматків скелі з гострими краями.

– Та бачу. – Відгукнувся Дітар

– Минулого разу я розбив тут свій корабель "Ковчег". Ми намагалися підплисти ближче, але тут немає ніяких причалів чи бухт, тільки каміння.

– Тому зараз ми пливемо туди на човнах. – Вимовив чернець і повернув голову в бік туману, що насувався. – А це що? – Запитав Дітар, вказуючи на каламутну хмару, що рухалася в їх бік.

Туман був блакитного відтінку, і своєю густотою він прямо – таки поглинав усе. Повільно рухаючись у бік берега, він наближався до корабля.

– Ці невеликі хмари часто з'являються біля берега. – Відповідав Сатана. – Але потрапляти в такий туман не варто. На них діють "дзеркала" і, потрапивши в такий туман, твій час перекинеться з ніг на голову. Може піти швидше, а може повільніше. Важко сказати.

Чернець не відривав погляд від туману. Він зачарував Дітара. Сатана помітив це і вирішив скористатися моментом. Він покинув місток непомітно і тихо попрямував до своєї каюти.

Хлопання об воду відвернули Дітара, і коли він озирнувся, то капітан зник. Його це вже не бентежило, Сатана вмів пропадати без сліду. Човни спускали на воду. Агіас керував процесом навантаження і стежив, щоб нічого не забули.

– Ми попливемо перші. – Сказав Агіас, побачивши поруч свого друга. – Я не хочу плисти позаду всіх і пропустити найцікавіше.

– Я вдячний, що ти тут, Агіас. – Подякував Дітар. – Тобі дістанеться бажане. А, ще ти краще за будь – кого зможеш керувати боєм, якщо знадобиться.

– Ну, а якщо ми не впораємося, в чому я сумніваюся, то ви прийдете до нас на допомогу.

– Дочекайся мене! – Почувши ці слова Агіас, обдарував свого друга широкою посмішкою.

– Так вже і бути – Сарафа для тебе прибережу. – Сказав Агіас.

Чернець зробив серйозне обличчя і Дітар зрозумів, що воно означало.

– Адже ми не повернемося з цього берега? – Холодно вимовив Агіас.

– Я так далеко не загадую. – Відповів Дітар.

– Від долі не втічеш.

– Не треба від неї тікати, Агіас. – Підбадьорював його друг. – Треба її прийняти. А прийняти свою долю означає, взяти її в свої руки. А в такі руки, як в тебе, я б і свою долю віддав.

Чернець посміхнувся і поплескав Дітара по плечах.

– Якщо моя доля, вбивати ящерів, – засміявся чернець, – то я сам за нею побіжу.

– Це судно нікуди не попливе. – Переконливо сказав Дітар. – Ми з тобою виплутувалися з багатьох колотнеч, але вибратися з-під землі, буде не простим випробуванням.

Черговий звук перервав бесіду ченців. Шлюпки були спущені на воду і готові. Ченці занурилися в першу і поплили. Агіас подивився вгору, а Дітар на свого друга.

– Побачимося на березі. – Крикнув чернець, і погріб веслами в бік суші, хвилі погойдували шлюпку з ченцями.

Наступний човен вже вантажився і Дітар не втрачаючи часу, пішов в каюту капітана. Сатана був "слизьким", і Дітар не хотів випускати його із вигляду надовго. Адже його поведінка і манери були підозрілими і насторожували.

– Чому він взагалі погодився плисти. – Роздумував чернець, крокуючи по палубі в бік капітанової каюти.

Знову ті ж двері скрипнули, і чернець зробив крок до кімнати. Стукатися він не збирався, але цього разу його чекав сюрприз. В каюті було темно. Зайшовши в середину, чернець нічого не бачив. Він потер очі руками, сподіваючись, що це допоможе. Невеликий силует з'явився в темряві. Він пройшов ближче і знову потер очі. Як тільки зір до нього повернувся, чернець побачив на підлозі, пов'язану Тарсішу. Руки і ноги дівчини були скуті мотузкою, а в роті був шматок ганчірки, що не давав їй покликати на допомогу.

Вона була при тямі і, побачивши свого коханого, її очі наповнилися сльозами. Дітар був в шоці.

– Вона весь цей час була на кораблі! – Зазвучало на думці в ченця. – Це Сатана вдарив мене по голові та викрав її!

Дітар не міг змиритися з думкою, що він сам доставив її на цьому кораблі до ящерів. Він підбіг до неї і в цей момент двері зачинилися. Чернець обернувся на звук і отримав черговий удар по голові.

Сатана ховався за дверима і коли чернець зайшов, він скористався моментом. Дітар втрачав свідомість.

– Ох, Дітар. – Насміхався Сатана. – Не так складно постукати перед тим, як увійти. Ти не захотів стукати, тому я стукнув тебе.

Тарсіша спробувала закричати, але вийшло лише мукання.

– Не бійся, Дарина, – звернувся капітан до дівчини, – він не помер. Навіщо мені його вбивати, я нікого не вбиваю, а він ще згодиться.

Він нахилився і закинув її собі на плече. Дівчина виривалася і намагалася вдарити його, але Сатана не звертав на це ніякої уваги. Насвистуючи в своїй грайливій манері, він поніс її до останнього човна, що залишився. Знайомий свист, доносився до Дітара, але чув він його все менше, і згодом настала тиша.

Три човни пливли до суші. Агіас і кілька ченців були майже біля самого берега, за ним, метрах в ста, пливли інші ченці, і в самому кінці шлюпка з двома пасажирами – Сатана і пов'язана Дарина. Він кинув її в човен, не піклуючись про її м'яке приземлення, падаючи, дівчина вдарилася головою і втратила свідомість. Капітанові, це було тільки на руку. Вони відплили від судна на деяку відстань, але до берега, ще було пристойно.

Тримаючись за голову і шатаючись, Дітар вийшов з каюти. В голові дзвеніло. Пам'ять відновлювалася фрагментами. Навкруги нікого не було. Дітар озирнувся в пошуках човна, але не залишилося жодного. Він підійшов до корми і побачив вдалині Сатану.

– Відпусти Тарсішу! – Закричав з всієї сили чернець.

– Ну яка це Тарсіша, – прокричав у відповідь капітан Сатана, – це Дарина! Донька царя Соломона! Законна спадкоємиця на трон! Хто з нею одружиться, той стане наступним Царем Світу!

– Ти зрадник!

– А ось і ні. Ми домовилися, що я доставлю тебе на цей берег, і ти тут. Ти хотів врятувати Тарсішу і ось! – Відпустивши весла, він показав на дівчину, що лежала, в човні. – Рятуй же її! Я виконав свою частину договору.

– Я вб'ю тебе! – Продовжував кричати Дітар.

– Спробуй. – Поправив його Сатана. – Я не потерплю ще однієї невдачі! Тільки не тут!

– Не тут, так в іншому місці. – Сказав Дітар і вже збирався пірнути у воду і плисти за шлюпкою, як голос Сатани зупинив його.

– Краще тобі залишитися на судні, чернець. – Кричав він, спливаючи все далі. – Для твого ж добра, Дітар!

– Що?

– Подумай, як ти рятуватимеш своїх друзів з цього проклятого берега. На чому? Рятуй корабель – ззаду туман!

Чернець обернувся і зрозумів, що блакитний туман вже занадто близько, частина корабля вже почала пропадати в ньому. Він був густим і щільним, що робило його фізично відчутним. Дітар знову обернувся на спливаючий човен з Тарсішею, вона була вже занадто далеко. Шум весел все ще доносився до ченця, але кожного разу він ставав тихіше, а коли туман поглинув і ченця, то і зовсім затих.

Хмара туману приховала судно і ченця в своїх обіймах. Ні світло, ні звук не могли пробитися через його густоту. Дітар намагався роздивитися шлях до каюти, але не міг побачити навіть власні руки. Тримаючись за перила, він спробував намацати хоть щось. В вухах задзвеніли різні голоси. Дітар впав на підлогу. Звук перетворився на гул і він бачив, як у тумані іноді сяяли синюваті блискавки.

– Що відбувається? – Питав себе чернець.

Дітар лежав на підлозі і чекав коли туман розсіється. Після розповіді Сатани про ці хмари, він міг опинитися зовсім у незвіданому місці. Через хвилину Дітар зумів розгледіти дерев'яну підлогу, а потім і свої руки.

– Туман йде. – Завірив себе чернець і підвів голову.

Дійсно, хмара проходила далі і Дітар поступово зміг роздивитися судно і його деталі. Він встав на ноги і вдивлявся на берег. Туман все ще заважав бачити так далеко, і суші не було, але розгледів жовто-червоні вогні. Берег рептилоїдів горів вогнем. Шлюпок більше не було. Ні Сатани, ні Тарсіши, ні Агіаса з ченцями.

– В тумані час перевертається з ніг на голову. – Згадав слова Сатани Дітар. – Де ж я тепер? Скільки часу пройшло? Що сталося?

Гучний звук перервав роздуми ченця. Позаду, сурмили в ріг, і чернець обернувся на джерело звуку. Перед ним з'явилася ціла флотилія військових кораблів. Сотня судів, пливли прямо до палаючого берега. Вони з'являлися зі всіх боків. Зліва, зправа, ззаду і навіть попереду. Раптом чернець виявився оточений.

– Друзі це або вороги? – Подумав чернець і забіг на капітанський місток. Воювати самостійно на цьому судні було неможливо, але і бігти було нікуди.

Такі люди, як Дітар не знали слова "здатися", тому чернець готувався стояти до кінця. Дітар придивився і побачив прапор, де Ханой Побідоносець вбиває змія. Чернець не встиг зміркувати, що відбувається. Вже через кілька хвилин кораблі були зовсім поряд і готували свої абордажні крюки. Дітар витягнув свій меч і встав до штурвалу. Тепер він капітан, і без бою корабель не віддасть!