Епоха слави і надії

Глава 36

"Труднощі – це не покарання за минуле, а випробування – заради майбутнього". Заповідь Тридцять шоста. Кодекс Братства тибетських ченців.

Дітар стояв, на повністю перекопаній ділянці землі. Тут згорів будинок, в якому ховався Панадій. Люди Книготорговця перекопали тут кожен метр. Осторонь були складені згорілі балки. Чернець постійно обертався, але розглядати було нічого. Він почав роздумувати:

– Якби нас тут оточили. Куди відступати? Агіас з Мріадром переглянулися. Дітар намагався зрозуміти, що робив Панадій.

– Ось! – Агіас вказав рукою на кілька дерев на горі. – Ми прориватимемося туди, до них.

Втрьох вони побігли на невелику височину до дерев. Там виявили ледве помітну кам'яну стежку, ведучу далеко вниз до покинутого кладовища. Воно складалося з кам'яних надгробків і невеликих склепів.

– Туди. – І Дітар першим побіг вниз. – Там можна сховатися.

Іншим довелося його наздоганяти, і притримувати свою зброю, щоб вона не створювала гучних звуків. Коли вони виявилися на самому кладовищі, Агіас заговорив:

– "Гіпноз" – це Царство Сну. Чим вам тут не Царство для сну?

Мріадр зрозумів, що він має на увазі і додав:

– Кіан перекопав всю садибу, а повинен був усе кладовище.

– Ми уклали угоду з Книготорговцем. – Сказав Дітар. Потім озирнувся на всі боки і промовив тихо, але виразно. – Будьте готові до того, що можуть з'явитися його люди.

– Так, ти правий. Він не такий легковірний, щоб відпускати з нами лише Легезу з дюжиною бійців. Напевно десь поруч нишпорять його сірі вбивці. Агіас задумливо крутив у руках маленький важкий метальний ніж.

– Або торгова Гільдія, який ми завадили знайти "скарби" Панадія. – Мріадр уважно вдивлявся у небосхил. – Ми тут, як на долоні, вороги можуть напасти з будь – якого боку.

– Нам треба убезпечити наших жінок – це наше вразливе. Кличте всіх сюди. Пошуки меча продовжимо тут.

Промені ранішнього сонця ще не впали в долину, лише небо за горами стало блакитним. Виставивши вартових по колу кладовища, ватажки загону залишилися самі і дивилися на величезну безліч могил.

– Що ж, знову шукаємо неприємностей. – Спробував пожартувати Дітар. – Мало ми їх пережили.

– І залишилися живі. – Тарсіша ласкаво посміхнулася Дітару, а Легеза, помітивши це, сказав:

– Чоловік, якого любить гарна жінка, завжди вибереться з неприємностей.

Агіас засміявся:

– А якщо не вибереться?

Трохи подумавши, Легеза все ж вирішив пофілософствувати:

– На цьому світі можна шукати все, крім любові і смерті. Вони самі тебе знайдуть, коли прийде час.

Ця фраза знову викликала посмішку в Дітара.

– І знову ти кажеш зовсім не так, як сказав би безжальний вбивця.

– Я не люблю турбувати мертвих – досить неприємностей я завдаю живим.

Ще одна пара закоханих знаходилася у хвилюваннях про майбутні події.

– Ти теж відчуваєш небезпеку, що йде від цих могил? – Надіша подивилася на Агіаса в надії, що чернець розвіє її похмурі думки. Але той не був розташований вислуховувати її тривоги. Це злило дівчину не на жарт. Вона закусила губу, щоб не сказати якусь зухвалість і відвернулася.

– З жінкою просто, тільки в одному випадку – якщо це не твоя жінка. – Хихикнув Легеза, звернувши на це увагу.

Агіас нічого не відповів, лише подивився на Легезу з докором.

– Якщо я загину, ти зможеш мене розлюбити? – Звернувся до Надіши. Дівчина повернулася і прошепотіла:

– Не став питання, якщо не знаєш, що робитимеш з відповіддю. Але, невже ти вважаєш, що я ще комусь зможу так посміхатися, Агіас?

– Біду не передбачиш. Ми не чужі. Люди, в яких є загальні спогади, не можуть бути чужими. Але, ти не відповіла на питання. – Сказав чоловік.

– А якщо я відповім "так"? – Зухвало кинула Надіша.

Агіас абсолютно не чекав такого.

– Гм… Серафім хоч любить тебе? – Скривджено випалив Агіас.

– Любить, звичайно, любить, але… не мене. Себе в коханні до мене. Зараз це недоречно, Агіас. – Надіша поклала руки ченцеві на плечі. Ми тут не для цього.

Легеза обернувся до Дітара і Тарсіши, і підсумував перестрілку Агіаса з дівчиною:

– Жінки ніколи не помічають те, що ми робимо для них, зате помічають те, чого ми не робимо.

Мріадр показав Дітару на одну з могил неподалік. Не втрачаючи один одного із вигляду, вони почали просуватися вглиб кладовища, тихо і обережно. Могили були вириті або висічені в пагорбах, немов склепи. Їх входи були завалені величезними каміннями.

– Скільки років тут нікого не було – двадцять, тридцять? – Запитав Мріадр.

Дітар попутно оглядав могили і відразу звернув увагу, що тільки та могила, на яку вказав Мріадр, була без надгробка або пам'ятного знаку. На перший погляд – нічого дивного, але, що це була могила, вказувала тільки загальна форма насипу землі. Легеза обсмикнув Дітара за рукав і також вказав на цю могилу.

– Копати почнемо тут.

Поки Агіас діставав спорядження з мішків, Дітар оглядав могилу зі всіх боків. Дівчата стояли позаду, спостерігали за тим, що відбувається і озиралися на всі боки. Надіша про всяк випадок взяла в руки лук і дві стріли.

– Тут щось є. – Сказав Дітар і нахилився. – Я наштовхнувся на щось, подивіться сюди.

Агіас підійшов до нього і схилився поруч. Дітар долонями очищав камінь, і коли поверхня була звільнена від землі, Дітар вголос прочитав напис: "Бережи її, я нею живу" і відразу ж згадав, ці слова про Ануш у книгах Ханоя.

– Схоже, ми у цілі.

Тим часом Агіас встиг привести допомогу і роздати їм лопати.

Плиту з написом довелося розбити, і ченці почали копати. Через мармурові темно-сині хмари ледве пробивалося мізерне місячне світло, і вони не могли виразно розглянути дно, але продовжували копати, майже напомацки. За годину вдалося відкопати тринадцять розвалених східців, які вели до неміцного дна, з прогнивши дерев'яних дощок. Один з ченців підійшов до Дітара схилився, і тихо сказав:

– Там щось є. Ви повинні самі це побачити.

Дітар спустився і почав оглядати дошки, вони були старими і трухлявими.

– Це вхід. Треба його розібрати. – Піднявши голову вгору, сказав Дітар.

В цей момент вгорі закричав Легеза і дав Дітару зрозуміти, що до них наближається небезпека.

– Мріадр, беріть людей і тримайте оборону! Тарсіша, Надіша, Агіас за мною!

Легеза різко підштовхнув дівчат і Агіаса до викопаного входу, сам спустився останнім і крикнув Дітару:

– Розбирай швидше, там люди Книготорговця. А ось і торгова Гільдія прийшла – ми оточені.

Дітар з силою штовхнув, одну з трухлявих дощок, і вона з глухим тріском провалилася. Легеза спішно допомагав Дітару розламувати і викидати стару деревину. І ось вхід відкрився. Вони поспішили спуститися вниз. Земляні стіни були вологими, стояв стійкий запах вогкості. Вхід до підземелля був обрамлений деревиною, а згори була табличка з написом, Дітар стер рукою плісняву та бруд і прочитав – "допоможемо померти", великими буквами було вирубано на дошці. Вони рушили вперед.

Як тільки, Тарсіша зробила перший крок до підземелля, тривога скувала її м'язи, і жахливий тваринний страх змусив її тремтіти. Пульс важким молотом став відбивати по скронях.

– Я дуже боюся, Дітар. – Прошепотіла Тарсіша, схопивши його за руку.

– Не думай про страх. – Шепнув чоловік їй на вухо і стиснув міцніше її долоню.

При ретельнішому огляді, стало видно, що підземелля досить велике і високе, а земляна стеля була підперта двома міцними, дерев'яними підпорами. З боків кілька камер, схоже, що раніше, тут утримували людей. Тут, серед вогкості і бруду, пітьми та порожнечі було видно сліди перебування когось.

– Легеза, копаємо. – Крикнув Дітар. Чоловік почав поспішно орудувати лопатою. Агіас стояв на виході з підземелля на випадок, якщо люди Книготорговця підберуться ближче.

– Якщо вони сюди дістануться, ми тут, як в пастці. – Крикнув Агіас, тримаючи руку на мечі.

Все не те, чим здається. – Попутно говорив Легеза.

– Дивися, напис. – Змахуючи землю з плити, сказав Дітар. Легеза перестав копати і завмер в очікуванні.

– Що там? – Крикнув від входу Агіас.

– "Не будіть невідомого воїна". – Прочитав Легеза вголос.

Дітар наштовхнувся на величезні круглі колоди, йому довелося прорубати діру в дерев'яній стіні, він просунув руку в середину, там була порожнеча. Це означало, що він знайшов. Там в середині – вхід. Одна з камер у підземеллі була закрита із середини, але зламати її двом міцним чоловікам було не важко, двері піддалися натиску з другого разу – Дітар і Легеза знесли дерев'яну перешкоду і ввійшли до кімнати:

– Навіщо тут двері?

– Точніше, для чого? – Уточнив питання Легези Агіас.

– Її поставили, щоб не впускати, а не випускати. Розумієте? – Відповів Дітар.

Це була велика кругла кімната з вузьким невеликим колодязем по центру. Поряд з колодязем, півколом лежали кілька непохованих покійників. Їх тіла, жовтувато-сірого кольору давно муміфікувалися. Це були скелети, обтягнуті шкірою, схожою на пергамент. Дітар озирнувся навколо. Біля колодязя, що припав пилом і грудками землі, лежала мотузкова драбина, з одного кінця, до неї був прив'язаний смолоскип. Легеза почав спускати його вниз у колодязь. Руді язики полум'я бігали по стінах колодязя, він опускався все нижче і нижче.

– Піднімай назад, там внизу тіло і якісь свити, потрібно спуститися.

– Тарсіша, може ти? Тебе повинна витримати. – Відповів Легеза. – Так що без варіантів. Оглянь там все, нам потрібен меч.

Взявшись за мотузку, Тарсіша здивовано ахнула: – Гаразд, я спущуся. Вона стара і неміцна. Я легша за всіх. – Сказала дівчина з тремтінням у голосі.

Тарсіша помінялася місцями з Дітаром, і її опустили вниз. Дно колодязя було сирим і брудним, але рівним. Тарсіша, насилу переборов свої страхи і відразу, зібрала свити, які були на покійнику.

Дівчину підняли вгору і відв'язали. Вона була вражена тим, що сталося і сіла прямо на підлогу, щоб трохи прийти до тями.

Дітар взяв перший сувій – "Рваної книги Ханоя", на ньому було написано: "важко тебе не чекати, ти приходиш лише уві сні" і в наступному рядку: "хто знайде цей напис, нехай скаже всім, що помер я не на колінах і не благаючи про пощаду".

– Там були тільки свити? Там не було меча, Тарсіша? Ти все оглянула? – Звернувся до дівчини Дітар.

– Все. – Закивала вона. – Там немає меча. Ні-чо-го.

– В першому сувої написано, що Царство сну може дати відповідь. Дітар, нам треба залишитися тут до ранку. – Агіас почав нервувати. – Двері до цього залу були закриті із середини. До нас тут нікого не було. Меч має бути тут. Шукайте.

Дітар повторив собі під ніс :

– Не будіть невідомого воїна… Залишаємося.

– Майте терпіння, тоді правильні дії прийдуть самі собою. – Агіас ходив по залі і шукав приховані знаки.

В могилі було багато цінних речей, це говорить нам про те, що покійник був важливою і багатою людиною.

– Чудовий збір предметів, все крім меча. Де ж могла бути схована зброя? – Нервувала Надіша, і хотіла швидше покинути це місце.

– Можливо, ми зможемо дізнатися щось ще. – Сказав Легеза. – Агіас, треба зачинити двері. Люди Книготорговця не нападуть, доки ми щось не знайдемо. Вони тут не для того, щоб битися даремно. Вони теж у пошуках. – Запропонував Легеза.

Агіас погодився, і постарався замкнути двері.

– Життя штука легка. Якщо тобі важко, значить, ти живеш не правильно, шукай помилку. Чи не своєю справою зайнявся, або не з тим живеш. Повинно бути легко. Те, що не подобається, швидко набридає. Треба міняти.

– Дякую. – Віддячив ченця Легеза.

– А буває, що ти хочеш з кимось поговорити?

– Коли хтось зникає з твого життя, і ти більше ніколи його не побачиш, але хотів би сказати те, чого не встиг, щось дуже важливе, ти береш папір і пишеш лист. Він може бути довгим, а може в одне слово. Ти пишеш тому, кого вже немає. Але не відправляєш, а просто складаєш, підносиш до вогню і спалюєш. І вітер відносить попіл і той біль, який був в середині тебе.

– "…приходиш лише уві сні" – Задумливо повторив Дітар.

– Дітар, до ранку, тут? Спати? – Закричала Тарсіша. – З покійниками?

Надіша розгублено поглядала на Тарсішу і Дітара. Вона сподівалася, що вони передумають.

– Ми залишаємося тут. – Твердо сказав Дітар.

Вони сіли на земляну підлогу, але Агіас не витримав тиші:

– Там Мріадр битиметься, а нам треба спати?

– Пора спати. – Підтвердив Дітар.

Дівчата прилягли, а Дітар встромив в землю смолоскип, розгорнув перший сувій, що попався, і почав читати вголос .

Глава 37

"Велика любов і великі досягнення – завжди вимагають величезного ризику". Заповідь Тридцять сьома. Кодекс Братства тибетських ченців.

Як тільки почалася війна, Ханой перестав бути архітектором, і став воїном, так він і познайомився з Сатаною, який був майстерним оратором, що надихав звичайних людей на битви. Дітар читав вголос "Рвану книгу Ханоя":

"Страшно дивитися, як твоє творіння руйнується. Такого я не зможу повторити. Вигини дахів, вертикалі стін, химерні плетіння опор і вікон. Ніхто не розуміє, як важливі в будинках вікна! Халупа може стати палацом, якщо зробити вікна правильно. Палац стає раєм. Коли палац горить, першими зникають вікна".

– Ханой, був дуже талановитим архітектором, цікаво було б знайти продовження цих сторінок. – Дітар вирішив прочитати всі обривки сувоїв, навіть якщо йому знадобиться вся ніч.– Агіас, ти згоден?

" Не вірити Сатані означало не вірити в перемогу. Його слова проникали в саме серце і вимітали звідти страх та безвір'я. Ми йшли битися тоді, коли ворог подумки вже бенкетував. Ми готові були знищити кожного, хто піде проти нас. А все тому, що з нами був той, хто один, зміг спонукати до втечі цілі армії. З нами був Сатана! І тепер не важливо, що він таким насправді не був".

– Цікаво, яким же він був насправді? – Запитав Легеза.

" – Мене ніхто не чекає. Що мені потрібно – мені дають, що не дають – беру сам. В цьому моя сила. Я не ризикую своїм життям – я його не маю. Я беру чужі життя і живлюся ними, як вишуканою їжею. А життя тих, хто мені не цікавий, я вирощую і поїдаю, не помічаючи смаку. Мене кличуть лише тоді, коли все йде під укіс. Коли крах, коли настає кінець, тоді я збираю людей і наповнюю їх серця силою. Адже насправді кожен чоловік просто зобов'язаний взяти в руки зброю, коли його народ у небезпеці".

– З останнім, я повністю згоден. – Сказав Агіас.

" Я слухав Сатану, не помічаючи протиріч у його словах. Я упивався його красномовством і гордістю. Мені подобалося бути переможцем. Я хотів перевершити його в усьому, і він це бачив, і схвалював, і заохочував. Дуже скоро мої загони, простих будівельників, стали битися краще, ніж його воїни. Ми брали перемоги там, де він відступав. Тепер я розумію, що відступав він навмисно – він згодовував моїй гордісті життя солдат. А сам бажав, поласувати моєю".

– Сатана, все ж упивався своєю хитрістю.– Це були думки Дітара вголос.

"Цар Світу створив загін особистої гвардії. Сорок вісім кращих бійців було відібрано, щоб вбивати тих, хто не догодив Владиці. "Воїни влади" і Сатана – їх командир. Хвала богам – я не в їх числі".

– Хотілося б цю історію дізнатися повністю.– Подав голос Легеза.

"Він постарів, а війна робила його молодим, адже бути командиром "Воїнів влади" – завдання для старих, хто вже не відрізняє добра від зла. А старість просить самотності. Цар Світу відправив Сатану з кораблем скарбів, він йому довіряв. Цар Світу, але не Сатани…".

– Все вказує на те, що Сатана сам собі Цар.

"Часи, що Сатана провів, блукаючи по морях, не пройшли для мене дарма. Я сам став "сатаною" для народів – переможцем змій, не командиром, але господарем "Воїнів влади". Я став тим, хто володіє умами людей. Мені не потрібно було їхнє захоплення, мені не потрібно було їхнє поклоніння мені. Я точно знаю, що мені потрібно!"

– Скромність Ханоя вражає. Згоден, Агіас?

"Він говорив зі мною:

– Мені не треба іншої жінки, крім моєї Ануш.

– Правда? – запитував я. Я дратував його. Нарешті я побачив його слабкість. Він думав, що його жінка – його сила, але я бачив…".

– Коли самотні, ми набагато сильніші в бою, нам не шкода наше життя віддати за перемогу.– Думав Дітар, поки не знайшов свою Тарсішу.

"Коли він говорив про неї, він п'янів. Гарячковий рум'янець і незв'язна мова – все так не схоже на Переможця і командира "Сорока восьми".

– Мені належить найкрасивіша в усьому всесвіті жінка! – Урочисто заявляв він.

Мені подобалося, коли він говорив таке. Я міг годинами його слухати і спостерігати за ним.

– Так, Ханой, правда. Ануш немає рівних! – Сатана вступав в словесну гру без правил.

– Красивіше за Дарину, доньку Царя Світу? – Продовжував дошкуляти я його.

– Дарина зараз дитина, але навіть коли вона виросте, то все одно в порівнянні з Ануш, вона буде лише блідий місяць при світлі сонця. Хіба можна описати Богиню? Хіба можна словами виразити досконалість? Ступай до мого корабля, Ханой, і подивися, чим я наказав прикрасити ніс мого корабля. Я запропонував різьбяреві острів разом із мешканцями, і дві скрині скарбів у нагороду, якщо він зможе в точності відтворити оригінал. І страшну загибель всьому його роду, якщо я знайду хоч одну ваду.

– І різьбяр живий? – По тому, як долоня капітана лягла на рукоять кинджала, я зрозумів, що питання потрапило в ціль.

– Піди і подивися".

– Так, для Сатани Ануш, дійсно була його богинею. А моя Тарсіша, чи богиня для мене? – Замислився Дітар.

" – Чи є у тебе надійний друг, якому ти можеш довірити своє життя? – запитав мене Сатана.

Одного разу ми сиділи в таверні і ніяк не могли попрощатися. Я дістав свій вірний меч і поклав перед собою між нашими чашами з вином.

– Твоя зброя дуже непогана, в твоїх руках вона стає смертельною, неначе ти її гостриш поглядом і силу свою їй передаєш. Я її куплю у будь-який час і за будь-які гроші. А мій друг – це море. Його не можна ні купити, ні продати. З ним можна тільки дружити і довіряти. А довіряю я своїм друзям тоді, коли знаю, що у них тут і тут, – Сатана приклав долоню до серця і до лоба.

– Море не вміє дружити з людиною. – Я хотів подражнити його востаннє.

– Я вмію дружити з ним. А воно вміє зберігати мої секрети. Якби тонув корабель, я би притиснув до грудей найдорожче – подарунок Ануш. Не хочу помирати без нього. Це фляга, яку вона мені подарувала, а я обіцяв наповнити її еліксиром безсмертя.

Сатана говорив повільно, проникаючи крізь мої очі прямо мені в мозок і серце. Його погляд був світлий".

– Так, подарунок від богині. – Дітар замислився.

"Не можна в одну мить забути минуле. Та і не хочеться. Повинен пройти час. Скільки? Навіщо? Чи треба мені все пережите забути? Я не зможу і не хочу забувати ту мить, коли нефритова маска відкрила мені обличчя ворога. Я виявив в його очах те, що ніяк не очікував, на що змія здатна. Я побачив…"

– Що ти побачив, Ханой? – Дітар дивився на всі боки, на друзів, що уважно його слухали. Що приховує край папірусу, що зітлів, з одним словом, яке йому було так необхідно!

"… вино абсолютно не діяло на мене, я звик пити напої міцніші і не хмеліти, так що мої спроби відволіктися від похмурих думок, викликаних фальшю святкового блиску, не мали успіху. Багачі і чиновники, хто воював, так само, як і їхні дружини, голосно хвалилися причетністю до чужих вигаданих перемог, їхні дружини, доньки та коханки відчайдушно загравали із оторопілими від усього старими солдатами. Їхні сини захоплювали в темні кути служниць і зарозуміло дивилися один на одного, шукаючи привід для дуелі. "

"Але тут до залу ввійшла ВОНА. Я відчув на собі чийсь погляд. Я дивився у натовп і намагався її побачити, щоб зрозуміти, що не помилився. Насправді вона з'явилася в залі, коли вже всі збиралися. Спочатку я не бачив її, але знав, що вона тут! На ній була сукня з відкритою спиною, і я побачив цю спину і цю шию, а потім вона обернулася, і я побачив її очі. Шалено красива, – МОЯ доля! По тому, як вона повела плечима, коли я наблизився до неї ззаду, я зрозумів, що вона знає про мою присутність і чекає. Вона була зовсім іншою, і в той же момент справжньою.

В цьому світі, де гідних можна злічити по пальцях, я зміг знайти її.

Мені простіше було знову битися з Повелителем Змій, чим побачити її обличчя і зустрітися з нею поглядом. Я насолоджувався, розглядаючи крізь напівзакриті очі, вигини її тіла, слухав її глибокий голос, і спостерігав за її жестами. Жінки дивилися на неї із заздрістю з неприхованим захопленням, як на богиню. Богиню війни і миру. Я знайшов її – вона, єдиний справжній скарб, заради якого варто було жити і померти".