Епоха слави і надії

Агіас підійшов ближче до ченця і обійняв його.

– Я бачив, як Тарсіша йшла з Іраель, напевно базікають десь. – Сказав йому друг. – Тобі краще побути сьогодні з нею, друзям ти приділив вже досить часу.

– Дякую. – Сказав Дітар і пішов, стримавши сльози в середині.

Чернець повернувся до свого місця за столом, де його чекала записка від Тарсіши. Маленький листок лежав прямо на тарілці, в яку він так і не поклав їжі. Дітар розгорнув послання і прочитав: "Йди додому, тебе там чекають". Але почерк був зовсім незнайомий, і Дітар відразу згадав слова Міхи про традицію з крадійством нареченої.

– Без веселощів на весіллі не обійтися. – Сказав собі чернець і встав з-за столу.

Пробравшись через танцюючих людей, Дітар непомітно покинув весілля і попрямував додому. Пішовши з площі, чернець помітив, що вже глибокий вечір і в місті мало вогнів. По тихих і темних вулицях Білокам'яного міста, Дітар підійшов до будинку. У вікнах виднілося світло.

– Вона вдома! – З радістю подумав Дітар і зайшов у двір. – Нарешті ми зможемо побути в тиші.

Двері злегка скрипнули, і чернець виявився в середині. Повітря в приміщенні було набагато тепліше, ніж на вулиці. Дітар роззувся і пройшов до кімнати. Почуття затишку і спокою розслабили його. В голові була лише думка про неї. Весь день Дітар хотів лише притиснути її до себе так сильно, як тільки зможе. Тепер вона його на все життя. Стільки боротьби, стільки болю і розлуки було пережито заради цього дня, і від цього він ставав ще ціннішим. Чернець зупинився, в кімнаті стояла дівчина. Це була Іраель.

"Тобі дозволено кричати або плакати, але не здаватися. Тому, що я вірю в тебе". Невимовні слова Іраель своєму братові Анрісу.

– Цей день ти запам'ятаєш на все своє життя, я в цьому впевнена.

– Тарсіша – краще, що мені міг послати цей світ.

– А для мене значущий інший день. – Іраель пройшлася по кімнаті і зупинилася необертаючись. – День, коли ти вбив мого брата!

– Анріс?! – Вирвалося в Дітара від здивування.

– Так, Анріс! – Крикнула дівчина. – Ти вже і ім'я його майже забув.

Дітар постарався заспокоїти Іраель і зробив кілька кроків до неї.

– Мені шкода, але…

– Що, але…? – Обернулася до нього Іраель, очі її наливалися гнівом. – Але він був не Агіасом! Ти це мав на увазі.

– Я не розберу нічого, Іраель. Я думав, ти зрозуміла, що сталося тоді.

– Тоді я думаю, ти зрозумієш, що сталося зараз. – Злісно вимовила Іраель.

Її слова змусили Дітара напружитися.

– Що ти наробила? Де Тарсіша?

– Там де і мій брат, в землі! – Холодно сказала господарка таверни. – Ти не боровся за його життя. Ти вбив його. Я зробила теж саме. Я хочу, щоб ти відчув той біль, що і я, який назавжди оселився в моєму серці, зі смертю мого брата.

Чернець дивився в обличчя цій жінці і не міг повірити, що вона на таке здатна. Несамовита лють пронизала його, і він закричав:

– Де вона???

– Вона за будинком, поспіши, якщо хочеш встигнути повернути її з того світу.

Дітар кинувся до виходу. Його босі ноги в'язнули у вологій холодній землі, але він продовжував бігти. Груди стискалися від страху, він кричав, звав свою кохану, але відповіді не було. Пробігаючи навколо будинку, Дітар повторював тільки одно слово: "Ні".

– Ні, ні, ні. Я не вірю. Тільки не це! – Говорив він собі, і поспішав щосили, на допомогу дружині.

У напівтемряві він побачив свіжу купу сирої землі. Світло з вікон частково освітлювало це місце. Поруч не було нічого, і Дітар почав відкопувати голими руками. Він відкидав сиру землю убік розгрібаючи насип.

– Вона ще жива. – Шепотів він собі. – Ще дихає, ще тут.

М'язи на руках Дітара ніколи не працювали з такою силою. Він напружувався всім тілом. Його мантія була вся у бруді. Всюди була земля. На одязі, у волоссі, в очах, під нігтями. Його скарб був закопаний тут і час закінчувався.

Потужними помахами він відкидав землю, доки його пальці не зачепилися за білу тканину. Це була сукня Тарсіши. Побачивши це, Дітар став рити ще швидше. Ось ще, шматок сукні. Більше і більше. Тепер із землі показався палець, а потім і вся рука.

– Все добре, все добре! – Заклинав Дітар. – Я вже тут. Все буде добре. Почекай ще мить, не йди.

Терпіння ченця кінчалося і він, схопивши за руку, почав тягнути її назовні. Земля піддалася і випустила зі своїх кайданів тіло Тарсіши, яке чернець тут же притиснув до себе. Вона була тут. Все залишилося позаду. Теплота його зігріє кохану в холодній ночі. Він притиснув її сильніше, не бажаючи більше ніколи відпускати. Дітар чув стук серця. Воно билося сильно і голосно. Удари йшли один за іншим, але йшли вони з грудей ченця, а не з грудей Тарсіши.

Чернець поклав її на землю і притулив вухо до її серця, воно не билося. Тиша. Він почав трясти її, але було пізно. Дітар задихався. Він відмовлявся вірити в це.

– Ні, ні, ні. – Немов прокляття повторював він собі.

Він не міг здатися так просто. Смерть не розлучить їх цього дня. Чернець вдихнув повні груди повітря і, відкривши рот Тарсіші, вдихнув в неї кисень, після чого почав давити їй на груди, примушуючи її серце знову забитися. Знову і знову він повторював цю дію. Він вдихав так багато повітря, як міг і намагався з останніх сил повернути до життя свій скарб.

Народ на площі продовжував бенкетувати. Музика шуміла всю ніч. Вогні горіли не припиняючись. Міха зібрав людей, щоб повернути нареченого і наречену на весілля.

– Що ж це за бенкет з гостями і без молодят! – Говорив старий Барон.

Люди поступово починали збиратися біля столу Міхи, і вже були готові вирушити за ними. Агіас першим пішов у бік будинку Дітара. Не довелося довго чекати, як натовп циганів з музикою, вином і сміхом послідував за ним. Шумні веселощі рухалися по вулицях Білокам'яного, святкуючи велику подію. Ніхто не поспішав, і в якийсь момент шумний хід розбрівся по всіх вулицях міста. Невеликі групки людей, залишалися в найближчих будинках на ночівлю, а інші продовжували веселощі окремо.

З величезного натовпу до будинку ченця дійшло менше половини. Хвіртка була відкрита, і люди йшли до будинку.

Міха йшов першим і, зупинившись, постукав в двері. Кілька секунд тиші і потім послідував наполегливіший стук, від якого двері самі відчинилися. Міха просто зайшов в середину і народ слідом за ним, відновивши шумні веселощі. Агіас підійшовши до ганку, помітив сліди від ніг на сирій землі. Чернець задивився. Почуття тривоги і небезпеки промайнуло в його голові. Він повільно пішов по сліду. Крок за кроком він покидав шумних циганів і йшов глибоко в темряву за будинок. Сліди вели його все далі і далі, доки він не побачив Дітара і Тарсішу.

Вони в обіймах, лежали на холодній землі. Шок від побаченого, змусив Агіаса зупинитися.

Галасливі цигани зовсім не вписувалися в ту картину, яку він спостерігав. Темна ніч, холодна сира земля, розкидана всюди, і чоловік, що обіймає свою мертву дружину. Агіас боявся зробити крок. Його тіло було немов залите свинцем. Зібравши всю силу, він відірвав ногу від землі і поставив її попереду, потім іншу. Підходячи все ближче і ближче, чернець відчував, як його серце вискакує з грудей. Дітар ридав, ридав так гірко, як ніколи.

– А щастя було так близько. – Повторював він, собі притискаючи свою любов до грудей.

Від сліз його очі пекли, а груди не встигали вдихати кисень. В цей момент він помер разом з нею. Раптом світла стало більше, і Агіас побачив, як до них йдуть цигани з ліхтарями. Вони вели Іраель, вона сама зізналася і вказала їм, де шукати.

– О, ні. – Закричав Барон, побачивши білу сукню Тарсіши.

Агіас підійшов до друга. Той не припиняючи, ридав. Агіас не знав, що і сказати. Він не міг навіть і близько уявити, який біль зараз відчуває Дітар. Він подав йому руку, але чернець встав сам. Друг підтримав його і підвів до Міхи. В Дітара не було сил на ненависть, не було сил на гнів, тільки порожнеча. Все стало безглуздо. Життя, смерть, любов, ненависть… навіщо?

– Ні. – Продовжував кричати Дітар. – Її більше немає. Їх більше немає!

"В цьому світі ти можеш бути хоч героєм, хоч лиходієм – але для смерті, ти просто наступний у списку". Ханой Злітаючий Дракон засновник Монастиря тибетських ченців.

Дітар побачив Іраель. В цей момент він немов опритомнів. Лють демона прокинулася в ньому, і Дітар попрямував до жінки. Іраель стояла на місці. Їй було страшно, так страшно, як ніколи. Збожеволілі від болю очі, дивилися їй прямо в душу.

– Я була останньою, з ким говорив Авраал перед тим, як залишитися з титанами. – Заговорила вона, змусивши Дітара зупинитися перед нею, на відстані кількох метрів. – Він довіряв мені, як своїй доньці, тому я завжди йому готувала їжу. Я завжди годувала Раду Братства, і завжди на всіх була присутньою. Всі до мене звикли – мене ніхто не помічав. Він сказав, що наступним Главою Братства повинен стати Агіас.

– Але ти сказала, що я?

– Тому, що я ненавиджу Агіаса! Ти добив пораненого мого брата, а за нього був готовий віддати своє життя. Ти його врятував, а мого брата ні. В Братстві всі рівні! Тобі ніхто не надавав права вибирати – кому жити, а кому ні.

– Тарсіша – це твоя помста за брата?

Зараз він більше нагадував холоднокровного ката, який одним рухом може забрати життя. Цигани стояли поруч і, дивлячись на Дітара, мороз біг по шкірі в кожного. Всі розуміли, що він у будь – який момент може кинутися на Іраель, і ніхто з них не зможе його зупинити.

– Авраал знав, хто ти, ти – Цесаріон. – Продовжувала говорити Іраель. – Ти римлянин. Ти син Цезаря і Клеопатри. Авраал дав тобі друга, щоб той наглядав за тобою.

– Агіаса? – Здивувався Дітар.

– Так! Будь він проклятий!

Чернець повільно подивився на свого друга. По обличчю Агіаса було зрозуміло, що вона говорить правду. Він все знав.

– В тебе призначення, про яке ти навіть не здогадуєшся. Ти повинен добитися більше, ніж твій батько. Цезар проголосив себе Богом, а ти його син. Те, що зробив Ашока, а в цьому твоя заслуга, ніщо в порівнянні з тим, що повинен зробити ти! Але для цього тобі треба було стати вільним, а свобода – це коли нічого втрачати! Розумієш? Це коли ти вже все втратив! Авраал просив мене – тебе "звільнити". Що я і зробила. Тепер ти вільний, в тебе нічого немає!

Душа ченця просто розсипалася, як прах. Те місце, яке він вважав своїм домом і ті люди, що були йому друзями – виявилися зрадниками. Все його життя, суцільна ілюзія і гра. Він плакав. Його тіло здригалося, а розум відмовлявся в це вірити. Світ для нього перестав існувати, тільки біль, одна суцільна рана, що кровоточила.

– Ось твій лист, який я дала їй перед смертю. – Сказала Іраель, протягнувши листок ченцеві. – В мене він виявився від Орхана. Перед смертю Тарсіша його прочитала, так їй було легше тебе "звільнити".

"Ти повинна це знати. Коли залишаєшся один, замислюєшся про багато що. Між нами, нічого не було, особливо правди. Любові більше немає, залишилося лише почуття обману. Любов твоя мені більше не потрібна, залишуся сам, як раніше. Живи і знай, що ти була улюблена і потрібна, а тепер, я для тебе мертвий, втім, як ти і хотіла".

Він впустив лист на землю.

Іраель подивилася на Агіаса, а потім на Міху:

– Тепер я готова померти.

Її тут же схопили цигани і відвели. Весь натовп, що був зовсім недавно такий шумний і радісний, зараз йшов, схиливши голови. Втрата ченця була незрівнянна. Одна мить між щастям і болем, одна мить між життям і смертю, одна мить мати все і втратити назавжди. Любов і смерть.

Ніхто не наважився підійти до Дітара. Ніхто не знав, як йому допомогти. Тепер він самотній. Люди йшли, залишивши після себе лише сліди на землі, і ченця, що плакав у остигаючого тіла. Дітар впав на коліна, а потім і на спину.

– Звільнити. – Повторив він собі. – Тарсіша. Тарсіша.

Дітар лежав, дивлячись на зірки. Повторюючи ім'я коханої, він мріяв про смерть. Мріяв про звільнення від цих мук, від цих страждань і від усього того, що люди називають життям. Він обіцяв оберігати її і не зберіг. Обіцяв піклуватися і не потурбувався. Що може маленька людина проти задуму всесвіту? Тільки змиритися. Змиритися з болем, змиритися з втратою, змиритися зі смертю. В його очах більше не було сліз. Вони були сухі. В його серці не було місця ні для кого, воно було зайняте нею.

– Тарсіша. – Знову пошепки покликав її Дітар і втратив свідомість.

В цю ніч Білокам'яне місто не могло заснути. Всі жителі оплакували Тарсішу. У вівтаря Ануш було складено багато квітів. Біля вогню сидів Міха. Для нього втрата циганки була немов втрата доньки. Сьогодні він втратив всіх своїх дітей.

Агіас всю ніч охороняв Іраель. Їй не довго судилося пробути у в'язниці Білокам'яного. На світанку її виведуть на центральну площу і стратять. Вбивства не траплялося в цих місцях вже тридцять років. Дітар провів останню ніч зі своєю дружиною. Він шкодував, що завжди відтягував їхне весілля, завжди боявся, завжди чекав кращого моменту. Зараз він розумів, що самий кращий момент в житті це – "зараз". Є тільки сьогодення.

З першими променями Іраель вивели і прив'язали до ганебного стовпа. Очі нещасної закривала чорна пов'язка. В десяті метрах від стовпа застигли, немов статуї ченці. На цій страті було багато спостерігачів. Згідно з циганським законом, тут мали бути присутніми її родичі, але в Іраель нікого не було. Вирок був беззастережним. Її повинні були закидати камінням до смерті. У всіх присутніх було по каменю в руці.

Як тільки Міха дав знак, першим вийшов Агіас. Він сказав:

– Іра… – Для нього вона втратила священну частину свого імені "ель".

Розмахнувшись, він щосили шпурнув великий булижник в лоб дівчині. Вона миттєво впала мертвою. Хто знає, чи кинув він камінь з такою силою з ненависті або з жалю, прагнучи одним ударом припинити її страждання.

Сам Дітар не був присутнім на цій страті. З тієї ночі його ніхто більше не бачив, як і тіло Тарсіши. Він сам поховав її поряд з Ануш. Тільки зараз Дітар міг по – справжньому зрозуміти Ханоя. "Лише той, хто втратив все – вільний".

Вранці він покинув Монастир, і інші роки свого життя присвятив проповіді, пізнаної ним істини.