Епоха слави і надії
- -
- 100%
- +
– Я нічого не зміг побачити. – Переляканим тремтячим голосом сказав слуга Цареві Світу.
– Ніхто їх не бачив. Але вони є. Вони близько. – Голос іншого воїна став нервовішим.
– Якщо ти сюди потрапив, то ти вже приречений. Це обитель приречених. Звідси ще ніхто не виходив. – Говорив перший дозорець, намагаючись описати атмосферу в замку Царя Сарафа. – Абсолютна тиша. І ніхто нічого не бачить і не чує.
Ханой з іншими ченцями відправився в замок. Його армія готувалася до штурму і планувала йти слідом за своїм Царем. Ханой хотів особисто зустрітися з ящером. Сараф чекає його.
– Тут непроглядна пітьма. – Сказав Дітар.
– Нічого не видно, хіба можна вести бій в такій темряві? – Запитав його Агіас.
Вони змогли потрапити лише до коридору, але зробити далі хоч крок ніхто не вирішувався.
– Треба запалити смолоскипи. – Запропонував Ханой.
– З вогнем у руках складніше битися і нас буде помітніше в темряві. – Заперечив Дітар.
– Ти пропонуєш йти наосліп? – Здивувався Цар.
– Не зовсім.
Дітар попросив у Агіаса флакон, який той взяв у некромантів. Чернець вийняв з кишені пляшку і передав її другу. Той відкупорив і спустошив її вміст.
– Це зілля дозволяє бачити в темряві. – Пояснив Дітар. – Я поведу вас, а ви будьте готові виконувати мої накази.
Дітар став першим, хто поведе людей в замок Сарафа. Першим, хто поведе Братство. Зараз він став Главою Братства, взявши на себе таку відповідальність. Ханой благословив ченця на це ще тоді, коли тільки зустрів, але чекав коли хлопець сам візьме на себе цю роль.
Зір ченця став чутливим. Темрява розступилася, і він побачив все ясно, як вдень. Перше, що кинулося йому в очі – це сині квіти. Він звернув на них увагу, і згадав Іраель. Всі в Монастирі знають, про улюблені квіти Іраель. Її слова, які вона любила повторювати, згадалися ченцеві: "Я знаю, що змогла б полюбити цю спину, або будь – яку іншу, і ті очі надовго, напевно назавжди, але я відвертатимуся".
Чернець посміхнувся і попрямував вперед. Всі йшли неквапливим кроком, стараючись, не відбитися він загону і не заблукати в лабіринтах темного замку. Морок тут відчувався від вдиху, відчувався шкірою і навіть на смак. Гіркий і терпкий. Тиша кращий союзник темряви і це найжахливіше. В тиші шепіт найсильніших страхів людини стає голосніше і голосніше. Цей шепіт став биттям серця, а страх заполонив вени. Лише звук кроків розбавляв цю безмовність, що було порятунком для ченців.
Дітар йшов, намагаючись робити якомога менше поворотів, щоб можна було швидко відступити. Вся армія за ним не могла увійти в цю пітьму, тому потрібно розраховувати тільки на свої сили. Чернець потрапив до найбільшого залу. Він різко зупинився, зробивши лише кілька кроків на середину, і схопив Ханоя, поваливши його на землю.
– Що сталося? – Перелякано заговорили ченці.
– Ми на місці. – Відповів Дітар.
Звуки мечів пролунали, і загін приготувався до бою. Вони, як і раніше не бачили, але були готові битися.
– Скільки їх? – Запитав Ханой, встаючи з підлоги і в поспіху оголяючи свою зброю.
– Мабуть все-таки мільйон. – Спокійно відповів чернець.
– Що? – Перепитав Ханой.
Дітар мовчав. Він пройшов убік і, діставши з сумки запальні камені, запалив найближчий смолоскип. Мізерний клаптик світла промайнув по залі. Дітар пройшов ще далі, і запалив ще кілька. Загін почав розрізняти об'єкти і бачити нариси приміщення. Чернець продовжував запалювати вогні, все більше і більше освітлюючи зал.
– Ось означає де їх мільйон! – Сказав вголос Ханой.
По всьому залі була розкидана земля, а в самому центрі був тунель, що вів під землю, в який трохи не провалився Цар Світу. Його діаметр був близько десяти метрів, а в глибину… це був тунель, який вів під Підземним Морем в Агарту.
– Весь цей час ящери копали тунель, під морем. – Сказав Ханой, не приховуючи свого здивування.
– І веде їх Сараф в столицю, в якій майже не залишилося армії. – Додав Дітар.
– Нас обдурили ці жахливі тварюки. – Вирвалося у Агіаса.
– О так. – Відповів Дітар. – Сараф і Сатана обвели нас навколо пальця.
– В нас немає часу. Ми втратили цілий день на цьому березі. Нам пора повертатися і захистити свій дім. – Сказав Цар Світу Ханой. – Всі на кораблі! Ми відпливаємо в Агарту.
Загін негайно повернув на вихід з цього замку.
– Пора йти додому, мій друг. – Нарешті подав голос Агіас до Дітара і поплескав його по плечі.
У вухах ченця звучали слова Сарафа, сказані їм на прийомі у Соломона:
– "Мільйон", "Нас мільйон".
Глава 78
"Той, хто пильно і без страху дивиться в пітьму – першим побачить світло". Заповідь Сімдесят восьма. Кодекс Братства тибетських ченців.
Гарячковий поспіх змусив всіх вантажитися на судна. Воїни квапливо збирали зброю і залишки припасів. Всі військові трофеї забрали з собою, залишивши лише те, що неможливо було понести. Берег рептилоїдів залишався в розрусі і вогні. Не було часу ховати тіла, вони залишилися лежати на місці своєї загибелі. Всі хто міг битися, вже пливли на човнах до кораблів. Вітрила вже були розкриті і намагалися зловити швидкий вітер. Ханой взяв всіх ченців на свій корабель. Він швидкоспішно відпливав першим.
Цар Світу ніколи не ховався за спинами своїх людей, навпаки, він як захисник, завжди був попереду. Він готовий був битися за кожного жителя Агарти, і не лише битися, але й померти.
Кораблі спішно розверталися назад. Маршрут не прокладався заздалегідь, робити це було нікому. Сатана був мертвий, і тепер можливості вибрати безпечний шлях не було. Флот плив навпростець через центр Підземного моря, так швидше. Всі страхи і сумніви були відкладені убік. Море було хвилююче, не менше армії Ханоя. Його хвилі з великою силою розгойдували судна. Додому поспішали всі.
– Коли я плив на цей берег, я уявляв собі бійню. – Говорив Агіас.
– Так. – Підтримував бесіду Дітар. – Тепер за битвою ми пливемо назад.
– Ящери обхитрили нас. Сподіваюся, ми встигнемо все виправити.
– Помирати на рідній землі все ж приємніше, ніж на чужині.
– А де наша рідна земля? – Запитав його Дітар.
Такі розмови були на кожному кораблі. Багато хто плив в один бік і прощався зі своїми сім'ями назавжди, а зараз вони повернуться і зустрінуться з ними, а можливо побачать мертвими. Часу чекати – не було. Кораблі нестримно рухалися в Агарту.
Берег залишився позаду. Сильний вітер швидко розігнав флот, і кораблі пливли з максимальною швидкістю. Небокрай вже поглинув землі рептилій і суда зашли в найглибші води. Воїни мовчали і чекали. Історії про жахливих чудовиськ в цих місцях були відомі кожному. Якщо прислухатися, можна почути різні звуки морських глибин. Все це наганяло страх на команду. Але від ‘’Хуві’’ не було ніякого порятунку.
– Подейкують, що це величезний восьминіг. – Шепотілися в трюмі ченці. – Його щупальця завдовжки в сто метрів, а голова розміром з Царський палац.
– Ні, ні! – Заперечували інші воїни. – Це величезний кит, який відкривши свою пащу, може поглинути два, а то і три кораблі зараз.
Члени Братства сиділи на бочках, оточені складом речей у мішках. Ліхтар, що висів над головою, із засвіченою свічкою в середині, проливав світло на трюм. Судно розгойдувалося від швидкості, і обличчя ченців то освітлювалися, то пропадали в тіні.
– Я чув, що ‘’Хуві’’ – це величезний ящер. – Водний дракон, з кігтями і гострими зубами, якими він здатний перегризти скелі. Він вивергає такий потік води зі своєї пащі, який зносить все на своєму шляху.
Сильний гуркіт і звук зіткнення повалив всіх на підлогу, а лампа впала і трохи не підпалила собою найближчий мішок. Корабель в щось врізався і зупинився. Вони встали на ноги і переглянулися. Один з них нахилився і підняв ліхтар, він все ще горів.
– Що це? – Квапливо запитав Дітар.
– Це воно! – З жахом відповів чернець, і всі побігли на палубу подивитися на монстра.
Іноді страх поступається місцем цікавості, а в цей раз і почуттю обов'язку. Флот таких розмірів, без зусиль впорається з будь-яким монстром, але тільки, якщо страх не скує кожного окремо. Всі побігли на корму.
– Що сталося?
– Ми врізалися в корабель. В них щось сталося з вітрилом, і вони встали.
Ченці видихнули.
– Може і немає ніякого чудовиська. – Посміхалися ченці, повертаючись назад.
– Зате є сліпі штурвальні. – Пожартував Агіас і всі голосно засміялися.
На подив Ханоя, Дітара і інших ченців, переплисти центр моря їм вдалося спокійно. Багато хто подумав, що жахливі історії це лише вигадки. Що все це легенди та казки, якими капітани залякують своїх матросів. Їм дуже швидко вдалося повернутися, і берег Агати вже виднівся. Ханой дивився в підзорну трубу. Ящери ще не напали, тобто він з армією встиг.
– Я зараз бачу цікаве видовище. – Повідомив Цар Світу. – Я зараз бачу своє воїнство, але воно, ще не вступає в бій, воно в ночі, перед світанком, перед великою битвою. І я бачу це військо, величезне військо, яке зайняло висоту, яке зміцнилося, розбилося табором, щоб підготуватися до останньої битви. Я бачу вогнища, навкруги безліч вогнищ.
Всі ченці уважно слухали свого засновника Братства.
– Це шатри нашого Царя. Це шатри війська. – Сказав Нісан Авраал.
– Я маю бути серед них. Я повинен розпалювати ці вогні. – Із загадковим і задумливим видом вимовив Ханой.
Агіас теж вирішив поділитися своїм баченням.
– Я бачу багато воїнів Царя, які сидять навколо вогнищ, – заговорив чернець, – відчувається, що час перевалив далеко за північ. Тут завжди ніч, але ця буде особливою.
– Ми встигли! Ще не пізно! – Підтримував бесіду Авраал.
Цар Світу стояв на палубі, спрямувавши погляд за межі морської гладі:
– В них немає страху, в них є твердість духу і віра, що перемога за ними. – Він говорив це дуже спокійно, але з величезною силою. Його слова передавали сильні почуття капітана. – Але, я чую і бачу в їх серцях також і біль. Біль втрати. Біль, що когось немає поруч. Біль за тих, хто разом з ними повинен був сидіти біля багаття.
– Це сам Цар, зі свого серця переливає їм свою любов. – Говорив старий Авраал. – І все, що треба зараз цим воїнам, це не нове знання, не нові стратегії, їм потрібний Захисник і Побідоносець. В якому, військо впевнене і почувається непереможним. Те, що Цар вселяє в їх серця прямо зараз – це любов. Це любов, без якої вони не зможуть вступити в цю останню, найжорстокішу битву. Його любов до тих, хто сьогодні загине. Його любов до тих, хто не згоден, до тих, хто не розуміє, що сліпнув. Його любов до тих, хто переможе.
Його любов – це прийняття. Те, що забезпечить перемогу, в цьому смертельному бою. Його любов безмежна, і вона зараз йде прямо з його серця, в найсильнішу армію у всесвіті, яка може змітати незліченні полчища ворога. Ця армія перемеле будь-яке воїнство ворога, ця армія помазана. В ній сила Ханоя.
Цар Світу обернувся до ченців і подивився в очі Главі Братства. Той впевнено дивився у відповідь. Ханой зробив невеликий уклін головою і перевів свій погляд на Дітара.
– Чи навчився ти любити? – Запитав його Цар.
– Чи навчився я любити? – Перепитав Дітар, тримаючи за руку Тарсішу.
– Як я люблю. – Уточнив Ханой.
– Гадаю, що ні. – Відповів Дітар. – Любов у кожного своя.
– Скільки б людина не пізнала любові, їй все одно буде мало. Любов нескінченна. Тому вчитися любити, теж можна нескінченно. Любити – означає діяти.
– Час – мудрий вчитель, але, на жаль, він вбиває своїх учнів. – Втрутився в розмову Авраал. – Є час вчитися, а є час вчити. Не можна просто мати знання, треба ними ділитися. Так само і любов. Її треба віддавати.
– Час вбиває всіх. – Сказав Дітар.
Ханой часто говорив:
– Той, хто пильно, без страху і терпляче дивиться в пітьму – першим побачить світло.
Агіас стояв поряд з Надішею:
– Загибель не страшна герою! – Сказав він.
– Вінець мужності – скромність. – Сказав Ханой, дивлячись на ченця.
Надіша посміхнулася і відповіла Цареві замість Агіаса:
– Скромність це не про нього. Божевілля – так, а ось скромність…
Ханой посміхнувся. Він підійшов ближче до Агіаса.
– Ти хочеш померти? – Запитав він ченця.
Агіас похитав головою, що означало "ні".
– Ти не хочеш помирати, ти хочеш вбити щось в середині себе. Це не ти Агіас, це те, що в тобі. Твій біль і твої страхи. Той, кому нічого втрачати, нічого не має, але ти…
Ханой подивився на дівчину, що стояла поруч з Агіасом:
– Але ти маєш дуже багато!
– Два мудрі вчителі: життя і час. – Додав Авраал. – З одного боку життя показує, як треба цінувати час, а час, як треба цінувати життя.
Вітер вщух. До берега залишалося з десяток кілометрів. На березі виднівся величезний маяк, побудований на честь Царя Давида, який освітлював шлях до земель Агарти. Величне видовище, яким мало хто встиг насолодитися, бо всі були спантеличені негайним поверненням додому. Нетерпіння матросів було чутно здалека. Вони були готові самі стрибати в воду і штовхати корабель, щоб той плив швидше. Цар Світу був більше терплячий, ніж його солдати. В його серці було більше смиренності, ніж у когось. Він вмів чекати і вмів діяти.
– Що з тобою Дітар? – Люблячим голосом запитав його Нісан.
– Всі ці слова: про вчення і любов, про життя і смерть, про добро і зло. – Відповідав чернець. – Хіба всім призначено це зрозуміти?
– Ця можливість є у кожного. Але не кожен цього бажає.
– Я не впевнений, що заслужив це. Вас – Братство, і все, що з ним пов'язано. Всі ці знання і цю силу, що вони несуть у собі. Я нічим не кращий за інших.
– Ти не можеш, просто не маєш права цінувати себе менше, ніж Ханой тебе цінує. – Відповів йому Авраал. – Це не смиренність, це навпаки гордість. Ось, що це означає.
Дітар замислився над словами батька Авраала. Його мудрість завжди била в ціль. Чернець не раз переконувався в цьому. Шум хвиль навкруги і бризки солоної води. Чернець озирнувся навколо. Все це було зараз для нього.
– Доступно кожному. – Подумав чернець. – Кожному, хто готовий за це дякувати. Кожному, хто готовий це прийняти.
Авраал відносився до Дітара, як до сина. Він був дуже добрим учнем і швидко навчався. Набагато швидше, ніж всі ченці, яких знав старий.
– В тобі є дух переможця. – Заговорив Авраал після невеликої паузи. – В тебе немає шансу програти, в тебе немає можливості програти. Але в тебе є твоє рішення, яке залежить тільки від тебе. Я хочу від тебе одного – смиренності до Ханоя. Ось, до чого повинно прагнути наше Братство, не дивлячись ні на що.
Цікаво, що самих безсмертних Ханой розглядає, як шанованих у минулому смертних, що отримали тут безсмертя.
– Братство живе завдяки вам. – Відповів йому Дітар.
– Ні. – Заперечив старий. – Воно живе, завдяки Ханою.
Агіас стояв на тому ж місці. Слова Ханоя луною проносилися в його голові. На очах виступали сльози. Він зрозумів, що так далі не можна продовжувати жити. Йому немов бракувало цих слів, тим більше від засновника їх Братства. Він міцно притиснув Надішу до себе, а вона обвила його своїми руками, притулившись ще ближче. Ханой подивився на Дітара і Тарсішу, а потім обернувся убік Агіаса з Надішею. Він зробив легку посмішку і покивав головою. Він немов благословив їх:
– Боріться за любов до останнього подиху, захищайте і бережіть її, не дозволяйте їй померти, і ні в якому разі не вбивайте її. Іншої може і не бути.
Шум, попередив про те, що вони біля самого берега. Ченці збиралися вже розійтися.
– Ви відчуваєте біль, коли вас зраджують? – Несподівано запитала Іраель.
– А, як мене можуть зрадити? – Здивовано запитав Ханой.
– Вас не можна зрадити?
– А, як? – Запитав він. – В мене немає очікувань. Якщо ви, наприклад, захочете мене зрадити, то я буду непроти, тому, що я і не чекаю, що ви будете мені вірні.
Сказавши це, настала тиша. Він зробив кілька кроків у бік дівчини і потім додав:
– Кожна людина, яку ти зустрічаєш, б'ється в битві, про яку ти не знаєш ні-чо-го. Не чекайте від людей нічого і не будете розчаровані.
– Клятви були порушені, обіцянки були не стримані. – Сказала Іраель, але так тихо, що Цар вже не почув.
– Немає нічого неможливого, коли Ханой з тобою. – Втішав її Авраал – Ми ніколи не самотні. Про нас завжди хтось пам'ятає, а ми пам'ятаємо про них. Навіть найсамотніша людина на планеті улюблена кимось.
Земля була в лічених метрах. Готували якорі та канати, і воїни збиралися до висадки. Несподівано для всіх світла стало менше, неначе велетенська тінь накрила їх. З боку моря насувалася величезна хвиля, немов цунамі. Висоту її складно було оцінити, бо рухалася вона дуже швидко. Велика маса води обрушилася на судна, руйнуючи їх. Кілька кораблів одразу пішли на дно, і залишки команди намагалися виплисти з-під уламків. Багато суден було сильно пошкоджено. Їх щогли впали, вітрила порвалися, а дерев'яна обшивка репнула.
Вони повільно тонули. Загальна паніка почалася в армії.
– Всім на човни. Висаджуємося на берег. – Негайно віддав наказ Ханой.
– Що робити з кораблями? – Запитували його матроси.
– Рятувати кораблі – сенсу немає. Вони своє відслужили.
– Але Цар! – Намагався посперечатися моряк.
– Ніяких "але"! – Крикнув Цар Світу Ханой. – Ця деревина не коштує ваших життів. Всі на берег!
Воїни встрибували в рятувальні човни і веслували до суші. Перші висадилися на берег і допомагали наступним солдатам витягувати човни і речі з води. Як тільки вода заспокоїлася, паніка стихла. Ніхто не міг зрозуміти причину цієї хвилі. Судна йшли під воду.
Нове хвилювання води притягнуло увагу Ханоя, і він подивився вдалину моря. Піднялася нова хвиля і величезне морське чудовисько промайнуло під кількома кораблями, чим розвалило їх. Уламки розліталися в різні боки. Друга хвиля зуміла потопити частину шлюпок, і багато хто добирався до берега вплав, залишивши свою зброю і припаси на корм рибам. Корабель Ханоя був наступним.
"Хуві" завдало удару по кораблю, чим поламало його на кілька частин. Від удару пішла ще хвиля, що відкинула судно до берега. Тварюка бушувала. Своїми щупальцями вона топила кораблі, і бризки піднімалися вгору, обрушуючись дощем на людей на березі. Люди тікали в глиб міста, рятуючись від чудовиська. "Хуві" було занадто близько.
Армія збиралася. Ханой чекав всіх, а поряд з ним було Братство. Землетрус, який почався після ударів монстра, зруйнував найближчі будівлі. На поверхні землі почали утворюватися тріщини, будівлі повністю провалювалися під землю. Піднялися клуби пилу.
– Рухаємося в місто! – командував Ханой. – Треба зібратися з силами, щоб зупинити це чудисько. Рятуйте мешканців.
– Дивиться! – Закричали солдати.
Ханой обернувся. З розвалин миттєво вилазили рептилоїди. Тунель, який вони викопали, привів їх до берега Агарти. Ті, хто встигав першим піднятися на поверхню, відразу вступали в бій з людьми. Справжня війна почалася вже на землі Агарти.
Загони людей збиралися разом і чинили опір ящерам. Одніі допомагали пораненим, інші, жителям міста рятуватися. Ченці швидко зорієнтувалися і сконцентрували всі сили на тріщинах, з яких ліз ворог. Величезні рептилії не жаліли нікого. Вони з несамовитою люттю рвалися вгору.
Все закрутилося, світ перекинувся кілька разів і послідував другий удар. Нова хвиля накинулася на берег. Дома змивало, розвалені будівлі виносило водою в море. Люди бігли. Запанував хаос. Уламки будинків, що летіли, відкинули Ханоя назад. Цього разу спиною об землю. Звуки пропали, їх місце зайняв дзвінкий гул у голові. В очах потемніло. Останнє, що побачив Ханой, був величезний рептилоїд, той самий Сараф, що виривався з-під землі, піднімаючи її дибки.
– З – під землі. – Промайнула думка в голові Царя. – Вони все ж вийшли з – під землі. Тому їх і не помітили розвідники. Вони йшли під Підземним Морем, і вийшли назовні в останню мить.
Думки змішалися, потухли. Очі Ханоя закотилися.
Глава 79
"Якщо в грудях ченця, ще є повітря, то разом з останнім видихом він повинен забрати, як мінімум, ще одне життя ворога".
Заповідь Сімдесят дев'ята. Кодекс Братства тибетських ченців.
Місто перетворилося на поле бою. Кров проливалася на кожному розі. Братство, практично у повному складі, з'явилося попереду. Ченці буквально розкидали частину ящерів, і змогли оточити тунель, через який вони з'являлися. Величезна діра в землі, схожа на зміїну нору, продовжувала вивергати тварюк назовні. Братство продовжувало їх стримувати. Дев'ять кантрі ченців рубали своїми мечами без зупинки, стримуючи натиск ящерів. Вони самі накинулися на рептилоїдів з такою несамовитою люттю, яку складно уявити в людській істоті.
Звірина паща, що відкрилася, накинулася на Дітара. Чернець був нижчий зростом і міг атакувати лише його торс. Спритними рухами свого клинка, він надрізав сухожилля рептилії, і та не могла рухатися з колишньою швидкістю. Перший ящір впав на коліна і зі злісною усмішкою заволав. Його рев залякував багатьох, але супротивник не піддався. Ящір одразу був вбитий мечем Дітара прямо в серце.
– Відмінний удар. – Почув Дітар голос Агіаса.
– Великий – не означає спритний! – Сказав він у відповідь, і відразу почав атакувати наступного.
Не встигла пролитися на землю його чорна кров, як перед ченцями з’явилися наступні. Знову перед очима замигтіла гостра сталь, прагнуча крові ченця. Хвилини йшли за години. Межі дня і ночі стерлися, бої йшли без передиху. Люди втомилися, вони не готові були до такого випробування.
– Не відступати! – Кричали ченці солдатам. – Бігти вам нікуди, зараз смерть всюди. Треба тримати їх тут, їм не можна прорватися до міста!
Ящери не знали жалості. Вони розривали свою жертву навпіл, ламали кістки і крушили черепи. Ворог ліз з – під землі і намагався рухатися до найближчих вулиць. Ченці не могли покинути свій рубіж і тому далі солдати справлялися своїми силами. Крики і дзвін броні було чутно навкруги. Стогони вмираючих і сльози поранених. Прокляття і благання. Загибель панувала всюди. Ящерів ставало все більше.
Ханой розплющив очі, лежачи під завалами уламків. Навколо нього йшли запеклі сутички. Дзвін у голові не дав йому різко піднятися. Він обернувся набік і підвівся. Спина боліла, але Цар не надав цьому значення. Вставши на ноги, він кинув погляд на звіра, що мчав на нього, і приготувався. Той направив свій спис на Царя і мріяв проткнути його. Ханой вчасно відійшов у бік, пропустив перед собою ящера і схопив спис обома руками. Ворог потягнув зброю вгору, намагаючись повернути його собі, але разом з ним підкинув Ханоя наверх.
Цар виявився на рівні очей рептилії і одним ударом встромив йому тризубець в горло. Ворог впав замертво, забризкавши Ханоя кров'ю. Командир швидко оглянув поле бою. Ящери заполонили все навкруги. Воїни Агарти і не думали відступати, вони були готові збудувати стіни з трупів, не даючи шляху до міста чудовиськам. Ченцям доводилося ділитися на команди по двоє і ділити між собою територию. Вони відмінно працювали в парі, прикриваючи один одного. Дев'ять чоловік були потужніші, ніж сотня воїнів.
– Ось, що означає бути кантрі ченцем! – Подумав Цар Світу, дивлячись на своє Братство.
Ворогів було все більше і більше. Воїни згущувалися, тримаючи оборону. Несподівано спалах світла осяяв поле бою, і натовп солдатів розлетівся в різні боки. На тому місці, де вони стояли, спалахнуло полум'я. Вогняні кулі летіли у воїнів, і їм доводилося відступати. Ченці наодинці не могли стримувати натовп ящерів, і сили їх закінчувалися. Результат битви вирішувала поява Сарафа. Він відкидав десятки людей за раз, звільняючи дорогу своїм воїнам. Його вогняні атаки не можна було відбити або сховатися від них.
Одна з таких куль прилетіла в бік ченців, розкидавши їх. З діри повалили тварюки, не отримуючи ніякого опору. Дітар розплющив очі і побачив чотириметрове чудовисько. Він був у два рази вище за звичайну людину. Воістину жахливе видовище з'явилося перед ними. Воно теж його побачило, повернуло свою величезну сіру голову та вискалилося, демонструючи гострі зуби. Спис його виблискував вогняним напруженням, в очах клубочилася пітьма.
Було видно, що він зміг підпорядкувати собі вогонь, а це означало, що люди не зможуть другий раз знищити їх вогнем.
Ніхто з солдат Ханоя не побіг. Дізнавшись про появу Сарафа, армія негайно спрямовувалася назустріч ворогові, що стирав з лиця землі все, що вставало на його шляху. Над рядами воїнів вгору злітали стяги, ревли бойові труби, грізна армія йшла до тунеля. Мешканці Агарти з надією і страхом поглядали на військо, що вирушало на смерть. Жах, який прийшов до них у домівки, лякав їх до смерті. Діти, не переставали плакати, чуючи крики і вибухи. Жінки в жаху притискали їх до себе так, немов прощалися зі своїми чадами.